3. З плоті, крові й кісток

Сонхва не міг викинути з голови ні Хонджуна, ні решту банди навіть за кілька днів після зустрічі, хоч би як не намагався. Навіть посеред зміни він ловив себе на думці, що відключається у хвості швидкої, втрачаючи плин часу, поки машина не спинялася на місці останнього виклику. Ніколи раніше він не був таким розсіяним, і хоч йому вдавалося тримати себе в тонусі під час роботи, не можна було сказати те саме про решту часу.

Уночі після зустрічі з бандою він годинами сидів перед теликом і дивився новини, сподіваючись натрапити на згадку Хонджуна та його братії, але водночас жахаючись цього. Він не розумів, чому більше не відштовхував їх, особливо після того, як решта Хонджунового так званого внутрішнього кола поставилася до нього. Однак його не полишали думки про те, як всі вони турбувалися про Юнхо. Якщо вони були такими жахливими людьми, тоді чому так сильно дбали один про одного?

Він ніколи раніше не звертав уваги на подібні новини, але за останні дні перерив усі репортажі про банду, які тільки міг знайти, щоб дізнатись, скільки було відомо громадськості. Всі місцеві медіа називали їх «Лідерами», а ще він зібрав досить інформації, аби впевнитися, що Хонджун казав правду: їхня банда завжди була найвпливовішою у цьому районі.

В інтернеті було чимало статей про тіла, знайдені з орхідеями в ранах, та про невловимого чоловіка, який за цим стояв, — самого Орхідею. Сонхві було вельми складно співвіднести описану людину з чоловіком, якого він зустрічав уже двічі. Коли він надто довго думав про це, голова йшла обертом. Як людина, здатна на подібну жорстокість, могла з такою ніжністю торкатися синців на його шиї? Як він міг встромляти стебло орхідеї в зяючу рану ворога, а вже наступної миті відправляти Сонхві прекрасний букет троянд?

Хонджун був суцільною загадкою, і хоч Сонхва знав, що треба бути обачним, він все ж не міг викинути чоловіка з голови. Моментами він бував грубуватим, небезпечним, але щось у ньому до біса вабило. Його посічена шрамами шкіра буквально випромінювала харизму, настільки сильну, що Сонхва ще кілька днів потому відчував її ефект.

Мабуть, через власну розсіяність він забув вимкнути на ніч фари своєї автівки, тому вранці, коли намагався завестися та поїхати на роботу, акумулятор був розряджений. Будучи людиною пунктуальною, Сонхва завжди виходив на роботу трохи раніше на випадок форс-мажору, тому не розгубився й попрямував до виходу з гаража, закинувши сумку на плече. Він навіть поправив лямку, щоб не пом’яти форму, яку дбайливо випрасував напередодні ввечері.

Довго чекати на таксі не довелося: він навіть до роботи дібрався на кілька хвилин раніше, а не летів як ошпарений. Перед лікарнею він зазирнув у кав’ярню за горнятком кави, щоб точно прокинутися, позаяк була лише шоста ранку, а попереду чекала дванадцятигодинна зміна. Він всипав пакетик цукру й плеснув трохи молока, як робив щоранку.

Зміна видалася довгою, що було очікувано, але він звик до такого графіку за роки практики, принаймні йому не доводилося мати справу з екстреними випадками великого масштабу. А коли його змінили парамедики з нічної зміни, він навіть не почувався як вичавлений лимон. Вважаючи це своєю перемогою, він у доволі непоганому настрої вийшов з лікарні, щоправда, у присмерку, коли сонце практично повністю сховалося за навколишніми будівлями.

Втім, невдовзі його настрій погіршився: він застряг на тротуарі, чекаючи на хоч якесь таксі, бо у місті настала година пік, і машини повільно плелися по дорозі. З такими темпами він стоятиме тут до опівночі. Зрештою він здався, вирішивши дістатися додому на своїх двох. Його житловий комплекс знаходився неподалік від лікарні, тож він частенько ходив пішки. Тільки от раніше не було настільки холодно, та й так темно теж, але він переживе невеличкий дискомфорт. Все, чого він хотів, це дібратися додому і повечеряти, тому він швидко пішов знайомим маршрутом.

Вузенькі провулки, схожі на той, де він уперше стрів Хонджуна, тяглися вздовж тротуару й зникали між великими будівлями, котрі він минав. Сонхва боровся з бажанням глянути на них, не відводячи погляду від дороги. З настанням ночі він усвідомив, що тільки більше лякатиме себе, якщо вдивлятиметься у кромішню пітьму між будинків, уявляючи тіні монстрів, яких там насправді не було.

Йому дійсно не варто було б звертати увагу, коли до нього донісся якийсь звук з одного з провулків, повз які він проходив. Він прожив у місті чимало років і зараз був куди розумнішим, ніж у свої сімнадцять. Сонхва натерпівся чимало диваків, збоченців, наркоманів та іншої нежиті, що совалися вулицями вночі. Проте цей звук був інакшим, його ноги спинилися до того, як він змусив себе піти далі.

Болісний стогін — який він, власне, і почув — лунав із темного провулка ліворуч від нього. Він бачив перед собою одну лише темряву, але за кілька секунд звук долинув знову, і він важко ковтнув, відчуваючи, як солоно стало в роті від страху. Якусь мить він просто стояв на місці: вітер тріпав його пальто, поки він не вилаявся під носа й не пішов на звук. Сонхва не виносив страждання інших людей і не міг відвернутися від них — такий вже був у нього характер. І це не вперше, коли йому доводилося ризикувати власною безпекою через свої принципи.

Подих перехопило, але він таки підійшов ближче, аж поки не опинився біля провулка. Серце калатало у грудях.

— Агов? — покликав він. Голос відбився від вузьких стін, поглинених темрявою. — Хтось… поранений? Я лікар, можу допомогти. — Навіть якщо він не був лікарем, інколи так було легше представлятися, оскільки не всі розуміли специфіку роботи парамедика.

Він чекав відповіді, і за мить хлипання почулося знову, голосніше, ніж минулого разу. Попри тремтіння у руках, Сонхва зробив ще один крок у провулок, ведучи пальцями по стіні правобіч, щоб не перечепитися. Світла довкола вистачило, щоб нарешті розгледіти людину, котра згорнулася на землі неподалік, здригаючись і плачучи. Його серце забилося у горлі, коли він повільно наблизився.

— Агов? — знову мовив він, і людина сіпнулася у відповідь на його голос. — Я тебе не скривджу. Я допоможу, обіцяю. — У грудях неприємно зассало, але він проігнорував це, намагаючись зберігати спокій заради людини на землі. Він був майже впевнений, що то чоловік, судячи з короткого волосся і статури.

У відповідь ані слова. Він трохи насупився, ступаючи ближче.

— Тебе ранили? — На відкритих частинах шкіри не було видно жодної подряпини, але завдавати йому болю могла сила-силенна інших речей. Передозування наркотиками, голодування, зневоднення… список не вичерпний. Дивлячись на чоловіка в такому стані, Сонхва згадав про людей, яких колись лікував у безплатній клініці. Всі вони були такими: котилися по схилу життя, яке ніколи не було на їхньому боці.

Глибоко вдихнувши, він скоротив дистанцію до чоловіка на землі та схилився коло нього. Той згорнувся калачиком, лежачи обличчям до стіни, через що Сонхва толком не бачив його лиця. Він зміг розгледіти лише його вухо та вигин щоки. Починаючись біля самого вуха, уздовж щелепи тягнулося витатуйоване «Змій». Сонхва завмер на місці, побачивши його. Думки роїлися у голові, коли він запустив руку по телефон у кишеню, намагаючись не шуміти.

Він подякував собі, що провів дослідження по Хонджуну і його банді, тому що прекрасно пам’ятав це слово. Воно неодноразово випливало у недавніх статтях — «Змії», нова банда у районі. Банда, яка ранила Юнхо, судячи з того, що сказав Хонджун тієї ночі.

Позаду нього, у напрямку вулиці, почувся якийсь шурхіт. Звук долинув знову, і він різко усвідомив, що то були кроки. Хтось наближався, а перед ним ще й лежав «Змій», відрізаючи всі шляхи відступу. Тремтливими пальцями він розблокував телефон, прикривши спалахнувший екран полою жакету.

Серце сіпнулося, коли він усвідомив, що так і не зберіг номер Хонджуна. Він судорожно клікнув на нещодавні дзвінки, шукаючи той самий номер. Кроки повільно наближались, як раптом прямо за ним пролунав голос:

— І що такий красунчик тут забув, га?

Панічний видих зірвався з його губ. Він якраз вчасно знайшов номер Хонджуна, натиснувши на динамік і сунувши телефон у внутрішню кишеню жакета, коли хтось обвив рукою йому шию. Його грубо смикнули вгору, від чого все повітря ніби вишибло з горла, сам він відчайдушно чіплявся за потрісканий асфальт, марно шукаючи опори, коли чоловік позаду потягнув його на себе.

А «Змій», що лежав на землі, здійнявся на ноги й злісно усміхнувся, оголивши жовті зуби, які здавалися майже коричневими. Схоже, з ним все було в порядку — у повному порядку.

— Боже, повівся на такий банальний трюк, — зловтішався він, ковзнувши очима по тілу Сонхви. Сонхва був вдячний, що пальто спускалося аж до колін та прикривало більшу частину фігури, але його все одно пробрало від огиди, поки він хапав ротом повітря.

Коли Сан агресивно захищав свого лідера, на його шиї заледве проступили синці, проте зараз боліло куди сильніше, адже цей чоловік і не думав стримуватись. Він стискав шию Сонхви, поки мушки не почали плясати перед очима, а потім нарешті відпустив, крутнувши його і впечатавши спиною у безжалісну стіну провулка.

Тепер він нарешті зміг роздивитися другого чоловіка, паралельно намагаючись вирватися з хватки, особливо коли помітив зміїне тату на його обличчі, але все було марно. Хватка була залізною, утримуючи його на місці, як би він не пручався.

— Глянь на це миле личко, Гадюко, — сказав той, що тримав Сонхву.

Гадюка, який до того корчився на землі, підійшов ближче, Сонхва аж відчув затхлий присмак диму в його подиху. Не сигаретного диму — чогось сильнішого.

— Давай нахрін розтовчемо йому пику, — відповів він, смачно плюнувши Сонхві прямо в обличчя. Було мокро й гидко, він ще й приклав його головою об стіну, кривлячи губи у гримасі. — Подивимось, кому ти будеш потрібен без свого личка.

Відчуваючи, як швидко калатає серце, Сонхва спробував ковтнути, від чого біль пронизав горло.

— Я п-просто намагався допомогти вам, — прохрипів він. Думки металися у пошуках інформації, яку можна було видати не надто очевидно. — Я працюю у лікарні неподалік. Я почув хлипання, як пройшов південну зупинку по дорозі додому. Б-будь ласка, не чіпайте мене…

Відкрита долоня ляснула його по щоці, від чого шия вивернулася вбік, здираючи щоку об бетонну стіну. «Будь ласка, хай цього вистачить, — подумки благав він. — Будь ласка, Хонджуне. Прийди за мною».

— Ти не в тому становищі, щоб диктувати нам, що робити, — прогарчав Гадюка, — хоча я впевнений, що зазвичай ти тільки цим і займаєшся. З таким гарненьким личком і лікарською зарплатнею… навряд чи тобі чогось бракувало в житті. — Він глянув на іншого гангстера, киваючи на сумку Сонхви. — Забери кляту сумку. Я б не хотів пошкодити цінні речі. Лише твоє обличчя — звідси я б волів почати. Я хочу так знівечити твоє лице, щоб поліція не змогла впізнати його, коли знайде твоє тіло.

Крижаний страх огорнув Сонхву з голови до п’ят, він ніяк не міг припинити трястись, коли інший чоловік забрав його сумку й закинув углиб провулка.

— Будь ласка, н-не чіпайте мене… Я вам нічого не зробив…

Цього разу кулак врізався в лице, тверді кісточки з лютою силою вдарились об щелепу, гарантуючи синець. Кістка не тріснула, проте у нього перед очима завертілися зорі, по всій щоці спалахнув біль.

— Я нічого вам не зробив, — кепкував Гадюка, підвищуючи голос у недбалій імітації Сонхви. — Це не має жодного значення. Ми «Змії», ми робимо тут усе, що захочемо. І чого я найбільше хочу — так це зіпсувати твоє симпатичне личико.

Не встиг Сонхва навіть спробувати прийти в себе, як черговий удар прилетів йому в обличчя, цього разу зачепивши вилицю. Він закричав від болю і точно впав би на коліна, якби інший чоловік не притискав його до стіни. Послідував ще один удар, і ще один, і не встиг він оговтатись, як увесь рот заповнився кров’ю. Вона стікала межи губ, у голові паморочилося, зрештою він навіть не міг більше пручатися.

Йому лишалося тільки терпіти удари. Кров вкривала долоні гангстерів, які по черзі били його, міняючись місцями. Один із них вдарив його в горлянку, від чого він захлинувся, спльовуючи жовч на бруківку. Кулак врізався йому в ніс, і він відчув, як з вологим хрускотом тріснула кістка: миттю хлинула кров, затікаючи йому до рота, та він лише видавив болісний схлип. Все обличчя кричало від болю, ніколи в житті він не почувався настільки нажаханим. Виходило, що його дзвінок був марним, і він тут помре.

Виходило, Хонджун або відхилив виклик, або ж йому було байдуже, от він і не прийшов на поміч. Він був дурнем, раз вирішив довіритися лідеру банди, — чоловіки, які били його зараз, теж були частиною банди, зовсім як Хонджун. Ніхто з них не заслуговував на довіру, і він помре з розтрощеним обличчям, прямо як вони й хотіли.

Його голова небезпечно мотнулася назад, і один з них схопив його за волосся, щоб утримати на місці, кожен удар змушував його битися потилицею об тверду стіну позаду. Він не міг думати, не міг рухатись, не міг дихати — все, що він відчував, це біль. Біль був усюди, а коли гангстери почали нестримно копати його у живіт, стало тільки гірше. Він здригався з кожним ударом, тіло його палало, кров залляла все навколо.

У тьмяному світлі він майже нічого не бачив, проте зумів розгледіти перед собою заюшені кров’ю лиця обох чоловіків. Розгледів їхні усмішки, почув їхній сміх, хоча здавалося, наче він лунав віддалеку. Час ніби тягнувся вічно, шквал кулаків та копняків не закінчувався, перетворюючись на вічне пекло, проти якого він був безсилий. Ніхто не прийшов, і він знав, що помре, якщо не спробує зробити бодай щось.

Кров у набряклих очах заважала бачити, Сонхва моргнув кілька разів, насилу розгледівши у темряві провулка силуети чоловіків. Гадюка був меншим на зріст, певно, ще й молодшим за Сонхву. Коли черговий удар зацідив йому під щелепу, задерши голову догори, він усвідомив, що це його єдиний шанс втекти. Якщо так триватиме й надалі, він знепритомніє, і вони зможуть робити з ним все, що тільки захочуть.

Намагаючись лишатися при тямі, Сонхва примружився крізь кров, дивлячись, як вони заливаються сміхом. Один тільки погляд на них викликав нудоту. Скориставшись тим, що вони на секунду втратили пильність, Сонхва зігнув шию та вгризся у передпліччя чоловіка, який тримав його на місці. Кров полилася йому на язик, і чоловік відсахнувся, нарешті відпускаючи Сонхву.

Ринувшись вперед, Сонхва ледь не впав на землю, але втримався у свідомості й навіть кинувся на Гадюку. Його рухи були незграбними, проте він був вищим і важчим за чоловіка, йому вдалося звалити його додолу. Повітря вибило з легень, коли він приземлився на Гадюку і спробував перекотитися, скориставшись секундним ефектом несподіванки, щоб вислизнути та дістатись вулиці.

Але далеко втекти йому не вдалося. Не встиг він встати з Гадюки, як інший чоловік знову схопив його за волосся, різко смикнувши назад. Він закричав, з усіх сил намагаючись вивільнитися, але все було марно. Кров точилася з укуса на руці чоловіка, коли він штовхнув Сонхву до стіни з такою силою, що голова його стукнулася об бетон.

— То ось як ти хочеш пограти, га? — пробурмотів він прямо в лице Сонхві, облизуючи губи. — У цю гру можуть грати двоє, чортів ти…

Пролунав постріл, обірвавши його просторікування. Всередині Сонхва вже приготувався до агонії, яка мала б послідувати за цим, очікуючи побачити Гадюку з пістолетом, направленим на нього, але біль так і не прийшов. Куля взагалі не влучила в Сонхву. Він глянув на Гадюку — той, виявляється, так і не піднявся з землі. Поміж його брів з’явилось коло, і лише коли звідти зацебеніла кров, Сонхва зрозумів, що то була дірка від кулі.

Чоловік, який досі утримував Сонхву на місці, теж помітив, що його колега мертвий, і різко крутнув головою у напрямку, звідки пролунав постріл. Сонхва зробив те саме, хоча серце шарпалося у грудях, відбиваючи нерівний ритм.

У кінці провулка стояла фігура, силует якої вимальовувався на тлі вуличного світла. Він був не дуже високим, навіть дещо худорлявим, проте Сонхва розгледів у його руці чіткі обриси пістолета.

— Забери від нього руки, — прогарчав він, і Сонхва, попри туман у голові, усвідомив, що йому знайомий цей голос.

Хонджун тут — він все ж таки не покинув Сонхву.

Геть не збираючись підкорятися Хонджуновому наказу, чоловік смикнув Сонхву на себе, використовуючи його як живий щит. Його спина вперлася у груди чоловіка, а щось тверде й гостре притислося до ніжного вигину горла. Сонхва здригнувся, коли воно врізалося йому в шкіру, і зрозумів, що то був ніж, від чого у роті пересохло. Кров все ще стікала з кутиків губ, він намагався сфокусуватися на Хонджуні, але той був надто далеко, щоб розгледіти його риси.

— Якщо хочеш застрелити мене, стріляй у нього, — процідив чоловік, опаливши гарячим диханням вушну раковину Сонхви. — Якщо підійдеш ближче, я переріжу йому горлянку. У твоїх же інтересах піти, Орхідеє. Це не та людина, через яку варто розпалювати конфлікт. Він ніхто.

— Ви, «Змії», першими ескалювали конфлікт, — відрізав Хонджун, його сповнений люті голос заповнив темряву. — Тепер усе дозволено у війні, яку ви розв’язали, Пітоне. — Він ступив ближче. Сонхва готувався відчути лезо ножа, але нічого не сталося.

Пітон затрясся — Сонхва відчув його реакцію завдяки їхній близькості.

— Я ж казав, не підходь! — загарчав він, але Хонджун лише засміявся. Від його холодного сміху на руках Сонхви виступили сироти.

— Ти нічого мені не казатимеш, — мовив Хонджун, роблячи ще один крок. — І дозволь просвітити тебе, що людина, на яку ви сьогодні напали, не ніхто… принаймні не для мене. Він під моєю протекцією. Не з тим ти зв’язався.

Не встиг Пітон відповісти, як пролунав другий постріл, за яким послідував крик болю. Його хватка на Сонхві ослабла, ніж дзенькнув об землю, а без жодної підтримки Сонхва повалився на тротуар. У нього зовсім не було сил поворухнутись, він ледве кліпав, лежачи головою на холодній бруківці. Він не сумнівався, що знову вдарився головою, оскільки зір трішки затьмарився, і він примружився, намагаючись побачити, що щойно сталося.

Пітон стенав та чіплявся за ногу, кров струменіла з-під пальців і всотувалася в рукави його сорочки. Хонджун, либонь, побачив лазівку й скористався нею, вистріливши в єдину частину тіла, не прикриту Сонхвою. Його кроки відлунювали провулком, коли він наближався.

Варто було йому наблизитись, як Сонхва розрізнив дикий погляд його очей, міцно стиснуту щелепу, коли він згори вниз дивився на скручену постать Пітона. Здавалося, шрам поглинув усе його обличчя, немов смуга суцільної тіні.

— Нікчема, — усміхнувся він, заїхавши носком черевика по Пітоновій щелепі. Приглушений тріск пролунав так дзвінко, що Сонхва розчув його навіть крізь дзвін у вухах. Пітон знову заволав, падаючи на спину. — Тобі пощастило, що у мене немає часу вбити тебе так, як ти того заслуговуєш. Я лишу тебе на милість диявола, щоб ти отримав покарання, гідне твоєї жорстокості. У пеклі страждатимеш ти. Подивимось, чи тобі сподобається.

Третій і останній постріл — і Пітон завмер навіки.

Сонхва не міг відвести погляд від його тіла, коли воно ослабло й упало з розплющеними очима, які більше нічого не бачили. Ще одна дірка від кулі поміж очей — легкий спосіб гарантувати вірну смерть. За свою кар’єру Сонхва бачив, як вмирають люди, але ніколи отак. Холоднокровно вбитий: в одну мить живий, а в іншу — мертвий, з кулею у мозку.

Тіло заціпеніло, коли сильні руки торкнулися його плечей. Він відсахнувся.

— Будь ласка, н-не чіпайте мене, — пробелькотів він. Зір поплив, коли він підняв тремтливі руки у спробі захистити себе. У нього лишилося не так багато сил, але він не міг просто померти. Не так.

Руки щезли з плечей, натомість огорнувши його долоні, ніжно стискаючи їх, наче вони були з витонченої порцеляни.

— Нізащо, — пробурмотів той самий знайомий голос. Сонхва кілька разів моргнув, нарешті впізнавши схилене над ним обличчя. Це був Хонджун, чиї риси затьмарилися глибокою тривогою. — Я ніколи не скривджу тебе. Тобі більше не треба боятися, не тоді, коли я поряд. І я зараз тут, Сонхво. Ти у безпеці.

Сонхва нахмурився, але навіть такий легкий рух відгукнувся болем у обличчі, де шкіра злиплася від крові.

— Вони… вони мертві? — Він хотів констатувати факт, однак прозвучало радше як питання. Його голос охрип і ослаб, кожне слово посилювало біль у вже й так травмованому горлі. — Ти вбив їх. Ти впевнений, що… що вони мертві?

— Так. Я певен. — Сонхва не усвідомлював, як сильно тремтить, поки Хонджун не відпустив його руки, аби застібнути йому пальто. Після того, як Сонхва сунув телефон у внутрішню кишеню, воно весь час було розпахнуте, але тепер Хонджун дбайливо застібнув блискавку. — Ти тремтиш, золотце, — пробурмотів він. Вигляд у нього був такий засмучений, що Сонхві хотілося втішити його.

— Все гаразд, — прошамкав він, смакуючи кров на язиці, що сочилася з тріщини на нижній губі. — Мені не холодно. Я в порядку.

Хонджун посміхнувся на це, але навіть його посмішка віддавала сумом, чого зазвичай не було.

— Тобі більше не треба бути в порядку, — мовив він, стиснувши руку Сонхви межи своїх. Він підніс її до губ, ніжним поцілунком торкнувшись кісточок його пальців. Його губи були такими теплими, що до Сонхви почало доходити, що він таки змерз. Мабуть, просто не відчував цього. — Тепер я з тобою.

— Ти відповів на мій дзвінок? Ти… ти зрозумів, де я? — Сонхва здійняв очі на Хонджуна, намагаючись лишатися у свідомості, попри обважнілі повіки. Незважаючи на темряву навколо, він чітко бачив лице Хонджуна завдяки їхній близькості. Волосся спадало йому на очі, а ще він дійсно надягнув сьогодні пальто. Нічний морозець забарвив його щоки рожевим — Сонхва не міг відвести погляд, не тоді, коли його розум і так був неначе в тумані.

— Ти сказав мені, де ти, — мовив Хонджун, однією рукою змахнувши волосся з обличчя Сонхви. — Ти врятував себе цим, Сонхво. Набравши мене. Я щодуху мчав сюди на мотоциклі, але попросив Чонхо слідувати за мною машиною. Я не знав, у якому ти стані, й не хотів лякати тебе мотоциклом.

Сонхва насилу ковтнув суміш слини й крові, що скопилася у роті, здригнувшись лише, коли вона ковзнула в горло.

— Дякую, — прошепотів він. Серце зненацька пронизало болем, навіть дихати стало важко. — За те, що прийшов за мною, просто тому, що я потребував допомоги. Ніхто ніколи не робив такого для мене. — Можливо, він говорив забагато, але біль розв’язав йому язика: слова злітали з вуст так само легко, як кров, що виступала з ран на обличчі.

Ніщо у світі не мало значення — ніщо, окрім чоловіка, котрий схилився над ним, і його дбайливих рук, посічених шрамами, але таких ласкавих. Якщо Хонджун був монстром, тоді, мабуть, люди ніколи не були добрими. Тому що саме найбезжалісніший зі всіх чоловік виявився єдиним, хто все ж прийшов на його поклик, бо йому було небайдуже. Можливо, люди завжди розмахували батогами, тоді як монстри застібали пальта і цілували скривавлені пальці.

Можливо, всіх монстрів просто не так зрозуміли.

— Я завжди прийду за тобою, — пообіцяв Хонджун тихим, але щирим голосом. — Ти під моєю протекцією, а тут це щось та й значить. Нехай це тебе втішить. — Сонхва кивнув, і Хонджун глянув у кінець провулку, на мить оголивши ямку на шиї. — Машина тут. Як гадаєш, зможеш дійти до неї?

Сонхва не міг навіть повернути голову, щоб побачити машину. Пробурмотівши щось під ніс, він спробував сісти, але з губ його зірвався стогін.

— Добре, добре. Ось так, — пробурмотів Хонджун і допоміг Сонхві прийняти сидяче положення, підтримуючи його за талію. Тільки-но його голова поворухнулася, як світ закрутився, і йому довелося міцно заплющити напружені очі.

— Я понесу тебе, гаразд? Обіцяю бути ніжним.

Не встиг Сонхва навіть второпати, про що він, як сильні руки здійняли його в повітря, обхопивши за спину та під колінами. Голова небезпечно мотнулася назад, і він силився підняти її знову, аж повіки тріпотіли. Хонджун трішки перемістив руку, щоб ближче пригорнути Сонхву та посунути його безвільне тіло так, аби під інерцією голова схилилася на теплі Хонджунові груди.

— Просто розслабся, — лагідно додав Хонджун, йдучи до виходу з провулка. — Я з тобою.

За кілька секунд Сонхва почув, як відкрилися дверці машини, а ще до нього долинули нові голоси:

— Він у порядку?

— Якого хріна сталося?

Сонхва й гадки не мав, кому належали голоси. Йому довелося проморгатися, щоб таки побачити Йосана, який стояв біля дверцят. Він відчинив їх для Хонджуна, але коли звернув увагу на лице Сонхви, його обличчя набуло приголомшеного виразу.

— Він зараз дійсно не в собі, ті вилупки відлупцювали його до того, як я дістався сюди. Але все буде гаразд, щойно він опиниться в безпеці та прийде до тями.

Якусь мить захмарене небо крутилося над головою Сонхви, а потім він кліпнув — і зверху вже був сірий потертий дах автомобіля. Хонджун усадив його на заднє сидіння, злегка підібгавши ноги, щоб вони не заважали зачиняти дверцята.

З водійського місця до нього обернулася ще одна людина, і він впізнав власника другого голосу.

— Бляха, — видихнув Чонхо, витріщившись на лице Сонхви, після чого перевів погляд на Хонджуна з Йосаном, які стояли зовні. Сонхва їх не бачив, проте знав, що вони досі там. — Треба відвезти його до штабу. Сідайте в довбану машину.

— Спершу я маю подбати про тіла. Дайте мені дві хвилини… стежте, щоб він не відключився, — почувся голос Хонджуна, затим пасажирські двері відчинилися, впускаючи Йосана.

Тепер вони обидва дивилися на Сонхву. Він би давно знітився від небажаної уваги, якби не пульсуюча агонія, що поглинула його обличчя та живіт. Тільки ногам повезло більше, хоча він їх заледве відчував.

— Що з тобою сталося? — спитав Чонхо, чиї очі нагадували блюдця. — Хто це був? Що вони зро…

— Чонхо, — дорікнув Йосан, обірвавши його. — Залиш його у спокої… не думаю, що він хоче все це переживати знову. Хоч раз прояви тактовність.

Чонхо скоса зиркнув на Йосана, щойно той договорив, але не став далі докопуватися, за що Сонхва був йому вдячний. Він не знав, як відповідати на ці запитання, він взагалі нічого не знав, просто лежав там і блимав, коли очі починали горіти.

Щоразу, як він кліпав, ставало дедалі важче знову відкривати очі. Він змикав їх на все довший час кожного разу, поки крізь туман у свідомості не прорізався Йосанів голос:

— Гей, ем, Сонхва? Не роби так, добре? Постарайся тримати очі розплющеними. — Сонхва сонно заморгав і глянув на Йосана, ледь насупившись.

— Чому? — пробурмотів він. Йосан перезирнувся з Чонхо і штовхнув його, у відповідь той лише зиркнув на нього й перевів погляд на Сонхву.

— Ем… ну, так сказав наш бос. Ти йому неабияк сподобався, і мені не дуже хочеться отримати на горіхи, коли він повернеться, а ти спатимеш. — З дещо ніяковим виразом обличчя Чонхо знизав плечима.

Сонхва на деякий час замислився. Язик занімів і не хотів рухатися, коли він спробував відповісти.

— Не думаю, що він аж так переймається, — пробурмотів він. Хонджун врятував його, за що Сонхва довіку буде йому вдячний, проте Чонхо надто переоцінював масштаб їхніх відносин. Зрештою, вони майже не знали один одного.

Цього разу вирішив відповісти Йосан, його тон куди вдумливіший, ніж у Чонхо.

— Гадаю, ти ще здивуєшся, — розмірковував він, поклавши підборіддя на спинку пасажирського сидіння. — Він їхав сюди у шоломі, а ще він став набагато менше палити. У мене таке враження, що це якось пов’язано з тобою. — Його погляд спокійний та щирий, на відміну від решти їхньої банди. Йосан здавався надто милим, щоб бути частиною чогось настільки жорстокого, проте, можливо, така зовнішність мала свої переваги.

Мимовільна посмішка з’явилася на губах Сонхви — і він сіпнувся, коли рот запекло від болю, а з тріщини на губі виступила кров. Затим двері машини відчинилися, на порозі показався Хонджун, котрий кинув погляд на Чонхо.

— Забери нас звідси, — наказав він, після чого припідняв ноги Сонхви, щоб сісти, і поклав їх поверх своїх колін. При цьому він щось кинув між сидіннями — сумку Сонхви.

Загарчав двигун. Сонхва сам не помітив, як задивився на Хонджуна, поки Чонхо від’їжджав з узбіччя.

— Що ти зробив з тілами? — Голос його скидався на слабке каркання, а голова не зрушилася з місця, оскільки у нього не лишилося сил підняти її.

Хонджун зітхнув, кутики його губ напружено стислися.

— Залишив свою мітку, — відповів він. Сонхві не довелось допитуватись пояснень, він вже й так знав, що це значить. — Ще я здер шкіру на Пітоновій руці… ти вкусив його, чи не так? Я не хотів, щоб там лишились твої сліди, тому зрізав відмітини від зубів. А ще я облив їх обох їхньою ж кров’ю, щоб прикрити сліди твоєї. Можеш взагалі про це не переживати… я давно цим займаюсь, повір.

Що звучало доволі загадково, і будь Сонхва у більш притомному стані, то продовжив би тему, але зараз йому ледь вдавалося тримати думки укупі. Натомість він ніби парив, слухаючи голоси навколо, не вслухаючись, поки не стих гуркіт двигуна. Він різко отямився, коли машина зупинилась, і спробував підвести голову, та з губ все ж зірвався тихий стогін, який він не встиг спинити.

— Гей, гей, все гаразд, — пробурмотів Хонджун, стурбовано насупивши брови, і відчинив дверцята. — Я тобі допоможу, не переймайся. Ми занесемо тебе всередину й подбаємо про твої рани. — Сонхва не знав, де вони, не знав, якої шкоди завдали йому двоє «Змій», проте Хонджунові слова були такими щирими, що йому хотілося їм повірити.

Він зосередився на його ласкавому голосі, не відводячи погляду від чоловіка. Поки Хонджун був тут, він міг стримуватися, не даючи собі розійтися мов недбало зшиті шви.

— Окей, — прошепотів він. Процес був дещо виснажливим, хвилі болю прошивали тіло Сонхви від кожного руху, але зрештою Хонджуну вдалося витягнути його з машини, несучи у тому ж стилі, що й до того.

Чонхо та Йосан йшли попереду, а Сонхва притулився головою до теплих грудей Хонджуна, відчуваючи слабкий ритм серця у своїх забитих грудях. Він не хотів знати, як виглядає, адже вид у нього зараз достоту був жахливий. Він почувався жахливо.

Вони увійшли до того ж занедбаного складу, що й минулого разу, проминули перший проліт сходів та зупинилися біля дверей на другому поверсі. Цього разу стукав Чонхо, відбиваючи той самий код, який Сонхва пам’ятав ще з першого візиту до штаб-квартири. Він заприсягнувся більше ніколи сюди не повертатись, проте коли двері відчинилися, його груди переповнило безмежне полегшення.

Правду кажучи, він волів би бути тут, аніж повернутися до своєї квартири. Тому що бути там означало лишитись на самоті, а він не хотів зараз бути один. Тут мешкало багато людей — страшних, жорстоких — але він не думав, що вони нашкодять йому. Він не думав, що Хонджун їм дозволить.

На порозі стояв Сан з дещо знудженим виразом, поки його очі не спинились на Сонхві. Брови взлетіли майже до лінії росту волосся, і він відступив убік, даючи їм увійти. Сьогодні він не здавався таким нещасним: на ньому була піжама, а волосся було вологим, наче він тільки-но вийшов з душу.

— Що, в біса, сталось? — спитав він, коли Хонджун опинився всередині, і послідував за ними до вітальні.

Перш ніж відповісти, Хонджун опустив Сонхву на диван та допоміг зняти пальто, намагаючись не надто тривожити його рани. І все одно Сонхва скривився, дихання стало утрудненим, коли його нарешті лишили у спокої. Подушки під ним були м’якими на дотик, колисаючи його зранене тіло куди ніжніше, ніж шершава бруківка провулку.

— Трикляті «Змії», — процідив Хонджун, хитаючи головою. — Вони це зробили… хто ж іще здатен на подібне? Вони підстерегли його у провулку, і якби він не додумався подзвонити мені й увімкнути динамік, я б ніколи не знайшов його вчасно.

Його слова тяжко повисли у повітрі. Сонхві понад усе хотілося сховати лице в подушку, що лежала під шиєю, проте це тільки нашкодило б його ранам. Йому лишалося тільки витріщатися на стелю очима, які горіли від непролитих сліз, а клубок у горлі заважав йому дихати. Він не хотів виглядати слабаком в очах цих людей, однак не мав жодної можливості переконати їх у протилежному. Без Хонджунової допомоги він би помер — легко і просто.

— Скажи, що ти вбив тих сукиних синів, — крізь стиснуті зуби просичав Сан. Сонхва перевів на нього погляд, здивований такому гніву в його голосі. І справді, руки його стиснулися у кулаки, а очі палали. — Скажи, що ти, бляха, прикінчив їх. Скажи, що то були ті самі…

Хонджун зробив крок уперед, щоб покласти руку Санові на плече.

— Я не можу так сказати, і ти це знаєш, Сане. Тільки У… — Він замовк, мигцем кинувши погляд на Сонхву. — Тільки Наперсник може, але він не скаже. Я вбив їх, можу тебе запевнити. Там були Гадюка і Пітон, слизькі тварюки. Але це все, що я можу сказати.

Вони довго перезиралися один з одним, поки Сан нарешті не відступив. Напруга поступово попускала його плечі, коли він сів на другий диван, опустивши голову на руки. Бачити його таким вразливим було якось неправильно, тому Сонхва відвів погляд, натомість глянувши на Хонджуна. Лідер банди вже й так спостерігав за ним, а щойно їхні очі перестрілись, його губи скривила сумна усмішка.

— Знаєте, Сонхва вчинив розумно. Він не якась там безпорадна дівиця, якою більшість з вас його вважає. Він набрав мене і зміг передати мені досить інформації про своє місцезнаходження, аби я знайшов його. Він вкусив Пітона, та так сильно, що пішла кров. І він досі при тямі після того, як його відлупцювали, що саме по собі є подвигом.

Ніхто не осмілився суперечити йому, і пальці Сонхви нервово зіжмакали тканину подушок під собою. Від такої похвали йому стало ніяково, бо в дійсності він не був розумним — від слова зовсім. Розумна людина просто пройшла б повз той провулок, навіть не звернувши уваги на дивні звуки, що лунали звідтіля.

— Після його допомоги Юнхо, я не маю нічого проти нього. — То був Чонхо, Йосан також кивнув. Сан взагалі не відреагував, але Сонхва нічого й не очікував — з ним явно щось відбувалось, щось вплинуло на нього більше, ніж на інших. Попри беззаперечну ворожість Сана, у Сонхви боліло за нього серце. Він нікому не бажав таких страждань.

Сонхва не знав, де були Мінґі та Юнхо, але вирішив не згадувати про це — йому з головою вистачало присутності трьох інших членів Хонджунової банди. І, мабуть, це якось відобразилося на його обличчі, бо за мить Хонджун відкашлявся та махнув рукою у бік сходів.

— Я збираюся допомогти Сонхві з його ранами, а вас трьох попрошу вийти. Тож, будь ласка, вимітайтеся.

Його слова були різкими, проте трійка членів банди послухалася без нарікань. Йосан підняв Сана з дивану і потягнув до сходів. Сонхва відчував на собі їхні погляди, поки вони нарешті не зникли з поля зору, після чого він важко видихнув, глибше поринаючи у теплі обійми диванних подушок.

— Вибач за них, — мовив Хонджун. Його голос пом’якшав, коли вони зостались самі. — Просто ми частенько стикаємося зі «Зміями» останнім часом. Це болюча тема, особливо для Сана. Зазвичай він не такий, хоч у тебе й немає причин вірити мені. Він завжди був наймилішим серед нас.

Сонхва навіть не міг собі цього уявити, тому просто кивнув, ігноруючи спалахнувший у шиї біль. Він витріщався на стелю, намагаючись опанувати себе, поки Хонджун не привернув його увагу, присівши біля дивана та стиснувши його руку. У нього були холодні пальці — завжди були, почав усвідомлювати Сонхва. Шкіра під його нігтями здавалася майже синьою.

— Я піду дещо візьму з кухні, гаразд? Зараз повернусь.

Паніка накрила Сонхву від перспективи лишитись наодинці, і він стиснув Хонджунову руку, відчуваючи, як у вухах калатає серце.

— Не залишай мене самого, — тремтливим голосом прошепотів він. — Будь ласка… я знаю, що тут ніхто не скривдить мене, але я ніби досі відчуваю на собі їхні кулаки, і я не хочу… я не можу… — Слова насилу давалися Сонхві, губи йому тряслися, а шкіра одночасно горіла вогнем і вкривалася мурахами.

— Усе гаразд, — лагідно мовив Хонджун, вільною рукою прибравши волосся з лиця Сонхви. — Я не покину тебе тут. Якщо хочеш, весь час говоритиму з тобою. Просто мені треба принести деякі речі. Воду та рушник, аби вмити твоє обличчя, а ще аптечку, яку ти лишив минулого разу. От і все. Я повернусь, не встигнеш і оком кліпнути.

Сонхва вдивлявся в нього, уважно вивчаючи його обличчя, щоб переконатися, що той каже правду. Вираз Хонджуна здавався ніжним, він не вимагав від Сонхви відповіді, лише потирав своїм великим пальцем кісточки на його долоні й чекав, поки він заговорить. Зрештою Сонхва вгамував паніку, яка муляла йому, і розліпив вуста.

— Окей, — майже пошепки видавив він. — Але ти повинен постійно говорити зі мною. Добре?

Смикнувши губами в подобі усмішки, Хонджун кивнув.

— Добре, голубе. Як скажеш. — Він востаннє стиснув руку Сонхви, після чого відпустив її та підвівся на ноги. Сонхва спостерігав за ним, поки той не зник з поля зору, а потім міцно заплющив очі. Серце гупало у грудях, поки він прислухався до голосу Хонджуна.

— Знаєш, а ти досі виглядаєш нівроку, — донеслося з кухні. Щелепа Сонхви відвисла, очі миттю розпахнулися. Недовіра змусила його забути про страх, настільки його приголомшила безсоромність Хонджуна. Що насправді не мало його так дивувати, та він не очікував подібних компліментів, враховуючи плачевний стан його лиця.

— Не бреши! — Сонхва підвищив голос, аби його почули, вдячний, що Хонджун був в іншій кімнаті та не бачив, як сіпнулися його губи. Це було дурістю, але, може, зараз він того й потребував.

Хонджун засміявся — цей звук відгукнувся у грудях Сонхви, трохи розвіявши темряву, що оселилася там.

— Хто сказав, що я брешу?

— Я сказав.

— Ну, тоді ти не дуже добре мене знаєш.

Сонхва закотив очі, хоча вони вже майже злипалися від набряку, тож це спрацювало не зовсім так, як він хотів.

— Я взагалі тебе не знаю.

До нього долітали відголоски того, як Хонджун нишпорить по кухні, поки вони говорили. Щось гучно стукнулося об підлогу, майже до дрижаків налякавши Сонхву.

— Вибачай за це… Мінґі знову лишив свою миску з пластівцями на столі. Хай там як, мені здається, що ти вже достатньо знаєш про мене. Я ж був твоїм лицарем у сяючих обладунках, хіба ні?

Від його слів Сонхві хотілося розсміятися, але він стиснув губи, поки порив не минув, бо розумів, що від сміху живіт ще більше болітиме.

— Радше лицарем в іржавих обладунках.

Хонджун відразу взявся заперечувати, горлаючи на всю кімнату, хоча в тому не було потреби.

— Гей, це нечесно! Знаю, я трохи грубуватий, та й не дуже схожий на принца, але… — Він на хвильку замовк. — Ну, може, ти маєш рацію. Але «лицар в іржавих обладунках» непогано звучить, скажи? Так навіть крутіше.

— Втішай себе цим перед сном.

До вітальні долинули звуки кроків, і Сонхва поспішив натягнути маску байдужості, дивлячись, як Хонджун знову з’являється у полі зору.

— Ти просто неймовірний, знаєш? — сказав Хонджун, хитаючи головою. У руках він щось тримав. — Аж ніяк не полегшуєш мені життя. — Однак усмішка видавала, як сильно він цим насолоджувався. Сонхва міг би годинами милуватися його пустотливою посмішкою.

Сонхва знав, що Хонджун сипав жартами, щоб відволікти його від подій годинної давнини, і він цінував це більше, ніж міг виразити словами. Біль нікуди не зник, проте його було легше зносити, коли Хонджун ось так посміхався йому.

— Тепер моя черга подбати про тебе, добре? Ти непогано заштопав мене у нашу першу зустріч, тож дозволь відплатити. Ну, тільки не швами — не знаю, як це робиться. Але я можу обмити тебе, а ще у мене є пластирі. — Його завзяття було невимовно милим, і Сонхва кивнув, дивлячись, як Хонджун опустився на коліна та поклав речі на підлогу.

Він наповнив миску водою та вмочив туди рушника, просочуючи тканину.

— Скажи, якщо сильно болітиме, окей? — Його тон став серйознішим. Сонхва пробурмотів згоду, зімкнувши очі, коли рушник торкнувся обличчя. Вода була ледь тепла, а Хонджунів дотик — легким, коли він змивав кров, що почала підсихати на шкірі Сонхви. Він рухався повільно, старанно виконуючи свою роботу.

На мить між ними запала тиша, поки Хонджун не порушив її знову.

— Боже, а вони добряче побили тебе, так? — Його голос зірвався на останньому слові, від чого у Сонхви стиснулося серце. — Ти весь у синцях і порізах. А очі… так сильно набрякли. Вони щось зламали? Як гадаєш?

Ніс Сонхви запульсував у відповідь на питання, і він прикусив язик, аби приховати біль.

— Мій ніс. А взагалі… тут десь є дзеркальце? У моїй аптечці точно має бути. — Рушник на мить зник з його лиця, поки Хонджун нишпорив по сумці.

— Ага, осьдечки є одне. — Сонхва ледве розліпив очі, його поле зору значно обмежилося, адже набряк посилювався. Проте він все ж взяв дзеркальце у Хонджуна — подих перехопило, коли він нарешті зміг оцінити масштаб завданої шкоди.

Його очі майже повністю набрякли, швидко змінюючи колір від червоного до фіолетового. Хонджун непогано впорався, змивши більшість крові, проте її залишки досі чіплялися до ніздрів, кутиків рота й брів. Тріщина на губі була глибокою, досі блищала оголена плоть. Щоки також опухли, а ніс зовсім не скидався на свою звичайну версію. Він був іншої форми, викривлений там, де завжди був прямим, чого, власне, і боявся Сонхва.

— Мені треба вправити носа, — зітхнув він, стиснувши губи в пряму лінію, аби вони не тремтіли. За нормальних обставин він би не боявся такої дрібниці, але після всього болю, який довелося винести цієї ночі, йому не хотілося терпіти це знову. Однак він не мав вибору, бо якщо не вправити ніс зараз, він ніколи не загоїться як слід.

Він поклав дзеркальце та притиснув пальці по обидва боки носа, намацуючи перелом. Знайти його було неважко: кістка надто виразно проступала під шкірою. Він глибоко вдихнув, налаштовуючись.

— Чекай, що ти маєш на… — почав Хонджун, але його обірвав вологий хруст кістки, яка встала на місце.

Сліпучий біль пронизав череп Сонхви, на мить перед очима все заллялося білим. Він спробував вдихнути, і за кілька секунд біль улігся, притупився до стерпного рівня.

— Трясця, — вилаявся Хонджун, широко розкритими очима вирячившись на Сонхву. — Ти в порядку? Треба лід, пластир чи… щось?

Сонхва хитнув головою.

— Ні, все гаразд. Болить куди менше, адже кістка встала на місце. — Він зглитнув, дивлячись на Хонджуна крізь щілину між набряклими повіками. — Дякую, що витер кров. Думаю, я б перелякався, якби побачив себе до того. І, що ж, я досі трохи наляканий — мої руки не перестають тремтіти. — Що було правдою, та він не знав, як це спинити. Його пальці вкривала кров, як і решту тіла, він не міг навіть дивитись на них.

— Вони ще десь били тебе? — спитав Хонджун. — Окрім обличчя… і синців навколо шиї. Де ще болить?

— Вони, ем, кілька разів копнули мене в живіт. Болить більше, ніж лице, здається. Важко сказати. — Сонхва кляв себе за власну ніяковість, але Хонджун ніби не помітив цього, тільки кутики губ опустилися.

Хонджунові пальці провели по краю його закривавленої сорочки, від чого волосся на руках стало дибки.

— Можна глянути? — Начебто невинне питання, але серце Сонхви забилося вдвічі швидше. — Просто хочу переконатися, що все не так погано. Але якщо тобі неприємно, я не буду. — Його слова були такими ніжними, що Сонхва поспішив відповісти — швидше, ніж мав би.

— Добре, — прошепотів він, і Хонджун глянув на нього з ніжною посмішкою. Сонхва спробував посміхнутися у відповідь, навіть якщо це тривожило розбиту губу. Лагідні руки закотили поли його сорочки, оголивши живіт, делікатну шкіру якого вже помережали фіолетові та сині розчерки. Хонджун шумно видихнув, ледь торкаючись пальцями одного з синців, у якому чітко вгадувався слід від черевика.

Сонхві не хотілося дивитися на синці, тож натомість він спостерігав за Хонджуном. Дивився, як тіні насупили його лоб та брови, як здригнулися м’язи щелепи. Дивився, як ніжність уступила місце гніву, його шкіра занила від втрати холодних пальців Хонджуна, коли той відвів руку, ніби не довіряючи собі ніжні доторки.

— Вони все зруйнували, — прошепотів він, тремтячи від люті. — Ця територія завжди була моєю, а тепер вони завдали болю ще одній людині, яку я присягнувся захищати. Вони, бляха, більше не зможуть так просто втекти від відповідальності. Я повинен знищити їх… повинен вбити їх усіх та посадити сад орхідей, просочивши ґрунт їхньою кров’ю. Я повинен показати їм, що трапляється, коли вони чіпають небайдужих мені людей. Мені треба…

— Тобі треба глибоко вдихнути, — лагідно перебив його Сонхва, провівши рукою по тонкому зап’ястку Хонджуна. — Я мало що знаю… ну, насправді я взагалі нічого не знаю про те, як усе влаштовано в бандах. Але я знаю, що та банда, ті «Змії», заподіяли щось страшне тобі й твоєму внутрішньому колу. Ти відчуваєш, ніби контроль просочується крізь пальці, але не знаєш, як це спинити. Я розумію це почуття краще, ніж ти уявляєш. Гнів — емоція, якій найлегше піддатися. Ти відчуваєш, ніби мусиш злитися, проте так ти тільки прийматимеш необачні рішення та не досягнеш бажаного. Ти нічого не зможеш змінити за одну ніч, особливо сьогодні. Зрозумів?

Мабуть, щось у словах Сонхви мало сенс, тому що Хонджун кілька разів кліпнув і кивнув, розслабивши щелепу та втомлено видихнувши.

— Ти правий, — визнав він. — Дякую. Просто… інколи я дозволяю гніву взяти наді мною гору, коли трапляється подібне. Злитися легко: здається, ніби я щось контролюю, навіть якщо це не так. — Він на секунду прикусив губу, дивлячись на Сонхву, котрий лежав на дивані. — Звідки ти знав, що сказати?

Сонхва стенув плечима.

— Будучи парамедиком, я пройшов цілий курс навчання того, як вирішувати конфліктні ситуації зі складними пацієнтами. Я лікую чимало травмованих людей, тих, хто досі в шоці після надзвичайної ситуації, тому тепер це для мене природно.

Якусь мить Хонджун просто дивився на нього, від чого Сонхва почервонів. Ці кілька секунд здавалися вічністю, подих перехопило, серце відбивало шалений ритм. Навіть у тьмяному світлі вітальні очі Хонджуна сяяли, а гладка шкіра ніби світилася зсередини. Від нього пахло сигаретним димом та квітами, від комбінації яких у Сонхви крутилася голова.

— Знаю, що ти, мабуть, хочеш зараз повернутись додому, — пробурмотів Хонджун, дивлячись на Сонхву крізь довгі вії. Щось у його погляді змусило Сонхву на мить затамувати подих — чоловік з прекрасними віями та незліченними шарами крові на руках. Як одна людина могла втілювати стільки протиріч? — І, може, мені взагалі не слід цього говорити, але я дійсно не хочу спускати з тебе очей. Не сьогодні… не після того, що вони з тобою зробили.

— Тоді попроси мене лишитись. — Слова зірвалися з вуст Сонхви без жодних вагань, природно, як і видих, який за ними послідував. Бо правда полягала в тому, що він також не хотів бути на самоті. — Попроси мене лишитись, і я нікуди не піду.

Беззвучно ворушачи губами, Хонджун просто витріщався на Сонхву, поки не прийшов у себе, кашлянувши в кулак.

— Ти залишишся? — спитав він кротким голосом, якого Сонхва ніколи від нього не чув.

Лагідно посміхнувшись, Сонхва кивнув. Тепло розтеклося між ними, немов сонячні промені у перші дні ранньої весни. Хонджун відповів усмішкою і підвівся, тримаючи в руках скривавлений рушник та миску з водою.

— Дай спочатку здихатися ось цього, — мовив він. Сонхва дивився йому вслід, поки чоловік не щез з поля зору.

Він напружився від страху, що Хонджун збирається піти, але його голос знову рознісся кімнатою:

— Пошукаю тобі щось перевдягтися. Гадаю, у мене знайдуться речі твого розміру. Можеш зайняти моє ліжко, я не проти спати на підлозі.

Сонхва похитав головою, хоча Хонджун не бачив цього.

— Диван зійде, — запевнив він. Не встиг він договорити, як у вітальню повернувся Хонджун. — Я не дуже хочу знову рухатися. — До того ж, Сонхві здавалося, що Хонджун не з тих, хто любить прибирати в кімнаті, тож йому не хотілося додавати йому ще більше клопотів.

— Ну добре, тоді я спатиму тут з тобою, — відповів Хонджун, наче це було очевидно, як ясний день.

Сонхва нахмурився.

— Але другий диван надто малий…

— Підлога зійде, — усміхнувся Хонджун. З-під губ показалися ікла, які виблискували на тлі лампи над головою. — Я не раз спав на цій підлозі… вона куди зручніша, ніж можна уявити.

Якби це було у будь-який інший день, Сонхва б запротестував. Він би наполіг, аби Хонджун спав у власному ліжку, сказав би, що залишиться самотою у вітальні, але зараз йому не хотілося брехати. Правда полягала в тому, що він страшився, раптом Гадюка чи Пітон матеріалізуються з тіней в кутках кімнати й знову скривдять його. Його страх був ірраціональним, він це усвідомлював, але затуманеному розуму не накажеш. А ще Хонджун врятував його. Доки Хонджун тут, вони не зможуть дістатися до нього.

Тож Сонхва просто кивнув.

— Дякую, — мовив він.

— Ой, нема за що, золотце, — підморгнув Хонджун. Сонхва подумав, що, можливо, він ще пошкодує про своє рішення лишитись.

~

М’яка флісова тканина позиченої у Хонджуна піжами ніжно голубила тіло Сонхви, який лежав на дивані, втупившись у стелю. Він майже нічого не  бачив, а повіки боліли щоразу, як він кліпав. Хонджун тільки вимкнув світло і тепер лежав біля дивана на імпровізованому ліжку з ковдр. Виглядало не дуже зручно, але він наполягав, що це верх розкоші.

— Може, я дам тобі пістолета? — випалив Хонджун, розірвавши тишу. Вони не дивилися один на одного, вкриті різними ковдрами. — Чи ніж? Аби ти міг захиститись, якщо подібне станеться знову.

Шкіра Сонхви вкрилася морозом, він затремтів від однієї думки, що доведеться знову це пережити.

— Ні, — твердо сказав він, попри страх. — Я цілитель, Хонджуне. Я відмовляюся носити з собою зброю, навіть якщо це необхідно. Це йде усупереч всьому, за чим я живу.

Хонджун відповів не одразу, кілька секунд тиша ніби тиснула на коричневі стіни.

— Я здогадувався, що ти так скажеш, — нарешті мовив він. Сонхва явно чув зітхання у його голосі. — Можна, я скажу дещо?

— Авжеж.

— Не лишайся тут, якщо хочеш вилікувати мене, як інших своїх пацієнтів. Я не хочу, щоб у тебе склалося неправильне враження про мене, бо не хочу, щоб пізніше це завдало тобі болю. Колись я був добрим, але то було дуже давно. Якби ти знав мене тоді, я б тобі більше подобався, проте життя зліпило з мене того, ким я є зараз. Я вбиваю людей, котрі того заслуговують, і не відчуваю докорів сумління. Моя душа заплямована кров’ю, я насолоджуюсь нею. Тому не намагайся переконати себе, що можеш врятувати мене від жахливого життя, яке я, на твою думку, веду, оскільки я не хочу полишати його заради іншого. Для мене іншого не існує, — відверто мовив він, ніби підписуючись під кожним словом.

Сонхва важко ковтнув, ігноруючи біль, який обпалив горло.

— Ти той, хто врятував мене сьогодні, — прошепотів він. — Твій світ лякає, кишить небезпекою і смертю… я відчув це на собі. І спочатку я думав, що ти такий самий, однак зараз я так не вважаю. — Йому тремтіли губи, і він міцно стиснув їх, аби не видати власні емоції. — За стільки років ти перша людина, яка піклувалася про мене — зазвичай я той, хто дбає про інших. Тому мені не віриться, що ти такий гнилий всередині, як сам вважаєш. Не для мене. Не після цієї ночі.

Він бгав пальцями ковдру, нервуючи від власних слів, власної вразливості. Сонхва так довго був один, що його нестримно тягнуло до єдиної людини, яка дійсно хотіла пізнати його. Він не спав поряд з іншою людиною вже років десять і забув, як це. Солодкий звук чужого дихання, вдихи та видихи. Тихі звуки совання, коли хтось намагається влаштуватися зручніше.

Спокій, що дарувала близькість іншої живої людини, яка просто дихала поруч.

— Можна тоді тебе попросити? — ще тихішим голосом спитав Хонджун.

— Так.

— Завтра я розповім тобі дещо, чого ніколи б не розповів людині, якій не довіряю. Про те, що «Змії» зробили з одним з моїх друзів. І коли ти усвідомиш, якими мотивами я керувався, коли того дня викликав швидку… згадай, що щойно сказав мені, добре? — І замовк. Коли він знову заговорив, то не звучав як лідер банди. Не звучав як Орхідея, який перерізав десятки людей.

Він просто звучав налякано.

— Мені потрібна твоя допомога, і мені дуже треба, щоб ти погодився. Тому що я вкрай розгублений: якщо ти не допоможеш мені, я не знаю, що трапиться. Сан вже здає позиції, та й інші віддаляються, навколо мене наче оселилися привиди. І ти єдиний, хто може допомогти. Я у боргу перед тобою, але все одно прошу твоєї допомоги. — Голос зірвався, і він втягнув тремтливий вдих. — І я вибачаюся за це, але не досить, щоб відступити.

Усе це не вкладалося в голові Сонхви. Він відповів не відразу, добираючи правильні слова.

— Звучить так, ніби ця послуга, у чому б вона не полягала, затягне мене у твій світ глибше, ніж я хотів би. Вірно?

Хонджун не відповів, що саме по собі було відповіддю, і Сонхва зітхнув. Лице боліло, голова пульсувала, йому просто хотілося поспати, але не все було так просто.

— Тоді мені варто було б піти прямо зараз. Я мав би вибиратися звідси й ніколи не повертатися. Варто було б забути тебе.

Мить тиші.

— Варто було б, — тихим голосом погодився Хонджун.

— Варто було б, — знову сказав Сонхва. Гірка гримаса скривила його губи, посилюючи біль у обличчі. — Але я не піду.

— Не підеш?

Сонхва хитнув головою.

— Ні. Завтра я вислухаю тебе і прийму власне рішення залежно від того, що ти скажеш. Я вирішу, чи вартий ти такої небезпеки — чи вартий ти ще одного побиття. Чи вартий чогось гіршого. — Він прикусив щоку зсередини, слина хлинула під язик. — Але на твоєму місці я б так не хвилювався. Мої моральні принципи не такі непохитні, як тобі здається.

Після чого Сонхва прикрив очі, відмовляючись продовжувати розмову. Хонджун не став наполягати, тож вони просто слухали дихання один одного, їхні вдихи й видихи синхронізувалися в природну гармонію. Цілитель та вбивця, але у ту мить вони були однакові. З плоті, крові й кісток.