2. Отруйне лігво

Спочатку звук видався частиною сну Сонхви.

Тепла озерна вода огортала його шкіру, промені сонця сяяли крізь поверхню, освітлюючи глибини. Він не міг вдихнути: тіло повністю підкорилося товщі води, волосся парило над головою. Коли він поглянув на свої пальці — ті вже вкрилися зморшками. Він мав би давно втонути, але у цьому сні він ніколи не вмирав.

Сни Сонхви завжди вирізнялися яскравістю, скільки він себе пам’ятав. Деякі повторювалися, деякі ні, але рідко яка ніч минала без сновидінь. Чи кошмарів, хоча якщо ви переживали один і той самий кошмар у своїй голові достатню кількість разів, то врешті-решт він ставав сном.

Цей сон був саме таким.

Мружачись крізь воду, він зміг розгледіти проблиски берега, розмиті фігури, що стояли на тому боці озерної гладі. Він намагався дістатися до них, але не міг поворухнутися, хоча коли він поглянув на ноги, їх ніщо не тримало. Нічим не скований, він мав би виплисти на поверхню, однак скільки не загрібав руками — лишався на тому ж місці.

Він дивився на викривлені гладдю фігури, поки нарешті не вдалося розрізнити спотворені версії їхніх облич. Люди були йому знайомі: батьки, старі друзі, родичі, кохані. У цій версії його життя вони ще не обернулися проти нього. У цьому сні він ще не звик до самоти.

Вони точно бачили його під водою, проте з якоїсь причини жоден з них не намагався допомогти. Сонхва почав махати руками, його легені кричали від браку повітря, але ніхто так і не прийшов йому на порятунок. Вони бачили його — він знав, що бачили, — але їм просто було начхати.

Один з них підняв руку і повільно махнув, за ним інший, аж поки всі вони не почали махати йому з берега, доки він тонув у них під ногами.

У дитинстві, коли Сонхві вперше наснився цей сон, він, як навіжений, намагався дістатися берега, міцно зціпивши губи, щоб вода не потрапила у легені. Серце гупало об ребра, він кричав з закритим ротом, від чого звук стугонів всередині черепа.

Але тепер він знав, що робити. Тепер він лише відкривав рота та вдихав озерну воду, дозволяючи їй заповнити легені, його тіло сіпалося, шукаючи повітря, якого не було. Він тонув, а тіні знайомих йому людей просто махали руками. Дивний звук бринів у нього в мозку, перед очима темніло — йому ввижалося, що дзеленчання у вухах сповіщало наближення смерті, але воно лунало все голосніше, навіть коли його дихання почало сповільнюватись. Щось було не так. І не встигло його серце уві сні зупинитися, як він різко розплющив очі.

Весь цей час він був у своїй квартирі, лежав на ліжку лицем донизу, вклавши голову на згин ліктя. Цівка слини тягнулася з кутика рота до підборіддя — він витер її тильною стороною долоні й кілька разів моргнув, намагаючись прийти до тями. Сон був несправжнім, проте дзеленчання все одно не давало йому спокою, високе та безперервне.

Зі стогоном Сонхва перекотився на спину, простягнувши руку до тумбочки. Звук долинав з телефону, той самий дратівливий рингтон, який він завжди використовував, тільки на роботі вмикаючи беззвучний. Він навпомацки шукав пристрій, ледь не скинувши його додолу, поки нарешті не обхопив пальцями. У темряві кімнати йому довелося примружитися, щоб розібрати ім’я абонента, він майже очікував, що хтось з роботи просить попрацювати понаднормово.

Однак там взагалі не було імені, лише номер, який він не впізнав. Він застогнав, закотивши очі та піднісши пальця до зеленої кнопки.

— Кляті спамщики, — пробурмотів він, але все одно відповів, натиснувши кнопку й приклавши телефон до вуха. — Мене не цікавить, що ви там продаєте…

— Сонхва? — Людина по той бік звучала стривожено, а Сонхва, почувши власне ім’я, осікся на півслові. Не спамщик. Він насупив брови, потираючи лоб долонею.

— Ага, а це хто?

Йому вже слід було збагнути, хто то був, але сон поки не відпускав його: повіки обважніли, а дихання сповільнилось.

— Хонджун. Знаю, ти пам’ятаєш мене. — Спиною Сонхви прокотилася хвиля шоку, немов його вдарило оголеним дротом, від чого він різко сів на ліжку, широко розплющивши очі. Сорочка прилипла йому до грудей через холодний піт, що виступив по всьому тілу.

На мить він замислився, чи не варто просто повісити слухавку, але це могло бути помилкою. Що, як за таку образу Хонджун пошле за ним своїх посіпак із банди? Чи гірше — якщо сам Орхідея вирішить, що випадок Сонхви особливий, і покінчить з ним власноруч? Тремтливий видих вирвався крізь стиснуті зуби. Сонхва не міг змусити себе відповісти: хвиля крижаного жаху огортала його, щелепу судомило.

Коли він не відповів одразу, а його думки вирвалися із-під контролю, зі слухавки знову почувся голос Хонджуна:

— Алло? Сонхво, ти там? Мені дійсно… трясця, мені дійсно потрібна твоя допомога, окей? Будь ласка, скажи щось. Це терміново… ти казав, можна дзвонити в надзвичайних ситуаціях. Я не знаю, що робити, мені потрібна твоя допомога. — Тиждень минув з їхньої першої зустрічі — лише тиждень, а вже виникла надзвичайна ситуація. Він мав це передбачити.

Подумки лаючи себе, Сонхва розтулив вуста, намагаючись віднайти голос. Він сам вирив собі яму, коли дав номер Хонджуну, і наївно сподівався, що лідер банди ніколи ним не скористається. Однак паніка у Хонджуновому голосі була справжньою, голова кипіла від припущень. Його ранили? Якось не дуже правдоподібно, адже минулого разу він не здавався занепокоєним, коли його підстрелили. Невже когось із близьких?

Сонхва беззвучно хапав губами повітря, знаючи, що Хонджун прислухається до нього на тому кінці. Ще навіть нічого не сказавши, Сонхва вже знав, що пожалкує про це. Проте він не міг кинути слухавку, не тоді, коли хтось міг померти без його допомоги. Йому здавалося, та смерть ляже на його плечі так само як і вбивство. Він мав можливість когось врятувати, сам казав Хонджуну дзвонити у разі потреби. Сонхва був не з тих, хто відмовляється від власного слова, якими б жахливими не були наслідки.

— Окей, — ледь чутно прошепотів він. — Добре, я зроблю це. Я допоможу тобі. — Він зімкнув очі, з силою заплющив їх та прикусив нижню губу. Це була помилка — він цілком впевнений. Якщо він сьогодні допоможе Орхідеї, його життя більше не буде як раніше. Він відкриє двері, які волів би тримати зачиненими.

Але, з іншого боку, він дав слово. Щось сталося, хтось постраждав — і сьогодні він міг урятувати чиєсь життя.

По той бік Хонджун зітхнув з полегшенням, вже за мить його голос пролунав знову:

— Дякую. Чорт забирай, Сонхва. Дякую тобі. — Цього разу його слова були напруженими, тихішими, ніж раніше, і від такої переміни тону серце Сонхви стиснулося. — Мого заступника ранили. Тут стільки крові, а я не знаю, як її спинити, нічого не допомагає. Мені треба, щоб ти прийшов, гаразд? Я пошлю когось за тобою. Просто скажи, куди. Будь ласка, Сонхво… будь ласка, зроби це заради мене, попри те, хто я. У монстрів теж є серця, і мій друг займає важливе місце у ньому. Якщо ти не прийдеш, він помре.

Прокляття. То Сонхва мусив назвати свою адресу, щоб якийсь страшний член банди приїхав і забрав його? Він повинен піти до цих людей, зайнятися небезпечною для життя раною з однією лише аптечкою, яку тримає у шафі в передпокої?

І наче цього жаху було мало, у його голові виникла нова, ще гірша думка: а що як йому не вдасться врятувати Хонджунового заступника? Звісно, вони вб’ють його за такий провал, і хоча життя Сонхви було не надто особливим, він явно не хотів помирати. І безумовно не хотів померти від рук Орхідеї, ставши черговим тілом, яке знайдуть на задвірках із квіткою у рані.

Дрижаки пробрали його руки, він ковтнув густий клубок слини, що скопився у горлі.

— Добре, — прохрипів він глибоким від сну голосом. — Я зроблю це і скажу, де я, але обіцяй, що не скривдиш мене. Поклянись. — Що було тупо, адже злочинці калібру Хонджуна не дотримуються таких незначних речей, як обіцянки, але Сонхва не знав, як ще вгамувати страх, що стискав серце пазуристою рукою, під нігтями якої вже запеклася кров.

— Я не скривджу тебе. Я б ніколи… чорт забирай, Сонхва. Ти ж наляканий, так? — Він не отримав відповіді, але тиша говорила сама за себе. — Якщо ти зробиш це для мене, якщо прийдеш в штаб-квартиру моєї банди, я буду в боргу перед тобою. Що б не сталося. Тобі буде нічого боятися у цьому місті, не під моєю протекцією. Будь ласка, просто повір мені… у нас мало часу. Будь ласка.

Його наполегливість була відчутною. Сонхва провів рукою по обличчю, слухаючи свої наступні слова так, наче їх промовляв хтось інший.

— Відправ свою людину на ріг супермаркету, прямо під західними комплексами. Я не дам тобі своєї адреси, але обіцяю чекати на розі. Я візьму свою аптечку, проте вона годиться лише для екстрених випадків. Якщо йому знадобиться інтенсивніша терапія, я не зможу…

— Все гаразд, — перебив його Хонджун. — Неси, що є… все краще за те, що ми зараз маємо. І, будь ласка, Сонхво, поспіши. — Дзвінок обірвався на останній вимозі. Сонхва на мить завмер, обмотаний ковдрою навколо талії, втупившись в пустий екран. Частина його бажала, щоб це був лише новий сон, трохи яскравіший за звичайні, але він був не настільки дурним. Хонджун подзвонив, він відповів, і годинник зараз цокав.

Він звісив ноги з ліжка, дивлячись на свою атласну піжаму світло-рожевого кольору з тонкою чорною облямівкою. Вона точно не вписувалася в нинішню ситуацію, тож він понишпорив у шухлядах комода, діставши перший-ліпший одяг, за який зачепилися пальці. Зрештою він знайшов сірі спортивки та просту чорну футболку. Якусь мить він дивився на штани, після чого сунув їх назад у шухляду і витягнув натомість пару затяганих джинсів. Не те щоб він збирався на показ мод, але з’являтися у штаб-квартирі банди у спортивках здавалося неправильним.

Переодягнувшись, він вийшов зі спальні й відчинив шафу в коридорі. Більшість полиць були заповнені ретельно складеними ковдрами, але на підлозі примостився масивний чорний кейс, схожий на той, з яким він того дня лікував Хонджуна. Сонхва схопився за ручку та попрямував до виходу.

Він надів пальто та натягнув шапку на волосся, боячись холоду, що стелився асфальтованими вулицями міста за відсутності сонячного світла. На коротку мить його рука завмерла над ключами, та зрештою він вирішив зняти їх з гачка і сунути в кишеню. До низки ключів кріпилося посвідчення парамедика на випадок, якщо хтось сумніватиметься у його законності. Він сподівався, що такого не трапиться, але й гадки не мав, чого очікувати від цих людей.

Востаннє озирнувшись на квартиру, Сонхва відчинив двері. «Будь ласка, дозволь мені повернутись сюди, коли все скінчиться», — молився він, хоч і не вірив у жодного бога. Бачивши, скільки життів обірвалося за жахливих обставин, він знав, що краще не вірити у щось подібне.

Рухаючись так швидко, як тільки міг, не зриваючись на біг, Сонхва покинув комплекс, уникаючи пильного погляду нічного сторожа. Він ще ніколи не виходив так пізно: сильний та морозний нічний вітер грозив заштовхати його назад у будівлю, щойно він опинився на вулиці. Обійнявши себе однією рукою, а іншою вчепившись в аптечку, він пустився тротуаром до місця, яке назвав по телефону.

Супермаркет був недалеко, всього кілька хвилин пішки, до того ж його підганяв холод. Сонхва завжди легко простуджувався, а зараз його зуби відбивали чечітку, оскільки він нечасто бував надворі о такій порі. Коли у полі зору з’явився ріг вулиці, він видихнув з полегшенням, втім, це було не надовго, адже його погляд впав на мотоцикл, припаркований неподалік.

На нього спирався чоловік, схрестивши руки на грудях. Одягнений він був у потерту шкіряну куртку, трохи завелику, однак під нею досить чітко виділялися м’язи плечей та рук. Наблизившись, Сонхва зміг розгледіти лице чоловіка, різке й лякаюче. Його волосся було коротко підстрижене, майже до маківки.

Нутрощі Сонхви стиснулися від жаху, проте він намагався зберігати спокійний вираз. Чоловік спостерігав за ним, а як Сонхва зупинився за метр-два, він заговорив, ледь ворушачи губами:

— Ти ж Пак Сонхва, так?

Серце пропустило удар. Сонхва завмер, бо ніколи не казав Хонджуну свого прізвища. За мить він кивнув, не довіряючи власному язику.

— Ходи зі мною. — Чоловік більше нічого не сказав, обернувшись до мотоцикла та схопивши річ, що висіла на кермі. — Бос сказав віддати це тобі. — Він кинув предмет Сонхві, який ледь встиг його піймати.

Мотошолом. Усвідомивши, що тримає в руках, Сонхва похитав головою, вперто стоячи на місці.

— Нізащо, — сказав він, нарешті віднайшовши голос. — Я не поїду на цій штуці.

Чоловік вирячився на нього холодними, безжальними очима. Сонхву ледь не пересмикнуло. Він відмовлявся дозволяти цим людям попихати собою тільки тому, що вони вирішили, ніби правила їх не стосуються. Він зиркнув у відповідь, міцно стиснувши щелепи.

— Ще й як поїдеш, — заявив чоловік. Його рука опустилася до кишені, звідки виглядало щось підозріло схоже на руків’я пістолета. — Одягнеш клятий шолом чи ні, мені насрати. Але залазь на мотоцикл, бо присягаюся…

— Ти хоч знаєш, хто я? — випалив Сонхва, перебивши. Страх ще більше охопив його у відповідь на злість, що проступила на обличчі чоловіка. — Тобі взагалі відомо, чому твій… твій бос послав тебе саме за мною? — Він чекав відповіді, а не отримавши жодної, скривив губи у подобі усмішки. Насправді він був нажаханий, але не міг цього показувати. — Я так і думав. Вважай мене чимось на кшталт… інвестиції твого боса. Тобто Орхідеї.

Сонхва наблизився й одразу помітив, як чоловік завмер, а його плечі трохи напружилися. Чудово. Він зачепив за живе.

— А тепер… припускаю, твій бос добре дбає про свої інвестиції, хіба ні? — Питання риторичне. Він ступив ще крок до чоловіка. — Я не якийсь там лікар, якого твій бос змушує грати під свою дудку, щоб врятувати пораненого члена банди. Для нього я дещо більше, тож на твоєму місці я б уважніше підбирав слова. — Він дуже сподівався, аби було не надто очевидно, що він вигадував на ходу, але гангстер навпроти не звинуватив його у блефі, навіть коли між ними запала тиша.

— Бос сказав би мені, якби це була правда, — хрипко заперечив чоловік. Намагаючись не видати свого занепокоєння, Сонхва схилив голову й провів кінчиками пальців по шолому.

— Чому б тобі не запитати його напряму замість того, щоб хапатися за пістолет із кишені? Бо, повір мені, йому не сподобається, якщо ти вирубиш мене дорогою. Все ж він дав тобі шолом для мене… коли востаннє його хвилювало, чи носиш шолом ти?

З горла чоловіка вирвалося глухе гарчання, і він сплюнув на бруківку.

— Ну нехай. Тоді як, по-твоєму, ми маємо дістатися штабу?

Сонхва подякував самому собі за те, що прихопив ключі. Сунувши руку в кишеню і підчепивши брелок, він витягнув ключі, які дзенькнули на вітру.

— Я поведу. Можеш сісти ззаду.

~

Ось так Сонхва й опинився за кермом, прямуючи до штаб-квартири найбільшої банди в районі, з невдоволеним членом згаданої банди на задньому сидінні. Пасажирське місце зайняла аптечка, що явно не влаштовувало його вимушеного компаньйона, який поглядав на Сонхву через дзеркало заднього виду. Сонхва не зводив очей з дороги, як завжди дотримуючись обмежень швидкості та слідуючи чужим вказівкам.

— Ми були б уже там, якби ти тільки сів зі мною на мотоцикл, — пробурчав чоловік, неначе вередлива дитина. Різкий контраст до його зовнішності. — Додай клятого газу.

Сонхва проігнорував його, спинившись перед знаком, перш ніж знову рушити вперед. Завдяки сидінню з підігрівом йому нарешті було тепло. Ще одна причина, чому він посадив гангстера ззаду: обігрівалися лише два передні сидіння, а той не заслуговував жодного.

Він продовжував їхати прямо, поки чоловік не озвучив наступну вказівку:

— Тут звертай направо. Вимкни фари, щойно завернеш у той провулок. Але якщо хочеш опинитися під прицілом, тоді їдь з увімкненими. — Стиснувши губи в тонку лінію, Сонхва послухався його. Ледь згасло світло, він примружив очі та ще більше скинув швидкість.

Що явно не сподобалося чоловіку на задньому сидінні, який застогнав на весь салон.

— Тисни на чортів газ! Мій друг стікає кров’ю, а якщо ти й далі їхатимеш як стара шкапа, він помре ще до нашого приїзду! — У його голосі відчувалася напруга, і Сонхва сильніше втиснув педаль газу, хоча не зізнався б у цьому вголос. Чоловік був грубим, але давалося взнаки його занепокоєння, поранений друг міг будь-кого вибити з колії. Хоча він був гангстером — напевне, він постійно так поводився.

Сонхва слідував решті вказівок, поки чоловік нарешті не скерував його у ветхий гараж в якійсь глушині. Всередині стояло кілька інших автівок: всі без номерних знаків, зате добряче покоцані, навіть темряві не вдалося це приховати. Дірки від куль розмережували метал, як і глибокі порізи. Серце Сонхви відбивало шалений ритм у грудях, поки він гасив двигун.

— Невже мою машину чекає та сама доля, що й ці? Бо…

— Стулися, — прошипів чоловік, на що Сонхва міцно стиснув губи. — Йди за мною, ані пари з вуст. — Після чого вийшов з машини. Сонхва послідував його прикладу, прихопивши аптечку із сусіднього сидіння та замкнувши двері. Навколо них запала моторошна тиша, від чого Сонхва мимоволі затремтів. Він ніколи не бував у цій частині міста і навіть не знав, куди його привів чоловік.

Лишивши гараж позаду, чоловік повів його до сусідньої будівлі, що більше нагадувала покинутий склад. Металеві стіни повністю заіржавіли, а голе віття чахлих дерев шкребло їх щоразу, як дув вітер, видаючи моторошний скрипучий звук. Окреслені темрявою гілки скидалися на тонкі руки зловісних істот, тягнучись до нього, що ближче він підходив.

Чоловік провів його до дверей позаду будівлі, таких же занедбаних, як і все навколо. Сонхва не очікував, що вони відчиняться, адже здавалося, ніби петлі намертво заіржавіли, однак вони навіть не скрипнули, коли чоловік смикнув за ручку. Дивно.

Увійшовши досередини, вони опинилися біля підніжжя сходів. Східці теж були металеві — у Сонхви скрутило живіт від одного лише погляду на них, оскільки вони не справляли враження стійкої опори, здатної витримати вагу двох дорослих чоловіків. Тепер, коли за ними зачинилися двері, він вирішив, що говорити безпечно, утім голосу не підвищував.

— У тебе є ім’я?

— Ні. — Чоловік навіть не вважав за потрібне глянути на нього та почав підійматися сходами. 

«Гаразд», — подумав Сонхва, закотивши очі, й пішов назирці.

— Добре, а як тоді тебе називати? — Його огорнула хвиля дежавю, бо ця ситуація достобіса нагадувала розмову з Хонджуном тиждень тому. Тільки цього разу він відчував, що навряд чи швидко завоює довіру чоловіка.

Він відповів не одразу, і Сонхва вже думав, що взагалі не дочекається відповіді, проте чоловік заговорив у тій же зверхній манері, ступивши ще кілька кроків.

— Тут не можна так просто питати про імена. Ніхто їх тобі не видасть. Імена мають силу, але до тебе це ще не дійшло, Пак Сонхва. — І знову його повне ім’я, вимовлене чужими губами, відгукнулося тремтінням вздовж хребта. Він нервово потер руки.

— Де ми? — спитав Сонхва, намагаючись по-іншому зав’язати розмову. Його супутник-гангстер зупинився, коли вони досягли верхівки сходів. Платформа з’єднувала проліт, яким вони щойно піднялися, з переходом на третій поверх, але чоловік не рушив далі. А значить, штаб-квартира банди має бути тут, на другому поверсі.

Натомість чоловік обернувся, його очі блищали навіть у темряві.

— Це наша територія. Якби вирішував я, тебе б тут взагалі не було. Бос не має права втягувати в це когось настільки наївного… тобі не можна довіряти, тим паче приводити сюди. Але він контролював весь цей район роками. Впевнений, у нього свої причини. — Впевненості у його словах бракувало, але було ясно, що він відмовляється виступати проти Хонджуна.

Якою ж викривленою є вірність серед членів банди. Цей чоловік, мабуть, підкоряється наказам тільки зі страху, що Хонджун приб’є його за непослух. Все-таки Сонхва не дурний, він знав, як працюють подібні речі. І глянувши на чоловіка перед собою, він вперше усвідомив, що той насправді лише хлопчик. Попри свою огрядну статуру та суворий вираз, він був молодим. Надто молодим для такого життя.

Всього на мить його страх обернувся чимось схожим на жалість, а наступні слова майже відлунювали ніжністю:

— Я не маю жодного бажання зливати ваші позиції. Я справді не став би…

— Наскільки ж ти тупий, а? — зашипів чоловік, обірвавши запевнення Сонхви словесним ляпасом. — Твої бажання нічогісінько не значать. Невже ти думаєш, що люди, котрі воліють дізнатись наше місцезнаходження, просто підійдуть до тебе і запитають? У нас так не прийнято. Тому, будь ласка, стули пельку і не кажи таких дурниць у штабі, інакше так легко не відбудешся. Там ніхто поблажок не дасть.

Звучало вельми зловісно. Намагаючись дихати рівно, Сонхва кивнув, хоча у грудях пульсував дивний біль. Гангстер перед ним здавався розлюченим, так, але за його словами щось крилося. Немов печаль чи щось близьке до неї.

— Добре. Вибач, — пробурмотів Сонхва, опустивши голову.

Якийсь момент чоловік витріщався на нього, після чого кивнув, важко видихнувши крізь стиснуті зуби.

— Мене кличуть Паслін, — сказав він. Сонхва зазирнув йому в обличчя, утім вираз було складно прочитати. — Коли увійдемо до цих дверей, раджу тримати свій клятий рот на замку. Можливо, ти й переживеш цю ніч, якщо дослухаєшся моєї поради. — Не чекаючи відповіді Сонхви, він обернувся та рушив до дверей на сходовому майданчику.

Ці двері були такі ж обшарпані, як і попередні, вкриті іржею та знебарвлені по всій металевій поверхні. Замість того, щоб одразу взятися за ручку, чоловік — Паслін — стиснув руку в кулак і постукав по дверях в особливому порядку. Чотири стуки кісточками пальців. Пауза. Три стуки долонею. Пауза. Два стуки долонею. Пауза. Останній швидкий стук самими кісточками.

Сонхва завмер позаду нього і, затамувавши подих, кілька довгих секунд спостерігав за нерухомими дверима. Він ледь не віддав богу душу, коли вони нарешті відчинилися зсередини, відкриваючи добре освітлене приміщення. На них дивилося знайоме обличчя, і голову Сонхви переповнили суперечливі емоції.

З одного боку, вид Хонджуна воскресив у ньому страх, до того ж пригадалися новини тижневої давнини. Він був убивцею, хоча й не здавався таким зараз, із розпатланим волоссям та затуманеним поглядом. Бавовняна майка облягала його тіло, виставляючи напоказ ладні м’язи рук, що могло б відволікти Сонхву, якби не кров, яка вкривала його шкіру аж до ліктів. З-під тканини виднілася пов’язка, що прикривала частково загоєну рану від кулі. Завеликі спортивки низько сиділи на талії — у Сонхви було враження, що якби він підняв руки, то оголився б низ його живота. Він дійсно сподівався, що цього не станеться.

Однак йому все ж стало трохи комфортніше в компанії знайомої людини, особливо після поїздки з вороже налаштованим гангстером, який переплюнув навіть Хонджуна у їхню першу зустріч. Хонджун здавався виснаженим: тривога залягла у складках на його чолі, проте очі буквально загорілися, коли він побачив Сонхву.

— Дякувати богу, — видихнув він, повністю відчинивши двері. — Заходь, прошу, і знімай своє пальто. Він досі при тямі, але я не знаю, як довго він протримається.

Паслін першим переступив поріг, а відразу за ним Сонхва, чиє серце неспокійно калатало у грудях. Тут мала бути штаб-квартира банди, і він готувався до того, що всередині його чекає та сама занедбана картина, що й зовні, але він ще ніколи так не помилявся. Підлогу з тьмяного металу змінили міцні дерев’яні панелі, стіни були пофарбовані в темно-коричневий, без сколів чи випадкових слідів.

Опинившись всередині, Сонхва вирішив роззирнутись навколо, паралельно знімаючи пальто і шапку. Перед ним здіймалися сходи нагору, вкриті килимом оливково-зеленого відтінку з коричневим візерунком. Зі свого місця він бачив навіть сусідню кімнату — просторе приміщення з телевізором, двома диванами й маленьким столиком. Він би сказав, схоже на вітальню, а ще, без сумнівів, за дальніми дверима крилося ще більше кімнат.

— Знаю, трохи темнувато… Спочатку ми пофарбували стіни в білий, але криваві плями надто помітні. Тож ми зійшлися на коричневому, оскільки він прекрасно маскує такі плями, — сказав Хонджун, котрий стояв поряд. Сонхва аж сіпнувся. Йому перехопило подих, коли він різко повернув голову, аби глянути на нього.

Він підійшов ближче, не лишаючи між ними жодного місця.

— Дякую, що прийшов. Справді. Сподіваюсь, поїздка на мотоциклі була не такою вже й поганою… він же дав тобі шолом, так?

Ретельно підбираючи слова, Сонхва відповів не відразу. В його голосі бриніла напруга, коли він сказав:

— Ем… я відмовився їхати на мотоциклі. Не те щоб я, ем, хотів тебе образити чи щось таке. Просто я не люблю…

— Тоді як ти сюди дістався? — занепокоєно перебив його Хонджун. Одна з покритих кров’ю рук вхопила Сонхву за зап’ясток. — Я казав Са…

Хтось із грубою силою врізався в Сонхву, впечатавши його спиною в стіну, і притиснув передпліччя до шиї, тим самим вибивши повітря з легень. Він відчайдушно намагався вдихнути, борючись з рукою на шиї, але все марно — Паслін був сильнішим за нього. 

— Не смій, бляха, чіпати його, — проричав він. Його обличчя зависло в кількох сантиметрах від Сонхви, майже торкаючись його носом. — Не смій навіть пальцем торкатися його… ти не маєш права…

Не встиг він договорити, як Хонджун раптом з силою відтягнув його. Рука щезла з горла Сонхви, і він зігнувся в три погибелі, втягуючи ротом повітря, попри гострий біль, яким віддавався кожен вдих. Він обхопив шию рукою, наляканий, що йому розтрощили трахею, однак тоді він би взагалі не зміг вдихнути. Сльози обпікали очі, та він з усіх сил намагався прогнати їх, швидко моргаючи.

— Від’їбися від нього! — скрикнув Хонджун, утримуючи Пасліна, коли той спробував знову кинутися на нього. — Він не торкався мене… це я торкнувся його, затямив? Я розумію, що ти намагаєшся захистити мене, але він не ворог, Сане. Він… гаразд, все заплутано. Проте він тут, бо я попросив його прийти, а тебе — зустріти його, втім ти навіть це не спромігся зробити як слід. Не смій, бляха, чіпати його, чуєш мене? — Лють сочилася з його голосу, настільки він був розгніваний. Сонхва завмер, попри те, що слова були адресовані не йому.

Він заблимав, поки зір не прояснився. Обіймаючи горло руками, він невідривно спостерігав за чоловіками. Паслін більше не намагався вирватися з Хонджунової хватки, замість цього з недовірою вирячився на нього, розкривши рота.

— Моє… моє ім’я? Чому ти назвав моє ім’я при ньому? — Голос його став зовсім тихий, а очі розширилися. Тож насправді його звали… Сан. — Тобто він казав правду? Що він твоя інвестиція? Чому ти сам мені цього не сказав?

Губи Хонджуна смикнулися — єдиний натяк на нерозуміння, коли він зустрівся очима з Сонхвою, з інтересом піднявши брови. Він збирався викрити блеф Сонхви — ніщо з того, що він наговорив Сану, не було правдою, і зараз він поплатиться за свою дурість. Сонхва випростався по стіні, наче вона могла сховати його від всевидющого погляду Орхідеї.

— Слухай сюди, Сане, — сказав Хонджун, з голосу якого зникла вся злість. Він схопив Сана за комір сорочки: вони стояли так близько, що майже торкалися грудьми. — Сонхва тут, тому що запропонував нам допомогу на випадок надзвичайної ситуації, що, власне, сталося сьогодні. На твоєму місці я б ставився до нього краще, бо він може бути тією людиною, на яку ми сподівалися. Але якщо ти знову спробуєш його вбити, не думаю, що він коли-небудь повернеться. — Договоривши, Хонджун відпустив Сановий комір, навіть не глянувши на нього, після чого наблизився до Сонхви.

Сонхва намагався не тремтіти, йому дійсно не хотілося стати об’єктом Хонджунового гніву, але чоловік лише дивився на нього з неприхованою тривогою.

— Ти в порядку? — спитав він, але Сонхва просто глянув у відповідь. Глухий біль досі пульсував у горлі, ніби він все ще відчував передпліччя Сана на своїй трахеї. — Отак, дай глянути. Мені справді шкода, Сонхво. Зазвичай він не такий, але останнім часом… це довга історія.

Холодні пальці торкнулися рук Сонхви, обережно відводячи їх від шиї. Хонджун дивився на його шкіру з похмурим виразом обличчя.

— Трохи почервоніло. Сподіваюсь, не лишиться синець. Мені дійсно дуже шкода.

Зволоживши сухі губи язиком, Сонхва сіпнувся, але відповів: 

— Все добре. Де той, кому потрібна моя допомога? Якщо все так серйозно, як ти казав, тоді нам не варто зволікати. — Від нагадування обличчя Хонджуна застигло, і він кивнув, відриваючи погляд від шиї Сонхви й вказуючи на двері з іншого боку вітальні.

— Він прямо там. Ходімо. — Хонджун рушив від вхідних дверей, а за мить за ним послідував Сонхва, чіпляючись рукою за липку ручку аптечки. Хоч Сонхва й не оглядався через плече, він чув кроки позаду, які належали Сану.

З такого ракурсу Сонхва побачив, що у Хонджуна ззаду на шиї було тату орхідеї, повністю видиме завдяки майці. Він знав, що члени банди завжди носять тату, але йому було складно відірвати погляд саме від цього.

Мостини скрипіли під ногами, і Сонхва затамував подих, коли Хонджун відкрив нові двері, боячись того, що може очікувати всередині. По дорозі його думки кишіли картинками відірваних кінцівок та розпанаханих ран, які він бачив, коли його якось відрядили на місце жахливої аварії. Сонхва мав звичку завжди припускати найгірші сценарії, тож змусив себе заспокоїтись, аби руки не тремтіли, коли він ступив у кімнату слідом за Хонджуном.

Його очі миттєво прикипіли до підлоги, де на плитці розпластався високий чоловік. Кімната виявилася кухнею, але, вочевидь, її використовували не тільки за призначенням. Кров повільно стікала у заглибини між керамічними квадратами, виступаючи десь з рани на стегні чоловіка.

— Зазвичай ми штопаємо рани тут, на кухні. Плитку легко відмити, — пояснив Хонджун, наче це було цілком нормальним явищем.

Сонхва не міг як слід розгледіти рану, оскільки один із членів банди тиснув на неї помаранчевим рушником, більша частина якого заллялась багряним кольором. Голова пораненого лежала на колінах іншого члена, і, попри біль на обличчі, він досі був при тямі. Четвертий чоловік нишпорив по кухонних шафках: його руки рухалися з шаленою швидкістю, навіть коли всі четверо обернулися у бік Сонхви.

— Хто це? — спитав один з них, хоча Сонхва й гадки не мав, котрий саме.

Ласкава рука лягла йому на плече, мовчазний жест підтримки.

— Це та людина, про яку я говорив. Я казав, що він прийде на допомогу. Можете довіритися йому. Його звуть Сонхва, і він знає моє ім’я. Він знатиме й ваші також, тож можете або назватися самі, або я зроблю це за вас.

Послідували кілька протестів. Серце Сонхви завмерло в грудях, бо насправді йому було байдуже, знає він їхні імена чи ні. Він вже збирався сказати це вголос, але Хонджун не дав йому такої можливості, перекрикуючи решту банди:

— Сонхво, пораненого звуть Юнхо, він мій заступник. Йому всадили ножа у стегно під час сутички з новою місцевою бандою… але не турбуйся про такі деталі. Отой з рушником — Мінґі, наш дилер. Інший на підлозі — Чонхо, виконавець, а біля шафок — Йосан, отруйник. Жоден з титулів зараз не має значення, просто роби що треба, щоб допомогти йому. Ми будемо напохваті.

Сонхва не зовсім розумів, як до цього ставитись, бо ніхто з них начебто не горів бажанням відповідати йому, однак він прийшов сюди з конкретною метою. Йому варто покінчити з цим і вибратися з цього проклятого місця до того, як він дізнається, наскільки смертоносними були їхні титули.

Важко ковтнувши, він кивнув і наблизився до Юнхо, опускаючись на коліна та ігноруючи в’язку кров, яка просочила його джинси, щойно він торкнувся плитки. У нього не було іншого вибору, окрім як сісти поряд з Мінґі, який навіть не ворухнувся, аби поступитися йому місцем. Значить, ніхто не збирався спрощувати йому життя. Не те щоб він очікував іншого.

— Мене звуть Сонхва, — представився він, хоча Хонджун вже назвав його ім’я. — Я парамедик. У мене з собою аптечка, тож, якщо дозволиш глянути на твою рану, я допоможу чим зможу. Ти в надійних руках, обіцяю.

Його слова призначалися Юнхо, який дивився на нього у відповідь, лежачи головою на ногах Чонхо. Замість відповіді той підняв очі на Хонджуна, який став за спиною Сонхви.

— Який же ти йолоп, — видавив він напруженим від болю голосом.

— Закрий свою ротяку, — огризнувся Хонджун. Сонхва гадки не мав, що робити далі, адже ніхто не слухав його. Мінґі досі прикривав рану рушником, а він нічого не міг зробити, бо не бачив, звідки текла кров. — Трясця, Мінґі, дай йому глянути, наскільки все серйозно. Він не збирається шкодити Юнхо… він не зашкодить жодному з вас. Якщо не поступишся місцем, нам всім хана.

Кинувши на Сонхву кислий погляд, Мінґі послухався свого лідера, віднявши просякнутий кров’ю рушник. Під ним, чітко посеред стегна Юнхо, знаходилася колота рана довжиною з великий палець Сонхви, з якої досі сочилася кров.

— Жоден з нас толком не знає, як влаштоване тіло, і не розуміє, чи зачепили щось життєво важливе. За звичайних умов ми б просто зашили її, але кров не спинялася. Я боюсь, аби не постраждала важлива артерія, та, що в стегні, — додав Хонджун, але Сонхва хитнув головою.

— Якщо ти маєш на увазі стегнову артерію — немає причин для хвилювань. Він би вже давно помер, якби лезо її зачепило. — Сонхва схилився над стегном, аби мати кращий огляд. Хтось розрізав штанину на нозі Юнхо, повністю відкривши рану. — Витекло чимало крові, проте зі стегновими ранами таке постійно трапляється. Але все ж добре, що ти подзвонив мені. Якби ви просто зашили її з вашим обмеженим інструментом, імовірність занести інфекцію була б вкрай високою. Не кажучи вже про те, що для кращого загоєння така глибока рана потребує дермальних швів. Гадаю, у моїй аптечці є все необхідне, щоб подбати про неї. Ти не помреш, Юнхо, — кровотеча вже сповільнилася.

Зайнятий раною, Сонхва не відразу помітив тишу в кімнаті. Коли ж до нього дійшло, він здійняв голову й помітив, що всі витріщаються на нього, від чого у нього запалало лице.

— Вибачте, я замовкну і просто займуся роботою, — швидко запевнив він.

— Ні, не в тому справа. Просто я дійсно радий, що подзвонив тобі, от і все, — сказав Хонджун позаду нього. Більше ніхто нічого не сказав, але у повітрі щось змінилося, зовсім трохи. Загальна атмосфера досі видавалася ворожою, але вже не такою напруженою. — Роби, що треба.

Сонхва тяжко видихнув і кивнув, відкриваючи застібки на аптечці та підіймаючи кришку. Це була його домашня аптечка, яку він напхав навіть тим, чого не було у машині швидкої, за що зараз собі подякував. Він почав шукати різні необхідні речі, прикусивши щоку зсередини. Він відчував на собі кілька пар очей, від чого по шиї скотилася крапля поту.

— Я не можу знайти кляті знеболювальні! — Незнайомий голос на мить відволік Сонхву, і він здійняв очі на шафки, біля яких досі стояв Йосан. На стійці й так розметалося кілька непідписаних пляшечок з пігулками, а він продовжував витягати одну за одною, від чого пігулки торохтіли об пластикові стінки. — Як в біса я маю здогадатись, де які…

Мінґі нарешті відсунувся від Сонхви, звільнивши йому більше місця для роботи.

— Я ж казав, треба було дати мені глянути, — пробурчав він, здіймаючись на ноги.

Він попрямував до шухляди, теж заповненої пігулками, а Сонхва запанікував, схопивши дбайливо підписану пляшечку зі своєї аптечки.

— У мене є знеболювальні загального призначення. Їх безпечно приймати. Я завжди тримаю їх тут, просто про всяк випадок. — Він підняв пляшечку, на що Юнхо видав сухий смішок, хрипкий та дещо силуваний.

— Хонджуне, де ти взагалі знайшов цього хлопця? — Він махнув у бік Сонхви та його аптечки. — Кожнісінька річ у тому кейсі підписана. Я ніколи не бачив подібного. — Юнхо знову пирснув сміхом, а Сонхва відчув, як від сорому щоки забарвилися червоним.

— Моя професія вимагає від мене організованості, чого жоден з вас не зрозуміє, — сказав він крізь зціплені зуби, дивлячись лише на рану, щоб ніхто не помітив, як запекли йому очі. — Коли хтось із вас прийме не ту пігулку з немаркованої пляшечки, до вас дійде, наскільки тупо це було. Бо я певен, що жодна з тих таблеток не відпускається без рецепта, закладаюся, там також є заборонені речовини. Прийміть неправильну, і це вилізе боком.

Він відкрутив кришку пляшечки, яку тримав у руках, і висипав дві пігулки собі на долоню. Цього разу Мінґі без особливого задоволення усміхнувся, ставши поряд з Йосаном:

— Ніхто не розбирається у таблетках краще за мене, малий. Мені не потрібні жодні етикетки. — Сонхва з шумом видихнув, бо Мінґі ніяк не міг бути старшим за нього, але він вирішив не сперечатися на пустому місці.

Натомість він простягнув пігулки Юнхо, який взяв їх тремтливими пальцями.

— Прийми обидві. Вони не позбавлять болю повністю, але допоможуть. Зазвичай для такої процедури я використовую місцеву анестезію, однак у нас її немає, тож доведеться обійтися цим. — Юнхо кивнув і проковтнув обидві таблетки, на скронях у нього виступило кілька крапель поту.

— Дякую, — прохрипів він, закінчивши. — Я не казав, що маркувати пляшечки погано. Це заслуговує на повагу, просто… це надто відрізняється від того, як у нас все влаштовано. Такому, як ти, тут не місце, от і все.

Сонхва і сам це прекрасно знав, йому кортіло якнайшвидше піти звідси. Він тільки кивнув, перевівши погляд на свою аптечку і заглушивши голоси навколо. Він не планував більше зустрічатися з цими людьми, тож дійсно хотів скоріше покінчити з цим. Було ясно, що ніхто не довіряв йому, крім Хонджуна, чого він досі не розумів, тому він вирішив коментувати весь процес уголос, аби тільки відчепилися від нього.

Для початку він натягнув рукавички, дістав пляшку фізрозчину та підніс носик до рани.

— Спочатку я її промию. Це просто фізрозчин, тож буде не дуже боляче. — Він так і вчинив, помітивши, як напружилися м’язи на нозі Юнхо, проте той не ворухнувся. Він просто терпів біль, так стиснувши зуби, що аж вени випнулися на шиї.

Змивши більшу частину крові, Сонхва зміг чіткіше розгледіти рану. Глибока, трішки розходиться по краях, відкриваючи темний згусток усередині, а ще білу кістку, що видніється на дні. Попри її жахливий вигляд, Сонхва визначив, що ніж не зачепив нічого важливого, від чого аж дихати легше стало. Йому вдасться без проблем впоратися з Юнхо, після чого він зможе піти.

— Мені лише треба накласти кілька дермальних швів — двох, ймовірно, вистачить, а потім я зашию поверхню рани. Пектиме, але не так сильно, як удар ножем. Просто спробуй не рухатись, — звернувся він до Юнхо, який кивнув у відповідь. Більше ніхто нічого не сказав, нарешті дозволяючи йому робити свою роботу. Він повільно видихнув крізь стиснуті губи, щоб прояснити голову. Єдине, що зараз мало значення, — процедура, і він дозволив цій частині свідомості взяти гору, лишаючи позаду всі страхи й дискомфорт.

Він взяв голкотримач зі своєї аптечки в праву руку, а щипці — у ліву, після чого втягнув абсорбуючу нитку в голку і вставив її в тримач.

— Я використаю таку нитку, що самостійно розчиниться у твоїй рані, тож її не доведеться виймати, — пояснив Сонхва, тримаючи руки над стегном Юнхо. — Ем, може хто-небудь з вас ще раз полити рану фізрозчином, будь ласка? — Йому було ніяково питати, але Хонджун миттю сів з іншого боку від Юнхо, схопив пляшку з розчином і зробив, як просили.

Сонхва глянув на нього з напруженою посмішкою. Як дивно: найнебезпечніший чоловік у цій кімнаті був його єдиним прибічником. На обличчі Хонджуна відобразився подив, але за мить він повернув посмішку.

— Просто дай знати, що я маю робити, — пробурмотів він, на що Сонхва кивнув.

Він вдихнув, наповнюючи легені повітрям, після чого щипцями розсунув краї рани, щоб оголити дерму прямо під поверхнею.

— Дермальні шви не надто відрізняються від поверхневих, — пояснив він, адже знав, що жоден з присутніх чоловіків не розумів, що він планує робити. — Думайте про них як про вертикальну версію звичайних. Тож я почну з того, що введу голку в шкіру прямо над підшкірною тканиною, також відомою як жирова клітковина, що лежить під дермою. А сама дерма насправді є найтовщим шаром шкіри, просто під епідермісом, який знаходиться на поверхні.

Пояснення легко злітали з язика, адже він чимало стажерів навчив цим маніпуляціям. Зазвичай парамедикам не доводилось займатись подібним, але Сонхва навчився цьому, поки працював у клініці, і ці знання не раз ставали в нагоді. Він ввів голку в шкіру, досі тримаючи щипцями краї рани, щоб краще бачити її зсередини.

— Зараз я проводжу голку через дерму, щоб вона вийшла під самою поверхнею. А потім просто витягую її — і один бік стібка готовий. — Після чого ввів голку навпроти вихідної точки, спрямувавши її вниз до тієї ж лінії, звідки починав, над підшкірною тканиною. Він пояснив всім навколо принцип дії, навіть якщо вони нічогісінько не зрозуміли, і зав’язав перший стібок так, щоб вузлик залишився глибоко в рані.

Після чого взявся за другий стібок — коли він закінчив, рана виглядала вже набагато краще. Він полегшено видихнув і на мить відкинувся назад, тримаючи інструменти в руці, щоб ненароком не забруднити.

— Фіга, — видихнув Хонджун, схилившись до ноги Юнхо. — Як ти це зробив? Вона майже закрилася, але шви зовсім не видно!

— Взагалі-то він в деталях розповів тобі це, чортів ідіоте, — змучено видав Юнхо, чиє обличчя зблідло і сяяло від поту. — Не те щоб хтось з нас зрозумів хоч слово з його тиради. Серйозно, де ти, в біса, надибав цього хлопця? — Цього разу в його голосі вчувалося неприкрите захоплення. Сонхва опустив очі на інструменти в руках, аби приховати рум’янець на щоках.

— Ви не заслуговуєте знати після того, як щойно поводилися, — відрубав Хонджун. — Він кращий за мене, бо якби хтось насміхався з моїх етикеток, стікаючи кров’ю на підлозі, я б лишив його там гнити.

Чонхо пирхнув. Сонхва з інтересом глянув на нього, адже той не мовив ні слова, відколи Сонхва увійшов до кімнати.

— Ти ніколи нічого не підписував. Всі ми знаємо, що ти остання людина, яка б займалась подібним.

Настрій значно покращився, коли стало очевидно, що з Юнхо все буде добре. Сонхва переборов дрож у тілі, оскільки ще не закінчив. Тепер йому треба зашити саму рану, тож він чекав, поки інші наговоряться, мовчки готуючи нову голку.

— Я збираюсь закінчувати, — пробурмотів він і без зволікання взявся швиденько накладати шви, адже найскладніша частина вже була позаду.

Коли він нарешті закінчив, то перев’язав рану й помістив усі використані інструменти в порожній пакет. Закривши аптечку, він спостерігав збоку, як усі члени банди юрмилися біля Юнхо, допомагаючи йому випити води, сісти й позбавитися заляпаної кров’ю сорочки. Серце кольнуло, і він прикусив нижню губу, не в змозі відвести від них погляд. Чому вони здавалися такими розслабленими у компанії один одного? Вони були вбивцями, злодіями, порушниками закону — то чому здавалося, що вони дійсно довіряють один одному?

Більшу частину свого життя Сонхва провів осторонь, ніби спостерігаючи за світом крізь скло, проте, стоячи на колінах на холодній кухонній плитці та відчуваючи, як густа кров просочувала джинси, він онімів від самотності, яка ринула на нього з усією силою. Зазвичай її було легко ігнорувати: він провів наодинці стільки часу, що давно звик до такого життя, але одного погляду на відносини цих людей вистачило, щоб почуття випливли на поверхню.

Він хотів відвернутися, проте не зміг, дивлячись, як Мінґі допоміг Юнхо зняти змоклу сорочку. На його грудях і плечах чітко виділялися м’язи, а коли він повернувся, щоб взяти з рук Чонхо футболку, ззаду на шиї оголилася мітка.

Тату, виконане яскраво-чорним чорнилом, зображало рослину з довгим стеблом та квітами, що розпускалися зверху донизу. Схоже на те, яке він недавно примітив на шиї Хонджуна, от тільки квітка інша. Йому не вдалося як слід розгледіти її, оскільки Юнхо надів футболку і знову повернувся обличчям, ховаючи тату від очей Сонхви. Мінґі з Чонхо обережно підняли його, намагаючись не тривожити рану, і повели до виходу з кухні, лишаючи позаду лише калюжу засохлої крові.

— Все гаразд? — Сонхва сіпнувся, різко повертаючи голову до Хонджуна, який стояв перед ним з усмішкою на губах. — Вибач, не хотів налякати. Ти трохи полохливий, так?

Сонхва ледь глянув на нього, вважаючи питання невартим відповіді. Хонджун простягнув йому руку, всіяну численними шрамами.

— Пішли, — сказав він, і після секундного вагання Сонхва взяв його за руку. Вона була холодною, проте Сонхва не заперечував, враховуючи, що його власні руки палали й поколювали після кропіткої роботи над швами.

Одним легким рухом Хонджун підняв Сонхву на ноги, підхопивши його лікоть вільною рукою, щоб утримати на місці.

— Обережно, — пробурмотів він, торкнувшись його плечем. — Ти, мабуть, втомився — мій дзвінок збудив тебе, я знаю. Певен, ти хочеш забратися звідси, і я не виню тебе. Однак дякую за те, що ти зробив. Я ніколи не забуду, як ти допоміг нам сьогодні. Я у тебе в боргу.

Не чекаючи відповіді, Хонджун просто потягнув його до дверей вітальні, досі тримаючи за руку. Сонхва хотів вирватися, але холодний дотик до його спітнілих долонь здавався приємним, тому він не став пручатися.

Мінґі та Чонхо влаштували Юнхо на дивані, який вмить заснув через значну крововтрату. Вони стали біля нього, Йосан з Саном теж не забарилися. Всі четверо обернулися, коли до кімнати зайшли Хонджун та Сонхва.

— Вимітайтесь, — рівним голосом сказав Хонджун. — Я хочу попрощатися з Сонхвою. Певен, йому некомфортно через ваші манери, точніше їх відсутність. Йдіть нагору.

На неабиякий подив Сонхви, вони справді послухалися: кинувши наостанок насторожений погляд у його напрямку, вони разом затупотіли сходами. Щойно кроки стихли, Хонджун зітхнув і похитав головою.

— Вибач за них. Ти повинен розуміти, що це трохи виходить за рамки норми — лише моє внутрішнє коло знає про це місце. Я ніколи не приводив сюди незнайомців, природа нашої роботи вимагає не довіряти жодній душі поза межами банди.

Сонхва й сам вже до того додумався, тому просто кивнув, вирвавши руку з хватки Хонджуна і випрямивши їх по боках. Йому нестерпно хотілося змити з себе кров, він ледь переборов бажання зішкребти її нігтями.

— Що ж, давай відвеземо тебе додому, — пробурмотів Хонджун, пропалюючи у ньому дірки своїми стурбованими очима. Він не міг пригадати, коли востаннє на нього так дивилися.

— Чекай, — випалив Сонхва, навіть попри те, що дійсно хотів забратися з цього місця, але спершу йому кортіло дещо дізнатися. — Спочатку я хочу відповідей. Ти не можеш просто так привести мене сюди, а потім спровадити, нічого не пояснивши. Це не має жодного сенсу, а ще це найменше, що ти мені завинив.

Хонджун тільки усміхнувся, злегка вигнувши губи.

— Я розкажу все, що захочеш знати, золотце, — відповів він, сівши на вільний диван позаду, прямо навпроти того, де відпочивав Юнхо.

За мить Сонхва теж сів поряд, тримаючи поважну відстань між ними. Його ноги були стиснуті, руки зчеплені в замок на колінах, а плечі напружені. Тим часом Хонджун обіперся ліктем на бильце дивана, від чого майка трохи сповзла, ще більше оголивши груди, й невимушено розвів ноги. Сонхва помітив краєчок ще одного тату на його грудях, проте зовсім не зміг його роздивитися. Вони й справді були повною протилежністю один одному.

— Звідки ти знаєш моє прізвище? — спитав він. Дрож пройшлася тілом як нагадування. — Я не казав тобі своє повне ім’я, коли ми зустрілися. Але Сан двічі назвав мене Пак Сонхва… як ти дізнався?

Хонджун глянув на нього, після чого хитнув головою і тихо розсміявся.

— А, це. Коли ми вперше зустрілися, я побачив твоє посвідчення парамедика, прикріплене до пояса штанів. Там було твоє повне ім’я. — Просте пояснення, але Сонхва почервонів від власної параної, намагаючись знайти іншу тему, щоб приховати свій сором.

— У тебе ззаду на шиї витатуйована орхідея. Чому ж у Юнхо інше тату? Якщо ви входите до однієї банди, хіба вони не мають бути однаковими?

Схиливши голову, Хонджун на мить замислився.

— Ну, всі наші татуювання пов’язані між собою. Гадаю, ти не заперечуватимеш, що однакові тату для всіх членів банди вийшли з моди, принаймні у нас сімох така логіка. Кожен з нас має псевдонім, пов’язаний з тату на шиї. Припускаю, Сан назвав тобі свій?

— Паслін, — поділився Сонхва, нахмуривши лоба. — Але звідки ти дізнався?

У Хонджуна блиснули очі.

— Ну, тому що я вже досить знаю тебе, щоб зрозуміти — ти, мабуть, намагався ставитися до нього так само, як і до мене тоді. Тобто запитав його ім’я, але навряд чи б він зголосився назвати тобі справжнє. — Просто в яблучко. Сонхва засовався на диванній подушці. Він не знав, як ставитися до того, що цей чоловік вже вміє так добре читати його.

— Тож, псевдонім Сана — Паслін, він має на шиї тату пасльону, який ще називають беладоною. Юнхо відомий як Дельфіній, у нього витатуйована квітка дельфініума. Ну а щодо мене… думаю, тут все саме собою зрозуміло.

Сонхва кивнув, розмірковуючи над новою інформацією.

— Чому рослини? — спитав він. Може, це й було дурне питання, але дещо не давало йому спокою. — Хіба вашій банді не личило б щось більш смертельне? Типу змій, павуків чи чогось подібного?

Вочевидь, вважаючи його слова кумедними, Хонджун схилився ближче, від чого Сонхва ледь не сіпнувся.

— Ох, але якраз у тому й полягає сенс наших імен, — парував він м’яким голосом, неначе оксамит. — Окрім мого, але то вже інша історія. Імена хлопців походять від отруйних рослин, токсичних при вживанні. Паслін, Дельфіній, Болиголов, Гліцинія, Олеандр, Наперсник. Ці імена захищають наші особистості, а також несуть очевидний посил.

— Паслін — це Сан, Дельфіній — Юнхо, а решта? — Сонхва вже помітив одну явну невідповідність, але поки не став її озвучувати.

Рахуючи на пальцях, Хонджун відповів на його питання, видаючи інформацію так, наче це не було ніяким секретом.

— Болиголов — Мінґі, Гліцинія — Йосан, а Олеандр — Чонхо, — пробелькотів він. Коли він не продовжив, Сонхва кашлянув в кулак і скоса глянув на нього.

— А Наперсник? — Ну звісно ж, Хонджун напружився від згаданого імені, вся веселість миттю зникла з його обличчя. Болюча тема, значить. Сонхві точно не варто було розпитувати далі, але його допитливість перемогла почуття здорового глузду. — Хвилину тому ти сказав «у нас сімох», але я зустрів лише шістьох.

У Хонджуна різко сіпнувся кадик — він важко ковтнув, несвідомо випнувши щелепу. Кинувши погляд у бік сходів, він знову сфокусувався на Сонхві.

— Дозволь виправити мою попередню заяву, — сказав він куди серйознішим тоном. — Я розповім тобі все, що хочеш знати, золотце, за винятком цього. Я не маю на це права.

Атмосфера навколо змінилася, і Сонхва прикусив губу, шкірою відчуваючи пекучий дискомфорт. Він не став наполягати, бо то дійсно була не його справа, натомість вирішив перевести розмову в інше русло. Однак згадка про Наперсника досі відлунювала у закутках його свідомості, адже він так і не задовольнив свою цікавість.

— Що сталося з Юнхо? Ти казав, його поранили в бійці з новою бандою, так?

Хонджун кивнув, колупаючи шкіру біля нігтів, де запеклася кров. Що явно було негігієнічно, але Хонджун не здавався людиною, яку турбувало подібне. Все ж у Сонхви склалося враження, що ці чоловіки не раз проливали кров один за одного.

— Ага. Довгий час ми були єдиною домінантною бандою у цьому районі, просто затям собі. Я роками контролював злочинну діяльність на цій території. Не пояснюватиму всього зараз, тому що тоді доведеться сидіти годинами, але наша банда фактично функціонує для захисту цієї частини міста. Центральна мафія сконцентрована в багатших районах Сеула, і ми слідкуємо, щоб вони не вмішувалися в тутешнє життя, тримаючи все під контролем.

Він скривив губу, оголивши ряд білих зубів, перш ніж продовжити:

— Але нова банда… їх нічого не хвилює. Люди, яких я вбив, представляли загрозу безпеці невинних людей, таких як ти. Я не вбиваю випадкових перехожих, хай там як репортери люблять перекручувати факти — не можна довіряти цим виродкам. Вони скажуть що завгодно, аби домогтися публічної уваги.

Сонхва пригадав, як минулого тижня у новинах репортер брав інтерв’ю у дівчини, без жалю витрушуючи з неї інформацію, і скривився.

— Ага, я помітив, — погодився він голосом не гучніше шепоту. Життя цієї банди було набагато заплутанішим, ніж він уявляв, аж голова йшла обертом.

Чиясь рука легенько торкнулася його стегна, від чого він смикнувся.

— Вибач, — сказав Хонджун, прибираючи руку, хоча насправді взагалі не виглядав винним. — Просто хотів привернути увагу, щоб знову глянути на твою шию. Досі болить? — Змирившись зі зміною теми, Сонхва повернувся, аби Хонджун міг краще роздивитися його шию. Він ковтнув і відразу здригнувся від глухого болю, який досі відчував.

— Все не так погано, — відповів він. Хонджун здійняв руку і злегка провів по місцю, де було Санове передпліччя. Хоч Сонхва й очікував доторку, але не був готовий відчути на собі ніжні руки, і його лице миттєво запалало. Йому довелося приборкати порив відсахнутися, тому він ледве не пропустив момент, коли Хонджун заговорив знову.

— Трохи набрякло, але все не так погано, — видав Хонджун, насупивши брови. — Мені дійсно прикро, що Сан напав на тебе. Останнім часом він швидко заводиться, адже… ну, зараз це не має значення. Але я хочу, аби ти дещо зрозумів. У дитинстві наді мною знущалися, поки я не вбив свого батька після того, як він убив мою матір. Мені не подобаються дотики більшості людей, ось чому Сан так відреагував, хоча я сам тебе торкнувся. Вони просто намагаються захистити, що інколи відверто дратує, але у нас сімох є лише ми. Вкрай важко довіритися комусь новому.

Сонхва стиснув губи, задумливо примруживши очі. Серце стислося йому у грудях від згадок про минуле Хонджуна, але він вирішив поки що не зациклюватися на цьому — Хонджун не здавався людиною, яка б шукала співчуття.

— Але чому тоді ти довіряєш мені? Чому дозволив торкнутися у нашу першу зустріч? — Це не мало жодного сенсу. Але Хонджун просто посміхнувся, і напруга у повітрі поступово розвіялася.

— Ну, я можу зробити виняток для такого, як ти, звісно, — загадково мовив він, і Сонхва вигнув витончену брову.

— Такого, як я? Що це, в біса, означає?

Хонджун зайшовся дзвінким сміхом.

— О, ти справді мені подобаєшся, знаєш. Все, що ти кажеш, здається таким кумедним. — Удостоївшись пильного погляду у відповідь, він тільки ширше усміхнувся. — Мені завжди подобались красиві речі. Орхідеї, мотоцикли, кинджали, клуби диму… список можна продовжувати. Але ти, Сонхво… ох, ти найпрекрасніший з усіх. — Його посмішка була небезпечною — трохи ласкавою, трохи лукавою. Сонхва міг би втонути в ній, якби не природжений інстинкт самозбереження.

— Ти порівнюєш мене з сигаретним димом і справді думаєш, що я сприйму це за комплімент? — незворушно мовив він, хитаючи головою. — І, щоб ти знав, я ненавиджу мотоцикли. А ще кинджали… взагалі будь-яку зброю. Орхідеї, власне, непогані, проте я бачив і гарніші квіти. — Він стенув плечима, зберігаючи незацікавлений вид, хоча шкіра горіла там, де мить тому торкнувся Хонджун. — Не знаю, чи працює цей підкат на інших, але тобі не завадило б оновити репертуар.

Здивований сміх зірвався з Хонджунових губ. У той момент він здавався таким живим, непокірним, розпатланим, а ще невимовно яскравим.

— Дідько… ти просто неймовірний, в курсі? — Його посмішка засліплювала, Сонхві аж захотілося посміхнутися у відповідь, але він зумів утримати губи під контролем. Ці відносини явно не слідувало загострювати хоча б заради здорового глузду. Заради власної безпеки. — Окей, якщо хочеш почути правду — тебе легко зрозуміти. Ти допоміг мені, коли ми вперше зустрілись, а ще ти допоміг мені сьогодні, і я відчуваю до тебе такий потяг, який відчував лише до шістьох людей у своєму житті. Ось чому я назвав тобі своє ім’я і дозволив торкнутися.

Сонхва вмів читати між рядків, тому опустив погляд на коліна, не бажаючи, щоб Хонджун продовжував цю розмову. Йому не дуже хотілося ставати частиною всього цього, і він дійсно сподівався ніколи більше не бачитись з ними. Навіть якщо він знав, що інколи не спатиме ночами, згадуючи диявольський вигин Хонджунових губ, м’який звук його сміху. Він радше проведе життя у непевності, ніж дозволить одній людині зруйнувати все, що він створив для себе.

На щастя, Хонджун немов помітив зміну в його поведінці й не став заглиблюватися далі в тему.

— Отож, якщо ти ненавидиш мотоцикли, як ви сюди дісталися? Я намагався спитати раніше, але Сан і слова не дав вставити. — Сонхва потер шию, згадавши.

— Я приїхав машиною, — відповів він, зваживши, що не було сенсу ходити довкола. — Він сидів на задньому сидінні й казав, куди їхати. Я припаркувався у якомусь старезному гаражі навпроти.

Хонджун аж скочив з дивану, знову привертаючи увагу Сонхви.

— Він дозволив тобі вести?

— Ну, не те щоб у нього був вибір…

— Втім я поговорю з ним про це. А тепер, якщо ми закінчили з питаннями, гадаю, тобі час додому. Вже пізно… чи, мабуть, рано. Скоро зійде сонце, — сказав Хонджун. Сонхва зітхнув, теж підіймаючись з місця. У нього боліла спина, і він як слід вигнувся, хруснувши хребцями, тим самим знявши частину напруги. — Я принесу твою аптечку, — запропонував Хонджун, знову прямуючи на кухню, але Сонхва зупинив його рукою.

— Все гаразд, — мовив він, похитавши головою. — Залиш собі… я можу взяти ще одну в лікарні, щоб була вдома. Та й вам вона потрібна більше, ніж мені.

— О… добре. Дякую, — пробурмотів Хонджун, на що Сонхва кивнув. Тепер вони стояли зовсім близько один до одного, проте жоден з них не намагався збільшити відстань. Серце Сонхви забилося зі швидкістю крилець колібрі. Звідси він бачив гладеньку шкіру Хонджунового обличчя, окрім шрама, що розсікав його щоку, та губи ніжно-рожевого відтінку. Його риси здавалися вельми делікатними, а ще настільки контрастували з його репутацією, що у Сонхви запаморочилася голова. Ким він був насправді?

Безжалісним лідером банди чи чоловіком, який дивився на нього з ніжністю в очах? Як дві протилежні особистості могли уживатися в одній людині?

Опанувавши себе, Сонхва зробив крок до виходу.

— Ем, тоді я, мабуть, піду… — протягнув він, але Хонджун вже стояв біля нього.

— Не сам. Я поїду з тобою, поки не дістанемось головних вулиць міста. І не намагайся сперечатися, все марно. — Він посміхнувся, і Сонхва зітхнув, змирившись з долею. Хонджун не з тих, хто приймає «ні» — він швидко це засвоїв.

— Добре. Але ти сидітимеш ззаду.

~

Невдовзі Сонхва переступив поріг свого житлового комплексу, ледве тримаючи очі відкритими. Хонджун, як і обіцяв, доїхав з ним до головних вулиць, після чого вийшов на узбіччі. Він запевнив Сонхву, що має інші способи дібратися додому, що б це не значило, — Сонхва був надто втомлений, щоб замислюватися над такими речами.

Перш ніж зайти в будівлю, він зав’язав пальто навколо талії, щоб приховати явні плями крові на штанях, але всередині все одно постарався якомога швидше пройти повз сторожа до сходів. Сторож був іншим — він зовсім не впізнав його, тому спеціально уникав зорового контакту, важко видихнувши лише тоді, коли дістався сходів. Він почав підійматися, важко спираючись на перила, поки не дібрався до свого поверху.

Щойно в полі зору з’явилися двері його квартири, він ледь не знепритомнів прямо у коридорі. Більша частина його боялася, що він ніколи сюди не повернеться, що його життя скінчиться, як тільки він переступить поріг штаб-квартири, але все ж таки він дістався додому.

Надто втомлений, він помітив сторонній предмет тільки тоді, коли встав біля дверей, наступивши ногою на целофанову обгортку. Звук привернув його увагу, і він опустив погляд, помітивши букет троянд, що притулився до його дверей. Вони були насичено-червоного кольору і такими свіжими на вид, неначе стебла тільки-но зрізали.

Він нахмурився, взявши їх до рук та шукаючи в букеті якусь записку, але нічого не знайшов. Лише квіти — ніхто ніколи не надсилав Сонхві квіти, і його думки звернули до єдиної людини, яка б осмілилася на подібний жест. До одного лідера банди з татуюванням орхідеї на шиї та довгим шрамом на щоці.

Лишившись на самоті, Сонхва дозволив собі посміхнутися, відімкнув двері й заніс троянди. Йому не терпілося скинути просякнутий кров’ю одяг і прийняти душ, але перед цим він взяв кришталеву вазу зі столу. Ніхто не сидів за тим столом, окрім нього, але він завжди тримав там вазу з квітами, які купував для себе у квітковому поблизу лікарні.

Проте зараз він викинув квіти, які були у вазі, і наповнив її свіжою водою, після чого обережно помістив усередину троянди, дбайливо розправляючи їх, поки не задовольнився результатом. Він усміхнувся сам собі, ставлячи вазу назад на стіл. Ідеально.