Розмова про шанс

Суґуру вирішив, що краще почати своє виправлення з розмови з Аманай. По-перше, путівки, ймовірно, лишились у неї. По-друге, її взагалі не стосувався цей конфлікт, але через його неймовірний розум Ріко зачепила ця ситуація чи не найбільше. Ґето навіть не був здивований, коли довелось залучити Шьоко для цієї розмови, адже Аманай боялась лишатися з ним наодинці. Це не ображало його, радше просто змушувало задуматись. 

Але дівчина легко дала йому ще один шанс. Йому здавалось, що доведеться набагато довше вмовляти її, палкіше вибачатись, але… Ось він тільки закінчує пояснювати свої почуття, тільки хоче промовити слова вибачення, як вона тихо промовляє:

– Я розумію. 

В її синіх очах справді було розуміння та покірність, прийняття. Суґуру не розумів чому вона не гидувала, коли підвела на нього погляд. Можливо, через Шьоко, що вправно вдавала свою відсутність, хоча і сиділа між ними? Аманай просто не хоче її розчаровувати, адже так? 

– Я думала, що ваша дружба ідеальна, але… Нічого ідеального не існує. Я сама винна, що забуваю про це. – Аманай вчергове розрівняла спідницю на своїх колінах. Це була одна з небагатьох ознак, за якими Суґуру міг бачити її хвилювання, бо насправді вона трималась доволі впевнено. – Ви з Сатору доволі різні, тому не дивно, що іноді стається щось подібне. Можливо, вам просто необхідні сварки, щоб триматись разом. 

Різні? Хіба справді так? Невже їм аж так потрібні сварки? Суґуру не хотілось, щоб це було правдою, але… Він не міг переписати істину. 

– В будь-якому випадку це не мало стосуватись тебе і…

– Я могла б щось зробити, а не просто заклякнути між вами. Можливо, якби я втрутилась… 

Шьоко не стримала роздратованого видиху. Різко блокуючи телефон, вона підвела очі на обох, а тоді невдоволено кинула: 

– Ріко, годі брати на себе чужу провину. Ви так до ночі сперечатиметесь. 

– Шьоко має рацію. 

– Не думай, що лестощі покращать твоє становище. 

– Аманай, – знову озвався Суґуру після павзи, – путівки досі в тебе? 

– В мене, але… Думаєш, ми встигнемо… виправити усе? 

По правді Суґуру дуже в цьому сумнівався, адже Сатору вже який день поспіль не відповідав. Ніяк. Хоч він і не блокував Ґето, але кожне повідомлення ніби було викинуте в глибоченну криницю: ані перегляду, ані відповіді. Всі дзвінки скидались. Навіть Шьоко він майже не відповідав. Єдиним варіантом було ломитись до нього додому або чекати під будинком, доки він нарешті захоче вийти на вулицю. Але на це потрібен час. Самі путівки не мали таких суворих обмежень щодо терміну використання, але… Літні канікули. Їм треба встигнути, доки вони не закінчились. Або відкласти на наступний рік. А що може статись за цілий рік? Можливо, вони просто остаточно розсваряться. 

– Я встигну. 

Насправді питання варто було ставити не так. Чи взагалі зможе він виправити щось? Суґуру навіть в цьому не був певен. І хоч після розмови з Аманай він відчував полегшення та хоча б у легенях, а спати краще не став. Він закривав очі, проте сон просто не йшов. Він провітрював кімнату, прибирав з рук телефон, міняв ковдри, пробував усі можливі пози, але марно. Ґето вдавалось тільки подрімати трохи перш ніж його тіло не повстане проти такої жахливої ідеї відпочинку знову. Але дивним для Суґуру лишалось те, що йому нічого не снилось. Він очікував зустрітись з найгіршими своїми жахами, коли закривав очі, а натомість бачив звичну чорноту. І цю чорноту його мозок щоразу намагався заповнити блакитними очима. Просто не виходило думати про щось іще. Тож Ґето уявляв свою розмову з Сатору, продумував кожне своє слово і кожну його відповідь. Він вгадував реакцію Сатору на той чи інший зворот, намагався дібрати якомога більше аргументів на всі звинувачення, які той міг його закинути. Суґуру говорив із ним, просто у своїй голові. Це насправді було такою дурістю, але це хоч якось втамовувало його голод до справжніх розмов з Сатору. Це ніби пити солодкий чай замість повноцінного приймання їжі – ніби і смакує, і допомагає, але ефект занадто короткий і якийсь несправжній. 

Після далеко не першої безсонної ночі Суґуру слабко розумів світ. Йому треба було набагато більше часу для виконання звичних та рутинних справ, ніж зазвичай. Ось він бере до рук зубну щітку, намагається згадати наступний етап, а натомість забуває навіщо взагалі йому щітка. І так було з усім. Ґето довелось тричі перевірити двері, щоб точно повірити, що він їх зачинив. Хоч він і не запізнився, але Шьоко не виглядала дуже радісною, коли побачила його.

– Чому ти такий?.. 

– Який? 

– Знаєш… Тебе ніби випрали, але забули випрасувати. 

От саме так він зараз і почувався. Йому не вдалось стримати посмішки від того, що їхні з Шьоко думки знову перетнулись. Мабуть, тепер він виглядав ще гірше в очах подруги. 

Коли Шьоко зателефонувала Сатору, Суґуру відчув як гупає його серце десь у шлунку. Він усе вдивлявся у вікна над дитячим майданчиком, де вони сиділи. З його памʼяті вікна Саторової квартири не виходять у двір, але… йому просто було занадто тривожно.

– Ти зараз вдома? Мені потрібна твоя допомога. 

Подруга не увімкнула гучний звʼязок, тож він міг лише здогадуватись про слова Сатору. Це дратувало його, але він не міг поскаржитись. Він має бути вдячним просто за те, що Шьоко зараз витрачає свій час на те, щоб допомогти йому з його власними проблемами.

– Сатору, будь ласка! Ті покидьки повернулись і я просто не знаю що робити! 

Переляк та паніка в голосі Ієїрі звучали так натурально, що Суґуру не втримався і роззирнувся. Але вона справді просто брехала. 

– Я у твоєму дворі. Здається, вони не можуть сюди заїхати, але я бачу їхню машину. Вони просто загнали мене в кут, розумієш?!

І знову павза. Шьоко настільки добре вжилась у роль, що на її обличчі застиг переляк. Вона навіть дихала важче. 

– Добре. Так, гаразд. 

Дівчина відклала телефон та звелась на ноги. Суґуру пристосувався під її темп. Невдовзі вони стояли під дверима потрібного підʼїзду. 

– Знаєш, я не дуже люблю прикидатись слабкою та безпомічною. Тож…

– Я розумію… Я спробую не просрати цей шанс. 

Як Суґуру й очікував, Сатору не був дуже радий такому обману. Хлопець просто завмер перед дверима, не одразу розуміючи що має робити тепер. 

– Ніякої машини немає?

І хоч юнак намагався звучати розлючено, але в його голосі добре було чутно образу разом із болем від зради.

– Сатору, я хочу вибачитись. 

Шьоко не хотілось підслуховувати. Свою справу вона зробила, тож тепер відходила на безпечну відстань. Дівчина просто не змогла собі відмовити, тож за кілька хвилин вона вже спостерігала за хлопцями з висоти яскравої фортеці у центрі дитячого майданчика. Вона не чула їхніх слів звідси, але добре бачила, як Суґуру притисся спиною до дверей у підʼїзд, блокуючи Сатору відступ. Хотілось взагалі піти додому. Ну от яка з неї тут користь? Ані підслухати, ані відпочити нормально. Добре хоч, що дах іграшкової фортеці прикривав її від такого палкого останнім часом сонця.

Все ж вона мусила лишитись. Ієїрі пообіцяла Суґуру. А ще вона насправді боялась лишати цих двох наодинці. Хтось має спробувати їх розняти, якщо раптом щось піде не так. 

– Ти ж у курсі, що тут усюди камери? Я можу викликати охорону і… 

Як на зло, усі ті слова, які Суґуру так завзято добирав уночі, просто вилетіли з його голови. Але він відчував, що коли не заговорить просто зараз, буде вже пізно. 

– Я сильно облажався і дуже хочу усе це виправити… Я був настільки зациклений на своїх… не знаю, ідеалах? Я мав би бути вдячнішим. Ти зробив це для нас, але я…

– Чому ти думаєш, що мені це цікаво? 

Суґуру навіть не спробував стримати власне здивування. До такого він не був готовий. Йому здавалось, що Сатору просто ображений, вистачить щиросердних вибачень та складної розмови. Але Ґето точно не розраховував, що той буде настільки злим, що навіть слухати не захоче. 

– Тому що ти – мій друг. Найкращий… Бо мені було з тобою добре. Я думав, що це взаємно. І з поваги до усього хорошого між нами ти міг би… 

– Ти помилився. Годі вже робити з себе клоуна і дай мені потрапити додому. 

Колись теплі та завжди усміхнені очі Сатору зараз боляче кололи кригою Суґуру. Він перестав упізнавати хлопця перед собою. Сатору б ніколи такого не сказав, Сатору б… поводився саме так. Ґето раптом охопила така прикрість. Злість щипала кінчики пальців, змушуючи до дій. На що взагалі він розраховував? 

– Знаєш що, Сатору? Ти маєш рацію! Я прийшов сюди робити з себе клоуна, принижуватись, бляха, перед тобою! Тому що я хочу виправити свою помилку і повернути усе! Заради тебе я готовий поступитись своїми принципами та правилами – аби лише тобі було місце в моєму житті! І якщо після всього ти навіть не даси мені шансу, то клоун тут точно не я! Можеш йти додому, грати у свої дурні ігри та знову гнити без друзів. Я сказав усе, що хотів.

Відірвавшись від дверей, Суґуру швиденько збіг низькими, більше декоративними, ніж справді необхідними сходами, що вели до входу в підʼїзд. Клацання дверей позаду він досі не чув, але й обертатись він не збирався. Суґуру хотів перепросити та він це зробив. Це вже рішення Сатору – приймати вибачення чи ні. Крокуючи широким кроком через двір, він не хотів навіть на Шьоко очі підвести. 

В голові крутилось забагато думок. Мабуть, так справді буде краще. Ріко мала рацію. І все ж Суґуру не хотілось перетворювати свою дружбу з Сатору на одну суцільну сварку, на вічні суперечки хто ж має рацію. Але чи є варіанти, щоб цього уникнути? Краще просто облишити усе це. Так буває, іноді стосунки просто заходять в глухий кут. Варто просто рухатись далі, а не душити один одного за звичкою. Тоді не буде суперечок. Сатору зрештою знайде когось кращого, хто розділятиме його погляди. Суґуру зможе зосередитись на навчанні… 

– Я хочу мати місце у твоєму житті. 

Завмираючи з навушниками в руках, Ґето обернувся. Сатору стояв ближче, ніж він очікував – лише за кілька кроків від нього. Уже не було цієї напускної пихи, не було криги, що ховалась за окулярами. Це був його Сатору. Той Сатору, що ненавидів яскраве світло і був збіса перебірливим у їжі, добре тямив і любив математику, але пасував на творчих завданнях, знімав окуляри для нього, любив підкрадатися і лякати його, коли Суґуру був у навушниках, дуже легко ображався і важко пробачав. 

– То ми…

– Маєш останній шанс. Але якщо і цей зіпсуєш… 

Суґуру не дав йому договорити. Кілька кроків – і ось він обіймає Сатору. Ніби втрачену дорогоцінність, на повернення якої вже не було надії. 

– Дурню, зараз заспекотно для обіймів. 

– То купи собі вентилятор. 

***

Окінава пахла свободою. Але не для Ріко. Звісно, їй було приємно бачити, що хлопці знову ладнали. Їй не подобалась така думка, але здавалось, що сварка лише пішла їм на користь. Вони ніби стали… мʼякіше. 

Відрадою дівчини стали різні екскурсії. Сатору завжди кортіло спробувати якусь місцеву їжу, але він не наважувався їсти на самоті, тож Ріко з Суґуру зобовʼязані були розділяти його бажання. Океанарії, прогулянки парками й на човнах, музеї та інші розваги справді зачаровували її, змушували повірити у казку. На Окінаві навіть кольори були яскравіші, ніж в Токьо. А особливо сильно їй подобалось море. Воно завжди було таким теплим і мʼяким, ніби обійми Курой потай від бабусі після чергової сварки з нею. Море завжди говорило до неї лагідно своїми хвилями, вимиваючи усі неприємні думки з її голови. Ріко часто канючила у хлопців та Курой, якій Тенґен не дозволила полишати Аманай навіть тут, ще декілька митей на морі. Часто її пʼять хвилин переростали у години. 

Так було і цього разу. Разом з тихим шелестом хвиль вже виринав холодний вітерець, але Аманай продовжувала сидіти на піску та дозволяти прибуваючій воді лоскотати її ноги. 

– Тобі не здається, що вже час йти? 

Сатору промовив це без звичного докору чи знущання в інтонації та сів біля неї на пісок. Дівчина тамувала смуток, що її затримку все ж помітили.

– Хіба ми не можемо ще трохи…

– Чому ти не хочеш повертатися до готелю? Щось сталось? 

Занурюючи пальці у вологий пісок, вона вхопилась за уламок мушлі, який випадково знайшла. Аманай ще нікому про це не розповідала. Намагалась, але… В принципі ніхто й не питав, тож вона і не приховувала цього. Просто… не наважувалась сказати. Але Сатору рідко бував таким уважним, як зараз. Можливо, справді час зізнатися? 

– Мені здається, мене переслідують. 

Відповідь забарилась. Ріко підняла погляд на Сатору та зустрілась зі здивуванням.

– Переслідують типу… як? По-справжньому?

– Хтось нишком фотографує або мене, або місця, де я була, і надсилає мені. Я постійно блокую їх, але вони просто створюють нові акаунти… 

– Коли востаннє тобі щось писали? 

– Вчора. 

– І як давно це триває? 

Аманай найбільше боялась саме цього питання. Їй здавалось, якщо вона згадає той день, то все знову піде шкереберть. Не хотілося ламати й без того таку крихку ідилію.

– Від того клятого конкурсу. 

Вона очікувала звинувачень у замовчуванні, але нічого такого не було. Сатору відвів погляд, оглядаючи хвилі. Було помітно, що він задумався. 

– Повернімося зараз в готель, а я щось придумаю. Ми з Суґуру щось придумаємо. 

Можливо, саме це їй так хотілось почути останнім часом, адже тепер стало так легко-легко душі. Взагалі Ріко слабко вірилось у те, що хлопці щось справді вирішать, але їй однаково було приємно стати їхнім клопотом. Прямо як раніше. 

Але не встиг Сатору і кілька кроків зробити, як раптом вхопився за ногу й не стримав болісного стогону. Аманай лише побіжно змогла побачити пляму крові на його стопі та шматок мушлі, що стирчав з неї. Тепер і їй стало боляче. Перш ніж дівчина змогла знову зібратися та придумати наступну свою дію, поруч опинилися Суґуру з Курой. 

– Сатору, ну я ж казав тобі носити кляті патинки! 

– Та ніхто з нормальних людей не носитиме взуття на пляжі! 

– Якщо нормальні люди отак верещать з черепашкою в нозі, то вони якісь йобнуті, знаєш? 

Але сутичка швидко згасла, навіть не почавшись. Ґето дозволив Сатору застрибнути на свою спину. Тепер Ґоджьо абсолютно точно вписувався в образ розпаскудженого дитяти. 

– Наскільки там все погано? – жалібно протягнув він, поки Суґуру тягнув його до найближчої лавки. 

– Тобі краще добирати останні слова. 

– Курой, скажи, що я не помираю! 

Жінка спочатку перезирнулась з Аманай, а тоді вимучено усміхнулась.

– До смерті ще дуже далеко. 

***

– Здуріти можна! 

Сатору щиро дивувала кількість акаунтів для залякування Ріко. Разом з тим він точно не чекав побачити на тих фото, яких виявилось трохи забагато, усю їхню компанію. Сюди потрапили і Хайбара з Нанамі, і Шьоко з Утахіме, і він сам з Суґуру. Курой взагалі була рекордсменкою. І знімки завжди були з таких різних місць, що варто було віддати належне наполегливості цих анонімів. Школа, будинок Шьоко та кавʼярня, де вона працює, ЖК Сатору, вулиця Суґуру, готель, в якому вони були зараз та багато іншого. Сатору ніяк не міг повірити, що Аманай не виказувала жодних особливих ознак страху. Якби таке сталося із ним, він би певно геть не виходив з дому. 

– Це схоже на полювання… 

Дівчині не подобалось формулювання Суґуру. Точніше, їй не подобалось бути чиєюсь жертвою. У них зазвичай надзвичайно трагічна доля. 

– І що такого зробила Тенґен, що усе це полилось на тебе? 

Цього Аманай і боялась. Вона воліла б до останнього звинувачувати себе, аби лише не втягувати у все це свою бабусю. Адже якщо вона дізнається, стане гірше. Її бабуся завжди все робить гірше. 

– Я не знаю, не думаю, що це повʼязано… 

– Чому ти думаєш, що Тенґен причетна? 

– Курой! Не треба вплітати сюди бабусю! 

– Це серйозно, Ріко. Годі поводитись як дитина. 

Тепер вона шкодувала, що дозволила Курой чути цю розмову і брати в ній участь. Хоча зрештою вона мала рацію – годі вже бути дитиною. Аманай сподівалась, що Курой зможе зробити щось доросле та круте і порятувати її цим, як завжди. Саме тому Курой зараз була тут – бо Ріко звикла ховатися за іншими та покладатися на те, що хтось розвʼяже усі її проблеми за неї.

Коли Сатору нарешті показав екран її телефона Курой, дівчина опустила погляд. Їй не залишилось нічого, окрім як перебирати власні пальці. Усі ті невідомі акаунти завжди нагадували передати привіт Тенґен. А також нагадували про час, якого вже майже не лишилось. Проте варто було визнати їхню обережність – вони не лишили й натяку на свою справу до Тенґен, яка привела їх на такий шлях. Були очевидні здогадки, що це щось не зовсім законне, але що саме? Мабуть, відповідь знала сама Тенґен. Проте Ріко краще матиме справу з цими людьми, ніж з бабусею. Зрештою, вони ж можуть просто залякувати її. Не обовʼязково усе це закінчиться чимось серйозним, правда? 

– Треба негайно розказати Тенґен про це. Вона має щось знати, має зробити щось врешті-решт! 

– Та вона просто побʼє мене знову – от що вона зробить! 

Аманай не відривала погляду від своїх пальців. Їй не хотілось зараз усіх цих здивовано-співчутливих поглядів. Вона ще не вирішила чого їй хотілось, але вже знала, що точно не цього.

– Гаразд, з хороших новин: якщо вірити їхнім словам, усе це скоро закінчиться. З поганих: ми не знаємо чим закінчиться. Ще кілька днів ми пробудемо тут, ще кілька вдома і все… 

– І що ти пропонуєш, Сатору? 

– Нічого не робити. Просто Аманай тепер не ходитиме ніде сама. А так… нічого не зміниться. 

Ріко нарешті наважилась підвести погляд. Сатору виглядав таким розслабленим, що вона просто не могла не заразитись його настроєм. Їй дуже смакувала та впевненість, з якою він описав власний план дій. 

– Але ж не може усе бути так просто! А якщо усе це – не жарти? 

– Курой має рацію. Це не якісь дитячі забавки. Ми можемо попросити Яґу поговорити з Тенґен. Він може якось прибрехати, не знаю… 

Ну звісно, знову вона марно сподівається. 

– Ви всі просто не знаєте яке це приниження щоразу… коли на тебе вішають провину буквально за все! Ви не розумієте як це – питати у Бога чому я не розбилась в той день разом із батьками, поки намагаєшся прикритись від ударів! 

Їй не хотілось кричати, не хотілось плакати, але от крик вже дере горло, а сльози обпалюють щоки. І вона не могла цього зупинити. Навіть коли Курой пригорнула її, вона не змогла змусити себе перестати плакати. Горло досі пекло, хоч вона вже і мовчала. Мовчання насправді важко їй давалось. Була ніби потреба знову кричати, влаштувати справжню істерику, стати найбільшою проблемою. Можливо, якщо буде достатньо жахливою, її почують?

– Я не хочу, щоб бабуся знала щось про це, – нарешті промовила Аманай після кількох використаних серветок та склянки холодної газованки. – Якщо вона дізнається, то просто звинуватить у всьому мене. Можливо, вона якось і вирішить цю справу, але… Я просто не зможу пройти через усе це. 

Вчергове дівчина заправила темне волосся за вухо, уникаючи зорових контактів з іншими. Їй хотілось виглядати нормальною в їхніх очах, хоча це вже неможливо.

– Але це краще, ніж…

– Я знаю як це – почуватися непотребом і постійно прагнути до ідеалу… Ми справді можемо просто зачекати. А якщо це стане справжньою проблемою, тоді знайдемо якийсь найменш болісний варіант. 

Аманай дивилась на Сатору і не вірила, що усе правильно почула щойно. Великий Ґоджьо Сатору коли-небудь почувався непотребом? Та бути такого не може. 

Але Суґуру не сумнівався в цих словах. Він рідко насправді сумнівався в словах Сатору. Зрештою, чим довше тривала їхня дружба, тим більше Суґуру здавалось, що вони стають одною людиною з однаковими думками. Це справді було так дивно, бо як для одної людини вони мали аж занадто багато різного. Але ж і спільне було! 

І все ж йому складно було повірити в оптимізм Сатору. Не може усе так легко минати, це ж не так працює! Завжди зʼявляються якісь ускладнення. Не можна просто так ігнорувати таку загрозу. Особливо, коли невідомо звідки і як сильно вдарять. Але… Якщо справді не вдарять? Якщо це просто дуже жорстокий жарт? Через що тоді пройде Аманай і заради чого? 

– Гаразд, Аманай. Ти знаєш ситуацію краще за нас, тому і вибір за тобою. 

Лишалась тільки Курой. Дівчина довго дивилась на неї щенячими очима, намагаючись вмовити. І все-таки та піддалась. Курой майже завжди погоджувалась на авантюри Ріко. Бо більше не було кому. Вона добре знала самотність своєї підопічної, її тривоги та тяготи. І це дуже часто ставало на заваді її здорового глузду.