1. Пряма лінія

Переклад з англійської Orchid авторки inexperiencedandconfused8.

 

Частина 1. Пряма лінія

Диспетчерська лінія з тріском ожила, приймаючи новий виклик. Сонхва, який сидів у хвості швидкої, прислухався.

— Сталася стрілянина, потрібна швидка. Принаймні одне вогнепальне. — Жінка продиктувала адресу та змовкла, зв’язок знову зашипів, коли дзвінок обірвався.

Сонхва чекав, поки швидка рушить, однак нічого не сталося. Він закотив очі й постукав кісточками пальців по металевій стінці, аби гулкий звук було чути з водійського сидіння.

— Джіну, поїхали. Ти ж чув адресу, вірно? — Стрілянина у цьому районі міста була звичною справою, але він не знав, у якому стані буде пацієнт, коли вони прибудуть. Вогнепальні рани могли завдати чималої шкоди, і з кожною згаяною секундою втрачалося ще більше крові.

— Так, сер. Вибачте… вже виїжджаю. — Швидка рвучко рушила з місця, і Сонхва прикрив очі, повільно видихаючи. Оскільки він був головним парамедиком денної зміни, всіх нових ЕМТ завжди віддавали до нього на навчання протягом їхніх перших місяців. Джіну був одним із них, проте досі йому доручали лише водити швидку. Особливою вправністю він не вирізнявся, тож Сонхва поки що не довіряв йому працювати з пацієнтами.

Інша ЕМТ сиділа позаду, але Сонхва припустив, що йому не доведеться задіювати усіх, судячи з виклику. Тільки одна швидка означала, що поранена лише одна людина, тобто він може впоратися з цим самотужки. А враховуючи обставини він здивується, якщо пацієнт взагалі буде там, коли прибуде швидка.

Сонхва працював у лікарні у неблагополучному районі Сеула, територія якого кишіла бандами. Перестрілки були звичайною справою, але зазвичай він умудрявся уникати їх, працюючи у денну зміну. Більшість дзвінків, що надходили вночі, були пов’язані з діяльністю банд, — вагома причина, чому Сонхва рішуче уникав нічної роботи ще з часів навчання.

Стрілянина серед білого дня була незвичною, але не те щоб нечуваною. Він виїздив на такі виклики раніше, і у більшості випадків члени банди, яких поранили у сутичці, зникали з місця подій ще до прибуття швидкої. Невинний перехожий завжди дзвонив, почувши постріли, проте жоден член банди не збирався затримуватися для лікування. Це цілком пояснювало, чому постійно знаходили мертві тіла: люди вважали, що зможуть самостійно впоратися зі своїми ранами.

Але насправді це не проблема Сонхви. Якщо хтось потребував допомоги, він завжди робив для нього усе можливе на місці, перш ніж транспортувати пацієнта до лікарні. Однак якщо людина вирішила піти, хай би що з нею сталося — то вже її клопіт. Йому вистачало важких пацієнтів — і він не потребував недоречного почуття провини на додачу.

Швидка різко повернула, від чого плече Сонхви стукнулося об стіну.

— Вибачте! — гукнув Джіну з переднього сидіння, і Сонхва застогнав, потираючи плече. Його зміна сьогодні тягнулася, наче равлик: він би залюбки провів день, чекаючи дзвінків і не отримуючи жодного, але, звісно, сьогодні вистачало справ.

Він справді насолоджувався своєю роботою, попри виснаження. Допомога людям була єдиним, що дійсно хвилювало його, проте він знав, що цей дзвінок нічим приємним не закінчиться, і волів, аби його передали іншому парамедику. Нестися через місто лише для того, щоб прибути на місце події, коли поранена людина вже пішла, дратувало.

Минуло ще кілька хвилин, сирени на верхівці швидкої завивали, допоки спереду нарешті не почувся голос Джіну.

— Ми саме там, куди нас відправила диспетчерка… Хоча я поки що нікого не бачу. — Зітхнувши, Сонхва здійнявся на ноги й поправив формені штани темно-синього кольору. Його сорочка і штани були пошиті з того ж матеріалу, що й халати у лікарні, але трохи міцнішого, призначеного для роботи у польових умовах.

— Піду перевірю, — сказав він, і друга ЕМТ кивнула. Він чесно не пам’ятав її імені, але вона й сама не дуже хотіла вставати зі свого місця, до того ж буде куди швидше, якщо Сонхва самостійно з цим упорається. Що здебільшого було головною проблемою у його житті — він брав усе на себе, адже знав, що добре впорається. Така розсудливість допомогла йому стати головним парамедиком, але через неї він часто сердився, коли інші не переймалися тим самим, що й він.

Він підхопив повністю укомплектовану аптечку з полиці вздовж стіни, щойно швидка зупинилася. Вона була доволі важкою, повною всіх необхідних речей для швидкого реагування, хоча він сумнівався, що все це добро знадобиться конкретно для цього виклику.

Розблокувавши двійні дверцята у хвості швидкої, Сонхва відчинив їх і відчув, як обличчя обдало холодним повітрям. В середині березня зима пішла на спад, і хоч було вже не так холодно, як місяць тому, його шкірою пройшовся морозець, ледве він ступив на землю.

— Вируби сирену! — гукнув він через плече. Вже за мить Джіну виконав прохання — у повітрі запанувала тиша.

Швидка була припаркована біля провулка, територія навколо порожня. Вітер розвівав сорочку, від чого Сонхву пробрали дрижаки.

— До біса, — пробурмотів він собі під носа, оглядаючи вулицю, тому що тут нікого не було. Як він і думав, це все просто величезна трата його довбаного часу.

І все ж він вирішив перевірити все довкола, обійшовши також кабіну швидкої. Коли він вже збирався забити на пошуки, позаду нього пролунав голос, налякавши його і змусивши обернутися.

— Знаєш, я сиджу тут і стікаю кров’ю десь хвилин п’ятнадцять. Хто б міг подумати, що у Сеулі така паршива диспетчерська служба.

Невеличкий провулок розділяв дві занедбані будівлі, і, авжеж, там сидів чоловік. Його спина тулилася до стіни, одна нога притиснута до грудей, у той час як іншу він простягнув перед собою. Здавалося, його взагалі не турбувала куля, що застрягла у нього в плечі, але Сонхва бачив її навіть зі свого місця. Попри холод, на ньому була лише тонка біла сорочка, бік якої просякнутий кров’ю, що різко виділялася на тканині. Грубий шрам тягнувся по видимій Сонхві щоці від самого ока до кутика рота.

Він навіть не глянув на Сонхву, поки говорив, надто зосереджений на цигарці між пальців, глибоко затягуючись, а потім видихаючи дим своїми губами. Тепер не дивно, чому він не змерз. Синці вкривали його кісточки, немов розчавлені фіалки на снігу, крім того, шкіру усівали відкриті порізи. Його руки були малі, а пальці худі — чим довше Сонхва дивився на нього, тим молодшим він здавався. Мабуть, вони були одного віку.

— Ви викликали швидку для себе? — спитав Сонхва, не намагаючись підійти ближче. Він нічого не знав про цього чоловіка, але з одного погляду стало зрозуміло, що той небезпечний. Швидше за все один із членів банди, причетний до стрілянини, що не віщувало для Сонхви нічого хорошого. Але пацієнт є пацієнт, і якщо цей чоловік хотів його допомоги, він надасть її, так само як і будь-кому іншому.

Чоловік нарешті подивився на нього, вигнувши брову.

— Хіба не у тому весь сенс? Якщо мені раптом знадобиться швидка, я можу подзвонити, і хтось прийде мені на допомогу? — Звісно, він мав рацію, проте Сонхва ніколи не чув, щоб член банди викликав швидку для себе. Це суперечило всьому, що він знав про їхні звички.

Він вирішив діяти обережно, ступивши вперед з аптечкою в руках.

— Так, авжеж, — відповів він, зберігаючи професійний тон. — Я прийшов допомогти. Чи не могли б ви розповісти, як отримали поранення?

— А на що це схоже? Мене підстрелили, — незворушно відповів чоловік. Сонхва повільно вдихнув, кивнувши головою. Він здогадувався, що з чоловіком буде складно, але рана виглядала не дуже добре, кров ще більше просочувала його сорочку, що довше вони дивилися один на одного.

— Так, я зрозумів, — сказав Сонхва. — У вас є інші поранення чи лише це?

Чоловік вкотре затягнувся сигаретою — сірий дим на мить затуманив риси його обличчя, здіймаючись вверх.

— Лише це. Я подумав: ти швиденько зашиєш її і я відчеплюся від тебе. Як гадаєш? — Здавалося, він нікуди не поспішав. Мабуть, Сонхві варто було б стежити за своїми словами, але він терпіти не міг, коли пацієнт розказував йому що робити.

— Насправді це мені вирішувати, — сказав він тоном, що віддавав льодом. — Схоже, ви вже втратили чимало крові, тому я б хотів побачити рану, перш ніж вирішувати, як діяти далі. Якщо куля зачепила щось важливе і я «швиденько зашию», як ви сказали, у вас може початися внутрішня кровотеча. Тож на вашому місці я б дозволив професійному медику робити його роботу.

Він подумки вилаяв себе, щойно скінчив говорити, тому що від чоловіка відгонило небезпекою, йому дійсно слід бути обачнішим. Однак у Сонхви завжди було сильне почуття справедливості, яке часом додавало йому клопотів. Здавалося, це був якраз один із таких випадків, але чоловік просто розсміявся. Звук вийшов легким і дещо хрипким, що не дивно, враховуючи сигарету.

— А ти норовливий, так? Все гаразд… я люблю таке. Можеш підійти й оглянути мене, якщо тобі від того стане легше.

Сонхві довелося докласти чималих зусиль, аби не закотити очі, долаючи відстань між ними та ступаючи в провулок. Тут також не було людей, хоча він примітив неподалік мотоцикл, до того оповитий тінню. Тепер, краще пригледівшись до чоловіка, він помітив темні кола під його очима, виступ вилиць на тлі блідої шкіри. Втрата крові далася взнаки сильніше, ніж він показував, хоча у Сонхви було враження, що він завжди так виглядав. Надто блідий, надто худий. Мабуть, на нижчому щаблі ієрархії банди, з якою зв’язався, — Сонхва вельми мало знав, як це працювало, та навряд чи цей чоловік займав якесь високе положення.

Принаймні так він припускав, поки не схилився перед чоловіком і не помітив, що причаїлося у кишені його сорочки. Квітка, що ледь визирала з-під тканини.

Орхідея.

У Сонхви пересохло в роті, він мало не впустив аптечку на землю. На його долонях, попри холод, виступив піт. Орхідея була жахливого відтінку червоної іржі, зовсім не схожа на яскраві квіти, котрі продають у магазинах. Пелюстки почали в’янути на кінчиках, наче її нещодавно висмикнули із землі.

Він поставив аптечку на потріскану бруківку і наказав рукам не тремтіти, після чого подивився на чоловіка.

— Для початку, у вас є ім’я?

Чоловік схилив голову на бік, злегка здійнявши губи, що більше нагадувало глузливий посміх, аніж усмішку.

— Так, — відповів він, — є. Але боюся, тобі доведеться заслужити його, якщо хочеш дізнатись. Імена тут мають чималу владу, але ти, певно, й так в курсі.

Він був правий — Сонхва справді знав. Йому траплялося досить подібних людей, щоб зрозуміти: вони ніколи не діляться особистою інформацією, проте він все одно завжди питав. Про всяк випадок, раптом вони захочуть, щоб їх згадали. Глибоко вдихнувши, Сонхва стиснув губи.

— Що ж, добре, мене звуть Сонхва. Мені б хотілося, щоб мої пацієнти знали це, оскільки ви маєте хоч трохи довіряти мені, перш ніж дозволити глянути на рану. Ви дозволите?

Якусь мить вони витріщалися один на одного, двоє людей з двох несумісних світів. Після всього Сонхва піде додому у свою прекрасну квартиру, прийме гарячий душ і вляжеться на своєму двоспальному ліжку. Однак чоловік навпроти… Сонхва не знав, куди той піде, але здогадувався, що місце буде не з приємних.

— Сонхва, — мовив чоловік, повільно рухаючи губами, ніби смакував ім’я на язиці. — Тобі личить… гарненьке. — Попри репутацію чоловіка перед ним і попри інстинкт самозбереження, Сонхва все ж відчув, як горять щоки. Мабуть, чоловік теж це помітив, оскільки його посмішка стала ширшою, а сам він знову затягнувся цигаркою. — Ага, можеш глянути на рану. Секунду.

Він видихнув ще один клубок диму, перш ніж потушити сигарету об землю і залишити її там. Підчепивши поли сорочки, він витягнув одну руку з рукава, знявши сорочку рівно настільки, щоб оголити плече з кульовим пораненням. Друга рука лишилася у рукаві, від чого сорочка зібгалася у нього на шиї. Половина грудей оголилася: Сонхва вирішив ігнорувати його худорлявий торс і численні шрами, що вкривали шкіру.

Цей чоловік був небезпечним, лідером чи не найбільшої банди у районі, проте навіть Сонхва не міг заперечувати його привабливості. Розтріпаний та брутальний — такого точно не приведеш додому знайомитися із батьками. Не те щоб це мало якесь значення, враховуючи, скільки років Сонхва не бачився з батьками, але враження те саме.

Тепер, чітко розгледівши рану, він стримувався, аби не торкнутися її без рукавичок. З одного лишень погляду він міг сказати, що життєво важливі органи не постраждали, оскільки з рани тоді б витекло куди більше крові. Однак куля все ще була всередині. Хоча він міг очистити рану за допомогою аптечки, таким все ж краще займатися у більш стерильному місці.

За мить він звівся на ноги, чоловік не відривав від нього очей.

— Я хочу відвезти вас до лікарні, — повідомив він, підібравши аптечку. — Піду за носилками, оскільки ви втратили трохи крові. Лікарня недалеко, там безпечно оброблять рану.

Чоловік глянув на нього. Сухий сміх зірвався з його губ, коли він похитав головою.

— Ні за цапову душу, — відповів він, мружачись на сонці. — Єдина причина, чому я досі тут, це ти. Я не дозволю іншому лікареві торкнутися мене. — Він не став вдаватися у деталі. Сонхва зглитнув, перш ніж відповісти.

— Ем… Я навіть не знаю вас, — він запнувся, насупивши брови. — Обіцяю, що будь-який інший лікар добре подбає про…

— Ні, — перебив його чоловік. Щось у його тоні змінилося: раніше він говорив так, наче для нього це було якоюсь грою, але зараз його слова стали щирими. — Лікарі не ставляться з повагою до таких, як я, ясно? Я викликав швидку, але сидів мовчки, поки не вирішив привернути твою увагу. У мене було передчуття щодо тебе, і я мав рацію, адже ти поставився до мене як до звичайного пацієнта. Я не навідуюсь у лікарні й тим паче не дозволяю будь-кому торкатися себе. Тож якщо спробуєш притягти носилки, я заберуся звідси ще до твого повернення.

Сонхва відповів не відразу, нервово стискаючи пальцями ручку аптечки.

— Вам потрібна медична допомога, — наполіг він, хоча за його словами не чаїлося жодної сили, і обидва це знали.

— Ти ж лікар, хіба ні? Вважай, тобі випала честь подбати про мене.

На мить піднявши очі до неба, Сонхва зітхнув.

— Технічно я парамедик, не лікар. Мене навчали надавати допомогу в надзвичайних ситуаціях, але насправді моя робота — тримати пацієнта живим, поки не дістанемось лікарні. А позаяк ви не помираєте, мені дійсно варто…

— Ти один з тих, хто завжди слідує правилам, га? — Чоловік вже вдруге перебив Сонхву, але цього разу його усмішка повернулася, а в очах запалали грайливі вогники. — Зовсім на мене не схожий, значить. Певно, то знак, що пора йти, але, гадаю, ти подобаєшся мені. У мене таке відчуття, що ти відрізняєшся від інших. До того ж сьогодні я у гарному настрої, а з тобою бодай весело говорити.

— Чому ви у гарному настрої, якщо вас недавно підстрелили? — нахмурився Сонхва.

На що чоловік засміявся так же легко, як і раніше. Це взагалі не відповідало його зовнішності, надто по-дитячому.

— Ох, у тому якраз і полягає причина мого гарного настрою. Знаю, це звучить як кліше, але бачив би ти того хлопця. — Сонхва завмер від його слів, чергового нагадування, наскільки цей чоловік небезпечний.

Орхідеї, зовсім як та, що стирчала з його кишені, постійно виявляли у жаских ранах на тілах, знайдених на задвірках. Його візитівка. Хоча Сонхва й не знав справжнього імені чоловіка, він знав достатньо. У новинах і поліції його називали Орхідеєю. І Сонхва припускав, що він міг хоч зараз пустити квітку з кишені в діло, вичікуючи слушний момент, щоб перерізати Сонхві горлянку та сховати його тіло в тінях.

Він прикусив нижню губу, дивлячись на чоловіка, який досі сидів на узбіччі й ніби зовсім не зважав на свою рану.

— Ви справді підете, якщо я спробую відвезти вас до лікарні? — спитав Сонхва, попри те, що вже знав відповідь. — Якщо підете, є ризик занести інфекцію у рану, також можуть виникнути ускладнення. У лікарні ж про все подбають. Хіба ви не цього хочете?

Чоловік глядів на нього байдужим поглядом. Чубчик спадав йому на очі, чорні пасма контрастували з блідою шкірою.

— У мене бували набагато гірші рани, яким я давав раду. Я відмовляюся сідати у швидку, як і відмовляюся їхати з тобою до лікарні. Ненавиджу те місце… всі ми ненавидимо. — Сонхва припустив, що під «ми» малися на увазі всі його друзі з банди, а ще він дійсно сподівався, аби жоден з них не почав рискати околицями у пошуках свого лідера, що довше вони тут стоятимуть.

Тож зрештою він закрив очі на протокол, похитавши головою і втомлено зітхнувши.

— Добре, — мовив він. Чоловік оживився, глянувши на нього з поновленим інтересом. — Тоді я займуся вами тут. Але хоча б сядьте у швидку, щоб я міг як слід подбати про ваші рани, гаразд?

Замість відповіді чоловік на очах Сонхви запустив руку в передню кишеню штанів, діставши пачку цигарок та запальничку. Він обхопив сигарету губами, огорнув кінчик долонею і прикурив, після чого глибоко затягнувся й сховав пачку назад в кишеню.

— Взагалі-то більшість моїх пацієнтів не палить, поки я займаюся їхніми ранами, — вказав Сонхва.

Чоловік блимнув на нього, і тепло розлилося у нього в животі.

— Ну, гадаю, до тебе дійде, що я не схожий на більшість твоїх пацієнтів. Я сяду у твою швидку, якщо ти цього хочеш, але я не хочу, щоб хтось інший торкався мене. Лише ти.

Сонхва дійсно не розумів, що такого зробив, аби лідер банди — сам Орхідея, не інакше — довіряв йому більше, ніж будь-якому іншому лікареві, який впорався б куди краще за нього, але спроби довести власну думку досі нікуди не привели, тож він просто кивнув.

— Лише я, — погодився він. — А зараз, ем, дозволите бодай допомогти вам дійти? Ви вже втратили чималу кількість крові, може запаморочитися голова, якщо встанете самотужки.

Стиснувши цигарку губами, чоловік обіперся руками на холодну землю.

— Ясна річ, — погодився він, його слова лунали приглушено. — Поки мені допомагаєш ти, голубе.

На мить ошелешений таким звертанням, Сонхва кліпнув, не здвинувшись з місця, щоб допомогти йому. Принаймні доти, поки він не підтягнув ноги й не почав зводитись самостійно, тим самим вивівши Сонхву зі ступору. Він взяв аптечку в одну руку, скорочуючи відстань між ними, аж поки не вхопив чоловіка за лікоть з уцілілого боку.

Чоловік сіпнувся від контакту, хоча добре приховав це, однак Сонхва легко прочитав емоції у нього на обличчі. Він лікував чимало людей, які виживали на вулицях, людей, яких били так, що вони починали боятися доторків. У грудях кольнуло співчуття, яке він з усіх сил намагався ігнорувати, вкладаючи у дотик ніжність.

— Можемо обійтися без дотиків, якщо вам неприємно. Я підлатаю вас тут, — запропонував він, навіть якщо це суперечило тому, що він казав хвилину тому.

Навіть якщо цей чоловік мав погану репутацію, він досі залишався людиною. Навряд чи життя було ласкавим до нього, якщо він вже опинився в подібній ситуації, а Сонхва не бажав ставитися до нього так, як, напевне, решта світу. Тепер він не здавався таким страшним, однак недооцінювати його точно було б помилкою.

— Ні, ні, все гаразд, — наполіг чоловік. Його голос став куди м’якше, ніж на початку їхньої розмови, між губ досі була затиснута цигарка. — Там тобі буде легше подбати про мене. І, як я вже казав, можеш торкатися мене. — Він не вдавався в деталі, тож Сонхва обхопив рукою його талію, намагаючись ігнорувати жар напівголого торса. Навіть на холоді його шкіра випромінювала тепло.

— Чому? — спитав Сонхва, шкандибаючи разом з ним до швидкої. — Я не зробив нічого, аби ви довіряли мені. Ви нічого не знаєте про мене.

Коли чоловік відповів, його дихання стало утрудненим — поки що єдина ознака того, що він взагалі відчуває біль.

— Ти назвав своє ім’я, перш ніж глянути на мою рану. І ти досі возишся зі мною, попри те, що я не хочу їхати до лікарні. Більшість твоїх колег надто поглинені власним почуттям обов’язку, аби прислухатися до мене… але ти послухав. — Він спинився, щоб перевести подих. — Проте, що важливіше, у мене просто гарне передчуття щодо тебе, а мої інстинкти ніколи не брешуть.

Сонхві здалося, що його слова мали сенс, хоча він і справді не робив нічого навмисно. А ще він гадки не мав, як ставитися до того факту, що Орхідея має «гарне передчуття» щодо нього, але часу на роздуми не лишалося, оскільки вони дісталися швидкої.

— Зачекайте хвильку, поки я попрошу інших сісти наперед, добре? — мовив він, одночасно допомагаючи чоловіку спертися на стінку швидкої. Щойно той знайшов опору, Сонхва піднявся у хвіст машини, де та сама ЕМТ досі скролила на телефоні.

Він чекав, коли вона відреагує на його прибуття, але вона не ворухнулась. Він закотив очі.

— Гей, — гукнув він, від чого вона здригнулася, округливши очі й сунувши телефон до кишені. — Я не проти твого зависання в телефоні, мені зараз не до того… хоча в іншій ситуації я був би проти, зарубай на носі. Тобі треба пересісти на переднє сидіння до Джіну та закрити перегородку. Я покличу, як закінчу з пацієнтом. Він непростий чоловік, тому буде краще, якщо я сам ним займуся.

Вона зиркнула на нього, після чого повільно кивнула головою і піднялася з місця. Сонхва не гаяв часу, вискочивши зі швидкої знов на вулицю. Орхідея досі був тут, що його трохи здивувало: Сонхва припускав, що він піде, як тільки залишиться без нагляду.

— Добре, ззаду чисто. Просто сядьте скраю, біля дверцят… ось так краще. Підійматися не треба, — пояснив він, допомагаючи йому влаштуватися так, щоб ноги ледве звисали додолу. Сонхва пірнув у швидку, порпаючись у медикаментах, хоча більшість необхідних речей вже лежала в аптечці.

Він поклав усе коло чоловіка, натягаючи пару рукавичок та знову ступаючи на бруківку. Буде легше зайнятися раною отак, поки пацієнт сидить на піднятій платформі. Його торс знаходився прямо на лінії очей. Сонхва зглитнув, відкриваючи аптечку і тягнучись за пляшечкою антисептика.

— А тепер, пане, для початку треба очистити рану…

Не встиг він договорити, як чоловік вибухнув сміхом, із затиснутої між пальців цигарки знову піднявся дим.

— Що за дурість ти ляпнув отим своїм «пане»? Такий як ти не повинен називати такого як я паном, затям це собі. — Здавалося, його це дуже потішило: широка усмішка оголила два ряди рівних зубів, на диво доглянутих, враховуючи його нинішній образ життя.

Жар охопив щоки Сонхви, і він поквапився з поясненням:

— Це звичайний етикет у спілкуванні з пацієнтами, пане… ем, я хотів сказати… Орхідеє? Так краще? — Посмішка чоловіка зникла без сліду, ледь титул злетів з вуст Сонхви, його очі посуворішали, і Сонхва раптом краще зрозумів його репутацію. Таким він лякав: шрам на обличчі спотворював риси, від чого Сонхва боровся з бажанням зробити крок назад.

— З усіх людей тобі не слід так мене звати, — мовив він холодним, наче сталь, тоном. — Якщо людина, яка лікує мої рани, зве мене Орхідеєю, це більше скидається на примус, а я не маю жодного бажання змушувати тебе до чогось. Лише мої вороги так мене кличуть.

— Весь світ так тебе кличе! — запротестував Сонхва, але чоловік і оком не повів, відстоюючи свою точку зору. Ох.

Ретельно добираючи слова, Сонхва крутив у руках пляшку антисептика.

— Тоді я… не буду тебе так називати. Вибач. — Роздивляючись тріщини на бруківці, він прикусив щоку зсередини. — Як по-іншому я можу до тебе звертатися? Мені подобається ставитися до моїх пацієнтів як до людей, тож, якщо ти не даси мені варіантів, я продовжу називати тебе «паном».

Чоловік ще якусь мить дивився на нього, погляд його невловимо пом’якшав, майже непомітно. Але Сонхва був дуже спостережливим, тому одразу помітив.

— Називай мене на ім’я, — вирішив він, знизивши голос до глухого бурмотіння. — Можеш звати мене Хонджун.

— Але… але ж ти казав, я мушу заслужити…

— Ну, я вирішив, що заслужив. Щасливий? — Вони витріщалися один на одного, поки у Хонджуна не блиснули очі. — Нагадаю, що я тут трохи стікаю кров’ю, і як би я не насолоджувався нашою розмовою, мені б не хотілося зомліти у тебе на очах. Не найкращий спосіб вразити привабливого чоловіка, до того ж у мене ще купа прийомів, які я б не відмовився використати на тобі.

Обличчя Сонхви ще більше залилося рум’янцем, він подумки кляв себе, адже не мав би червоніти через слова цього чоловіка. Йому взагалі не варто було говорити з ним, хіба що поставити кілька рутинних питань щодо рани. Раніше у нього не виникало складнощів з дотриманням протоколу, то чому ж зараз він з усіх сил намагався не відступати від правил своєї роботи?

Відкрутивши кришечку антисептика, Сонхва вирішив не відповідати на останній коментар. Він дістав товстий згорток марлі та щедро змочив його рідиною.

— Спершу я промию ділянку навколо рани, — пояснив він, притиснувши марлю до плеча Хонджуна. Не те щоб його шкіра була брудною, але Сонхва все одна взявся до роботи, зупинившись лише тоді, коли його задовольнив результат. — Щоб очистити саму рану, я скористаюсь фізіологічним розчином. Сильно пекти не буде… точно не як алкоголь чи що ви там використовуєте для дезінфекції, коли не викликаєте швидку.

Поки він працював, Хонджун вчергове затягнувся, видихнувши дим крізь губи. Сонхва припинив бризкати фізрозчином на рану та здійняв на нього красномовний погляд.

— Можеш загасити її, якщо твоя ласка? — спитав він, скрививши носа. — Я не в захваті від запаху сигарет… від слова взагалі.

На губах Хонджуна розцвіла посмішка, за мить він кивнув.

— Гаразд, тоді краще викинути її. — Він відвів здорову руку назад, жбурнувши цигарку на безлюдну вулицю. — Мені вони навіть не подобаються. Просто дають змогу чимось зайняти руки. А ще вони мене гріють.

Сонхва пирхнув, хитнувши головою, коли закінчив з фізрозчином.

— Знаєш, що ще може тебе зігріти? Пальто. — У відповідь Хонджун засміявся. Сонхва обернувся у пошуках аптечки, щоб приховати від нього легку посмішку, що торкнулася його губ. Судячи з усього, Хонджуну й без того не бракувало самовпевненості. Якби він побачив посмішку Сонхви, то міг би подумати, що у нього є шанс.

— Тепер мені треба розгледіти кулю… в ідеалі, якби ти дослухався моєї поради й поїхав до лікарні, тебе б просканували на наявність внутрішніх пошкоджень. Однак я не можу зробити це у нинішніх умовах, тому тобі доведеться довіритися моєму чуттю. Оскільки кровотеча майже зупинилася, я сумніваюся, що куля зачепила життєво важливі органи… якби зачепила, ти втратив би куди більше крові. Знаю, здається, що витекло чимало, але у твоєму тілі її набагато більше, тож це крапля у метафоричному відрі. — Сонхва на мить спинився у поясненнях, щоб краще придивитися до кульового отвору.

Не такий він вже й великий, куля увійшла у шкіру прямо над його плечовою кісткою. Видихнувши з полегшенням, Сонхва продовжив:

— Тобі повезло з розташуванням. Хто б не поцілив у тебе, стрілець із нього такий собі — не зачеплено жодної вени уздовж плеча. Можливо, нерв чи два, але ти непогано рухаєш рукою, наскільки я бачив. Мабуть, не глибоко ввійшла, кістка лишилась неушкодженою.

Хонджун кивнув, проте у Сонхви було таке відчуття, що йому в одне вухо влетіло, а в друге вилетіло.

— То ти просто витягнеш її та відпустиш мене? — спитав він.

— Насправді ні, — мовив Сонхва, знову порпаючись в аптечці у пошуках потрібних інструментів. — Знаєш, скільки людей приходять у відділення невідкладної з кульовими пораненнями? Кожного року сотні, і це тільки у моїй лікарні. А знаєш, скільки з них дійсно йдуть, видаливши кулю? — Він спинився, чекаючи відповіді.

— Ем… всі?

Сонхва похитав головою.

— Кілька десятків, напевне. Залежно від ситуації: якщо куля розлетілася на шматки чи зачепила щось дуже важливе, лікарі дістають її. Але у більшості випадків — ні. Копирсатися у твоєму тілі у пошуках кулі надто небезпечно. Я можу порвати артерію чи занести бруд у рану. Найкраще, що можна зробити, — щільно зашити її. Твій організм наростить рубцеву тканину навколо кулі, знерухомивши її. Вона залишиться у твоєму тілі, але ти не відчуватимеш її присутності.

Все-таки Сонхві не вперше доводиться мати справу з подібною раною. Протягом стажування кілька років тому він відпрацював безліч змін у безплатній районній клініці, лікуючи безхатьків і знедолених містян. Вогнепали траплялися постійно, і він сподівався, що Хонджун довіриться йому.

Хонджун відповів не відразу, але коли заговорив, у його голосі вчувалася та сама безтурботність, що й на початку.

— Мене влаштовує. Роби що треба. — Він злегка гойднув ногами, що звисали над землею. — Я довіряю тобі.

Отримавши згоду, Сонхва дістав з аптечки голку й нитки. Ще раз змочивши рану фізрозчином, він почав накладати шви. Сама по собі рана була не дуже великою, всього на кілька швів, проте Сонхва не квапився. У всьому, за що брався, він прагнув досконалості, особливо коли йшлося про роботу.

Хонджун майже не смикався і не говорив, що Сонхва зацінив. Не зовсім доречно відволікатися, коли протикаєш голкою шкіру, однак не всі пацієнти це розуміли. Але Хонджун розумів, тому й не говорив, поки Сонхва не перервав тишу, закріпивши останній стібок.

— Я також можу перев’язати тобі кісточки пальців, якщо хочеш, — запропонував він, хоч насправді й не мусив. Було б смішно зашити рану від кулі тільки для того, щоб якась подряпина на пальцях Хонджуна запалилася. Це ж гаяння часу.

Хонджун тільки розсміявся — він взагалі багато сміявся, чого Сонхва не очікував від такої славнозвісної людини.

— Ті пов’язки й години не протримаються, золотце.

Рум’янець повернувся, а Сонхва знову сфокусувався на роботі. Закінчивши з останнім швом, він обрізав нитку й потягнувся за згортком бинта. Він відрізав товстий жмут і за допомогою медичної стрічки закріпив його на шкірі навколо рани, прикривши Хонджунове плече та частину грудей. Чому у нього така тепла шкіра? Він мав би мерзнути у сорочці, що прикривала тіло лише наполовину, але у нього навіть сироти не виступили.

— Все готово, — оголосив він, щойно скінчив, закриваючи аптечку і збираючи сміття, яке треба викинути. Урна була у межах досяжності, тож він скинув непотріб разом з використаними рукавичками. — Одягнися, будь ласка.

Хонджун здійняв брову, навіть не поворухнувшись.

— Ти червонів, торкаючись моєї шкіри… не відхрещуйся. Певен, ти б хотів, аби я повністю скинув сорочку.

— Не лести собі, — відрізав Сонхва, хоча серце калатало у вухах. Зовні він зумів зберегти спокійний вид, вигнувши брову. — Якщо хочеш заробити гіпотермію, вперед, знімай. Але потім не говори, що я не попереджав.

— Ти мені подобаєшся, — сказав Хонджун, таки сунувши поранену руку в рукав. Його обличчя ледь помітно скривилося, коли він потягнув поділ вниз, прикриваючи торс. — Ти добрий, але не слабкий. Мені подобається.

Сонхва стиснув губи, бо справді не хотів продовжувати розмову у тому ж руслі. Натомість він змінив тему.

— Тобі доведеться самостійно дбати про рану, адже ти ясно дав зрозуміти, що не збираєшся навідуватися до лікаря. Дозволь все пояснити: пов’язка має бути сухою, наскільки це можливо, а ділянка навколо — чистою. Промивай рану водою двічі на день — лише водою. Можеш приймати безрецептурні знеболювальні, якщо знадобиться, а скоріше за все так і станеться. Рана набрякне й до біса болітиме, але має добре загоїтися. Якщо підскочить температура, сходи до лікаря, оскільки це може свідчити про інфекцію… ти взагалі слухаєш мене?

Доки він говорив, Хонджун просто витріщався на його губи з посмішкою на обличчі, яка стала тільки ширшою після його питання.

— Не чув ані слова. Хоча спроба була милою, — відповів він. Сонхва стиснув зуби. Напевне, роздратування читалося у нього на лиці, бо за мить Хонджун здійняв руку. — Просто жартую. Зачекай хвильку, добре?

Він обережно спустився з краю швидкої, де щойно сидів, тихе шипіння вирвалося крізь зуби, ледве його ноги торкнулися землі.

— Стій, тобі дійсно не варто… — почав протестувати Сонхва, але Хонджун пішов, перш ніж він встиг закінчити, прямуючи до провулка, де Сонхва знайшов його.

На мить він зник у тінях — Сонхва гадав, що він пішов з кінцями, і вже очікував почути ревіння мотоцикла, проте невдовзі він повернувся. У його руках щось було, і лише коли він наблизився, Сонхва зрозумів, що це. Ручка та клаптик паперу. Він не розумів, нащо лідеру банди розгулювати з такими речами, проте насправді йому не дуже й кортіло знати відповідь.

Хонджун притулився до стінки швидкої, шкрябаючи щось на папері, після чого клацнув ручкою і недбало згорнув листок.

— Дай руку, — сказав він, простягнувши йому свою.

Невпевнений, Сонхва подав руку після секундного вагання, його серце стукотіло об ребра. А Хонджун лише поклав згорнутий листок йому на долоню та зімкнув його пальці власною рукою. Шкіра Хонджуна здавалася такою теплою, поки Сонхва займався його раною, однак пальці були крижані.

— Набери мене, якщо захочеш когось позбутися, — пробурмотів він, віднявши руку. — Вважай це прямою лінією.

Сонхва вирячився на власну руку, досі відчуваючи на собі пальці Хонджуна. Кутики згорнутого паперу вп’ялися в шкіру, але він не розтиснув кулак, сунувши його в кишеню. Він ніколи не скористається ним, він був певен, але відмовлятися від жесту такої людини видавалося поганою ідеєю.

«Набери мене, якщо захочеш когось позбутися». Значить, якщо Сонхва зателефонує, Хонджун без вагань вб’є будь-кого, хто завдає йому проблем? Дивлячись зараз на нього, Сонхва насилу вірив, що цей чоловік здатний на подібні речі, проте квітка у його кишені не дасть збрехати. Хонджун був Орхідеєю, тим чоловіком, котрий лишав для влади тіла по всьому місту. А тепер Сонхва мав з ним прямий зв’язок.

— Гаразд, — відповів він дещо сиплим голосом. — Дякую. — Хонджун лише кивнув і відступив, наче збирався йти. Чомусь Сонхва не хотів його поки відпускати: він потягнувся до кишені на грудях своєї форми, ледь чутно клянучи себе. — Чекай хвильку.

Хонджун зупинився, спостерігаючи за Сонхвою крізь довгі вії, надто витончені для такої людини, як він. Діставши блокнот і ручку, які завжди носив із собою, Сонхва записав власний номер на чистій сторінці. Вирвавши листок, він склав його в акуратний квадратик, зовсім не схожий на згорток Хонджуна.

— Візьми, — сказав він, простягнувши йому клаптик паперу. Здавалося, йому вдалося спантеличити Хонджуна, адже той закляк на місці. Зітхнувши, Сонхва скоротив дистанцію між ними й сунув папірець в кишеню на грудях Хонджуна, просто за орхідею. Дрижаки пройняли тіло, коли зів’ялі пелюстки торкнулися його пальців.

— Так зачарував тебе, що ти вирішив дати свій номер, га? — усміхнувся Хонджун. Сонхва закотив очі, вже жалкуючи про своє рішення.

— Це для надзвичайних ситуацій. Не більше. Мені взагалі не слід давати його тобі, проте допомагати людям — моя робота. Якщо рана запалиться, набери мене, я про все подбаю. Не сиди склавши руки, поки вона доб’є тебе, гаразд?

Минула якась секунда, і Хонджун знову посміхнувся, втім щось у його виразі змінилося. Риси обличчя розгладилися, від чого він здавався молодшим. Не таким жорстоким до навколишнього світу.

— Дякую, — сказав він злегка охриплим голосом. Майже щиро, але Сонхва прекрасно розумів, що не треба вестись на це.

Сонхва кивнув, стиснувши губи.

— Сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться дзвонити мені.

— Що ж, а я б власне хотів, аби ти зателефонував, — парував Хонджун, в його очах мигнув пустотливий блиск. — Мій не тільки для надзвичайних ситуацій, до речі. Якщо раптом подумаєш про мене і захочеш побачитися знову… — він багатозначно замовк, а Сонхва схрестив руки.

— Навряд чи.

— Чому ні?

Єдина очевидна причина гуділа у повітрі, як статична електрика. Сонхві варто було б сказати, що вони з двох абсолютно різних світів, але з незрозумілих для себе причин він сказав інше.

— Я вже говорив… мені не подобається сигаретний дим.

Кутик Хонджунових губ сіпнувся вгору.

— Що ж, гадаю, мені варто кинути.

— Як хочеш, — знизав плечима Сонхва. Вони стояли ледь не впритул один до одного, і Сонхва піймав себе на думці, що розглядає чоловіка, намагаючись закарбувати його у своїй пам’яті. Коли у новинах згадували Орхідею, то говорили саме про цю людину. Він не знав, чи змінить ця інформація його сприйняття новинних сюжетів, проте вже не так вірив у безжальність Орхідеї. Або його безсердечність.

Чи могли неправильно зрозуміти чоловіка, який вбив стільки народу? Точно ні, і Сонхві не треба у цьому сумніватись, але його не покидало відчуття, що Хонджун — куди більше, ніж хлопець із банди. Принаймні йому хотілося в це вірити.

А втім, це не мало жодного значення, бо Хонджун здійняв два пальці до лоба у глузливому салюті, після чого обернувся і пішов геть з провулка. Сонхва спостерігав за ним, аж поки той не зник з поля зору. Тільки потім він тремтливо видихнув, його пальці пройняли дрижаки.

Яким би чарівним не здавався Хонджун, все ж він був небезпечним. І Сонхві не вдалося вгамувати запізніле почуття страху, яке накрило його, щойно він зостався один. Хонджун нічим йому не зашкодив, але Сонхва насправді не знав його — що, як він просто вичікує? А якщо, допомігши йому сьогодні, Сонхва тим самим намалював на своїй спині величезну мішень?

Однак глибоко всередині він насправді цьому не вірив. Хонджун виявився досить порядним пацієнтом і, за винятком його насмішок, заслуговував на засудження не більше, ніж будь-який інший пацієнт. Кивнувши самому собі, Сонхва вхопився за стінку швидкої, щоб підтягнутися, але зупинився на півдорозі, почувши ревіння двигуна.

У ту ж мить він озирнувся на провулок, з якого виїхав вишуканий чорний мотоцикл, той самий, що був припаркований за Хонджуном. Денне сонце відбивалося від блискучих пластин, колеса котилися бруківкою. За кермом був Хонджун, про що Сонхва і так здогадався, але відсутність шолома на голові його легко видавала.

Проїжджаючи повз швидку, він сповільнився, а піймавши погляд Сонхви, широко посміхнувся, блиснувши зубами. Вітер розтріпав його волосся, кусаючи щоки, а кінчик носа вже забарвився червоним. Виразна лінія щелепи й шрам на щоці придавали йому якогось дикого вигляду, ніби він не належав до світу Сонхви.

Він моргнув, коли їхні очі пересіклися, вітер жорстоко тріпав його скривавлену сорочку. Серце відбивало нерівний ритм, коли Сонхва прокричав у спину мотоциклісту:

— Надінь шолом, ради бога! — Байк завернув за ріг, лишаючи позаду тільки запах бензину і відлуння сміху Хонджуна — єдиний показник того, що він взагалі почув його.

Сонхва ще трохи постояв, поки морозець не пробіг за плечима, змушуючи повернутися до швидкої. Він зачинив за собою двері та легенько постукав у перегородку.

— Готово. Поїхали назад, чекатимемо наступного дзвінка, — крикнув він, і дівчина-ЕМТ прибрала ширму.

— То все ж там був пацієнт? — спитала вона. Джіну за кермом теж обернувся, чекаючи відповіді.

На секунду замислившись, Сонхва кивнув.

— Ага. Просто поверхнева рана, от і все. Подряпина. — Що, безумовно, було неправдою, але йому не треба, щоб ці двоє доповідали наставникам, що він порушив протокол. Менше знають — краще сплять, та й не схоже, що їх дуже хвилює ця ситуація.

Дівчина знизала плечима, а Джіну повернувся до керма, тримаючи руку на важелі перемикання передач.

— Я миттю домчу нас, босе, — мовив він. Сонхва закотив очі, сівши на своє місце і зімкнувши повіки, хоча йому так і не вдалося відпочити через Хонджунів клаптик паперу, який немов пропалював дірку в кишені.

Пряма лінія з Орхідеєю. Хонджун постійно роздає свій номер направо й наліво? Йому здавалося, що справа в іншому, і він не знав, як до цього ставитися. Не згадуючи вже про те, що він дав власний номер у відповідь — він вже подумки кляв себе, проте шкодував не так сильно, як мав би. Рана могла запалитися, а він би не хотів, аби його кропітка робота змарнувалася. Ось і все.

У голові паморочилося, шлунок перевертався, шкіра неприродно горіла, поки швидка їхала до точки збору. Решта зміни буде виснажливою — він і так заморився, чому добряче посприяла зустріч з Хонджуном. До того ж Джіну за кермом затягнувся піснею, зовсім не попадаючи в ноти.

~

Сонхва відімкнув двері, поштовхом відчинив їх і ступив у свою квартиру. Втомлено зітхнувши, він скинув пальто і повісив на вішак біля входу. Він також зняв кросівки, закривши за собою двері й здійнявши руки над головою, щоб як слід потягнутися. Стишений стогін зірвався з його губ, поки він розминав спину та плечі, знімаючи напруження після дванадцятигодинної зміни.

Все, чого йому дійсно хотілося, — завалитися в ліжко, але була тільки шоста вечора, а за вікнами ще виднівся захід сонця. Хоч він працював у неблагополучному районі міста, у нього була досить непогана квартира в одному з найдорожчих місцевих комплексів. Сонхва легко міг собі її дозволити, враховуючи кількість відпрацьованих годин, не кажучи вже про зарплату, гідну головного парамедика сусідньої лікарні.

Його квартира являла собою житловий простір для кількох людей, але йому просто було потрібне місце, щоб розвіятися у неробочий час. Загалом його дні складалися в одну рутину — робота, після чого душ і вечеря, а потім ліжко. Навіть у вихідні більшість часу він проводив наодинці у квартирі. Що, мабуть, звучить депресивно, але він не проти. Сонхва звик бути сам.

Він відразу попрямував у душ, йдучи коридором через об’єднані кухню і вітальню, ступаючи по дерев’яним панелям на підлозі. Стіни були бежевого кольору та голі, а кожна кімната — бездоганно чистою. Правду кажучи, важко повірити, що тут взагалі хтось мешкає, але Сонхві подобалось. Йому подобалось, коли все було прибране, організоване за його власною методикою.

Скинувши одяг, Сонхва включив воду і ступив під душ, відрегулювавши температуру так, аби шкіра нарум’янилася. Після довгої зміни його шкіра вкрилась невидимим шаром бруду, тож він тер і тер її, поки не вимив дочиста. Коли він нарешті закінчив, дзеркало вкрилося парою, він взяв рушник і витерся, після чого натягнув халат, що висів на гачку на дверях ванної.

Халат був з чорного оксамиту, а ще неймовірно м’яким на дотик, він міцно зав’язав пояс на талії. Тут більше ніхто не жив, тож технічно він міг знехтувати одягом, якби захотів, але йому подобався затишок від носіння теплих речей. Вимкнувши світло у ванній, він вже збирався йти, коли дещо згадав і закляк на місці. Волосся на шкірі встало дибки, коли він взявся за формені штани, які встиг закинути у кошик для прання, і витягнув згорнутий клаптик паперу від Хонджуна.

Він не відкривав його, бо тоді все стало б реальним. Тоді це б означало, що у нього на долоні справді лежав номер телефона Орхідеї, і йому б довелося щось із цим зробити. Якщо не розгортати його, можна вдати, ніби це просто пустий шматок паперу.

Пройшовши на кухню, Сонхва лишив складений папірець на стійці. Його кухня межувала з однією стіною, а барна стійка з чотирма стільцями відокремлювала її від вітальні, де навпроти телевізора з широким екраном стояв м’який диванчик. Тіло благало його пірнути в податливі подушки дивану, але він змусив себе приготувати вечерю для початку, на превелике щастя його шлунку. Він частенько боровся із бажанням просто заварити рамен швидкого приготування, і сьогодні був якраз один з таких днів.

Він відкрив холодильник, ущерть наповнений різноманітною їжею — від звичайних продуктів до молочки та м’яса. Взявши кілька речей, Сонхва вирішив приготувати просту печеню на вечерю, не маючи часу й бажання на щось складніше. Він нашаткував овочі й відсунув їх убік, ставлячи пательню на вогонь.

Іншим ножем він взявся нарізати сиру курочку, кривлячи при цьому носа.

— Господи, курятина така гидка, — пробурмотів він під носа, хоча насправді любив її у готовому вигляді. Але сира курка була бридкою: йому завжди доводилося одягати рукавички, через що долоні пітніли за силіконовим бар’єром.

Коли він виклав курятину на пательню, вона гучно зашипіла, тож він залишив її готуватися, щоб зігнати всю бридоту, а сам обернувся до телевізора. Стягнувши рукавички, він підхопив пульт зі стійки й увімкнув телик — шум миттєво заповнив кімнату, а на екрані з’явилася картинка. Минулого разу він зупинився на каналі, який зараз транслював дитячі мультики. Він пирхнув і натиснув кнопку, відкриваючи список каналів.

Гортаючи канали, він не забував час від часу помішувати курочку на пательні, щоб вона рівномірно обсмажувалася, хоч його увага і зосередилася на телевізорі.

— Нудно, — пробурмотів собі під ніс, перемкнувши черговий канал з рекламою. Кожного разу, як він вмикав телик, реклами ставало все більше і більше, що було злочином, на його думку.

Зрештою він натрапив на канал з новинами й вирішив не перемикати, очікуючи прогноз погоди. Що Сонхва ненавидів, так це працювати під дощем, а оскільки наближалася весна, то й зливи не змусять себе довго чекати. Курочка вже майже дійшла до кондиції, тому Сонхва додав овочі, що гучно зашипіли на сковорідці. Його живіт забурчав від аромату приправ у повітрі, останній раз він їв ще вранці — вбогий кімбап з магазинчика на обід не рахується.

З телевізора долинув звук сирен, від чого Сонхва здригнувся — миттєва реакція після цілого дня на швидкій. Він різко повернувся до екрану, де з’явився репортер на розі вулиці. Над його головою жирним шрифтом було написано «ТЕРМІНОВІ НОВИНИ», Сонхва на хвилину відійшов від плити, щоб послухати.

— …тіло на задвірках знайшла молода жінка по дорозі з роботи додому, — монотонним голосом сказав репортер. — Вона погодилася на інтерв’ю, коли на місце події прибули репортери. Зараз ми покажемо його.

Картинка змінилася: на екрані з’явилася молода жінка, не старша за самого Сонхву. Вона витирала очі пом’ятою серветкою, щоки забарвилися рожевим.

— Я спочатку не зрозуміла, що це таке, — пояснила вона, хитнувши головою. — Однак коли наблизилась, то побачила кров і негайно викликала поліцію. Мені не хотілося підходити ближче, але навіть з того боку вулиці я бачила дірку від кулі. Прямо посеред лоба, поміж очей.

У Сонхви скрутило шлунок, йому дійсно слід було б перемкнути канал заради власного апетиту, але почуте його заінтригувало. Подібні сцени були звичайною річчю у районах міста з підвищеними показниками злочинності, проте йому все одно стало не по собі.

— Чи бачили ви ще щось, пов’язане зі злочином? — спитав репортер поза камерою. Дівчина глибоко вдихнула, очевидно, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

— Так, — відповіла вона, шмигнувши носом. — Квітку. — Кров стигла у жилах Сонхви, голова паморочилася, але він продовжив слухати. — Вона була ч-червоною, наче хтось… хтось… — вона не договорила, приклавши тремтливу руку до губ.

— Хтось що? — тиснув репортер, від чого Сонхва зціпив зуби. Покидьок. Всі вони піклуються лише про можливість отримати своє тупе інтерв’ю, а не про почуття інших людей.

Вона похитала головою, від чого укладене за вухо волосся розтріпалося і впало їй на очі.

— Мабуть, хтось зробив це навмисне. Тому що квітка… вона стирчала з дірки від кулі. Наче… наче стебло проросло з неї. — Вона заплющила очі, притиснувши руку до рота, немов її от-от знудить. Інтерв’ю обірвалося, на екрані знову з’явився той самий репортер.

— Ви самі все чули, народе. Чергова жертва Орхідеї, хоча з останнього нападу минуло не так багато часу… — Сонхва не слухав далі, схопивши тремтливими пальцями пульт і вимкнувши телевізор. У кімнаті знову запала тиша. Він провів долонею по волоссю, смикнувши себе за пасма, після чого опустив руку.

«Знаю, це звучить як кліше, але бачив би ти того хлопця».

Голос Хонджуна повторював ці слова у його голові. Він ковтнув слину, що скопилася під язиком, побічний продукт нудоти, яка стискала нутро. Сонхва лікував того самого чоловіка, який зовсім недавно когось вбив… відколи він став таким безрозсудним? А якщо те саме станеться тепер із ним, враховуючи, що він дав Орхідеї свій бісів номер?

— Холера, — пробурмотів він, тягнучись до клаптика паперу, який лишив на стійці. Хонджун торкався цього паперу, писав на ньому. З моторошним почуттям жаху Сонхва усвідомив, що, можливо, був першою людиною, яку Хонджун бачив після стрілянини. Скільки крові на його сорочці належало йому, а скільки — тому хлопцеві?

Чоловік, якого вбив Хонджун, найімовірніше і сам був гангстером, але це не відміняло того факту, що Хонджун вбивця. Правда, яку Сонхва зрозумів ще тоді, як вперше побачив орхідею у кишені його сорочки, але не зрозумів, що це насправді означало, надто засліплений чарами чоловіка. Хонджун вбивав людей. Він вбив стількох людей, а Сонхва був цілителем, ради бога. Він не мав знатися з такою людиною.

Доки не встиг відговорити себе, Сонхва зім’яв папірець у кулаці й шпурнув у раковину, щоб розмити його водою настільки, що воно саме щезне в трубі. Його груди обважніли, поки він вимикав воду, вдивляючись у те місце, де був папір, не в змозі відвести погляд.

Принаймні поки запах чогось горілого не обпік йому ніздрі й він не кинувся до плити. Його пательня досі була на вогні, тож Сонхва прикрутив газ, однак лишив сковорідку на місці. Після побаченого у новинах йому більше не хотілося їсти, від одного вигляду їжі вивертало шлунок.

Вирішивши повністю забити на приготовану вечерю, він натомість відчинив шафку над головою, діставши винний бокал з тонкою, тендітною ніжкою. Він також приніс запечатану пляшку вина, відкоркував її та наповнив бокал по самі вінця. Одна з переваг самотнього життя — ніхто не засуджував його за такі порції. Сонхва ніколи не був байдужим до вина.

Він наповнив келих майже до верхівки, залишивши трішки місця, щоб не розлити напій на свій ідеально чистий диван, і повернувся до телевізора. Цього разу, однак, він не став дивитися новини — знайшов тупий фільм і осушив свій бокал вина, аж поки не припинив думати про шматочки розмоклого паперу, що неслися його трубами. І, що важливіше, поки не припинив думати про чоловіка, який і дав йому той папірець.