Розділ сьомий. Алея Діаґон.

☆☆☆

Гаррі поспіхом застібав свою оксамитову мантію смарагдового кольору, стоячи перед дзеркалом у своїй кімнаті на Площі Ґриммо Дванадцять.
Він ще декілька разів провів рукою по своєму неслухняному волоссі, немов намагаючись його якось вкласти. Хоч йому вже давно було ясно, що це ніяк не допоможе.

За ці декілька днів очікування він таки навчився дечого у Поллукса — він почав курити.
Все було через те, що Гаррі трохи хвилювався, що його можуть не прийняти на пост професора Захисту від Темних Мистецтв. А йому конче було потрібно потрапити у Гоґвортс до Тома Редла, і мати якийсь свій заробіток.
Особливо часто такі думки почали з’являтись після того, як Альфард розповів йому, що директор Гоґвортсу – Армандо Діппіт, — був доволі суворим чоловіком.
Тому Гаррі міг лиш сподіватись, що директору сподобаються його характер, навички, і методи викладання.

Тому саме зараз, він збирався на зустріч, стискаючи між губами цигарку.

Гаррі мав вирушити до “Дірявого казана” для співбесіди, поки Блеки одразу відправлялись на Алею Діаґон, аби купити шкільне приладдя.

Останнім часом, Гаррі мало думав про Тома Редла. Він більше займав свої думки вчителюванням. Йому було важко уявити яким вчителем він має бути, і як його сприймуть учні.
Гаррі добре пам’ятав усіх своїх вчителів Захисту від Темних Мистецтв, і міг впевнено сказати, що найкращим був Ремус Люпин. Його клас завжди був повний книжок і різних стосів пергаменту, а він сам дуже легко пояснював, і міг знайти мову з будь-ким.
Гаррі розумів, що він не зможе бути таким, як Ремус на сто відсотків.

По-перше: він просто не був ним. Звісно, він вже подумав про декілька Ремусових методів навчання, і вирішив ввести їх в свій план.
Але по-друге: тут він був Блеком.
Звісно, це не ставило на ньому хрест, адже його прізвище все ще було Грей. Але він знав, що його найбільше будуть асоціювати з Блеками, що, як і всі чистокровні, відомі своїм холодом, гордовитістю, манерами, і, лише трохи — божевіллям.

Гаррі вирішив, що буде старатись поводитись трохи по-блеківськи, але не без свого характеру.

Зовсім скоро він докурив цигарку, загасиши недогарок об попільничку, де його і залишив.
Потім вийшов зі своєї кімнати і швидко спустився вниз по сходах, заходячи до вітальні.
Там на нього вже чекали троє Блеків — Поллукс, Альфард і Вальбурґа.

Коли Гаррі підійшов до них, Поллукс провів по ньому поглядом і зупинився на його очах.
— Ти перший. — Чоловік кивнув йому в бік каміна.

Гаррі кивнув. Він ще раз поглянув на Альфарда і Вальбурґу.
Гаррі підійшов до каміна і взяв з горшечка жменьку порошку флу. Перед тим, як зайти всередину він повернувся до Блеків ще раз і сказав.

— Зустрінемося на Алеї Діаґон.

Альфард ледь помітно йому усміхнувся, а Вальбурґа промовчала. Поллукс кивнув.

  Гаррі зайшов у камін, закрив очі і кинув собі під ноги ту жменьку порошку, що одразу розгорілась яскравим, зеленим полум’ям. Він чітко сказав:

— “Дірявий казан”.

  Вже через мить Гаррі відкрив очі і опинився у “Дірявому казані”, і вийшов з каміна.
Він не надто відрізнявся від того, що Гаррі бачив і пам’ятав у своєму часі.

“Дірявий казан” був таким же маленьким шинком, а за баром стояв, трохи молодший ніж Гаррі його пам’ятав, бармен Том. Він був так само мовчазний, поки наливав іншим чаклунам різні настої і наливки, байдуже слухаючи їхні теревені.

Погляд Гаррі впав на столик біля вікна. За ним сидів висохлий, дещо хворобливого вигляду чарівник, лисий, якщо не брати до уваги кількох клаптиків сивого волосся. На ньому була мантія червоного кольору, і такого ж кольору головний убір, назви якого Гаррі не знав. Чоловік пильно спостерігав за Гаррі своїми голубими, водянистими очима.
  І коли вони зустрілись поглядом, Гаррі був певний, що це — Армандо Діппіт.
Гаррі зрозумів, що стоїть не рухаючись вже якусь хвильку, тому поволі почав рухатись у сторону чаклуна.
Коли Гаррі наблизився до директора, той на хвильку встав, простягаючи свою руку для рукостискання.

— Добрий день, містере Грей. — сказав він, трохи хрипким, старечим голосом.
Гаррі потиснув йому руку.
— Добрий, містере Діппіт.

Після того, як вони сіли директор ще якусь хвильку мовчав, перед тим як сказати:

— Скажу чесно, я був вельми здивований, коли отримав вашого листа. Сумніваюсь, що раніше чув ваше прізвище серед магів Магічної Британії, тому ви, напевне, іноземець? — директор зацікавлено схилив голову.

Гаррі легко хитнув головою.

— Насправді ні, сер. Я британець, просто народився закордоном і багато подорожував. — впевнено розповідав свою вигадану біографію, він. — Тільки-от нещодавно вирішив залишитись у Британії.

Діппіт задумливо кивнув, немов занотовуючи щось у своїй пам’яті. Його очі таємниче блиснуди. Він знову запитав:

— А чи маєте ви досвід у вчителюванні?..

***

Зовсім скоро, Гаррі вийшов на Алею Діаґон.
Здавалось, що вона була ще кращою, ніж він її пам’ятав. А може він просто скучив за постійним рухом на цій вулиці?
Він пройшов углиб, помічаючи на собі декілька поглядів. Але зараз вони його не так хвилювали, як у його часі. Його ж тут іще ніхто не знав. Тому йому не було про що хвилюватись.

Блеки мали чекати його біля Ґрінґотсу, тому Гаррі туди і попрямував, проштовхуючись крізь юрби дітей та батьків.
Його погляд ковзав по різних лавках і крамничках: “Флоріш і Блотс”, у яких все ще була та стара вивізка; лавка Олівандера; крамничка з мітлами для квідичу, до вітрини якої майже приклеїлись діти, розглядаючи новеньку “Стрілу”. Гаррі навіть трохи усміхнувся, згадуючи свою радість, коли Сіріус подарував йому неймовірно дорогу “Вогнеблискавку”.

Зовсім скоро він побачив удалині блакитну мантію Вальбурґи, і дим від сигарети Поллукса, який розвівав вітер.
Гаррі бачив, як Альфард смикнувся, аби підійти до нього, коли він вже був достатньо близько, аби Блеки помітили його. Але він поглянув на свого батька, і не поворухнувся.

Коли Гаррі підійшов, вони якусь мить мовчали, чекаючи на його слова.
Він хмикнув і сказав:

— Що ж, схоже я тепер професор.

Альфардове обличчя розслабилось, поки Вальбурґа обмінювалась із ним своїм приємним здивуванням. Поллукс дозволив собі тільки криву посмішку.

— Хочеш цигарку? — спокійно запропонував він.

***

Книгарня “Флоріш і Блотс” завжди пахла пергаментом і якимись травами, що, здавалося б, вже вічність цвіли за прилавком.

Гаррі спокійно оглядав книги, що були в асортименті, поки Альфард зацікавлено розпитував його про співбесіду.
  Всі троє Блеків мали повернутись на Площу Ґриммо, але Альфард дуже чемно попросив батька піти з Гаррі.
Тому Поллукс і Вальбурґа відправились додому самі. Хоча Гаррі встиг зловити заздрісний погляд Вальбурґи на Альфарді. Проте Поллукс не погодився залишити і її.

— Діппіт зазвичай дуже суворий і серйозний. Він любить тільки вчителів і старост. — обурено сказав Альфард. Потім він наче щось згадав, і додав, — Ох, ні, чекайте! Я забув про його улюбленця – Тома Редла. Я не здивуюсь, якщо він отримає значок старости школи цього року. — хлопець закотив очі.

Гаррі лише засміявся. Йому подобалось, що Альфард дозволяв собі бути з ним більш відвертим, ніж навіть з Поллуксом.
  Він спокійно сказав, гортаючи сторінки якоїсь книги про боґґартів:

— Знаєш, тобі не обов’язково комусь подобатись, — він поглянув на хлопця, і продовжив, пирхнувши— Тим більше Діппіту, — Гаррі замовк, думаючи над тим, які слова обрати. Він поклав книгу назад на поличку. — Розумієш, Альфарде, на школі життя не закінчується.

Альфард раптом замовк, здивовано дивлячись на Гаррі. Було очевидно, що йому мало хто давав поради. Особливо враховуючи те, які методи виховання були у Поллукса.

Після цього вони якусь мить мовчали. Гаррі спостерігав за виразом обличчя Альфарда. Він розумів, що хлопець, напевне, не знав, що відповісти.

Гаррі знайшов якусь книгу про Зіллєваріння, і відкрив її. Можливо, йому не варто було це казати? Проте, Альфарду, напевне, це було потрібно. Блеки завжди чекали найвижчого результату у всьому, популярності і поваги. А це все не бралось з повітря.
Гаррі вирішив перервати тишу і вказав на рецепт якогось зілля:

— Ох, поглянь. Я і не знав, що для зілля ситості потрібен мох. — з цікавістю хмикнув Гаррі.

Альфард лиш кивнув.

>>>>

Зовсім скоро Гаррі та Альфард вийшли з книгарні “Флоріш і Блотс”. Гаррі ніс повну торбинку книг, а хлопець, ніс декілька стосів пергаменту, які були потрібні новому професору.

Гаррі роздивлявся вітрини збоку, не дивлячись на дорогу, коли в нього хтось раптом врізався. І він, і особа перед ним змогли втриматись на ногах, проте декілька його книг випали з торбинки.
Та коли хлопець перед ним випростався, у Гаррі відібрало мову.
Це був високий хлопець, майже одного росту з Гаррі. У нього було чорне, кучеряве волосся, яке виглядало так, наче його було неможливо вкласти. У нього були теплі очі кольору шоколаду з блиском дрібної смішинки, яку ховали скельця його окулярів.
Він вибачливо усіміхнувся до Гаррі і сказав:

— Мерлін, вибачте сер. — сказав хлопець і поглянув на книги на землі. Гаррі повільно кивнув, бо не міг змусити себе сказати і слова. Він почав піднімати книги з землі, кладучи у торбинку Гаррі. Хлопець випростався і сказав, — Вибачте, я біг за моїм другом. Він трохи ідіот. — Хлопець засміявся. Він поглянув кудись позаду Гаррі і побіг туди, — Гарного вам дня!

Гаррі завмер, а потім раптом повернувся назад, дивлячись куди побіг хлопець. Хтось крикнув йому “Монті!.. Флімонте, лови його!”

Альфард спантеличено спостерігав за реакцією Гаррі, проте потім зрозумів у чому річ.

— Ви з ним схожі. — Гаррі на мить подивився на Альфарда. Той лиш стенув плечима, — Зовнішньо, принаймні. — Він на мить замовк, а Гаррі знову подивився туди, куди побіг хлопець, — Ви його знаєте у.. себе? — запитав він, дивлячись туди, куди й Гаррі.
Він зітхнув і відповів:
— Наче, ні… — він замовк, — а, наче, так.

☆☆☆