5. Зцілення душ

Щось гостре тикнуло Сонхву в бік, через що він різко прокинувся. Він кліпнув кілька разів, не розуміючи, чому не може повністю розплющити очі, аж поки не згадав, що вони серйозно набрякли. Бачив він лишень малесеньку смужку світу навколо, а саме кімнату хлопця, якого він майже два роки вважав мертвим.

Втім, цей хлопчина зараз сидів поруч із ним, поринувши у надійні обійми Сонхви, щоправда йому довелося трохи відсунутися, щоб заїхати ліктем Сонхві по ребрах. Він усе ще здавався виснаженим: знадобиться далеко не одна ніч спокійного сну, щоб позбутися надмірної блідості шкіри.

— Ти хропів, — сказав Уйон, а Сонхві знову хотілося заплакати від одного тільки звуку його голосу. — А ще у тебе якось дивно вигнулася шия. Мені здалося, що тобі не дуже зручно так сидіти, особливо через твої, ем, синці.

Сонхва поклав руку собі на шию, потираючи долонею чутливу шкіру.

— Зі мною це зробили ті самі люди, які напали й на тебе, — відповів він, тому що Уйон аж ніяк не міг стримати своєї цікавості. — Ти більше не один, Уйоне. Це не плід твоєї уяви — я тут, і я нікуди не збираюсь.

З Уйонових вуст зірвався тихий видих, а межи брів та коло рота нарешті розгладилися зморшки. Навіть попри плин часу, він досі так само беззастережно довіряв Сонхві, як і раніше, — що було видно по його опущених плечах та вразливості в очах. Йому більше не треба було бути сильним, і він це розумів.

— Як ти тут опинився? — прошепотів Уйон, перебираючи пальцями зав’язки на світшоті. Він ще ближче прилинув до Сонхви й тепер майже дихав йому у щоку. — Таке життя… не для тебе. Ти зовсім не схожий на тутешніх людей.

Від цих слів Уйона пробрали дрижаки, і Сонхва міцно притиснув його до себе однією рукою. Кілька років тому, коли Сонхві таки вдалося пробитися крізь Уйонові стіни, він дізнався, що хлопець, котрий усе своє життя провів на самоті, відчайдушно бажає уваги та ласки. Схоже, відтоді він ні крапельки не змінився.

— Знаю, — погодився Сонхва, — проте все набагато заплутаніше, ніж ти думаєш. Я міг би розповісти тобі, якщо захочеш, але все гаразд, якщо ти проти. Мова торкнеться й тих людей, які тут живуть, а наскільки мені відомо, тобі зараз важко перебувати поряд із ними.

— Я не хочу, щоб так було, — прошепотів Уйон, чий голос задрижав. — Коли я сам-один, то хочу бути поруч із ними. Я хочу, щоб вони дбали про мене. Але коли я їх бачу… у голові наче якийсь вакуум. Мені раптом стає так… так страшно, що я просто не витримую. Я так втомився, Сонхво. Так втомився боятися. Я хочу знову любити їх, але не знаю, чи це взагалі можливо, коли всередині все розбите й зламане…

— Гей, ні, — вклинився Сонхва, обхопивши Уйонову щоку, щоб хлопець подивився на нього. — Нічого в тобі не зламано настільки, чого не можна було б виправити, зрозумів? Якщо тобі досі комфортно зі мною, значить, і їх ти зможеш полюбити знову. Я знаю тебе, Уйоне: певний час ти був єдиною людиною, яку я дійсно знав. А ще у тебе таке велике серце. У тобі стільки любові, якій просто нікуди було вилитися, але… ти знайшов своє місце тут, хіба ні? Ти знайшов тих, кого можна полюбити?

Уйон кивнув, притулившись гарячою щокою до долоні Сонхви.

— Тут мій дім, — мовив він, навіть після всього пережитого його слова звучали твердо. — Знаю, може здатися, ніби таке життя не віщує нічого доброго, але насправді це не так. Це єдине місце, де я вперше відчув себе як вдома. Мені подобалося бачитися з тобою у клініці, та більше нікому я там не здався. Тут усе інакше. Я хочу повернути все на свої місця, Сонхво. Але я більше не розумію, що відбувається у мене в голові.

І хоча Сонхва щосили намагався повірити Хонджуну, коли той стверджував те саме, почути підтвердження з вуст Уйона було зовсім іншою справою. Тому що Сонхва знав Уйона відтоді, як той нікого не мав, і розумів, що хлопець ніколи б не брехав про такі речі.

— Я збираюся допомогти тобі, малий, — запевнив Сонхва, перемістивши руку з щоки Уйона на його кістляве плече. — Обіцяю.

Тремтливо видихнувши, Уйон кивнув.

— Може… може, розкажеш мені тоді, як тут опинився? — спитав він, хоча його словам і бракувало впевненості. — Можливо, якщо я почую про інших від тебе… можливо, це допоможе мені думати про них інакше.

Отож Сонхва послухався і розповів Уйону про все, у тому числі про зустріч із Хонджуном та початок їхньої домовленості. Він повідав йому про напад, колоту рану Юнхо, а ще про істинні мотиви та наміри Хонджуна. Переповідаючи цю історію, він і для себе кілька моментів прояснив: наприклад, він піймав себе на тому, що аби довести щирість Хонджуна та його ніжність, він протиставляв їх небезпеці, що супроводжувала знайомство з ним. Йому хотілося дати зрозуміти Уйону, що Хонджун — хороша людина, а викривлене «Зміями» уявлення про нього не мало нічого спільного з реальністю.

Коли він нарешті скінчив, в Уйона очі були на мокрому місці. Він витер їх своїм рукавом, з шумом втягуючи повітря.

— Дякую, — мовив він сиплим голосом. — Мені… мені допомагає те, як ти про них відгукуєшся. Я довіряю тобі, а це вже допомагає мені краще усвідомлювати реальність. Я більше не почуваюся загубленим серед власних думок, коли ти поряд і розповідаєш мені, що реальне, а що ні. — Хлопець поглянув на Сонхву своїми великими невинними очима — здавалося, він трохи опанував себе і вже не так боявся.

— Я завжди буду поряд, — пробурмотів Сонхва, чиї губи торкнула лагідна посмішка. — Я думав про тебе кожен божий день впродовж двох років після твого зникнення. Нарешті знайшовши тебе, я не збираюся знову тебе відпускати. — В Уйонових очах знову забриніли сльози, і Сонхва злегка штовхнув його ліктем, сподіваючись хоч трохи підняти настрій. — До того ж, якщо замислитись, так навіть краще, ніж було раніше. Коли б ти не приходив до клініки, то завжди мусив йти, як тільки я закінчував з твоїм лікуванням, а тепер нікому з нас не треба нікуди йти. Хіба не круто?

Уйон спробував відповісти усмішкою, проте вона не відобразилася в його очах.

— Я не хочу, щоб мене знову забрали звідси. Дійсно не хочу, — прошепотів він. Сонхва зітхнув і притягнув його до себе, стиснувши в міцних обіймах. — Я не міг навіть заснути, не згадуючи, що ті люди робили зі мною. Аж до цього дня. Я не можу бути поруч зі своїми близькими, а ще іноді мені нестерпно бути у власному тілі, бо я забуваю, де я. Я просто хочу знову стати нормальним. Насправді… насправді це все, чого я хочу.

Він шморгнув носом, від чого у Сонхви стислося серце.

— Тобі стане легше, якщо ми поговоримо про це? — лагідно спитав він, намагаючись не тиснути на хлопця. — Щоб не тримати все в собі? Може, тобі стане легше, якщо відпустиш усі тривоги, щоб вони не ятрили твою душу. Я можу нагадувати тобі, що реальне, поки ти сам не зрозумієш що до чого.

Попри кричущі слова, він не сподівався, що Уйон дійсно погодиться. Він просто хотів, щоб пропозиція помочі була актуальною на випадок, якщо хлопець все ж таки наважиться поговорити про пережите. Навіть якщо Уйон так і не насмілиться розповісти повну історію, принаймні він знатиме, що поруч є людина, готова вислухати у разі потреби.

Довгий час Уйон просто мовчав, не відповідаючи. Минуло кілька хвилин, поки він не розбив тишу одним несміливим словом.

— Окей, — видавив він, глянувши на Сонхву. З його вій зірвалася сльоза і повільно покотилася вниз, окреслюючи щоку.

Що вразило Сонхву до глибини душі, однак він зумів стримати емоції, кліпнувши пару разів та розтуливши вуста.

— Обіцяю вислухати все, про що тобі буде зручно говорити, — запевнив він, відчуваючи печіння в очах та носі, поки дивився на хлопця. Губи Уйона затремтіли, а сам він ніби зіщулився від однієї тільки думки про те, що йому довелося пережити. — Можеш зупинитись, якщо треба. Не поспішай і роби все у своєму ритмі, — заспокоїв його Сонхва.

Глибоко вдихнувши, Уйон кивнув.

— Ем, я навіть не знаю, звідки саме почати, бо є чимало моментів… які я погано пам’ятаю, і мені складно відтворити послідовність подій. До того ж мені здається, якщо я спробую пояснити з самого початку, спогади стануть надто реальними. Неначе я знову переживаю це все, а я такого не хочу. — Його голос зірвався, а обличчя побіліло та вкрилося тінню, немов спогади викликали фізичну темряву в кімнаті.

— Не хвилюйся про це, — пробурмотів Сонхва, простягнувши руку, щоб витерти сльозу на щоці Уйона. — Просто кажи все, що хочеш, і…

За долю секунди Уйон вирвався з обіймів Сонхви; повітря прорізав хрипкий крик, коли він позадкував спиною до стіни, міцно заплющивши очі. Від шоку у Сонхви відвисла щелепа: він так і застиг із простягнутою рукою, готовий провести великим пальцем по тому місцю, де щойно була Уйонова щока.

— Будь ласка, не чіпайте мене, — заквилив Уйон, пустившись у сльози. — Б-будь ласка, цього разу я н-не зробив нічого поганого… Я б-був слухняним, я був слухняним… — Голос його зірвався, і хлопець сховав обличчя в руках, задрижавши всім тілом. Він забився у куток між стіною та ліжком, наче збирався знову залізти під нього.

Сонхва оговтався від шоку: пульс набатом відбивався у скронях, але він змусив себе не потягнутися слідом за Уйоном і не торкатися його. Щось спровокувало таку реакцію, і тепер хлопчина не розумів, де знаходиться — йому здавалося, ніби він повернувся туди. А Сонхва здавався йому… кимось іншим.

— Гей, Уйоне, все гаразд, — видихнув він, ігноруючи поколювання в очах. — Ти тут, зі мною. Ти із Сонхвою, пам’ятаєш? Більше ніхто тебе не скривдить, обіцяю. Обіцяю на мізинчиках. Я нікому не дозволю завдати тобі болю. — Він знову і знову повторював утішні слова, які ніжним потоком лилися з його вуст, попри шалений стукіт серця.

Зрештою Уйон визирнув крізь пальці — очі йому налилися кров’ю, а шкіра навколо них була мокрою від сліз.

— Ти… ти тут? Ти с-справді зі мною? — Голос його так сильно тремтів, що Сонхва заледве зміг розібрати слова, але все одно кивнув, зглитнувши, щоб опанувати власний голос.

— Справді, — підтвердив він, зробивши крок уперед. — Мені так шкода, я не хотів лякати тебе. Я б ніколи не скривдив тебе. Обіцяю. Це я, Уйоне… ти не повернувся туди, і ти більше не один, добре?

Уйон просто глянув у відповідь, моргаючи доти, доки погляд його не прояснився, а до губ не повернувся колір.

— Вибач, — прошепотів він. Кутики його рота сіпнулися й опустилися, наче у нього от-от знову станеться нервовий зрив. — Я не… справа не в тобі. Ти не лякав мене, я просто… вони зазвичай робили дещо і… бляха, вибач мені. — Він сердито протер очі, немов був розчарований собою, точніше своїм невмінням як слід формулювати думки, від чого у Сонхви серце кров’ю облилося.

— Все добре, любий, — пробурмотів Сонхва. Від ласкавого звертання Уйону перехопило подих, а очі знову затуманилися. — Не поспішай. Я знаю, як це тяжко, але ти мужньо тримався. Не вибачайся за те, що потребуєш часу на зцілення. Ти нікому нічого не винен.

Втягнувши тремтливими губами повітря, Уйон кивнув та трохи посунувся, щоб знову притулитися до боку Сонхви.

— Я хочу бути поруч із тобою, а ще х-хочу, щоб ти втішив мене. Просто я не хотів, щоб ти думав, ніби я боюся тебе, адже це не так. Але вони… вони змушували мене дотримуватися певних правил, а якщо я помилявся, то неодмінно слідувало покарання. Наприклад, якщо… я-якщо у мене бурчало в животі, хоча я тільки-но поїв те, що мені принесли, або якщо я кричав уві сні — усе в такому дусі. Щоразу, як це траплялося, я розумів, що порушив правила, і мене охоплював страх. Але вони ніколи не карали мене відразу. Вони завжди, ем, спочатку втішали мене, щоб я асоціював комфорт із болем, що неминуче прийде потім. Вони завжди витирали мені сльози, тому, коли ти зробив те саме, я просто… злякався, бо підсвідомо подумав, що потім ти накажеш мене. Але ж це ти, і я знаю, що ти б так н-не вчинив.

Коли він закінчив свою розповідь, сльози вже нестримним потоком котилися йому по щоках. Картина настільки вразила Сонхву, що він ледве стримував себе, щоб не зірватися з місця і не помчати сходами вниз, прагнучи власноруч поквитатися з тими «Зміями». Жорстокості він очікував. Тортури, біль, ментальні та тілесні шрами — про всі ці речі він був готовий почути від Уйона. Але щось подібне… маніпуляцію ласкою та почуттям затишку було страшно навіть уявити.

— О, Уйоне, — видихнув він, і цього разу його голос таки затремтів. — То були не правила, сонце. Ти ніяк не міг це контролювати. І саме тому вони так казали: щоб мати більше приводів завдати тобі болю, стверджуючи при цьому, ніби це все твоя провина, ніби це ти недостатньо хороший. Але ти і є хороший, Уйоне. Ти милий, добрий… боже, я б хотів уберегти тебе від цього. Ти зовсім не заслуговував на подібне.

Уйон шморгнув носом і зарився лицем у плече Сонхви, тому його голос звучав приглушено, коли він продовжив:

— Не сказав би, що мене сильно били, зовсім не так, як тебе, однак вони вдавалися до інших речей. Вони т-труїли мене, але використовували лише ті отрути, на честь яких названі мої д-друзі. Вони втирали дельфіній у мою шкіру, після чого я кілька днів ходив увесь у пухирях. А коли змусили їсти гліцинію, у мене так набрякли язик і горло, що я буквально не міг дихати. Мені було так с-страшно… я хотів до своїх друзів, але саме їхня отрута була причиною, чому мені так боліло. Ті, хто робив це зі мною, казали…

Схлип обірвав його слова. Сонхва ближче притиснув хлопця, хоча і в самого в очах стояли сльози.

— Мені казали, що це друзі віддали мене, що вони не приходять на порятунок, бо просто чхати хотіли. І спочатку я не вірив їм… я б ніколи у житті їм не п-повірив. Та потім вони змусили мене їсти інші… інші рослини, ще гірші й небезпечніші. Болиголов, а ще олеандр та паслін. У мене почалися галюцинації та судоми, а часом я… взагалі не відчував власне тіло. Я відчував, як с-сповільнюється мій пульс, і бажав смерті. Я так сильно бажав смерті.

Сонхва міцно заплющив очі, відчуваючи солоний присмак власних сліз, що стікали йому по губах, і намагався щосили стримати схлипування, щоб не видати ні звуку. Уйон тепер ридма ридав, а Сонхва лише пригортав його до себе, цілуючи в коротке волосся на маківці.

— А потім… коли вони наговорили всякого, я вже й не знав, чому вірити. Я навіть не розумів, чи належало мені моє тіло. Вони казали жахливі речі: що друзі просто відішлють мене назад, якщо я колись зможу втекти, що насправді вони н-ніколи мене й не любили. І я… я п-почав вірити їм, бо г-голова у мене вже зовсім не варила.

— О, Уйоне, — прохрипів Сонхва, притуливши Уйонову голову до своїх грудей, ніби таким чином міг захистити його від усіх жахіть, що вже сталися. — О, милий мій. Мені так шкода.

Уйон похитав головою, а тіло його пронизала дрож. Хлопець так сильно тремтів, що Сонхві здавалося, немов він чує цокотіння його кісток, аж у животі все переверталося.

— Та це б-було не найгірше з усього. Принаймні, коли вони труїли мене рослинами, я бодай усвідомлював, що боюся. Я був до смерті наляканий, відчував це кожною клітинкою тіла, коли намагався вдихнути чи щоразу, як мене вивертало. Але… але були ще… ще й орхідеї. Для Хон… ем, для лідера.

Те, як він запнувся на імені Хонджуна, вразило Сонхву, наче удар ножем у серце.

— Не думав, що орхідеї отруйні, — пробурмотів Сонхва, на що Уйон тільки похитав головою.

— Зовсім ні. Проте вони використовували, ем… один препарат. Я забув н-назву, але… — Він стиснув руку в кулак і притиснув до повік, наче хотів вдавити очі в череп та пробити кісточками пальців мозок, у надії нарешті втамувати свій біль. — Назва якось стосувалася орхідеї. Я м-мало що пам’ятаю з того часу. Вони постійно давали його мені — то було знеболювальне чи щось типу того. Але саме це… це було найгірше за все. Тому що він змушував мене розслаблятися, а ще дарував відчуття щ-щастя, хоча десь у глибині душі я розумів, що це не так. Моя свідомість опинилася у пастці всередині мого власного тіла: я хотів кричати, але не міг; я хотів плакати та дерти з себе шкіру, але міг лише сидіти під кайфом. Я ніколи… н-ніколи не почувався настільки безсилим та безпорадним. Майже всі мої к-кошмари про це.

Від його слів Сонхва заціпенів: внизу живота розростався страх, мов важкий непідйомний камінь, що гострими гранями впивається в нутрощі.

— «Орхідол», — прошепотів він, адже знав цей препарат. Невдовзі після переїзду до Сеула він влаштувався на кілька робіт, у тому числі асистентом фармацевта в аптеці. Відпускаючи ліки за рецептами, він завжди читав інструкції до препаратів та їхні характеристики, готуючись до того дня, коли й сам стане парамедиком.

Наскільки він пам’ятав, «Орхідол» був препаратом, що містив трамадол — діючу речовину деяких знеболювальних засобів. Він вважався наркотиком, опіоїдним анальгетиком, а в аптеках відносився до препаратів суворого обліку через ризик зловживання. Трамадол випускався і в інших формах, але «Орхідол» був розчином для ін’єкцій, а тіло Уйона буквально рясніло шрамами від уколів.

Вони усіяли шкіру шиї та зап’ясть, хоча Сонхва підозрював, що знайшов би куди більше і в інших місцях, якби одяг Уйона не приховував тіло. Споглядаючи десятки й десятки слідів від ін’єкцій, Сонхва не відразу здобувся на слово, нажаханий усвідомленням того, скільки разів Уйону кололи наркотики. Мабуть, він був наче в тумані, нічого не тямив… зовсім не дивно, що зрештою він почав вірити всьому, що навіювали йому «Змії».

— Як тобі вдалося повернутися? — тихо спитав Сонхва. Його руки тремтіли, торкаючись Уйонової шкіри. — Тобі, певно, довелося пережити справжню ломку після стількох ін’єкцій. — Що тільки змусило Уйона ридати голосніше; Сонхва й не думав, що серце може настільки сильно боліти. — Ти стільки всього переніс. Стільки всього… Мені так шкода, Уйоне. Вибач, що довелося так довго чекати на мене.

Сльози стікали по щоках Сонхви, крапаючи у волосся Уйона. Він уклав підборіддя йому на маківку, аби хлопець зрозумів, що більше не самотній.

— Вони просто викинули мене десь на задвірках, де мене і знайшла моя банда. Вони утримували мене досить довго, щоб зламати мою психіку, а потім просто… повернули назад. І я ненавиджу їх за це. Ненавиджу, бо біль досі не зник. Не знаю, чи він взагалі колись ущухне, але я так втомився. Чорт забирай, я так втомився, Сонхво.

Уйон спробував вдихнути, та натомість із його горла вирвався надривний кашель. Усе його тіло здригнулося, неначе він от-от зламається навпіл.

— Ніколи у житті я не мав дому, а як тільки знайшов, моє уявлення про нього розбили на друзки. Я хочу… повбивати тих людей. Хочу, щоб їм було так само боляче, як і м-мені тоді. — Його голос дедалі гучнішав: у ньому бриніли сльози та неприхована лють. — Я більше не хочу бачити кошмари! Не хочу дивитися на власну шкіру та бачити всюди довбані шрами від голок! Я хочу знову стати дитиною, тільки щоб цього разу моє життя склалося вдало. Хочу почати все спочатку, але не можу. Я просто хочу бути таким молодим, щоб досі вірити, що світ невимовно добрий. Я більше не хочу бути таким.

Коли він скінчив говорити, його голос зірвався на хрипкий шепіт, а як тільки він почав схлипувати, то вже не міг зупинитись. Він просто вчепився в Сонхву, тремтячи, мов листок, підхоплений осіннім вітром, а кістки його рипіли гучніше за мостини під ногами.

— Ти ще такий молодий, — пробурмотів Сонхва, обхопивши його за плечі. — Тобі ще жити й жити. Ти не залишишся таким назавжди, обіцяю. Я знаю тебе, Уйоне: ти куди сильніший та витриваліший за будь-кого, кого я зустрічав. З тобою все буде в порядку.

— Звідки ти знаєш? — тихим голосом запитав Уйон. — Що, як я не буду в порядку? Що, як… якщо мені вже ніколи не стане краще? Я не хочу навіки бути таким. Я не витримаю.

Сонхва й сам проковтнув схлип, хоча в його наступних словах усе одно відчувалася певна напруга.

— Чи я колись помилявся щодо тебе? — у відповідь спитав Сонхва. — Згадай усі ті моменти, коли тобі боліло, коли ти мучився від голоду чи зневоднення, а я казав, що колись це мине. Чи я хоч раз помилявся?

За мить Уйон похитав головою, все ще ховаючи обличчя у кофті Сонхви.

— Ні, — визнав він. — Ти завжди дбав про мої рани, а ще приносив мені поїсти й попити. Ти… завдяки тобі я завжди почувався краще.

— Саме так, — пробурмотів Сонхва. — Я б забрав тебе жити до себе, якби ти тільки дозволив. Та зараз я тут і залишусь доти, доки потрібен тобі. Даю слово.

Хлопець у його обіймах тихо шморгнув носом.

— Навіть якщо ти потрібен мені назавжди?

— О, Уйоне, — мовив Сонхва, хитнувши головою. — Я сподівався, що ти це скажеш. Бо я нікуди не збираюсь.

~

Після того Сонхва годинами не виходив із Уйонової кімнати, аж поки вони не прокинулися під акомпанемент бурчання животів.

— Я можу піти й щось взяти для нас, — запропонував Сонхва, на що Уйон різко підняв голову і глянув на нього з панікою в очах. — Я ненадовго, обіцяю. Зайду в той заклад біля лікарні, звідки іноді приносив тобі їжу. Твій улюблений.

Він сподівався, що Уйон пам’ятає його — і це спрацювало, напружені плечі розслабилися від однієї згадки про їжу. Все-таки його худорлявість давала зрозуміти, що він давненько як слід не їв, а Сонхві не терпілося хоч трохи нагодувати його.

— Але ж ти повернешся? — боязко спитав він. — Обіцяєш?

— На мізинчиках, — відповів Сонхва, виставивши пальця, щоб Уйон міг переплести його зі своїм. — Я повернуся з їжею, і ми зможемо разом тут поїсти. Хіба не чудово звучить?

Уйон кивнув, а Сонхва посміхнувся у відповідь і вщипнув його за щоку.

— Гей! — обурився Уйон, хоч посмішка не сходила йому з губ. Це видовище зігріло серце Сонхви, адже минуло чимало часу відтоді, як він востаннє її бачив.

Вони ще трохи посиділи на підлозі, поки Сонхва не вирішив йти. Як тільки він підвівся, Уйон поспішив знову сховатися під ліжком. Сонхва насупив брови, але нічого не сказав — таки після всього пережитого в Уйона виробився певний захисний механізм. Якщо він почуватиметься в безпеці під ліжком, поки не повернеться Сонхва, то не варто роздувати з мухи слона.

Тихо попрощавшись наостанок, він вийшов із кімнати, а тоді повільно спустився сходами, вдячний за килим під ногами, який не дав йому послизнутися. Коли ноги знову торкнулися нормальної підлоги, він зазирнув до вітальні — людина, яку він, власне, і шукав, сиділа на дивані. От тільки цього разу Хонджун був не сам, і Сонхва зам’явся на порозі.

До нього враз обернулося троє людей, а Хонджун ще й широко всміхнувся. Та клята посмішка. Серце Сонхви затріпотіло, але він не подав виду, дивлячись прямо на Хонджуна, а не на Юнхо та Мінґі.

— Я хочу ненадовго відійти, замовити їжу у закладі, який подобається Уйону, — пояснив він, ніяково переминаючись із ноги на ногу. — Але я зараз без машини. Тож… чи можна взяти якусь іншу?

Хонджун підвівся на ноги та знизав плечима.

— Можна, але я думаю, що і сам міг би тебе покатати, — запропонував він, на що Сонхва почервонів, адже Юнхо з Мінґі були зовсім поряд. Утім, здавалося, що Хонджуна це анітрохи не бентежило: він уже наближався до нього з тією самою посмішкою на вустах.

— Я не сяду на твій мотоцикл, — відповів Сонхва, схрестивши руки на грудях. — Та й взагалі, я можу сам з’їздити. Я там постійний клієнт. Не хочу, щоб тамтешні робітники задавалися питаннями, чому я такий побитий і чому якийсь незнайомий хлопець дихає мені в потилицю. Вони, чого доброго, ще й копів викличуть.

Юнхо розсміявся, і навіть у Мінґі губи торкнула посмішка, хоча він і досі здавався дещо грізним.

— Тоді я просто не заходитиму з тобою, — парирував Хонджун, який не бажав здаватися. — Буду твоїм особистим водієм. Відвезу тебе, куди тільки забажаєш, золотце.

Він був безсоромним. Сонхва ненавидів те, як ніяково почувався під його пильним поглядом, але у присутності інших йому бракувало сміливості огризнутися.

— Можеш просто відвести мене туди, де стоять ваші машини, і лишити там, а далі я вже якось сам впораюсь. Знаєш, саме про це я і просив від самого початку.

— Боже правий, — видихнув Юнхо, переводячи погляд з одного на іншого. — Хонджуне, боюся, він ще покаже тобі, на що здатен. Це просто безцінне видовище. — Мінґі кивнув, і на долю секунди Сонхва навіть зустрівся з ним очима. Перш ніж відвести погляд, він помітив у них веселі нотки, а також доброзичливий вираз його обличчя. Після їхньої першої зустрічі Сонхва до дрижаків боявся Мінґі, але, можливо, то було просто перше враження. Тепер, коли Юнхо був поряд — живий та повний сил, а не стікав кров’ю на кухонній плитці — Мінґі не здавався аж настільки страшним.

Хонджун самовдоволено усміхнувся й провів шрамованою рукою по волоссю, відкинувши пасма так, щоб вони обрамляли його обличчя.

— О, він уже це зробив, повір мені, — відповів він, дивлячись на Сонхву з-під примружених повік, небезпечний та водночас веселий. — Цілу вічність так не розважався.

І з якоїсь незбагненної причини Сонхва мимоволі випростався.

— Якщо я дозволю тобі підвезти мене, ми зможемо поїхати швидше? На машині, затям собі. Я нізащо не сяду на той мотоцикл.

Підморгнувши, Хонджун кивнув.

— Не будь таким категоричним, голубе. Я певен, що колись ти й сам не помітиш, як поїдеш зі мною. Але так, можемо їхати. Все одно я не мав ніяких важливих справ.

Мінґі фиркнув, розкинувши руки на спинці дивана, де раніше сидів Хонджун.

— Він цілий день сидів тут і чекав, поки ти спустишся, — уточнив він, звертаючись до Сонхви. — Не дай йому себе обдурити.

— Ой, та я й не збирався, — відповів Сонхва, від чого кутики губ Мінґі піднялися у ледь помітній посмішці. Дивно. Сонхва давно очікував зіткнутися з ворожістю, утім, атмосфера у кімнаті здавалася майже… дружньою.

— Як твоє лице? — запитав Юнхо, з чийого обличчя відразу зник веселий вираз. — Ми чули про те, що сталося.

Сонхва знизав плечима, навмисно опустивши погляд на килим. Варто було згадати, що з ним зробили «Змії», як серце стугоніло в грудях і пітніли долоні, а він цього не хотів. Все скінчено, і він не мав ані найменшого бажання знову переживати той вечір. Тому він просто повернувся до Хонджуна й відкашлявся.

— Якщо ти вже так хочеш підвезти мене, то поїхали. — Голос його прозвучав тихо, та цього разу Хонджун не став його дражнити, махнувши рукою у бік дверей.

Вони пліч-о-пліч покинули штаб-квартиру банди, і Сонхва з подивом відмітив, що взагалі-то сонце вже сідало за обрій.

— Пожди секунду, — сказав Хонджун, коли вони зупинилися біля входу на склад. Сонхва обернувся до нього, а Хонджун простягнув руку і застібнув блискавку на його пальті аж до самого підборіддя. Хоча за календарем уже прийшла весна, та з настанням темряви у місті ставало відчутно холодніше, аж сироти виступали на руках. Добре, що пальто вирішувало проблему, тримаючи тіло в теплі. — Не можу ж я допустити, щоб ти застудився, правда? О, а ще я прихопив для тебе ось це.

Хонджун щось витягнув із кишені своєї куртки та кинув Сонхві. Чисто на рефлексі виставивши руки, Сонхва зрозумів, що спіймав шапку.

— Впевнений, що не хочеш сам її надіти? — спитав Сонхва, на що Хонджун тихо засміявся.

— Впевнений. Знай, що я і куртку надягнув тільки заради тебе. — Він попрямував туди, де стояли припарковані машини. Сонхва усміхнувся собі під ніс та послідував за ним, легко наздогнавши Хонджуна та підхопивши його темп.

Він натягнув шапку на голову, насунувши її так, щоб волосся прикривало частину синців на обличчі.

— Дякую.

— Для тебе хоч зірку з неба, голубе.

Щоки Сонхви залилися рум’янцем, а Хонджун тим часом дістав із кишені зв’язку ключів. Вони й слова не зронили, поки Хонджун не привів Сонхву у просторий гараж, щоправда не той, у якому він побував разом із Саном, коли вперше сюди приїхав. Ззовні ця будівля виглядала так само занедбано, проте всередині приміщення виявилося куди кращим, наче звичайний гараж. Та й усі машини, що стояли тут, виглядали розкішно — блискучі, стильні, а ще явно не з дешевих.

Варто було Хонджуну натиснути кнопку на ключах, як заблимали фари найближчої автівки. Вона була повністю чорною: Сонхва навіть роздивився власне відображення у лакованому покритті на дверцятах, коли підійшов ближче.

— Звідки в тебе гроші на такі авто? — спитав він, пригадуючи побиті машини, які бачив в іншому гаражі. Він очікував проїхатися на одній з них, а не на ось цій.

Ставши коло дверей з пасажирського боку, Хонджун усміхнувся.

— Я все поясню, як тільки сядемо в машину. Ну ж бо, залазь. — Він відчинив дверцята та притримав їх для Сонхви, жестом запросивши всередину.

— О. Ем, дякую, — пробурмотів Сонхва. Серце стрепенулося, коли він прослизнув у салон та пристебнув пасок безпеки. Всередині все теж було чорним, а шкіряні сидіння зберігали ледь помітний запах сигаретного диму. Значить, ця автівка дійсно належала Хонджуну. Вона пахла ним.

Як тільки Сонхва сів, Хонджун зачинив за ним двері та обігнув машину спереду, щоб зайняти водійське крісло. Вмостившись, Хонджун завів двигун: одну руку він поклав на кермо, а іншою перемкнув передачу, увімкнувши задній хід. Він почав виїжджати, не зважаючи на пищання сигналу, який нагадував пристебнути ремінь.

— Ем, Хонджуне…

— Тож, як я вже казав, — невимушено мовив Хонджун, повернувши голову та глянувши через плече у заднє скло, поки здавав назад, хоча екран на головній панелі приладів відображав картинку високої якості з камери заднього виду, що мало б полегшити маневр. — Насправді я доволі заможний, як для лідера банди. Справа у моєму походженні, та я поки не збираюся втомлювати тебе такими подробицями. Загалом, наш добробут тримається на трьох основних джерелах прибутку: наркотики, плата за кришування та інвестиції. І ні, я не маю на увазі всю ту фігню з фондовим ринком…

— Плата за кришування? — перебив його Сонхва, спостерігаючи, як Хонджун перемкнув передачу та виїхав із гаража. — Що це? — Хоч він і так уже мав певні здогадки, у нього виникло відчуття, що думає він у правильному напрямку. Жах засів унизу живота, наче іржавий якір, неприємно впиваючись у нутрощі.

Хонджун махнув рукою, другу досі тримаючи на кермі, чого зовсім не схвалював Сонхва. Він підняв руку й міцно вчепився за поручень над дверима, щоб утримати рівновагу.

— Зараз усе поясню. Почнімо з наркотиків. Мінґі забезпечує більшу частину прибутку з цього напрямку, оскільки у нього безліч зв’язків. Він веде підпільні справи з людьми набагато впливовішими, ніж ти можеш собі уявити. Вони готові платити чималенькі суми за конфіденційність.

Холодок пройшовся по спині Сонхви, нагадуючи доторки тоненьких лапок велетенського павука.

— Боюсь, ми роками збирали плату за кришування. Таким чином нам вдається захищати цей район міста від посягань мафії. Ми вимагаємо гроші від місцевих бізнесів в обмін на безпеку. Якщо вони дотримуються своїх зобов’язань, ми дотримуємося наших. А якщо ні… що ж, довго вони не протягнуть.

— Що? Тобто ви просто крадете їхні гроші? — запитав Сонхва. Його брови злетіли догори, утворивши глибокі складки на лобі. — Як ти взагалі… можеш таким займатись? — Він розумів, що намагатися говорити з лідером банди про мораль — заздалегідь програшна справа, але також не міг змиритися з тим, що почув. Принаймні не без бодай якогось пояснення.

Хонджун перевів на нього погляд, відірвавши очі від дороги так надовго, що це могло б вилитися в серйозну небезпеку. Сонхва ледь не простягнув руку, щоб притримати кермо.

— Сонхво, я лідер банди, — нагадав він, нарешті сфокусувавшись на дорозі перед собою. Довкола панувала темрява, ліхтарі не освітлювали шлях, та попри жахливу манеру водіння Хонджуна, Сонхва був вдячний, що їде не один. Особливо після нападу «Змій». — Я займаюсь багатьма речами, котрі заборонені законом. Я попереджав тебе про це, однак ти вирішив залишитися. Чи ти хотів би, аби я приховував від тебе правду?

Сонхва зітхнув і похитав головою, перебираючи пальцями тканину штанів. На ньому досі була флісова піжама, яку дав йому Хонджун, але насправді він не надто цим переймався. Він і раніше неодноразово показувався у цій забігайлівці в піжамі, особливо під час навчання.

— Ні. Я знаю, що ти займаєшся незаконними речами, і в певному сенсі навіть змирився з цим, але… я хотів спитати: чи ти погрожуєш тим людям? — Сонхва гадки не мав, як відбувається вимагання таких грошей, але не міг уявити, щоб усе обійшлося без погроз.

— Якщо тобі від того стане легше, не я цим займаюсь, — сказав Хонджун. Зі свого місця Сонхва бачив лише його профіль зі шрамом на щоці — і треба визнати, у цю мить він дійсно виправдовував свою репутацію. Він виглядав як небезпечна людина, здатна вбивати й лишати тіла по всьому місту; від таких думок у Сонхви запаморочилося в голові, бо це був той самий чоловік, який застібнув йому пальто та дав шапку. — А одне з наших найважливіших правил — ми не вбиваємо невинних. Ми озвучуємо умови й можливі наслідки, а зброю носимо чисто на випадок загострення конфлікту, але на ділі до цього рідко доходить. Банди у Сеулі займалися цим десятиліттями, Сонхво. Це звичаєва практика.

Прикусивши губу, Сонхва вирішив не сперечатися далі. Все-таки він теж переступав закон: не йому було судити, який вчинок заслуговував більшого осуду.

— Гаразд, — поступився він, дивлячись у лобове скло. Хонджун нарешті виїхав на центральні вулиці, і світ знову засяяв вуличними ліхтарями та блиском неонових вивісок. — Тоді що являють собою ваші інвестиції? — Він прикинув, що краще дізнатися про всі корупційні схеми зараз, щоб потім не робити круглі очі.

— А, точно. Я не мав на увазі інвестиції в тому значенні, як їх зазвичай сприймають люди. Мова йшла про інвестиції в наркоторгівлю, у спонсорований мафією експорт і тому подібні речі. Всі вуличні банди пов’язані з центральною мафією у Сеулі, про яку я вже згадував. Допоки ми слідуємо їхнім правилам, то можемо утримувати контроль над власними територіями. Якщо ж ні… ну, тоді ми в халепі.

Але щось не вкладалося у голові Сонхви.

— Тоді чому «Зміям» дозволяють зазіхати на вашу територію? — спитав він, і нотки напруження в його голосі стали виразнішими. — Як вони можуть коїти такі речі й лишатися безкарними?

Цих питань вистачило, щоб зіпсувати атмосферу в машині: Хонджун нарешті поклав обидві руки на кермо, так сильно стиснувши його, що аж кісточки пальців побіліли.

— Не знаю, — процідив він крізь зціплені зуби. — І це, чорт забирай, зводить мене з розуму. Мені треба зганяти в центр Сеула, звідки заправляє Клан, перш ніж я зможу щось вдіяти. Бо якщо я дам волю власним бажанням, то переб’ю всіх тих виродків до єдиного, що своєю чергою накличе на нас серйозні неприємності.

Сонхва починав втрачати нитку розмови через такий потік інформації. Хонджун, мабуть, помітив його дискомфорт, бо змінив тему.

— Я сам з усім розберуся. Взагалі я не планував так затягувати розмову, тільки хотів спитати про Уйона, коли залишимося наодинці. Власне, саме тому я й хотів підвезти тебе. Втім, це не єдина причина — я не хотів лишати тебе одного після всього, що сталося.

Його слова бриніли щирістю, зігріваючи Сонхву зсередини краще за будь-яке пальто.

— З Уйоном усе буде гаразд, — запевнив його Сонхва, бо і справді так вважав. — Можливо, знадобиться певний час, але все налагодиться. Він розповів мені, що з ним сталося, і… це було жахливо, Хонджуне. Просто вкрай жахливо. І тепер хоча б зрозуміло, чому він настільки боїться, однак він все ж усвідомлює, що його страхи ірраціональні — а це, безперечно, добрий знак. Він оговтається. Просто треба дати йому трішки часу.

Хонджун відповів не відразу, а коли подав голос, то у ньому не лишилося й сліду гумору.

— Дякую тобі. За те, що допомагаєш йому, — тихо мовив він. — Йому справді був потрібен хтось такий, як ти. Та й мені, якщо чесно, теж.

Останні слова заскочили Сонхву зненацька, але він старався не подавати виду.

— Тобі? Чому? Навряд чи тобі потрібен такий, як я. Ми ж… ну, ми геть різні.

— Але у тому й криється вся краса, — провадив Хонджун, в очах якого знову заграли вогники. — Ти пристебнув пасок, а ще тримаєшся за ручку над дверима, відколи я завів двигун; крім того, у тебе найкраща постава, яку я тільки бачив у своєму житті. Серйозно, ти сидиш так, наче твій хребет — одна суцільна лінія. — Сонхва хотів було обуритися, але Хонджун засміявся, і салон умить сповнився його сміхом. — І що гріха таїти, я людина необачна, займаюсь всілякими дурницями, бо мені загалом байдуже до таких речей. Але, думаю, ти добре впливаєш на мене.

Він на секунду обернувся до Сонхви, просто щоб підморгнути, а потім раптом розплився у посмішці, блиснувши зубами.

— Проте я, напевне, жахливо на тебе впливаю. За що прошу вибачення — ти надто хороший для мене.

Сонхва похитав головою.

— Ти ще здивуєшся, — пробурмотів він, пожвавшись, коли у полі зору з’явився ресторан. — О, онде він! Можеш стати тут, але за мною не йди. Скоро повернуся.

Варто було Сонхві зайти до ресторану, як від аромату їжі у нього забурчало в животі. Це було доволі невибагливе місце, здебільшого орієнтоване на видачу замовлень. Він швидко протарабанив свої побажання та вже потягнувся за гаманцем, коли згадав, що на ньому досі піжама Хонджуна. Гаманця при ньому не виявилось, і його почала накривати паніка: він навіть відкрив рота, щоб вибачитися перед касиром, як раптом ззаду хтось підійшов.

— Я заплачу, — пролунав Хонджунів голос. Він притиснувся грудьми до спини Сонхви, коли передавав кредитку чоловіку за стійкою. — Хочеш ще чогось, золотце?

Сонхва на мить прикрив очі, а потім важко зітхнув і похитав головою. Міг би й здогадатися.

— Я почекаю в машині, — вирішив він. Вихопивши ключі з руки Хонджуна, він вийшов із ресторану, після чого всівся на пасажирське місце та зачинив двері. За кілька хвилин повернувся Хонджун — на лиці мав здивований вираз, а в руках тримав величезний пакет із їжею.

— Невже ти справді думав, що я привезу тебе сюди й дозволю самому платити? Та нізащо у світі. — Він хлопнув дверцятами та завів машину, ставлячи пакет на заднє сидіння. Сонхва щосили старався дути губи, але вони проти волі кривилися у посмішці, а в грудях розливався стримуваний сміх.

— Ненавиджу тебе, — пробурмотів він, однак вираз його обличчя свідчив про інше.

— Ні, це неправда. — Хонджун теж посміхався, а Сонхві хотілося утонути в його усмішці.

— Цього разу пристібни пасок. — Тихо засміявшись, Хонджун послухався.

~

Коли вони повернулися до штабу, Хонджун простукотів на дверях їхній секретний код. Кілька секунд вони чекали, поки хтось відчинить; Сонхва напружився, побачивши, що на порозі стоїть Сан. Решта банди наче трохи змінила ставлення до нього, та Сан досі лякав Сонхву. У пам’яті зринуло відчуття, як чужа рука тиснула йому на горло, а ще удар головою об стіну, саме тому він намагався триматися ближче до Хонджуна, коли вони опинилися всередині.

Утім, цього разу Санів вираз не був ворожим: суворість нікуди не зникла, але вже не здавалася такою різкою. Він відступив убік, даючи Хонджуну та Сонхві пройти у вітальню.

— Ось, — мовив Хонджун, простягаючи Сонхві пакет із їжею. — Віднеси Уйону. Йому справді треба поїсти.

Що, безумовно, було правдою, але Сонхва не поспішав підніматися нагору, а натомість пройшов вглиб кімнати.

— Ти думав, що вся ця їжа суто для двох?

— Ем… так? — Хонджун насупився, спостерігаючи, як Сонхва ставить пакет на маленький столик між диванами.

— Що ж, ти помилявся. — Сонхва розкрив пакет і дістав звідти два запаковані обіди. — Оці для нас. Решта для тих, хто захоче. Я замовив стільки, що на всіх вистачить. — Він рушив до виходу з кімнати, лишивши пакет на столику як таку собі пропозицію миру.

Не те щоб він потребував друзів чи хотів добитися прихильності цих людей — насправді не в тому була справа. Сонхва так звик до самотності, що від наївності не лишилося й сліду: він розумів, що навряд чи хтось захоче довго бути з ним. Але зараз, знаючи, що Уйон тут, він би хотів покласти край ворожості та навчитися співіснувати з тутешніми мешканцями. Він сподівався, що їжа стане вдалим початком, бо, судячи з вівсянки Хонджуна, жоден з них не вмів як слід подбати про себе.

Сонхва вже завертав до сходів, коли його зупинив голос за спиною.

— Якщо ти весь цей час знав Уйона, то чому він жив на вулиці, коли я його знайшов? — Сонхва повернув голову й побачив Сана, який дивився на нього суворим поглядом, проте не зовсім холодним.

Скоріше за все, Хонджун усе їм розповів, але це не дуже хвилювало Сонхву; йому було байдуже, знали вони чи ні. Він стягнув шапку з голови, перш ніж відповісти.

— Мені хотілося, щоб він переїхав до мене, як тільки я зміг самостійно себе забезпечувати. Однак це зайняло певний час, бо у мене самого було небагато. Я був зовсім один. — Зітхнувши, він кинув шапку у бік Хонджуна, який з легкістю спіймав її. — Він ніяк не погоджувався. Приходив до клініки у мої зміни та йшов, як тільки вони добігали кінця. Більша частина життя не залежала від Уйона, а я не хотів стати черговою людиною, яка приймає за нього рішення.

Поставивши крапку, Сонхва піднявся сходами, тримаючи у руках їжу для себе та Уйона.

~

Решту відпустки він провів разом з Уйоном, відлучаючись тільки затим, щоб привезти їжу чи якісь дрібнички зі своєї квартири. Хонджун подбав про його машину, хоча Сонхва й не просив його про це. Просто одного дня він вийшов надвір та натрапив на неї в гаражі, у повному порядку та на ходу. Ця знахідка відкрила для нього Хонджуна з нового боку — той був доволі-таки щедрою людиною, хоча й рідко визнавав те, що робив для інших.

А коли він зрештою повернувся до роботи, то після змін усе одно приїжджав до штабу, бажаючи побачити Уйона після цілого дня розлуки. Він навчився непомітно їздити задвірками, а Хонджун навіть зарезервував для нього паркувальне місце. Коли він приходив, Уйон завжди ховався під ліжком, але його очі загорялися вогнем, як тільки Сонхва переступав поріг кімнати. Йому було ще далеко до повного відновлення: він і досі переживав часті панічні атаки та відчував дезорієнтацію у просторі, однак з кожним новим днем тіні минулих подій все менше лякали та не здавалися такими гнітючими.

Аж доки одного дня Сонхва не зайшов до кімнати й не помітив Уйона, який сидів на ліжку, чекаючи його. Він забився у куток між двох стін, натягнувши ковдру до самого підборіддя, але більше не ховався. І це була наочна демонстрація його прогресу. Сонхва широко посміхнувся, щиро радіючи за нього: на мить здалося, що він зараз відростить крила й полетить.

Минали тижні, нічого не змінювалося: Уйон все ще проводив більшість часу у своїй кімнаті. Вже наближався червень, коли він зробив ще один вагомий крок назустріч одужанню. Сонхва сидів поряд із Уйоном на ліжку, дивлячись разом із ним дораму на ноутбуці, який він почав носити з собою. Вони вже додивлялися останній сезон, настільки занурені у сюжет, що ніхто й не помітив людину, котра стояла на порозі, аж поки та не відкашлялася, привертаючи їхню увагу.

— Ем, я тут приніс вам вечерю… взяв на винос, тому не лякайтеся. — То був Хонджун, на губах якого грала нервова посмішка. Плечі у нього були напружені, ніби він очікував почути крик на свою адресу. Сонхва прикусив губу та глянув на Уйона, готовий у будь-який момент випроводити Хонджуна за двері.

Однак цього разу Уйон виглядав… ну, доволі непогано. Очі його злегка блищали, а губи тремтіли, проте коли він відкрив рота, то не зірвався на крик.

— Дякую, — пробурмотів він, і хоч слово далося йому важко, це був безперечний прогрес. Сонхва стиснув його руку, а сам Уйон вчепився у нього, наче у рятувальний круг.

— Ох… ем, будь ласка, — відповів Хонджун. Від посмішки, яка осяяла його обличчя, у Сонхви мимоволі засльозилися очі. Він здавався таким щасливим, немов у нього на душі полегшало. Мабуть, Уйон теж це відчув, бо коли він заговорив знову, голос його звучав трохи впевненіше.

— Дякую, що знайшов Сонхву і привів його сюди, — мовив він, дивлячись на Хонджуна, який завмер на порозі. — Він дійсно дуже допоміг мені. Я не думав, що мені коли-небудь стане краще, але… мені вже не так страшно бачити тебе. Я починаю пригадувати, що є реальним.

Хонджун витер очі рукавом, і лише тоді Сонхва усвідомив, що від полегшення Хонджун просто заплакав.

— Трясця, як же я скучив за тобою, малий, — видавив він злегка охриплим голосом. — Я радий, що ти повернувся. — Він похитав головою і посміхнувся крізь сльози, аж губи тремтіли. — Дійсно, дійсно радий. Без тебе тут все було не так.

Від його слів Уйон і сам посміхнувся, хоча очі були на мокрому місці.

— Може… м-може, ми скоро знову побачимось. І… і, може, з іншими також. — Груди Сонхви переповнювала гордість, і він потер великим пальцем кісточки на долоні Уйона у мовчазному жесті підтримки. Хлопець подолав такий шлях… Сонхва з самого початку вірив у його сили, але тепер і сам намагався стримувати сльози. У кімнаті не лишилося жодної людини, чиї очі не почервоніли б від сліз. Сонхва вже багато років не відчував такої близькості до двох людей.

— Як тільки забажаєш, — відповів Хонджун. Тепле світло, що лилося з коридору, надавало його шкірі помаранчевого відтінку. — Але, якщо вже на те пішло, вони залюбки побачаться з тобою. Думаю, Сан плакатиме навіть більше, ніж я зараз.

У відповідь з губ Уйона зірвався тихий невиразний звук, а до Сонхви тільки за кілька секунд дійшло, що він щойно хихикнув.

— Ну, хто б сумнівався, — мовив він. Його вологі очі іскрилися теплом, а на віях застигли краплинки сліз. Сонхва ніяк не міг уявити непохитного й холодного, наче камінь, Сана, який би взагалі плакав, однак він відчував, що Сан, якого знає він, явно відрізняється від того Сана, якого знають всі інші. — Я справді сумую за ним. Здається, я нарешті це зрозумів. Я сумую за ним більше, ніж боюсь його, тому я… я хочу його побачити. Скоро. Гадаю, я хочу побачитись з усіма. Бо якщо я зроблю це, то, можливо… можливо, спогади про хороше переважать решту.

— Думаю, ти переконаєшся, що це правда, — пробурмотів Сонхва й обійняв Уйона за плечі, пригорнувши його до себе. Він перевів погляд на Хонджуна саме в той момент, коли ще одна сльоза скотилася його щокою, виблискуючи на світлі, та потекла уздовж нерівного шраму. — Думаю, ти зрозумієш, що насправді вони добрі, а не страшні.

Він говорив радше про власне сприйняття, до того ж доволі відверто, і коли Хонджун змінився в обличчі, Сонхва зрозумів, що той також це помітив. Зморшки на його чолі розгладилися: він став схожим на маленького хлопчика, який всього-на-всього хотів, аби його зрозуміли. І вперше Сонхва відчув, ніби став йому ближчим за будь-кого іншого. 

А ще така ідея не викликала відрази, хоча, мабуть, мала б.

Невдовзі Хонджун пішов, а Уйон із Сонхвою додивилися решту дорами. Кінцівка довела їх до сліз, що не стало ні для кого несподіванкою, адже вони так само проридали над трьома попередніми серіалами. Для Уйона плакати над вигаданою історією було таким собі очищенням; зі свого боку, Сонхва усвідомив, що для нього це працює так само. Із самого переїзду до Сеулу він завжди був зайнятий то роботою, то волонтерством у клініці, то навчанням — насолоджуватися фільмами чи серіалами просто задля розваги ніколи не стояло у нього в пріоритеті. Проте зараз він відчув усю суть. Витираючи щоки спільним пледом, він розумів, що лише незначна частина його сліз була пролита над самою історією.

~ 

За кілька днів у двері Уйонової кімнати хтось несміливо постукав. Сонхва якраз встав подивитись, хто то був, коли двері відчинилися і до кімнати зазирнула людина, яка досі тут не показувалася. Після першої вдалої взаємодії з Уйоном Хонджун ще кілька разів заходив трохи потеревенити з ним, але більше ніхто не проявляв ініціативу. Сонхва часто бачив інших, коли приходив до штабу та повертався додому, але на цьому їхнє спілкування і закінчувалося.

Тим часом двері прочинилися, являючи Сана, який стояв у коридорі, крадькома заглядаючи всередину. Погляд миттю впав на Уйона: його вираз настільки переповнився емоціями, що Сонхва не міг навіть сказати, що саме той відчуває.

— Йоні, — прошепотів він. Губи його затремтіли, а кадик сіпнувся, коли він важко ковтнув. — Я, ем, хотів побачитися з тобою. Якщо ти не проти. Якщо хочеш, щоб я пішов, я зрозумію… я зроблю все, що скажеш. Просто я подумав: раз Хонджун вже стільки разів тут був, то, може, й мені…

Його слова перервав приглушений схлип. Сонхва різко обернувся і побачив, як Уйон прикрив рота рукавом, а з очей його полилися сльози.

— Санні, — видавив він. Ім’я, промовлене осиплим від емоцій голосом, зірвалося з тремтливих губ. — Мені т-так шкода. Вибач, що я… що я не хотів тебе б-бачити, б-бо я чув, як тобі було без мене. Знаю, тобі боляче, і мені шко… мені шкода. Вибач мені.

Вибачення безкраїм потоком хлинули йому з вуст, вириваючись із горла, поки він плакав, сховавши лице в долонях. Він сидів на краю ліжка; Сонхва ледве встиг зійти з дороги, коли Сан пронісся повз нього й усівся поряд, утім, зберігаючи безпечну відстань від Уйона.

— Не вибачайся, — твердо мовив Сан, а Сонхва аж рота від подиву роззявив, почувши такий ніжний тон від члена Хонджунової банди, який досі лякав його. — І не думай за таке вибачатися, Уйоне. Ти не завдав мені болю — тут взагалі немає твоєї вини. Тільки тих виродків, які…

Сонхва зиркнув на нього, і той обірвав себе на півслові, щоб не наговорити дурниць, повільно втягнувши повітря.

— Вибач, — сказав Сан. Він скидався на промоклого під дощем кота, у чиїх очах читалося німе прохання пробачити. Наче зовсім інша людина, не інакше. Сонхва не міг співвіднести цього чоловіка з тим, хто сидів на задньому сидінні його машини, а потім без видимої причини штовхнув його до стіни. — Вибач мені. Я не говоритиму про це. Я просто…

Йому не дали навіть договорити, тому що Уйон посунувся на місці й міцно обійняв його, ридаючи у нього на грудях. Від подиву у Сана відвисла щелепа, але вже за мить він обійняв Уйона у відповідь, аж м’язи на руках напружилися.

— Досить говорити, — схлипнув Уйон. Слова його звучали глухо через Санову сорочку. — Просто… просто обійми мене, хоч трішки. Будь ласка?

На превеликий шок Сонхви, коли Сан моргнув, прозора краплинка зірвалася з його вій та скотилася вилицею. Здавалося, Сан втратив дар мови, але все ж кивнув, примостивши підборіддя на маківку Уйона. Його обличчя трохи сіпалося, ніби він давно не відчував подібних емоцій. Можливо, так воно й було. Сонхва спостерігав, як чоловік здійняв руку та торкнувся власної щоки, а потім вирячився на маленьку сльозинку, що лишилася на подушечці пальця. Брови його здивовано піднялися, губи розгублено смикнулися, а вже в наступну мить вираз його обличчя повністю перемінився.

Він так міцно обійняв Уйона, що Сонхва занепокоївся, чи не було йому боляче. Сан опустив голову йому на плече і сам затремтів усім тілом. Вони так і сиділи в обіймах один одного, не кажучи ані слова. Сонхва ніяково спостерігав за ними, але за кілька секунд вирішив, що йому краще піти. Якщо Уйону знадобиться допомога, Сан дасть йому знати, хоча він відчував, що з цими двома все буде гаразд, зважаючи на те, як вони горнулися один до одного.

Не бажаючи заважати їм, Сонхва вислизнув із кімнати й тихо зачинив за собою двері, намагаючись не тупотіти, поки спускався сходами на перший поверх. У вітальні майже завжди хтось був — і справді, на диванчиках умостилися Хонджун і Чонхо. Сонхва ніколи не бачив їх разом самих, тому щосили намагався поводитися невимушено, коли ступив у кімнату й привітався:

— Здоров.

Чонхо шарпнувся від здивування, а величезна книга, яку він читав, гепнулася на підлогу. Сонхва вже хотів підняти її, але Чонхо випередив його і першим вхопив книгу, при цьому ніяково посміхнувшись.

— Вибач… ти налякав мене.

— Ем, вибачай, — також сказав Сонхва, і вони заблимали один на одного. — А що ти читаєш?

Чонхо опустив очі на книгу в руках, немов тільки зараз помітив її.

— О, ем… не те щоб я читав її, — відповів він. — Це Йосан дав мені книгу, тому що останнім часом у мене частенько болить голова, а він сказав, що це все від сильного стресу. За його словами, читання допоможе трохи розслабитися, але думаю, мені просто нудно. Я взяв її про всяк випадок — якщо він спуститься, зроблю вигляд, ніби читаю.

У Сонхви сіпнулися губи, і він вигнув брову.

— Болить голова? Зазвичай такий біль виникає з кількох причин, судячи з того, що мені доводилось бачити. Деякі люди не тямлять, що з ними відбувається, і викликають собі швидку, вважаючи, що мозок от-от вибухне. — Позаду почувся смішок, але Сонхва навіть не обернувся до Хонджуна та продовжив. — Це правда, не смійся. Таке швидко починає дратувати, повір мені. А взагалі постійний головний біль переважно спричинений зневодненням, поганим харчуванням, стресом, недосипанням чи комбінацією перелічених факторів. Тож якщо ти пройдешся по списку і зрозумієш, чого бракує саме тобі, це допоможе більше за читання книжок. Просто май на увазі.

Чонхо поклав книгу на стіл. Йому явно полегшало після запевнення, що читання було не єдиним рішенням.

— О, дякую. Це справді допоможе.

Кивнувши, Сонхва обернувся до Хонджуна і завмер, роззявивши рота.

— Не кури в будинку! — гаркнув він. Хонджун підняв на нього очі: однією рукою він прикрив кінчик цигарки, а другою тримав запальничку. — І взагалі не треба нічого прикривати — знов-таки, ти в будинку. Весь сенс цього жесту в тому, щоб захистити вогник від вітру.

Хонджун посміхнувся, тримаючи сигарету самими губами, але потім і справді послухався, сховавши запальничку в кишеню та не забувши при цьому гірко зітхнути. Він вийняв незапалену цигарку з рота і тепер крутив її в руках.

— Знаєш, я став куди менше палити. Але інколи мені просто хочеться подивитися на дим. Це відволікає.

— Якщо хочеш подивитися на дим, запали кляту свічку. Не губи свої легені, хоча б не при мені. — Сонхва зміряв Хонджуна незворушним поглядом, однак посмішка так і не зійшла йому з обличчя, коли він спритним рухом зламав сигарету навпіл.

— Як скажеш, голубе. Тобі подобається якийсь конкретний запах?

Сонхва скривив носа.

— Що?

— Для аромасвічки. Візьму ту, яка тобі подобається.

Кинувши погляд на Чонхо, Сонхва постарався не червоніти, хоч і знав, що це марна справа. Чому він взагалі досі дивується таким відвертим спробам флірту, незалежно від того, чи є ще хтось у кімнаті?

— У мене чутливий ніс. Я не люблю свічки.

Від несподіванки Хонджун засміявся та відкинувся на спинку дивана, розкинувши руки й ноги по всій поверхні. Власне, як і завжди.

— Тоді чому сказав мені придбати свічку?

— Свічки куди кращі за сигаретний дим! — От тільки якщо замислитись, Сонхва вже не був таким впевненим, чи це справді так. Зазвичай він терпіти не міг запах диму, але тепер, коли б не вдихнув його, він згадував чоловіка, який розвалився перед ним на дивані. Від Хонджуна завжди пахло димом — ним був просякнутий його одяг, а ще машина та шкіра. Сонхва мав би ненавидіти це, але не міг. Про ненависть тут зовсім не йшлося.

— Тоді вирішено, візьму парочку. Ти здаєшся мені людиною, яка полюбляє запах свіжої білизни, — замислено видав Хонджун, а Чонхо залився сміхом.

Сонхва не хотів посміхатися, але не зумів стриматися. Останнім часом він доволі часто посміхався. Для нього це було в новинку, але виявилося куди приємнішим, ніж він очікував.