9. Примара

[КСП. Кілька днів потому. Ранок.]

— О, командире, як ваш раночок? Не бажаєте кави?

Сова, що у своїх роздумах виповзає на кухню, скривлюється, наче від зубного болю. Побратими, що сидять за столиками, співчутливо косяться у його бік. Бо знають: зараз може бути сцена титанічної витримки від «смертобивства». Як мінімум.

Сова поспав нарешті трохи більше за пару годин, але відчуття було, наче взагалі не спав. І зараз він просто хотів… Твою мать. Спокійно. Блять. Поснідати. А не оце все.

А «оце все» — це головний біль, ниття у спині через незручну кушетку, присмак шерсті Бетмена, що заснув у нього мало не на голові, але головне з цього всього — мать його Мажор. Он сидить, посміхається на всю свою зубну поліклініку з дорогих білосніжних вінірів. Цей чувак — скалка у сраці всього КСП. Чистенький, у свіженькому одязі, наче взагалі не біля сірої зони зараз, а десь у тилу в кавʼярні сидить. Безобідна на перший погляд хєрня, але іноді дуже дратує і всіх підбішує. Сову найбільше, бо не можна прибрати, не можна гаркнути як слід, не можна нічого зробити.

Якщо на Міру він вже часом не те щоб хотів, але кричав за звичкою, то на Мажора хотілось орати кожен раз, як бачить. Але було не можна. Бо, блять, уріжуть забезпечення. Глухий кут з хуями в сітці.

— Хлопці, нумо здєлайтє кофейку нашому шефу, і мені заодно. Нам треба дещо перетерти. Мені як завжди.

Скотч і Вікінг злісно косяться на наглого молодика. Побратимом це дивне створіння назвати ні в кого язик не повертався. Але тому похєр. Він не намагається вливатися у колектив. Скотч мовчки йде до кавоварки, наливає дві кружки кави й неохоче дістає з полиці дефіцитний пакет молока та капучинатор (який взагалі-то був добутий для Кіпіш). Але цей крендель, побачивши раз, що хлопці роблять для посестри капучіно, тепер вимагав тільки його чи лате. Суворим мужикам, які й у цивілі нічого, крім еспресо, не пробували, довелось навіть гуглити, чим ті кавові напої відрізняються.
Сергій похмуро щось буркнувши під ніс, витяг з холодильника порційний пак заморожених сирників (із запасів, ще привезених Мюллером) і різко запхав коробку у мікрохвильовку. Він міг бурчати на Кіпіш скільки завгодно, але смак домашньої їжі, наче з дому, тут цінувався на вагу золота. І те, що Кіпіш заклала свої кошти на такі смаколики, змушувало неохоче відчувати вдячність. Командир стоїть увесь час розігрівання їжі біля мікрохвильовки, збираючись із силами, щоб витримати цю екзекуцію приниження.

Такі вимушені розмови з Мажором ставалися по кілька разів на тиждень. Причому цей хитрий лис ніколи не йшов до командира у кабінет, завжди його підловлював у людному місці. І ніби глумлячись, ставився фамільярно, наче Сова тут його братан і мало не підлеглий. Цей поблажливий вальяжний тон дратував неймовірно.

Вже після сніданку Сергій, злий мов сто чортів, буде вимушений у прискореному режимі замовляти їхній КСПшній логістиці якусь дурню і заборонені на фронті речі: алкоголь, якісь штуки з секс-шопу, дорогі напівфабрикати. І це тоді, коли інші закидалися дешевими снеками і енергетиками.

Не дивно, що Міра, яка з блідим невиспаним обличчям зустрілась із ним у пройомі кухні, була обдарована спопеляючим поглядом і гаркотом про потенційне запізнення на робоче місце. Хоча було ще пів години часу. Сова у думках мало сам себе не ляснув по пиці. «Ну вона ж не винна, ідіоте…»
Як би Кіпіш його не дратувала, але зараз, коли кожен другий побратим осудливо дивиться, а кожен пʼятий вже пробував провести з ними розмову про булінг, командир потроху починає здавати позиції. Неохоче, але навіть сам для себе визнає, що дійсно перегинає. І це вже був велетенський крок для нього. Ну, не виходило вже вважати Мирославу баластом. Так, вона досі жінка, так, дійсно дратує її взаємодія з хлопцями, і він досі бачить примару Ярини. Але сперечатися за користь підлеглої він вже не береться. Сам бачить. Не сліпий.

Дівчина піджимає губи, але мовчить на командирське гарчання, розгледівши за його спиною Мажора, який самовдоволено допиває каву і тягне з чужої тарілки шмат ковбаси. Сова, здається, навіть побачив розуміння у її погляді поверх окулярів. І видихнув з полегкістю, коли вона його обійшла і закрила двері харчоблоку. Ніби витісняючи з потенційного конфлікту.
***
Курилка на вулиці зустріла нервового командира реготом і розмовами. Нічого нового.

Сова підпер стінку і, закуривши, втягнув у легені дозу нікотину.
— …так і кажуть. Мамкою клянуся.
— Смішно. З сусідньої позиції теж щось таке розповідають. Ну, може, кацапи самі себе попалили. Три випадки — то може бути співпадіння.
— А це точно не наші? Це зона польотів наших екіпажів.

Сова насторожився. Розмова відрізнялася від звичного побутового ржання чи матюкання. Хлопці звикли, що командир іноді приходить до них на курилку, тому взагалі не звертали на нього увагу, тим більше зміст розмови не був сороміцький чи який-небудь таємний. Просто якісь плітки. Хоч і трохи дивні.

— Слухай, ну я б знав, якби мене кудись відправили. Я поки, на жаль, один технік на два наших екіпажі. Ще звісно Сід у нас на всі руки — «не з дупи майстер», але кемон. Він наш керівник. Він точно був би в курсі, якби щось сталося. А він, бро, он тіки прокинувся, коли я після нічної зміни приповз, — Муха насмішкувато пирхнув, затягуючись.

— А з цього моменту детальніше. Хто, що, де, як?

Сова викинув недопалок і підійшов ближче до трійки вояк. Ті привітно помахали командиру, посуваючись і уступаючи місце на палетних лавках. Муха, Радар і Тортик — технік екіпажу БПЛА і двоє зв’язківців.

— Командире, ви хіба ще не чули хохму, що ходить між суміжниками? — Тортик підсуває Сові пачку з печивом і сам хрумтить одним під каву. Сергій бере один пісочний солодкий квадратик і задумливо крутить у руках.

— Якось часу на плітки не вистачає. Намагаюсь іноді спати і їсти. У перерві між виходами, вашими рапортами і срачем зі штабом.

— Не забувай, що ще треба з людьми спілкуватися. Ми вже забуваємо, як ти виглядаєш, брате. Ви з Кіпіш наче два зомбака, лякаєте ночами із кутків. Страшніший тіки Смок, якщо його від зимової сплячки розбудити. Та шуткую я, не треба так дивитися, — Муха сміється і піднімає руки у мирному жесті.
— Ближче до тіла. Менше піздоболства. Мені Мажора на кухні вистачило.

— Є менше піздоболства. Коротше. Там на нашій із суміжниками зоні дивним чином вже кілька ночей хтось працює по цілях. Причому ні ми, ні пацани із сусідніх позицій, ні арта, ні навіть ГУР не гребли, що там взагалі щось є. Просто ранком два дні тому дивляться — спалена точка ретранслятора у чигирях. — Муха обтрушує попіл об стару іржаву банку від тушонки, яка слугує попільничкою.

Сова задумливо чеше бороду і знову хмуриться. Про чужинський ретранслятор він підозрював, це була одна з перших пріоритетних цілей. Дуже вже точно кацапські дрони просувались, попри все їхнє ребіське загородження на ділянці. Але його ніде не могли знайти. Сід з пацанами проорали дронами все і не знайшли. Командир зиркає на Муху, який ніби чекає якоїсь реакції, і роздратовано цикає на цю театральну паузу. Муха любить театральничати. Радар пхає побратима під ребра. Він теж бачить, що командир не у настрої для пафосу і інтриги.

— Полегше, блін!… так от. Позавчора розвідка пройшлася в іншій зоні — знайшли роз’єбаний резервний склад, що був заритий у траву і замаскований під шмат поля. Я гребу, як ці іроди так заховалися. Там Сід з Горобцем разів з 20 літали. — Муха бере печиво і швиденько запихає до рота. Сова робить собі помітку в голові звʼязатися з суміжниками і обговорити цю знахідку. Склад БК під носом — це не пачка цигарок. Якщо був склад, значить десь є логістичний шлях. Який вони всі разом проїбали.

— А сьогодні вночі прилетіло по точці орківського снайпера, прямо у нас десь тут недалеко. Він під базу ГУР підповз, майже упритул. Зарився. Сидів там, видно, не один день, бо пайок згорілий знайшли. Його жоден тепловізор не засік. Он Горобець буквально два дні тому там літав, разом з розвідкою ГУР — чисто було. Я взагалі гребу, як ця криса туди проповзла. А вночі сьогодні воно так палало і орало, що його було з кілометр видно, наче факел. Кажуть, йому запальну суміш на сховок скинули, а потім детонатором підпалили підкоп. І все, блять, вночі. У нас же тут рої літають цілі. Ми теж «Вампірів» відправляємо, ну, ви в курсі.

Сова повільно кивнув, ніби відповідаючи на реторичне питання, але насправді обмірковуючи ситуацію. Він чув від начальства тільки, що останнім часом на деяких позиціях зняли кількох видних офіцерів їхнього штабу. Там теж шукали всіма силами пацюка і не знайшли. А хтось ось взяв і знайшов. І начебто і добре, і молодець. Але ж, блять, невідомо хто, а головне — як?
Муха, ніби у підтвердження його думок, театрально понижує голос. Тортик закочує очі і продовжує тягати печиво. Цирк на дроті.

— Причому реально ніхто не знає, хто це робить. ГУРівці намагались вистежити цю «недопримару» за каналом, так їх, блять, стільки вночі врубається, що там хуй поймеш. Там впереміш і наші, і кацапи, і навіть СБУ. «Альфа» есбівська теж руками розводить. Кажуть, бачать за сигналом, що щось летить, а хто летить — не зрозуміло. Запитували у суміжників — всі ріпу чешуть, бо не їхнє. І ніч же. Намагались збити, бо хєр його знає — може ворог з тилу підлітає, так не виходить, пташка наче знає, де позиції наші, оминає, — Муха спльовує. Пацани мовчать. Їм більше сказати нічого.

Сова потер лоба і зиркнув на задоволених побратимів. Було видно, що ці плітки явно їм подобались. Кому б не сподобалась така містика.
Лєвак що сидить поряд біля гаражів і наче й не слухає розповідь, але тихо пирхає у сивіуючі вуса.

***
[ Пізніше тієї ж ночі. Рандомна точка біля сірої зони].
Повітря, прохолодне і приємне після спекотного дня, наповнюється запахами вологої трави і землі. Перед сходом сонця ніч завжди найтемніша і найтихіша. Але явно не тут.

— Обережно, дерево! — напружений чоловічий шепіт перекриває співи ранніх далеких пташок. Звук глухого удару і задушений видих ідуть слідом. Сід потирає постраждалий бік, відсуваючись від сконцентрованої посестри.
— Не пизди під руку, я досі ще не сліпа.

Кіпіш вкотре цикає на Сіда, який слідкує за її польотом на моніторі і щоразу, як дрон десь близько біля потенційної перешкоди, починає нервово смикатись. Цікаво, як він сам літає, якщо зараз он сидить, губи кусає?
Міра роздратовано відганяє однією рукою комарів, що настирливо дзижчать над вухом, і, вернувши кінцівку на пульт, заламує крутий віраж навколо потенційної цілі.

Кацапська вантажівка, яку старанно замаскували у глибокому яру в зеленці і ще й примудрились накрити покривом із трави, була виявлена тільки минулого дня. Кіпіш взагалі її помітила випадково, виключно через те, що на чужому відео з розвідувального дрону побачила, що дзеркало вантажівки пускало рухомі зайчики. Орки, скоріш за все, підвозили нею БК до батарей, які весь час рухались, щоб не потрапити під обстріл нашої арти.

— Скидай вже «бандероль» і поїхали звідси, бо чує моя жопа — прилетить. Я взагалі їбу, як нас ще жодного разу не зачепило, — Сід надягає бінокулярний ПНВ, крутиться і згрібає у ящик розсипані затяжки і кріплення, щоб пришвидшити збори. Сидіння машини під ним противно рипить дермантином.

— Бо нас двоє і ми припизжені. Сіде, ти сам це все затіяв! Тож не патякай під руку, кажу вже вкотре. Скид.

Снаряд летить униз, і тепловізор камери показує спалах. Зі сторони цілі у далині чується глухий вибух. Міра розвертає дрон, і той, розвиваючи найбільшу можливу швидкість для темряви, летить назад. Сід вже збирає інше обладнання у коробки. Вони працюють, не злазячи з баггі, тому довго складатись нема потреби. Дрон підлітає, і Сід хапає його, акуратно складаючи, теж запихає у чохол. Міра зриває окуляри з очей, складає їх у валізу разом із пультом. Сід вже біжить скручувати антену з дерева. А дівчина тим часом змотує шнури.

Цю найпростішу схему під соусом таємниці від всіх Денис запропонував після тієї пам’ятної розмови на складі. Виїжджати і вражати знайдені Кіпіш цілі. А їх багатенько назбирається. Сід навіть не думав, що натреноване на певних патернах цивільне око може бути таким ефективним. А ще Денис вважає, що єдине, що може змусити його впертого брата-віслюка випустити нарешті Міру офіційно у поле — це максимальна результативність і навички, які визнає широкий загал. А де це все взяти, якщо Кіпіш мов собака на ціпку сидить на базі? Правильно — добувати самостійно.
Отже, і обрано було схему, що може спрацювати в їх умовах. Тільки пілот і навігатор. Це мінімальний екіпаж, який з найпростішим обладнанням міг працювати у польових умовах. Звісно, довелось підкоригувати все відповідно до сигналу і місцевості, адже вони не могли собі дозволити помилятися. Не дивно, що Міра сумнівалась, вагалася, трохи боялась, але бажання нарешті відчути себе в дії перемогло страх і сумніви. Ставки, щоправда, були теж фіга собі ризикованими. Або смерть, або ор Сови з подальшим покаранням, мало не потенційне переведення у штрафбат. Ніхуя не веселі варіанти.

Взагалі в екіпажі має бути більше людей. Як мінімум, технік, пілот, оператор, навігатор, зазвичай ще й капітан. А ще водій. І звісно прикриття. Але Сід розумів, що чим більше людей, тим складніше то все тримати у таємниці. Увага Сови їм точно була не на руку. Пацани хороші, але легше замаскувати зникнення двох людей з бази на кілька годин, ніж майже десятка. До того ж, побратими не вміли тримати язика за зубами. Скажеш Мусі — той притягне Горобця, а той по великому секрету розкаже Пілюлькіну, і не встигнеш чхнути, як вже навіть похуїст Смок буде в курсі. А той взагалі-то, як вже було зазначено, майже не бере участі у соціальному житті бази.

І зараз вони з Мірою є там, де є. Вдвох біля краю сірої зони, залиті по вуха енергетиками впереміш з кавою, поспіхом дозбирують обладнання. Бо визначити звідки йде сигнал їх антени — раз плюнути. Навести арту чи надіслати дрон навздогін і все. Пизда. Пакуй капці.

Сід, важко дихаючи, закидує складену антену у баггі і всідається у водійське крісло. Міра перевіряє обладнання, щоб нічого не проїбати ненароком.
Здалеку чутно звук виходів. Міра зупиняється і прислухається.

— Твою ж мать. Сіде, газуй!

Сід судорожно заводить машину і витискає газ у підлогу. Баггі зривається з місця. Машина підскакує на горбах і несеться уперед, у сторону безпеки.
Перший снаряд лягає на тому місці, де вони нещодавно стояли. Міра вчепляється в раму машини і молиться всім відомим їй Богам, аби пронесло. Вони не у броньовику. Баггі навіть даху не має. Тут їх нічого не врятує.
— В тебе рот чорний, брате! Наврочив, падло…

Десь збоку лягає ще один снаряд і машину обдає сильною вибуховою хвилею із землі і каміння. Сід, зціпивши зуби, вивертає кермо, і Міру мало не виносить з баггі. Дівчина ойкає від несподіванки і сильніше вчіпляється у поручні. Адреналін в крові бухкає десь у вухах.

Якимось дивом у них виходить вивернутись з-під обстрілу. До бази вони доїжджають мовчки. Сил на щось нема. Навіть на те, щоб обговорити те, що трапилось, чи якось поматюкатись. Сплять останні дні вони мало, адже доводиться поєднувати денні роботи і нічні вилазки.

Сід завертає до крайнього маскувального навісу. Скоро ранок, і тому треба швиденько просковзнути на базу до зміни караулу. Кіпіш трохи підтрушує, коли вона злазить з машини. Одна нога відчувається трохи дивно, але дівчина не зважає. Може, забила ненароком. У темряві взагалі мало що видно.

Рипає рація. Сід втомлено цикає під ніс і тисне на кнопку, підхоплюючи короб з обладнанням під пахву.

— Лєвак Сіду. Бачу вас. Чисто. Можете заходити. Через сторожку. Прикрию.
— Плюс.

Кіпіш бере другий короб, і вони втомлено бредуть у темряві вздовж бетонного паркану.

Взагалі історія, як у цій таємній схемі знову намалювалася замком, була до смішного випадкова і ні разу не героїчно-романтична.

[Два дні до того. Ніч. КСП. Прохідна]

— Ану, підйом, сурки!

Лєвак похмуро оглядає двох молодих вояк, що синхронно звалилися з лавки, де вони до цього солодко спали, привалившись спина до спини.
Янкі і Окунь перелякано дивляться на суворого замкома сонними очима. Молодняк досі побоюється страшного для них на вигляд Лєвака. Він був одним із найстаріших у їхній роті, тому молоді вояки намагалися його уникати. Може, справа у суворому на перший погляд обличчі і тяжкій лінії щелепи, яка завжди виглядає наче злісно зчеплена? Ну, або у шрамі через щоку, який той отримав у якомусь виході?

— Нічого не скажеш. Елітні бійці. Касетними снарядами, напевно, б не розбудило. Схуялі ви тут дрихнете, імбіцили?! А якби штурм? Диверсанти? Га?! Ви розумієте, що це йобаний зальот?
Лєвак не кричить. Він говорить низьким гуркотливим голосом. Стоїть, схрестивши руки, і дивиться на штрафників зверху вниз. Вищий і більший за молодь дядько виглядає наче дикий ведмідь перед двома тремтячими зайцями.
— Вітаю, завтра будете чистить септики. Обіцяю купу неперевершених емоцій. І моліться, щоб командир не дізнався, що ви ідіоти дрихли, мов сплячі красуні. Пиздуйте звідси.
— Є!

Хлопці кидаються до дверей і кумедно застрягають там на мить, намагаючись вискочити один поперед одного. Натомість тільки заважають один одному.

Лєвак насмішкувато пирхає їм у слід і сідає біля вікна, дістаючи термос із чаєм.

Взагалі замком прийшов просто перевірити пости. У нього останнім часом було безсоння, тож вночі міг ходити з одного кута бази у інший і контролювати обстановку. А вийшло так, що відправив двох зелених подалі від потенційних проблем.

На базі не буває періодів повного затишшя. Двором майже завжди хтось шаройобиться. Вночі з бази йдуть у розвідку, повертаються з неї, ходять на монтаж обладнання, відправляють НРК, уходять або повертаються снайпери, працюють різні зміни екіпажів БПЛА. Тож лишати ворота на молодий, недосвідчений молодняк — це звісно кепська ідея. Особливо враховуючи, що ті за день без звички встигають вхайдохатись на рівному місці і забувають поспати у вільний час. Але через вічний брак людей не те щоб командного складу був хоч якийсь реальний вибір. І однозначно, що малим краще давати цю не настільки небезпечну справу, ніж вести у поле. Після Соніка, якого відправили у тил на лікування і реабілітацію, Сова тепер заборонив зеленим виходи більш ніж по одному на всю більш досвідчену групу.

Лєвак потирає очі і флегматично вдивляється у метушню у дворі, яка у темряві і світлі неяскравих ліхтарів (маскування є маскування, вони ж близько до нуля) виглядає мов мурашник. Хтось тягне БК, хтось споряджає «Вампірів», штурмовики перевіряють екіп, логістика довезла якісь розхідники, і тепер народ їх розвантажує.

У цій біганині гостре око замкома бачить підозрілу парочку. Ну, точніше, Сідову кепку він не дивується тут побачити. Той командир загону, і збиратися на виїзд або слідкувати за своїми людьми може у будь-який час. А от другий екіпірований борець… Лєвак примружився. У темряві важко розгледіти. Хода трохи відрізняється від звичної мужицької. Центр тяжіння завалений трохи вперед. Ясно. Кіпіш. В броніку, чорній толстовці, яка робить її майже невидимою у темряві, і капюшоні. Вони з Денисом спокійно рухаються у тіні, тож у метушні на них ніхто не звертає жодної уваги.
Лєвак вмить згадує розповідь пацанів-суміжників про зненацька спалений серед ночі кацапський ретранслятор. Згадує, що минулої ночі чергували також новенькі, без особливого досвіду. А ще памʼятає, що Кіпіш ходить кілька днів бліда і сонна, мов муха після зими. Але при цьому якась нездорово енергійна. Він списував втому на купу роботи, якою командир як завжди нагородив дівчину, а палаючі очі — на її звичний запальний характер. Але видно, щось тут явно інше. Особливо враховуючи, що Сід спить по пів дня до власних виходів.

Лєвак задумливо крутить в руках термос. Зупиняти чи подивитись, що з цього буде?

Замком не дурний дядько. Він бачить, що Сова все ще зривається на малу на рівному місці, причому сам же потім ходить мов грозова хмара і дивиться на неї дивним довгим поглядом, поки думає, що ніхто не бачить. Це вже помітний зсув тектонічних плит для такого впертюха як Сергій. Кіпіш же, як і раніше, мов кремінь. Лєвак мовчки аплодував її витримці. Вічно згорблена спина дівчини вмить випрямляється у гордий розворот варто командиру гиркнути, чорна грива мало не дибки стає у звірячому ощетенінні. Коли вони з Сірим в одному приміщенні знаходяться, то мало не іскри летять часом від напруги у повітрі. Хлопці навіть шуткують, що від температури біля них можна прикурювати.

Сід же метається між ними мов тенісний мʼяч, так ніби намагається роззброїти чи потушити пожежу. Якщо чесно, Лєвак все ще манав дивитись на ці ігрища двох довбайобів і біганину Сіда-миротворця, але не те щоб у нього був вибір. База взагалі це дійство здається сприймає мов бразильський серіал.

Але одне замком знає точно. Кіпіш прийшла у роту дроноводом з відзнакою. На рівному місці у документах таке б не написали. І він не розумів впертість Сови не пускати її у поле. Може, дівка реально талановита, і вони протирають талант, закопуючи її у паперах. Чоловік цінував хороший ресурс у всьому. Таланти, люди, ініціатива. Це те, на чому тримається їхній фронт. І те, що робить командир з Кіпіш, йому здавалось марнотратством.
Лєвак вирішує подивитись, що з цього буде. Якщо інтуїція його не підводить, то треба прослідкувати за динамікою суміжників у чатах і через рацію.
Через кілька годин на віддаленні чутно вибухи. Замком, підперши щоку кулаком, ліниво скролить чати суміжників і бачить, що там була перекличка щодо невідомого дрона, що летить зі сторони їх лінії оборони. Не збили. Хтось дохуя вправний, видно. А потім, через деякий час, його довірений контакт із ГУР із захватом доповідає у їх невеликий чат з ще кількома суміжниками про враження цілого підпільного складу чужинського БК, який був захований мало не під носом.

Лєвак задоволено хмикає собі під ніс і допиває чай. Залишилось тільки спіймати цих недоконспіраторів до того, як прослизнуть до бункера.

— Ну що, зальотчики, як вам нічна поїздка? З вітерцем, мабуть? Ноги в руки і у сторожку. Обидвоє.

Сід мало не впускає ящик, що ніс, а Кіпіш не встигає зреагувати і врізається у товариша. Вони обидва перелякано застигають на місці і повертають голови до темної фігури Лєвака, що спокійно курить у кутку між навісами для баггі.

— Чого застигли? Ворушіть булками. Речі не забудьте, а то попалите себе раніше часу.

У сторожці Лєвак всідається і окидує змовників насмішкуватим поглядом. У світлі ліхтаря їх бліді обличчя видаються йому ще більш юними, ніж вони є насправді. Кіпіш тупить поглядом кудись у підлогу, Сід з перебільшеною цікавістю розглядає щось у коробці в руках. Лєвак тяжко зітхає. Наче діти, що розбили вікно мʼячем.

— Я не питатиму, чия це ідея. І так здогадуюсь, у чию руду голову це безумство могло прийти. Не лупай на мене так, малий. Ти ж в нас розумник ще той. В мене питання тільки до того, як довго ви планували без жодної підтримки займатись таким їбучим самовбивчим спортом? Де б потім ми вас шукали, цікаво, якби все пішло не за цим напрочуд «геніальним» задумом?

Кіпіш опускає голову ще нижче. Волосся закриває окуляри, тільки губи затиснуті у тонку білу лінію. Вона стоїть мов статуя. Сід поривається щось сказати, але Лєвак піднімає руку, зупиняючи.

— Сову казковими результатами захотіли вразити? А ви не подумали, що якщо б все пішло по пизді, то це його добʼє нахуй? Сід, він же твій брат, хоч і віслюк ще той. Пожалів би хоч трохи родича. Він виглядає вже на років 10 старшим за свій вік. І частина сивини там від твого самодурства. Мала, твої мотиви я розумію, але ж блять, ви могли хоч з кимось порадитись, перед тим як таку діч творити вдвох?! Чого мовчите? Справедливість у жопі заграла?

Лєвак втомлено потирає очі. Ці занадто довгі монологи для нього — втомлюють. Але дати піздюлів було треба. Штрафники продовжують напружено мовчати. Небо за вікном починає сірішати.

— Звідки взагалі про ці цілі дізнались? Там навіть ГУР в шоці. Чого стоїте, мов язики повідкусували? Сідайте. Розказуйте.

Парочка переглядається і обережно всідається на другу жорстку лавку навпроти замкома. Сід продовжує обніматись з коробкою з обладнанням, а Міра трохи нервово мне край худі. Лєвак слухає їх і періодично задумливо чеше бороду.

— Ну і Сід запропонував перевіряти і знищувати ті аномалії, які я знаходжу на розвідницьких відео. Якось так.

Лєвак зітхає і зиркає на втомлених горе-героїв суворим поглядом.

— Ви вже вдруге за місяць якусь хитровиїбану аферу придумали. Це хєровий показник, я вам скажу. Окей. Мене влаштовує те, що ви даєте результат. В нашій справі це важливіше іноді за дисципліну. Але пропускати ваш довбоїбізм я не збираюсь.

Кіпіш з Сідом напружуються. Ці виїзди від початку були ризиковими. Якщо їх вже спіймали і здадуть командиру… складно уявити наслідки.

— Кожен виїзд — повідомляти мені. Напрям, ціль, координати, час, коли вернетесь. Рація на моїй хвилі завжди із собою. Поранення не приховувати. А то я вас, героїв, знаю. Будете мужньо страждати без медикаментів і загнетесь. Спати — хоча б по 4 години. Ви блять себе бачили? Наче наркомани. Кіпіш особливо. І останнє. У критичній ситуації я ставлю пріоритет евакуації, і мені похуй на вашу конспірацію. Ліпше відгребти, ніж здохнути. Всікли? А тепер на вихід.

[Нинішній час]

— Шо, отвєтка прилетіла? А що ви хотіли? Це війна, мать її. Дякуйте, що живі лишились. Це розкіш.

Лєвак спльовує на підлогу сторожки і прискіпливо оглядає парочку. Ті прозвітували і тепер сидять і куняють, відходячи від адреналіну. Обидва запилені, мокрі від поту. Малу он трусить залишково. Не дивно. Замком звужує очі.

— Спрацювали чисто. Красавці. Але щоб завтра ні ногою з дому. Ви як дві поганки вже. Кіпіш нікого не здивує, але ти, рудий, заснеш над пультом. Вільно.

***

[Півтора дні потому]

— Твою мать.

Пілюлькін роняє ампулу простроченого обезболу повз смітник, і та розсипається друзками по бетонній підлозі. Медик вороже дивиться на смартфон, що весь час вібрує, ніби це його вина, і це вже не другий інвентарний день після нового завозу медички. Кіпіш і її звʼязки звісно молодці з цією своєю гіперактивністю по забезпеченню, але йому це все ще дохуя часу розгрібати. Он ще купа ящиків стоїть. Медик пирхнув, зловивши себе на думці, що раніше він бурчав через брак ресурсів, а тепер — через надлишок.

Смартфон і далі настирливо вібрує. Медик бере той до рук і, відкривши КСП, що весь час пілікає новими повідомленнями, бігло переглядає, майже не вчитуючись.

Скотч_нажопу_ляп: [ Народ, чому на базі бздить «Зірочкою»? Хто розмазав у коридорах цю смердючку?! Очі виїдає! ]

Тортик_солодка_булочка: [Це не «Зірочка». Воно воняє по-іншому якось]
Янкі_перець: [ А що таке «Зірочка»?😯]

Фіксик_помножу_на_нуль: [Да ну на… Ти що, школота?]

Муха_не_цокотить: [🙄🙄🙄 Ти зараз серйозно?]

Янкі_перець: [ Чого ви, блін?! Я щось не так спитав?]

Старк_Геній_НеМільярдер_але_плейбой: [Нє, малявко, вони просто відчули, як з них сиплеться пісочок. Ну що, пенсія, зізнавайтесь, хто наїбнувся, що тепер пів бази смердить вонючим ментолом? У кого вже поперек хапонуло?😂]

Пілюлькін роздратовано відкладає смартфон, буркочучи під ніс щось про ідіотів, які засмічують чат всякою хуйнею.

Риплять двері. Глухі кроки, і медику на плече бухкається чужа тяжка голова, а шию обдає гарячим подихом. Пілюлькін на мить завмирає, але спокійно продовжує сортувати медикаменти.

— Якщо ти прийшов заважати — двері там. Упиздуй в душ, смердиш вже трохи.

Гвинт, а це був він, ставить поряд з коробкою кружку з кавою і обіймає медика однією рукою за тулуб, втомлено чухаючись носом об його плече.

— Я тобі ось каву твою приніс. А ти одразу огризатися. Ти ж вічно злий, якщо не бахнеш її до обіду. Не хочу увечері відхопити піздюлей.
Пілюлькін принюхується і задоволено вдихає солодкуватий аромат кориці та інших спецій. Чоловік відкладає коробку медички і, пхнувши Гвинта стегнами, щоб дав пройти, відходить до кушетки, всідаючись на неї разом з кружкою. Механік натомість вмощується в його стілець і відкидається на стіну потилицею, намагаючись остудити гарячу шкіру об бетон.

— Сорян, роботи багато. Он бачиш, яке хазяйство тепер маю. Два дні мучусь у перервах між чужою срачкою і теплаками.
— Забий. Дай якусь таблетку. В мене голова зараз лусне. Ти ж знаєш, що я спеку переношу наче риба у фритюрі.

Пілюлькін шуршить у тумбочці і кидає у Гвинта пачку. Той спритно ловить і криво посміхається. На деякий час зависає комфортна тиша, яку порушує синхронне жужання їхніх телефонів. Медик цикає.

— Що там за хуйня знову сталася? Який ментол?

Гвинт глипає на Пілюлькіна, ніби намагаючись врубитись, про що мова, а потім в очах відбивається розуміння.

— Ти ж маєш бути в курсі, що твоя мала другий день кульгає, ніби на протезі. І смердить якоюсь ментоловою хернею з самого ранку. Теж явно твоєю.
— Яка ще моя мала?! Ти їбонувся?
— Окей, наша обща мала. Не придирайся до слів. Але це ти вже майже всиновив цей зомбо-ураган в окулярах. І весь час мандиш: “бліда”, “сонна”, “жре шо попало”, “енергетики скоро через вуха полізуть”. Андрюха, ти так само за кицькою бродячою вдома буркотів. Я знаю твої мамські ігрища. — Гвинт витягає пласт таблеток з трофейної пачки, видавлює одну, задумливо дивиться на неї і видавлює ще одну. Запиває водою з пластикової півлітрівочки, яка стоїть на столі. Медик скептично зиркає на чоловіка, але не зупиняє.

— Ой не пизди, ти сам Багірі тоді кільку підсунув, а потім носився наче впарений з нею по ветеринарах через те, що вона обсирається. Стоп. Кульгає? Кіпіш?

— Ти мене жопою слухаєш? Я сам бачив, та й народ у чаті вже спамить у гілці за це кумедне видовище вже другу годину. Вона ж у нас всім КСП шаройобиться у справах, тому і база почала смердіти якоюсь ядучою ментоловою хуйнею. Признавайся, ти що, їй підсунув якусь нову біологічну зброю?

Пілюлькін задумливо потирає підборіддя. Медик пам’ятає, що точно нікому нічого не давав. Чоловік підривається і йде до полиць з контейнерами. Висуває один, дістає звідти коробку поменше і рахує тюбики, звіряючись із записом на стікері з кришки.

«Зараза!»

Медик рішуче покидає медблок, мовчки випхавши механіка і зачинивши двері на ключ. Гвинт мовчки слідує за ним. Коли вже Пілюлькін щось собі надумав, Гвинту лишилось тільки прослідкувати, аби він не наробив дурниць.

Кіпіш знайшлася у канцелярії, де її майже не було видно за якимись коробками і ноутбуком. Пілюлькін рішуче заходить у закуток і нависає над дівчиною, схрестивши руки. Гвинт лишається у коридорі, я тільки заглядає через арку. Місця у канцелярії не те що багато. А медик з механіком не дуже-то й маленькі.

Дівчина піднімає очі від монітору і сонно глипає на медика. Пілюлькін вкотре відмічає блідий відтінок обличчя і темні кола під очима. У приміщенні стійко пахне знеболювальним гелем. Тим самим, одиницею якого він недорахувався у коробці. Чоловік майже сичить.

— Кіпіш! Якого хуя я дізнаюся про твою травму останнім, хоча мав би бути першим? Ти мазохістка чи шо? Подобається кульгати мов пірат? Вставай і пиздуй у медблок. Будемо тебе оглядати.

— Та чого ти розверещався на рівному місці? Зі мною ж все нормально вже. Там всього лиш невеликий синець. Навернулась на складі об стелаж. Оно мені вже хтось із пацанів мазь притяг. Мажу, то вже легше набагато, — дівчина відповідає мляво і неохоче і знову опускає очі в монітор.

— Яку ще мазюку? Ти взагалі в курсі, що препарати видаю тут тільки я? Пиздити з медблоку — це нарватися на прокляття діареї від мене. І на підсрачник у наздогін.

— Та звідки ж я знаю! Не ори, і без тебе голова тріщить. Он на полиці лежить упаковка. Воно, щоправда, смердить так, що очі виїдає, але допомагає файно. Хтось підкинув зранку на стіл, поки в душ ходила. Ваша шпійонська система на КСП точно якісь ніндзя. Може вони і крізь двері навчились вже проходити.

Міра відмахується і знову повертається до роботи. Видно, що її зараз найменше хвилюють погрози медика. До вечора б дожити.

Пілюлькін цапає знайомий тюбик і звужує очі. На коробці штамп, яким він позначає всі медикаменти КСП. Лікар зиркає на Кіпіш, оцінюючи її стан.

— Ти певна, що у тебе все ок? Можемо тебе як принцессу віднести у медблок. Оглянемо твій синець. Обіцяю бути ніжненьким.

— Та перестань ти так через той синець квохтати, бро. Я ж не кришталева, щоб кожну гематому рахувати. З моєю грацією кабанчика на льоду дивно, що я ще не далматинець від тих синців. Я ж на рівному місці можу в ногах заплутатись. Ти ж бачиш, що моя координація у просторі відверто хуйова більшість часу. Я ж не в штурмовики сюди йшла. Там би мене не кацапи, а мої ж шнурки б задушили. У мене он другий день головешка тріщить, що дурна. Може, дай якісь колеса, бо мої цивільні вже закінчились. І он ще ноги вже другий тиждень як колоди зранку, лице набрякле. Краще порадь, що з цією хернею робити. А то я і так не красуня, так ще сама зранку себе у дзеркалі лякаюсь, і берці, падло, не налазять часом, — дівчина роздратовано трясе ногою, демонструючи розслаблену шнурівку берця.

Пілюлькін занепокоєно підходить і мацає дівчину за лоба. Медична звичка. Нікуди не дітись. Не те щоб це якась точна діагностика, але виключити температуру не завадить. Медик відходить і стає трохи збоку, щоб бачити потенційну пацієнтку краще.

— Бо спати треба більше, і бажано ще води побільше пити, а не енергетиками заливатися. Ти думаєш, я не бачу цю купу банок у тебе під столом? І ще жерти поменше солі. Ти ж як не на очі мені попадешся, якісь снеки жуєш весь час. Сіль затримує воду, від того ти й набрякаєш мов кулька. Скільки ти спиш?
— Ну, десь 3-4 години.
— Судячи з твого зомбо-вигляду, це стається раз на два дні чи що? Воду пʼєш? Чи тільки каву з енергетиками?
— Зануда ти… Якщо пʼю, то сцяти ношусь щопівгодини. Сплю через це ще менше. Від кави ще й срачка іноді. Тому довелось скоротити її кількість до 1-2 порцій на добу. Я манала у сральнику сидіти пів дня. Там працювати незручно.

Пілюлькін страдницьки закочує очі. Як ото не придушити її раніше, ніж вона сама себе не вгробить? Гвинт за рогом придушено хихотить. Кіпіш у своєму репертуарі.
— Їси ти що і як часто?
— Що знайду із готового чи що підкинуть. Мене тут всі підгодовують, наче бездомну собаку. Це хоча б зручно. Не треба на кухню ходити. Я манала там цього виблядка Мажора зустрічати. Воно таке противне, вічно пиздить по пів години про якусь діч…
— Чим підгодовують? Я що, маю кожне слово тягти?
— Ну, хто копчені ковбаски підкине, хто снікерса принесе. Вчора он хтось бутерброд з майонезом і ковбасою підсунув. Не голодую, коротше. Зате встигаю з роботою. Недавно вибила тобі нові ноші й дефібрилятор. Чекай подаруночків. Мамця старалася…
— Не відволікайся. Теж мені мамця… Про стрес не питаю. Он сидить у кабінеті за рогом твій стрес, над мапами кисне. Місячні регулярні? Що лупаєш? Чи ти думаєш, якщо я член маю, то про це нічого не знаю?
— Ніякого пієтету до пацієнтів. У мене СПКЯ. Тож там рандом.
— Ти прям ходячий джекпот різних сюрпризів. Окей. Сіль урізаєш на 70%. Спати хоча б по 4 години на добу. Воду пити регулярно. Енергетики — нахуй. Хочеш прокинутись — краще он кави випий без молока, чи, краще, чаю вʼїби, там теж кофеїн є. А ще ліпше — руханку якусь зроби. Їсти хоча б 2 рази на день, але, блять, нормально. Кашу з мʼясом, бутерброд із сиром, сирники, можеш розчехлити борщ у сухпаї. Перестань одні снеки жерти. Таблетки від мігрені я тобі дам, але не захоплюйся…

У коридорі чутно чіткі кроки.

— Що тут за балачки? Пілюлькін, Гвинт, чого ви тут застрягли?

У пройомі показується сувора фізіономія Сови. Командир гостро зиркає на застиглого медика з маззю в руках і переводить очі на Гвинта, що активно імітує меблі у коридорі. Медик трохи тушується. Одне діло відчитувати Кіпіш, але нарватися на командира, який знову явно не у гуморі, це вже може бути небезпечним. Не стільки для них, як для дівчини, на якій Сірий періодично зривається на рівному місці. Пілюлькін вже хотів щось відповісти, але Сова його випередив:

— Якщо нема чого сказати — валіть по робочих місцях. Не відволікайте мені спеціаліста від роботи. Гвинт, у тебе ж пікап розйобаний у гаражі стоїть. Чого ти тут стінку підпираєш? Пілюлькін, я щось не бачу на столі звіту за закінчення інвентаризації. Чи може ти його мені ніс? Ні? То якого біса ви ще тут? Бігом за роботу!

Пілюлькін стиснув щелепу, але сперечатись із Совою не став. Йому ото тільки срача зараз для повного щастя не вистачало. Лише кинув тюбик з маззю назад на край столу перед Мірою так, що той глухо стукнув об дерев’яну поверхню.

— Мажеш двічі на день. Якщо синець стане гарячим, набряк поповзе вниз або почнеш кульгати сильніше — сама приповзеш у медблок. Не приповзеш — притягнемо. Я не шуткую. Як довбану принцесу. Навіть знайду для тебе рожеві бинти і примотаю до ліжка.

Міра зиркнула на медика з-під лоба і криво посміхнулась.

— Яволь, майн фюрер.
— Попизди мені тут, пацієнтко.

Гвинт знову хрюкнув від сміху з коридору, але Сова зиркнув на нього, і сміх якось миттєво притих.

Міра полегшено проводила спини побратимів поглядом. Відстали. Дівчина повернулася і зустрілася очима з командиром. Їй, напевно, вже від недосипу марилось, але у його погляді на мить проковзнуло занепокоєння. Мить — і обличчя Сови знову стало суворим і кам’яним. Кіпіш тряхнула головою. Галюни вже точно.

— Де б ти там не навернулась, це не звільняє тебе від роботи. Якщо щось треба — просто поклич когось із тих нероб, що хуї футболять далі коридором. Чи вони думають, я не бачу? Сама далеко не пхайся. Мені не треба, щоб ти собі ще й шию звернула. І нагадую: завтра всі матеріали мають бути у мене.

Він на мить замовк, ковзнув поглядом по її обличчю, блідому навіть у світлі монітора, і роздратовано цикнув.

— І поспати не забудь, красно прошу, блять. Хоча б стільки, скільки лікар прописав. А то ще гості подумають, що я тут над підлеглими знущаюсь. Дивитись страшно.

«Точно примарилось…»

Кіпіш знову неохоче занурилась у роботу. Нога, забита об каркас баггі під час їхньої з Сідом втечі від обстрілу, продовжувала боліти навіть попри підкинуту кимось із хлопців знеболювальну мазь.

***
Сова крадькома дивився. Ні, не так. Він періодично, коли була можливість, підпільно наглядав і шпигував, наче якийсь сталкер чи довбана нянька — так буде правильніше сказати. А основним обʼєктом цього сталкерства була, звісно ж, Кіпіш. Ну, щоправда, не тільки вона, а ще половина бази і, звісно, вагітна собаня Кім, яку до КСП з останнього виходу притяг Студент. Але найбільшою скалкою у дупі Совиних нервів була саме Мирослава, твою дивізію, Совенко.

Сергій не запамʼятав моменту, з якого сліпе роздратування на «бабу, що крутить хвостом і взагалі потенційна меркантильна сволота» перейшло у скреготання зубів через «господи, що, блять, зробити, щоб ця самовбивця-трудоголічка не здохла від перевтоми у нього під кабінетом!?». Перехід відбувся якось так плавно, що командир сам був у шоці.

А ще він, мʼяко кажучи, офігів від того, що у них значно скоротилися пробіли в ресурсах. Причому навіть тих, про потреби у яких він не підозрював. Кіпіш наче хомʼяк у нору тягла на базу все, що було треба і не дуже. І часто навіть не питала нічого у нього самого. Просто приносила запити і стояла над душею з втомленим виглядом, поки він підпише. Сова намагався придумати привід, щоб відмовити, але усе, що було у списках, здавалося таким необхідним, що він міг хіба покірно, з камʼяним обличчям, ставити штамп і підпис. І потім спостерігати перманентні напливи невідомих йому волонтерів. Мюллєром діло не завершилось, треба сказати.

Як наслідок, у медблоці вже був перегруз медикаментів і розхідників, склад ломився від пайків, а ще у них неочікувано навіть профіцит у броніках і снарязі намалювався невеликий. Такого з моменту його призначення сюди не було.

Про інвентаризацію Сова боявся вже навіть згадувати, бо око починало сіпатися. Він тричі пошкодував, що взагалі відправив дівчину туди. Там їбанута на всю голову Міра (як вважав Сова) вийшла на якийсь космічний рівень. Ніхто ж, блять, не казав, що навіть тих співробітників «Нової пошти», що працюють не у сфері логістики, все одно навчають операційним процесам і ще купі всілякої оптимізаційної херні.

Коротше… Всі ресурси бази були розфасовані по ящиках, які, своєю чергою, промарковані штрихкодами, і за допомогою якихось хитровиїбаних сканерів (притягнутих теж хер пойми звідки) тепер можна було бачити, де, на якому стелажі, за номером комірки знаходиться будь-що. Навіжена діловодка загнала все, що можна було порахувати, у базу даних. І тепер навіть пак туалетки не можна було спиздити без того, щоб це було помітно.
Побратими водночас обожнювали і трошки побоювались її. І не зрозуміло було, від кого вони більше стрьомаються отримати прочухана: від суворого, але зрозумілого їм комдира, чи від непередбачуваної фурії в окулярах.

Сергій не один раз бачив, як вояки втягують шиї, варто Кіпіш було приїбатись до когось за звіти чи чеки на пальне. Водночас, якщо хтось вертався з виходу втомлений, помʼятий чи сумний, чи просто попадався на очі посестрі у нещасливому вигляді — то треба очікувати мало не материнського облизування. Одразу звідкілясь намальовувалися обід, кава, свіжий рушник, якийсь маленький підгон або ласкавий дівочий підсрачник у сторону відпочинку. Навіть найбільш суворі вояки тушувалися під цим мамським натиском.

Наскільки Кіпіш була відповідальна, трудолюбива і турботлива у всьому, що стосувалося роботи чи інших мешканців бази, настільки ж похуїстично вона ставилась до себе і власного стану. Це напружувало командира і весь колектив разом. Сова вже кілька разів бачив, як вона спить за столом у незручній позі. Іноді йому здавалось, що це дівчисько взагалі не покидає канцелярію, окрім як по роботі. Ще трохи — і спальник там кине на підлогу.
А ще вона ставала все більш бліда, загальмована у побуті часом і дуже незграбна. Навернутись об ящики, які сама ж і притягла для перевірки? Це наша Кіпіш. Врізатись у когось, бо залипла у телефоні по дорозі на кухню, вбиральню, душ чи будь-куди ще? По пʼять разів на день.

Сова дратувався. Але не так, як місяць тому. Примара Ярини все ще десь плавала на периферії свідомості, але її вже настирливо здував ураган на ймення Мирослава. Кіпіш була найбільш контрастним до образу зрадливої нареченої персонажем. Там, де у Ярини була витонченість, грація, звабливість — у Міри педалювали надійність, жорсткі впевнені рухи і терпіння. Там, де колишня наречена вражала доглянутістю, лагідністю і жіночою хитрістю, Кіпіш переважала витривалістю, турботливістю і прямолінійною відвертістю. Ярина була повітряна і ніжна, і місцями прохолодна, мов вітер. Мирослава ж натомість міцна, трохи горда і тепла, мов земля під сонцем. Вони були настільки різні, що Сергій не розумів, як міг взагалі їх порівнювати раніше. Правду казав Сід — йому попаяло мізки.
Командир нарешті почав розуміти, що дивився на підлеглу крізь викривлену зрадою оптику. Іноді досі проковзувала думка, що Кіпіш грає чи маніпулює, але втомлені очі, виснажений стан, вигляд наче після хвороби — це важко було підробити. І Сова це бачив. Там, де Ярина б знайшла можливість не робити і делегувати чоловікам, Кіпіш тягла все, наче буксир. Та ще й воювала за право це робити самотужки.

Спочатку Сова просто спостерігав. Вмовляв себе, що він пильнує за потенційною проблемою і загрозою порядку. Потім, після епізодів з ароматом конвалій, який йому часто бив у ніс, ніби він якийсь пес, Сергій трохи відсторонився — щоб не тригерити себе. Йому було важко кожного разу ловити флешбеки тієї київської ночі. І не тому, що він не хотів памʼятати, а тому, що провина перед незнайомкою нікуди не ділася. І вона непомітно почала нашаровуватись ще й на Кіпіш, яка тут взагалі була ні при чому. Просто посестра так само носила на собі аромат конвалій і цим дратувала його свідомість і пробуджувала ненависть до себе. Ну, і гавкав він вже більше бо звик бачити у ній проблему і подразник власних болючих спогадів, ніж насправді злився чи тим паче ненавидів.

Зараз Кіпіш дратувала його більше через її неуважність до власного тіла і здоровʼя. Вона тягла лямку, терпіла, плювала на втому, закривала дірки потреб роти, якщо вони зʼявлялись, а ще точила ляси, шуткувала і сміялась зі всіма попри втому, купу роботи, гиркання Сови і словесні баталії з ним же. І навіть на підколи Мажора намагалась реагувати без агресії (бо навіть тут розуміла, чим це загрожує всім). Це дратувало. Вона не просила допомоги. Взагалі. Ні в кого. Наче взагалі не розуміла, що таке можливо. Пацани організували чергування по нагляду за нею, і Сова уперше не заборонив їм це робити — просто зробив вигляд, що не помічає.

Бо він звик піклуватися про свою роту. Вони єдине, сука, ціле на цій війні. Фронтова родина. А Кіпіш, яку раніше він сприймав як чужу, вже такою зараз не сприймалася. Бо її прийняли побратими. Її прийняли всі замкоми. Її прийняв його брат. Останнє все ще ірраціонально дратувало, але Сова заборонив собі про це думати. Вона вросла у роту всіма своїми веснянками, безрозмірними кофтинами, гострими жартами і трудоголізмом. Наче вона тут і була весь час.

Спочатку був плед, накинутий якось вночі ним їй на плечі: «Бо у бункері навіть влітку холодно, а вона спить у одній футболці за столом, ще соплі почне на кулак мотати».

Потім іноді кава у термосі: «Треба, щоб працювала жвавіше, он носом клює весь час».

Седативні із запасів Пілюлькіна, підкинуті ним на ноутбук: «Заїбало, що вона огризається. Може, вспокоїться нарешті».

А після того, як він помітив, що вона кульгає і морщиться від болю, Сова взагалі хотів її закрити у медблоці, бо вона мало того, що виглядає як мрець, так ще й травмувалася на рівному місці десь. Як можна так мазохістично себе не берегти? Хотілось накричати, щоб спала більше, забивала хєр іноді на його доручення, як це роблять інші, і просто хоч трохи… не була такою Кіпіш.

Але єдине, що він зробив — це просто взяв знеболювальну мазь з лікарських запасів і поклав їй на стіл. Бо по-іншому не вмів. Він завжди піклувався незграбно про всіх. Не вмів говорити теплих слів. Погано у нього виходило й визнавати помилки.

Тому Сова відчув полегшення, коли Пілюлькін з Гвинтом на буксирі припхалися до посестри у канцелярію. Медик мав повне право, бо це його зона відповідальності. А ще він міг вільно виражати свої емоції і піклуватися про дівчину. Бо всім на цій базі вона була небайдужа.

***
[Наступний день. Ранок]

У дворі відчутне пожвавлення. Вояки, які зараз на базі, активно роблять вигляд, що у них є якісь справи саме у дворі, а не десь в іншому місці. Приїзд гостей завжди був локальним аналогом атракціону, тому поторгувати єбалом стікалася мало не вся база. Хтось навіть абсурдно протирає ганчіркою НРК, який має відправитись до передових позицій з вантажем. Настільки буває нудно у цьому замкнутому комʼюніті.

Сова разом із замкомами і Сідом стояли поблизу воріт в очікуванні. Мали приїхати хлопці із ГУР для брифінгу, обговорення співпраці і… ймовірно, вставляння піздюлей (як думає Сова).

Командир увесь на нервах, хоч по обличчю то сказати і важко. Стоїть жорстко, схрестивши руки, і буравить напруженим поглядом дорогу. Гості проїхали останнє КПП і вже на підході. Це трошки лоскоче нерви.
Він в курсі, що якась хуйня твориться з тією славнозвісною «Примарою», що весь минулий тиждень загадково нищила кацапські обʼєкти. Як він міг бути не в курсі, якщо командування дифірамби співає? Сова мав віддати належне цим невідомим воякам: працювали вони філігранно. А ще — без жодного сліду. І головне — у їхній зоні. І не тільки. Ніхто навкруги нічого не знає. Арта в шоці. Есбівська «Альфа» в ахуї. Нацгвардія матюкається у чаті, але вже робить ставки на наступну ціль. Вночі знову було вражено ціль, цього разу спалено кілька замаскованих кацапських аналогів «Ждунів», які караулили логістику підрозділу ССО А. Альфачі у чаті суміжників були готові проставитись ящиком снеків за таке щастя. Прям дуже серйозна агентура…
Все було б добре, але ці цілі мали б знищувати його розвідка і його загін БПЛА. Вони звісно ж працювали по цілях. Не штани ж протирали. Але вони працювали по підтверджених цілях, інфа про які надходила ззовні або від їхньої ж розвідки. А от цілі, які були вражені «Примарою», — не їхня робота.

Сід тільки руками розводив разом зі своїми пацанами. Лєвак он взагалі стоїть зараз на таких похуях, що Сергій сумнівався, чи чув його замком взагалі ці плітки і легенди. Циган збоку курить і з дебільною посмішкою втикає у смартфон. Він найбільше був у захваті від цих фронтових легенд. Он навіть повісили бамажку зі ставками про те, з якого підрозділу чи батальйону ті чуваки. Сова натомість і не думав то знімати. Треба ж людям якось розважатись. Він звісно ж був у курсі, що у його вояк є якийсь КСПшний закритий чат. Але йому не було обідно, що туди його не додали. Відволікатися на всяку дурню і нервувати через чужий довбоїбізм — це найменше, що йому зараз треба. А знаючи хлопців, там може бути що завгодно.

Результати роботи цієї «Примари» — це звісно заїбась. Але як звітувати наверх і планувати операції з цими невідомими вояками і з ГУР? Він же не може запланувати роботу з тими, кого в очі не бачив. Добре, якщо це люди з ГУРу. А якщо ні? Гурівці ж можуть запросити тих спеців для роботи, а що він їм скаже? «Вибачте, я у своїх квадратах не їбу, хто в мене тут підпільно працює?» Це ж буде шкандаль!

Сід, що сидів поряд на ящиках і щось клацав у смартфоні, був трохи сонним. Сова не приділяв увагу брату останнім часом, але не міг не помітити, що той іноді ходить мов не спав всю ніч, або іноді залипає у просторі і плеще себе по щоках. Але Сергій знає, що його брат має хуйову звичку працювати вдень і втикати в інтернет вночі. А іноді просто возитися із програмним забезпеченням для «Стрижів». Система використовувалась рідко, але у дуже важливих операціях і потребувала постійного оновлення. Тож сонливість Дениса для Сови не була чимось надприродним.

У двір заїжджає броньований джип. Гості висипають із салону, перемовляючись і перекидаючись якимись своїми репліками.

У голові невеликої групи молодик років до 27 максимум, з погонами майора на форменій футболці. На патчі, де позивний якимись хитровиїбаними фентезійними вензелями було вишито «Ельф». Погляд блакитних очей чіпкий і спокійний, але відчувається якась іскра безумства.

Середній зріст, худорлявий, підтягнутий, довге русяве волосся зібране у хвіст і коротка борода разом з доволі тонкими рисами обличчя роблять його невловимо схожим на Ісуса. Сова задумливо обводить поглядом його підопічних. Там є і старші набагато, і доволі молоді. І всі вони дивляться у спину своєму командиру наче він і є той самий Ісус. Сергій про себе відмічає, що це явна ознака високого авторитету. Щоб такий молодик став кадровим офіцером розвідки — це треба бути справжнім фанатиком своєї справи і мати сталеві яйця. А ще любити війну майже маніакально.

— Бажаю міцного, друг Сова. Але давайте без формальностей, ненавиджу цю хуйню.

Сова криво посміхається, потискає руку молодому командиру і відчуває міць і впевненість у кожному русі. Жодної бравади чи зверхності. Спокій і сила. Крапка.

— Вітаю, панове! Маю надію, арта чи стервятня дорогою не дошкуляла? Є у нас тут поблизу болотяні умільці. Огризаються періодично. Ми їх мінусуємо. Але ж лізуть, шо сарна.

— Та де їх, блять, зараз нема. Був один безсмертний «поні», але ми його РЕБом на підльоті звалили. Тож можна сказати, доїхали на чілі і розслабоні. О, а де у вас тут можна йобнути кави? Бо мої старі он півночі не спали після минулого завдання. Боюсь, пенсія відрубиться на брифінгу. Не хотілося б втратити кадри у важливий момент.

Гурівці з командним складом КСП обмінюються дружніми рукостисканнями і братерськими обіймами і йдуть до брифінг-зали через кухню. Щоб захопити живильного напою.

Брифінг йде спокійним темпом. Сова разом із замкомами доповідають обстановку. ГУР слухають, коментують, діляться своїми даними. Обидва командири із замкомами домовляються про сумісні операції і обговорюють деталі. Всі розбиваються на групи «по інтересах» і обговорюють деталі у своїх сферах. Брифінг потроху підходить до свого логічного завершення, і Сова вже навіть думає, що можливо пронесло. Але ні.

Ельф піднімає руку, сигналізуючи про бажання взяти слово, і обговорення між різними ланками трохи затихає.

— Панство, хвилинку уваги. Це важливо.

Всі замовкають, з цікавістю поглядаючи на молодого майора.

— Ми зацікавлені у подальшій роботі вашої «Примари» у цьому секторі. Найбільш ефективне ваше формування з пошуку підпільних цілей. Готові ділитися з ними нашими даними. Підозрюємо, що і у нас не все чисто. Якщо вже «Примара» так майстерно сканує простір, то в нас знайдеться робота.
Сова не бачить, але за його спиною Сід давиться кавою і намагається не кашляти занадто голосно. Лєвак же реагує… ніяк. А от Циган збоку витріщає очі, але мовчить. Гурівці не виглядають якось зверхньо. Вони взагалі зараз мають вигляд котів, що сметани облизалися. Ельф особливо. Його трохи безумна посмішка збиває з пантелику.

Сергій же камʼяніє. Очі свердлять стіну трохи вище голови Гурівського командира. Той помічає цю мікрореакцію Сови і хитро підморгує. Дуже дратівливо, хочеться сказати. Сірий мало зубами не скрегоче.

— Ми не прагнемо розсекречувати ваших людей. Просто майте на увазі. Готові прикривати і співпрацювати. Окей? Ми цінуємо результат понад усе.
Сова скидає оціпеніння. Обличчя, слава всесвіту, лишається спокійно-суворим. Якщо ГУР впевнений, що це їхні люди, а вони зазвичай знають все і про всіх, — то це або правда, або… 100% правда, і заперечувати на цьому етапі значить показати, що він, Сова, не контролює власних підлеглих. Розбір польотів і пошуки довбаних Робін Гудів можна буде влаштувати після того, як гості поїдуть.

— Подякував, друже Ельфе, за розуміння специфіки.

— Гівно питання! Що ж, я б хотів ще обговорити пару деталей, але думаю, то можна і на курилці. Бачив, у вас вона є. Хлопці, вільно! Можете піти погратися з іншими дітками, тільки без бійок. Мамця спостерігає.
Гурівці здавлено хихотять і покидають брифінгову залу. Ельф манить Сову із собою і теж йде на вихід. Замкоми із Сідом йдуть трохи позаду. Денис роздратовано витирає каву з форми, а Циган щось швидко клацає у телефоні. Лєвак… просто Лєвак, мовчки йде.

— Щодо того кацапського фіца, про якого… Ох ти ж йо! Які люди! Сестрюнь, чого ж ти мене зустрічати не вийшла?! Я б хоч мав привід причесати патли чи що!

Назустріч коридором до свого робочого місця кульгає Кіпіш в обнімку з ноутбуком і кіпою якихось документів. Дівчина все ще бліда і виглядає не дуже. Сова зранку забрав у неї підготовлені файли для брифінгу і мапи до того, як вона встигла сама доповзти до його кабінету. А дівчину суворим голосом відправив відпочивати. Так видно та не дуже-то й послухала. Вперта.

Кіпіш зупиняється, кліпає, фокусуючи погляд у напівтемному коридорі, і очі в неї розширилися за окулярами. На обличчі розпливається посмішка. Ноутбук з паперами тут же абияк відкладається на якісь ящики.

— Бодя! Гостровухий! Ах ти ж малявка… То це ви ті їбать які важливі гості?! Ото я думаю Мюллєр загадкові смайлики кидав і весь із себе такий був — інтрига у розмовах. Вибачаюсь-спотикаюсь, що червоної доріжки не розстелила та сала не врізала до чарочки таким зіркам у нашому захолусті. Трошки роботи було багатенько…

Молодий майор кидається уперед, у вузькому коридорі зачепивши Сову ліктем, хапає дівчину і кружить у незграбних обіймах. Кіпіш матюкається і щось буркотить про старі кістки і те, що малолітки наступають. Зустріч старих знайомих емоційна і кумедна.

Сергій застигає, імітуючи спокій, і відсторонено відмічає чужі жилаві руки, що обтискають безрозмірне худі, окреслюючи доволі тонку жіночу талію. Сова кліпає і примусово зупиняє шестерні у голові на цій думці.

— …манала віддавати честь сцикуну, якого памʼятаю прищавим малим підлітком без бороди, хоч от по мені вже тоді пенсія плакала! Можу хіба по голівці погладити за ахуєвші твої старання. Я чула від Мюллєра про твоє підвищення. Не здивована ні разу. Ще коли ти реконструкцією у обладунках займався, я казала, що цей шкет буде пизди давати всім направо і наліво. Ти ж у кірасі втопав, як мураха у банці. Добре, що це кацапи зараз відгрібають, а не ваші друзяки на ресталіщі.

— Ще б мені Мирослава Совенко віддавала честь?! Це як рідну мамцю собі вклонятися просити. Я ще не настільки знахабнів. Твої астральні яйця, я певен, досі більші ніж у всього мого штурмового відділення. Красно дякую. Я здивований, що ти ще тут місце командира не підгребла під себе з твоїми здібностями. Ну або самого командира теж під себе… Ай, блять! Голова — це моя найцінніша частина тіла! Не треба мене пиздити, сестро, бо хто ж буде придумувати хитровиїбані плани з повалення рашиського режиму?! О! Може передати палкий привіт Сталкеру? Він же зараз командує цілою ротою безпілотних військ. Бачимось періодично. Згадуємо ваш роман…

— Закрийся, стратега шматок. Ще раз будеш мене дражнити капітаншою — піду повішуся. Ми ж з Юрою вже років з 7 не бачились. Чого ви досі згадуєте те позорисько, яке всі вважають романтичними відносинами? Я була молода і тупа. Мені подобались їбонуті мужики…

Сова терпляче намагається тримати обличчя цеглиною, схрещує руки на грудях і зиркає на своїх замкомів. Ті роблять вигляд, що вони — стінка, але вуха гріють, дай Боже. Циган, здається, навіть фото зробив. Чом ні? Їх діловод пиздить майора ГУР, наче школяра, а той тільки сміється і відмахується. Сід взагалі навіть он не маскується. З цікавістю споглядає за зустрічю старих друзів. Майже рже. Скотина.

— До речі, Мір, а доколи ви будете вдвох з отим рудим, як тебе там, друже, Сід, так? Так от, доколи ви з ним будете нічним сектором наче два камікадзе розсікати? Гей, Сова, не думав дати їм якесь прикриття? — Ельф на мить обернувся назад на застиглий командирський склад КСП, ніби щоб поглянути, чи вони досі тут.

— Не сперечаюсь, вони красунчики, але ж їх одного разу майже артою накрили. Некрасиво вийшло. Я не критикую методи «Примари», хвалю, люблю і восхіщаюсь! Просто не хотілося б на похорони у найближчий час.
Сова вдруге за день камʼяніє. В голові у нього якось разом починають вити сирени атомного бомбардування, а оперативка зависає, видаючи помилки системи. Сід десь на фоні витріщає очі і напружено закусує губу, зиркаючи у спину брату. Циган навіть перестає строчити у смартфоні і тепер охуївши стоїть з відваленою щелепою. Один Лєвак спокійний мов удав. Ну це і не дивно — він же в курсі.

Міра блідне ще більше (хоча куди ще більше) і стріляє очима у свого командира. Прибʼє чи ні? Не думала дівчина за таку підставу від товариша. Але вона не здивована, що Бодя їх вирахував. Було б дивно, якби ні. В ахуї Кіпіш більше від того, що він не зрозумів, що вони у самоволку катаються. І здав «моїй» першокласників з цигарками.

Ситуацію рятує Лєвак. Що не дивно. Здається, у нього на цьому КСП така робота — розрулювати піздєцові ситуації. Він спокійно виступає трошки вперед, стаючи поряд із Совою.

— «Примара» працює у тестовому режимі, але хочемо запевнити, що командний склад цілковито контролює ситуацію. Таймінг відслідковується, ми тримаємо звʼязок з екіпажем весь час. Це війна, тож самі розумієте, що від казусів ніхто не застрахований.

Ельф звужує очі, ковзнувши поглядом по мовчазному Сові, але коли звертається до замкома, голос у нього спокійний:

— Та да. Вірю, дядьку. У мене у самого недавно пацани під роздачу попали. Добре, що легкі 300. А от машина — мінус. І все ж, командире, слідкуйте пильніше за вашою дорогоцінною «Примарою». Я їбу, як вони то роблять, але результатам аплодую стоячи. Ну а цю безстрашну валькірію в окулярах треба контролювати, бо забудеться і потім пиздєц буде. Вона може пахати без продиху, а потім — бац, і відруб. Не сичи на мене, сестро, я тебе як обліплену знаю. Кому твої обмороки нада? То що, Сова, лади?

— Вдячний за пораду. Я її заїбався вже відправляти відпочивати. Як бачите — не слухає ніхєра. Совенко! Ніяких виходів і документів, поки тебе від вітру хитає. І нє хєр на мене так лупати. Я не потерплю тут самогубців, всікла? Мене не слухаєш, то може друга свого почуєш.

Сова внутрішньо тяжко видихає. За хвилину у нього в голові склався весь пазл. І хвороблива втома підлеглої, і спокійний Лєвак, і Сід, що останнім часом більш загальмований, як зазвичай. Сід знає сектор як свої 5 пальців, він універсальний спец у екіпажі. Він взагалі геній у своїй справі. Що йому варте провернути таку аферу і цю вперту жінку за собою потягти? Вона ж з першого дня мала бути оператором — це її фах тут. І вони з Денисом мало не з першого дня знюхались і дружать тут проти нього. А може, і не тільки дружать? Сова подумки знову себе зупиняє. А червʼячок неприємного почуття все-таки встигає заповзти кудись у мозок.

Лишалось тільки себе пиздити за неуважність. Були ж дзвіночки. Лєвак же — той самий, який ніби перетягував на себе увагу, коли були доповіді по «Примарі». Сергій зціплює зуби. У нього прекрасна фронтова родина, деякі члени якої вже другий раз найопують свого командира. Як він сліпий не помітив? Може, так само як і не помічав, що Кіпіш і Ярина — це як скеля і вітер. Сам дебіл. Нема кого винуватити.

Командир повертається до брата і замкомів, зиркаючи на змовників гострим поглядом з обіцянкою кари і піздюлів. Сід витримує погляд, але видно, що нервує. Хіба Лєвак, як завжди, непробивний. Невже думали, що він, Сова, такий дурний, щоб палити свою незалученість у цю аферу? Один Циган очевидно не в курсі — очима лупає і поглядає в шоці на учасників цього спектаклю.

Сергій цикає. В тому-то й справа, що вони явно були певні, що командир власний авторитет не захоче підривати. Хитрожопі. Сова подумки мрачно аплодує. Вивчили його, як облупленого. Ляснули по морді результатами і так тупо спалилися. Сміятись і плакати.

— Сіде, зайдеш потім разом з Лєваком до мене. Дещо перетерти. Після того, як гостей проводимо. І Кіпіш захопіть. Не проїбіться тільки у ангарі…
— Воу-воу-воу, Мір, ти куди?

Сова різко повертається і бачить, як дівчина, бліда мов смерть, осідає в руках Ельфа. Вона трошки більша за нього, але це не заважає молодику легко утримувати її вертикально. Бліде обличчя підлеглої виглядає дезорієнтованим і вже по-справжньому хворобливим. Сова помічає, що травмована нога тремтить, і дівчина стискає зуби від болю. Це явно не та травма, яку можна отримати від забиття об стелаж. І тут збрехала. Дурненька.

«Видно, викид адреналіну повністю вибив з неї останні сили…»

Командир вже не думає. Позаду Сід хоче зірватися з місця, але Сова випереджає. Він робить кілька широких кроків і притримує дівчину під руку, забираючи її у друга. Той занепокоєно, похмуро зиркає, але нерішуче відступає. Сова буквально зміщає Ельфа своїм тілом від Кіпіш.

— Я сам попіклуюсь про своїх підлеглих, майоре. Дайте трохи часу, я повернуся до нашої розмови. Їдіть поки покуріть. — Сова говорить спокійно, але із сталлю у голосі. Ельф відчуває тиск його погляду і мовчить. Молодик знає, коли варто відступити.

Міра розфокусовано подивиться на Сову і вперто видирає руку. Той осудливо цикає. Вперта коза.

— Зі мною все норм, кепе. Невдало на ногу ступила. Відпочину і все буде норм.
Дівчина робить крок, і її знову хитає. Вона хапається за стінку.
— Це не норм, Кіпіш. Зараз ми йдемо у медблок. Огляд, таблетки, маніпуляції. Все як ти любиш. І ти засовуєш свою впертість в одне місце. Кивни, якщо зрозуміла. Чи тобі треба повторити?
— Але…
— Мовчати.

Сова обхватує її однією рукою під ребра, перекидає її руку собі через плече і фіксує рукою запʼясток, щоб не думала втекти. У неї виявляються тонкі запʼястки. З трохи повненькими, аккуратними пальцями. А ще вона нижча. Він наче вперше усвідомлює, що вона реально нижча його на голову. Попри не дуже витончену фігуру, він відчуває під рукою мʼякість мʼязів і доволі жіночний вигин в районі талії. Від неї ледве помітно пахне славнозвісними конваліями, які настирливо перебиває стійкий запах смердючої мазі. «Блять, краще б то були тільки конвалії…». Зблизька, навіть при не дуже хорошій освітленості, видно, що шкіра суха, губи обкусані, під очима така темна синь, що виглядає наче гематоми. Веснянки сяють на блідих щоках майже хворобливо. Очі насторожені, але сильну втому не приховують вже навіть доволі товсті окуляри.

А він зривався на неї і кричав через дурниці. Завалював дурнуватою роботою при її гіпервідповідальності. Принижував перед всіма… Заборонив літати. Отримуй, Сергію. Ти загнав свою людину на власній базі прискіпами і тарганами в голові до напівживого стану. Молодець. Справжній командир.

— Рух, Кіпіш. Чи забула, як ходити?
— Ой, заваліться, командире…
— Відсторонена від роботи до повного відновлення. Ще одне слово — і смартфон конфіскую.
— Якого ху…
— Такого. Вперед

***
[Основний чат КСП. Загальна гілка]

Старк_Геній_НеМільярдер_але_плейбой: [Пацани, я правильно вкурив усе? Славнозвісна «Примара», яка півтори тижні наводила шурхоту в усьому секторі, — це наша припизжена діловодка на пару із Сідом, які просто наїбали всю систему і на хую вертіли прикриття та координацію між суміжниками? Я нічого не упустив?]

Тортик_солодка_булочка: [А ще, судячи зі словесного поносу Цигана, Сова був не в курсі. Нам точно треба знати, що командир щось не проконтролював? Ви ж розумієте, що у нас немає програми захисту свідків…]

Скотч_нажопу_ляп: [Нам пизда… Сірий вже когось вбив? Мені тягти чорні пакети?]

Циган_православне_рило: [Сова нікого ще не пристрелив (що дивно), а от наша мала дала ляща гурівському командиру. А він, блять, просто поржав. Я скинув відосик. Вона його пизданула по макітрі, мать її, за сальний дружній жартик. Я тепер запитую себе: чи знайдеться тепер той, хто ризикне цій жінці не донести чеки за пальне…]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [Блять…😟 Мені тепер здається, що краще нарватися на злого Сову, ніж на Кіпіш. Хто знає, який вона шоколад більше любить? Треба зробити оптове замовлення]

Циган_православне_рило: [Ті, хто вже закінчив обсмоктувати сенсацію щодо нашої «Примари» і лайкати відео з лящем гурівському майору, пропоную зайнятися суспільно-корисними роботами. Коротше, пацани, хто піде чергувати, щоб Кіпіш не зʼїбалась з медблоку? Я не шуткую. Її нарешті змогли закрити на відпочинок. Треба караулити, щоб не уїбала працювати.]
Муха_не_цокотить: [Ні-ху-я-собі! 😳 Ви комп у неї віджали? Пілюлькін! Там у тебе точно нема паперу? Вона ж навіть на туалетці зможе бумажки заповнювать]

Пілюлькін_не_проктолог: [Ти думаєш, я ідіот? Звісно, я сховав усе і навіть утирив у неї берці й штани, щоб вона не уїбала втіхаря. Ви б бачили, яку гематому ця мазохістка ховала. 🤬 Лікарська таємниця звісно це важливо, але, мужики, жоден з вас би з таким капітальним забоєм мʼязів не зміг би навіть встати щонайменше тиждень. Там, блять, вся нога синя — від стегна до стопи. А ця ненормальна кілька днів базою туди-сюди шкутильгала. Я її боюся…]

Янкі_перець: [Я, до речі, бачив, як командир її майже на руках тяг до медблоку. Це вже романтика чи ще нє?]

Старк_Геній_НеМільярдер_але_плейбой: [У них романтика хіба через матюки може бути. Зелень, я ж тобі казав, що все треба фільмувати чи на крайняк фоткати. Вчиш-вчиш — одні двійки. Проїбав такий компромат]

Кіпіш_вам_в_хату: [Я все читаю, їбаньки! Дайте, блять, тільки звідси вийти — вам усім пизда. Верніть штани, чи хоча б дайте сука якусь піжаму, твою мать!]

У той час, поки КСП гуде наче вулик, у кабінеті Сови повітря густе від напруженого мовчання. Сергій підпирає стіл, схрестивши руки, і буравить Сіда з Лєваком поглядом з-під лоба. Лєвак спокійний і навіть трохи флегматичний. Сід напружений і насуплений. Але дивляться у відповідь обидва впевнено.

Командир застав огляд Кіпіш Пілюлькіним. Ну як застав — контролював, щоб та не звалилась з кушетки, ну або не уповзла, поки медик відвернувся. А дівчина намагалась. Тому видовище синьої від гематоми ноги зіпсувало його і так не найбільш райдужний настрій. Дівчина сичала і матюкалася, поки Пілюлькін мацав її кінцівку. А ще трохи червоніла, що на блідому обличчі було дуже помітно. Щоправда, Сова так і не зрозумів, чого вона соромилась: його самого чи своїх кумедних довгих чорних боксерів у принт із білими бандеро-гусаками? Ну не Пілюлькіна ж. Той взагалі як лікар у такі моменти — істота без статі і упереджень.

Тепер, побачивши травму, з якою дівчина примудрилась ходити всією базою та ще й виїхати на останній таємний виліт, Сова відчуває безсилий гнів упереміш із усе тим же соромом. І незрозуміло, чого в ньому було більше.
Сова видихає і зиркає на Лєвака. Той криво посміхається у сиві вуса. Спершу треба розібратись із замкомом. Хоча що тут розбиратись? В ноги кланятись треба, що цих двох дебілів хоч якось контролював.

— Я так розумію, що дякувати за хоч якийсь контроль цього гуртка самодіяльності треба тобі, друже? Вельми вдячний, що не лишив їх самодурству розквітати. Але, блять… Це знову пахне саботажем. Твої виправдання?

— Вони живі. Майже неушкоджені. Цілі виявлено і ліквідовано. Ми отримали прискорене бойове хрещення для дефіцитного пілота. ГУР нам готові в ноги кланятись. Здається, це варте кількох твоїх нервових клітин.

— Ти як завжди король прагматизму. Не соромно було найобувати командира?

— Ти не питав. Я не розповідав.
— Резонно. Вільний.

Двері за замкомом зачиняються, і брати лишаються у кабінеті вдвох. Сід підходить до Сови і примощується поряд на стіл. Той трохи рипить у протесті, але витримує.

Сова повертає до нього обличчя і свердлить брата важким поглядом.

— Малий, мені тебе у куток поставити на гречку? Ти в курсі, шо це міг бути ще той зальот?
— Але ж все ок.
— Твоє «ок» шкутильгає, як безногий пірат.
— Ти драматизуєш.
— Зате ти як завжди, блять, до всього ставишся, наче це іграшки. Я ж розумію, що це була твоя тупа ідея. Нахуя ти її втягнув? На злості на мене зіграв? Вона ж недосвідчена.
— І їбонута у хорошому сенсі. Без цього тут ніхто не виживає! Я поставив на її бажання працювати там, куди вона йшла із самого початку. Кіпіш має свої причини бути тут. І вони ніхуя не схожі на бажання заробити бабла чи осідлати когось. Ти ж, блять, її в канцелярії закрив і на складах. Булив, наче ми в школі, і ти головний хуліган класу. Не пустив у поле, завалив якоюсь тупою роботою. В тебе кожна згадка про баб викликає огиду і зневагу. Ти не даєш їй розкритися!

— Це було тоді…
— Ми з тобою півтори тижні тому сралися на цю тему! Ти з піною у рота мені доводив, що вона ухайдокає себе і весь екіпаж, і що вона підступне стерво. А зараз щось типу змінилось?
— Змінилось!

Сова гавкає роздратовано і замовкає. Бо дійсно змінилось. Вже тоді змінилося. Просто він не мав мужності визнати, що його упередження руйнують не тільки його самого.

Сід звужує очі і вглядається в обличчя брата. Той звісно вміє тримати обличчя для покеру, але вони ж, блять, рідні брати.

— Невже? Ти що — прозрів в одну секунду? Чи це тебе так зустріччю з ГУР шандарахнуло?
— Не наривайся. Ти все ще штрафник.
— Всьо, всьо, мовчу.

Вони сидять мовчки. Сова все ще зі схрещеними руками і поглядом кудись у простір. Сід… він розглядає свого брата з цікавістю, ніби уперше бачить. Бо такий Сова, болюче відвертий сам до себе, несподівано відкритий до нього, Дениса, викликає змішані почуття. Сергій рідко показує свою слабку сторону, ще рідше визнає власну неправоту. Це ж Сова. Тому очікувати якихось відвертостей не варто. Те, що той взагалі щось там визнав — вже подвиг.

Командир піднімається зі столу і відходить до мапи квадрата, що висить на стіні. Сід лишається на місці.

— Це ж ти знайшов ті цілі? Твої ж хлопці доповідали, що нічого нема. Брехали? Ти і їх підмовив?
— Це мала знайшла. Я гребу як, але вона, коли робила каталогізацію файлів, якою ти її припряг, понаходила купу аномалій. Як Кіпіш пояснювала, цитую: «Якби ти 7 років розбирав всі картинки на пікселі й кольорові відтінки, то і в тебе око почало бачити нестиковки в будь-якій композиції». Ну, якось так…
— То чого ж вона до мене не прийшла з тими аномаліями?
— Тобі дійсно треба пояснювати?
— …Ні.

Сова з силою проводить рукою по обличчю і знову повертається до брата. Тепер мотивація Кіпіш стала трохи більш прозорою. Він і сам би захотів, за можливості, знищити ті цілі, які самотужки знайшов і які прогледіли інші. Просто щоб довести, що він теж може.

— Я не можу лишити все як є. Ви порушили купу правил, наражались на небезпеку і водили за ніс півсектору.

Сергій вже готовий до супротиву. І він не помиляється. Сід вже на емоціях вискакує, готовий кинутися у бій.

— Ти ж не збираєшся заборонити нам працювати?! Не тоді, коли її… нас визнали!

— Циц. Кіпіш вже покарана. З її трудоголізмом і мазохістичним бажанням тягти все на собі бездіяльність — то найліпше покарання. Тим більше, я так розумію, вона півтори тижні працювала на 2 зміни. А ось ти… Будеш на місці своєї подружані, поки вона відновлюється і закрита у медблоці, мов принцеса у вежі. Раз вже ви вдвох усюди парочкою ходите, то як справжній лицар візьмеш всю біль дами на себе. Хай відчуєш усі чари паперового царства… Я ж знаю, що ти ненавидиш з бумажками возитись.

— Яка ще дама? Що ти маєш на увазі? Шо, блять?! Канцелярія!? Сірий, краще сральники мити…

— Я все сказав. Зйобуй спати. Теж он блідий мов поганка.

***
Гвинт хоче спати. Очі злипаються, і кожне позіхання змушує щелепу хрустіти. Натомість механік стирчить біля дверей медблоку, вмостившись на стиреному з кухні ящику, і несе «почесну варту». Ага. Почесне чергування, призначенням якого є не дати Кіпіш втекти, поки Пілюлькін пішов трохи відпочити від її бурчання і поїсти нарешті.

Біля дверей медблоку, згорнувшись у компактний пузатий клубочок, лежить Кім. Собачка середнього розміру, явно метис коргі й дворняжки, бо вуха і мордочка мають характерні обриси, але лапки довші, а на спині видніється велика чорна пляма. Вона вже стала улюбленицею всієї бази нарівні з Бетменом.

Хоча найбільше собака любить чомусь Кіпіш, і ще, як це не дивно, Сову. Студент, який притягнув вагітну тварину з сіряка, найбільше ображений на це, бо думав, що собака привʼяжеться до нього. Але не так сталося як гадалося.

Окей, ще Кіпіш — від неї хоча б не смердить весь час порохом і смертю, як від штурмовиків і розвідників. Та й взагалі дівчина наче мамця до тварин ставиться. Та й не тільки до тварин.

Але Сова… Ніхто, і вже точно сам командир, не очікував такого фаворитизму від тварини, яка інколи навіть приходить і шкребеться до нього у кабінет. А потім ще й влягається в ногах і грається паперами зі смітника. Сергій намагається бути суворим, але потайки тягає Кім тушонку і роздумує, що робити з потенційними цуценятами. Бо животик у Кім уже чималенький.
Отже, Кім намаггалася пробратися до Кіпіш у медблок, але Пілюлькін це заборонив, боячись, що та якийсь медикамент з’їсть. І тепер собака на пару з Гвинтом стереже дівчину в медблоці.

Коридором чути кроки. Кім настовбурчує вуха і починає радісно виляти хвостом. Гвинт одним оком зиркає на тварину і зітхає. Походу, Сова йде перевірити хвору. І точно. Командир крокує до медблоку впевненою, але спокійною ходою.

— Бажаю міцного! До малої?
— Очевидно. Чого ти тут стирчиш, Гвинте? Пілюлькін вигнав зі свого царства?
— Охороняю спокій нашої зіркової «Примари».
— ….
— Та стежу ж, щоб Кіпіш не уїбала з медблоку. Вона навіть поранена шустра і вперта. Тож ми з хлопцями домовились чергувати, коли Пілюлькіна нема на місці.

Сова криво посміхається, зиркнувши на двері. Міра справді на це здатна.

— Вільний… друже. Я почекаю медика і сам посиджу. Вже з потенційною втечею підлеглої якось впораюсь.

Гвинт косо оглядає Сову, але не сперечається. Механік бачить більше, ніж може здатися на перший погляд. Командира, здається, щось попустило. Що саме — неясно, але якщо він починає так спокійно розмовляти й навіть не зиркає вовком, то щось таки відбувається. Гвинту, однак, лінь про це думати. Хочеться спати.

Сергій присідає на навпочіпки й задумливо чухає за вухом Кім, яка досі сидить біля дверей. І водночас він збирається з духом, щоб зайти до хворої. Чоловік відверто не знає, що і як казати наодинці з Кіпіш. Коли навкруги люди, його побратими й підлеглі, то він зібраний, дещо сухий і все контролює. Але після всього, що сталося за останній день, а то й останні тижні, Сова уперше не знає, як поводитися в ситуації один на один із людиною, з якою вчиняв, мʼяко кажучи, негарно.

Сварити? Вибачатися? Обговорити роботу? Перше — точно ні. Вже насварився на рік уперед, а як назад повернути всі ті хуйові слова — незрозуміло. Друге… другого він не вміє. Не навчений. Хоча і треба б перепросити. А робота… це якось по-дурному. Особливо після того, як відсторонив Кіпіш від неї на деякий час.

Грізний командир Сова стоїть біля дверей медблоку і не знає, з чого почати розмову з жінкою, яка вже вкотре вибиває своєю поведінкою у нього землю з-під ніг. І незрозуміло — у хорошому чи в поганому сенсі.

До вух Сови долинає незвичний звук. Він насторожується. Звук іде від дверей. Тихий. Ледь помітний. Двері й стіни бункера, в якому розташовані майже всі приміщення бази, товсті. Але Сова як бувалий розвідник і штурмовик має дуже гострий слух. Чоловік прислухається і завмирає.

Тихі схлипи. Задушені. Відчувається, що їх намагаються заглушити. Сергій майже перестає дихати.

— Шо ж таке… сирість розводжу. Твою мать… якого нахуй біса. Зібралась, блять, Міро! Сльози витри, позорисько… Ти ж мужик. Вони не плачуть, блять… Сукааааа…. Уууу…

Сова чує цей хрипкий, надірваний голос і тепер ще більше розуміє ціну чужій витривалості, трудоголізму та впертості. Дівчина не просто не дозволяє собі відпочивати чи робити менше за якийсь її уявний і явно завищений рівень. Вона навіть у момент найбільшої вразливості, на самоті сама з собою, хвора і виснажена, не дає собі випустити напругу і біль через сльози.

Сова відчуває нудоту і безсилля. Єдине, що зараз можна зробити, — вдати, що нічого не чув.

Сергій стискує щелепи й відходить від дверей. А коридором назустріч уже йде Пілюлькін із термосом і контейнером з їжею. Командир перехоплює медика на півдорозі й мовчки тягне до коробки, жестом показуючи, щоб той сів. І всідається поряд.

Пілюлькін не розуміє, що відбувається. Але, як і Гвинт, мовчки й слухняно виконує вказівки. Обличчя Сови зараз красномовніше за будь-який словесний наказ. Так вони й сидять вдвох у тиші деякий час.