06-07.06.2029(933)

День тоді видався дощовим, а ніч – холодною.

Останнім часом Юля прокидалася дуже важко. Кожен день видавався схожим один на одний, за виключенням того, що вона туманно згадувала кілька нових фактів зі свого минулого життя. Збірка Тичини, яку вона недавно прочитала від палітурки до палітурки, нічого суттєвого більше не дала, зате бібліотекарка, Марина, підтвердила, що підготують другий том, а з відрядження повернулася Марта, тож Саніна записала все, що дізналася, в блокнот, паралельно виливши туди кілька переживань щодо Хвильового, Тіни і «Слова» в принципі.

Сьогодні знову треба було на роботу. На щастя, проектів виявилося небагато. Їй знову підсунули роботу про будинок, в якому облаштовували музей, паралельно кинувши дещо про Михайла Ялового (бо п’ятого червня був його день народження). Звісно, нічого з цього не обійшлося без Марти, яка нишком помінялася з нею роботами.

Оля зітхнула, напевно, раз двадцять, поки працювала над статтею. Її думки були умовно десь не в офісі, а в «Слові» майже століття тому.

Що там відбувається зараз?.. І що б відбувалося рік тому? Зараз там 1933, якщо Хвильовий застрелився. А в 1932…

Брюнетка тяжко усміхнулася.

У 1932, напевно, половина ВАПЛІТЕ святкували б день народження Ялового. Хвильовий би привітав його щиро, обіймами, дарував би книгу, Тичина, можливо, сором’язливо потиснув би руку і побажав здоров’я, а потім витягнув би з-за пазухи якусь свою картину, і простягнув би її, як подарунок. Тіна розказала, що Павло дуже любить малювати. Любченко… А що б робив Аркадій Любченко та решта товариства? Ех, напевно, так само, як і Хвильовий, обіймали й вітали Михайла, даруючи йому кожен щось своє і бажаючи щастя і здоров’я – ну от власне все, як буває у великих містах у друзів. Тіна б теж дала йому якусь листівку, підійшовши до нього з Юлею. Ввечері всі б сіли за великим столом, лунали б офіційні тости, дзенькали б один об одного бокали… І життя б здавалося таким чудовим, безтурботним…

Дівчина шморгнула носом.

 

У травні 1933 року Михайло Яловий був затриманий радянськими НКВДистами та звинувачений у шпигунстві й організації замаху на другого секретаря КП(б)У. Пізніше, 13 травня Микола Хвильовий, для якого арешт товариша став останньою краплею, скоїв самогубство у Харківському будинку «Слово».

 

Читати ще: Як у Харкові облаштовують фасад і кімнати для майбутнього музею «Будинок Слово» – фоторепортаж 

 

Під допитами комуністів Михайло зізнався у неіснуючих злочинах – підтвердив причетність до замахів на вбивства партійних керівників, планування захоплення харківських авіазаводу, електронної та телефонної станцій, а також допомогу закордонної Української військової організації. Підтвердив і причетність до цього окремих товаришів (серед них, наприклад,  Остап Вишня)

Покарання – 10 років позбавлення волі – письменник відбував у Свірському таборі (Ленінградська область, росія), а потім – на Соловецьких островах (Архангельська область). 9 жовтня 1937 року влада переглянула вирок і присудила найвище покарання – розстріл. 3 листопада того ж року Михайло Яловий був розстріляний в урочищі Сандармох.

Реабілітований прокуратурою Харківської області 25 лютого 2003 року.

Лише у 2007 році заборонені твори Ялового починають виходити в українських видавництвах “Смолоскип”, “Фоліо” та ін., а кінострічку «Василина» знаходять і відновлюють “Довженко-центр”…

 

Над власною роботою Оля ще не плакала. Несправедливо… Чому зло жило, а таланти розстрілювали? Хвильовий, Яловий, Курбас… Тичина… Скільки ж вони могли зробити всього, якби не бісова партія, яка змушувала їх зізнаватися в неіснуючих злочинах або не ламала морально на шмаття!

 

3 листопада 1937 року Михайло Яловий був розстріляний в урочищі Сандармох…

 

Хотілося просто молитися, аби Тіну і Юлю не чекала така ж участь… Ні… Ні, вони ще живі… Вони будуть жити ще дуже довго. Тряхнувши головою, брюнетка прогнала думки про смерть геть.

– Все добре, Ю…Оль? – раптом почувся голос Марти. Схоже, вона помітила, що подруга плаче, і поспішила на допомогу.

– А? Да, все ок.

– Чого плачеш?

– Нє, нічо, я не плачу.

– Очі мокрі.

– Все нормально.

– Чого плакала?

– Та стаття просто розчулила, от і все.

– Може, мені зробить? Тобі ж гірше буде, ти все так близько до серця починаєш брати.

– Нє, я закінчу точно. Мушу. Робота чекать не буде. – і, нахилившись до рудої, брюнетка додала: – І, може, ще щось найду.

– Окей… Тільки ж ти не сприймай все так… Будь ласка.

– Добре, добре, Март. – Саннова кивнула і крутнулася на стільці до комп’ютера, змахнувши з клавіатури вологу. Треба було продовжувати роботу, аби, не дай Боже, її не звільнили з роботи або хоча б не надавали великих люлей. Ні, добре, вона прикрасила – зазвичай Олю не сварили – вона насправді була зразковим працівником. Але треба було працювати краще, аби згодом випросити відрядження в Харків.

До речі про відрядження! Тичану з її недавньої поїздки до Чернівців Юля зустріла ще на пероні. П’ятнадцятого травня вона приїхала о восьмій вечора, і у Саніної вийшло відпроситися у Вала залишитися в подруги на ночівлю. Вони обговорили самогубство Хвильового (Марта про нього забула), вийшло записати нові спогади. Цього разу, за кілька днів, їх набралося багатенько, а під кінець роботи була списана уже чверть товстого блокнота, так що з записів уже складалося нечітке, але уже майже розбірливе Юліне життя.

Окей, вона Юлія Саніна, має багато віршів і пісень (тільки як їх виконувати?). Не пам’ятає власних батьків (вона точно Юлія Олександрівна?), зате пам’ятає якусь невідому людину, що супроводжувала її ледь не протягом усього життя. Чоловік чи жінка? Може, взагалі просто Вал? Ні, не схоже, Вал був у її житті важливим, так, але цей невідомий… Він точно був важливіший. Вона вела щоденник, який, схоже, безнадійно втрачений, жила в Києві, але часто їхала з місця на місце – наприклад, в Чернігів або Харків. З якою метою? Це вже невідомо, але їздила точно з Валом і ще якимись людьми. Що це за люди? Серед них точно не було цієї дорогої людини. А хто був? Якісь хлопці, здається…

Ха, хлопці… Смішне слово… А, так, вона озвучувала якісь мультики. Здається, кілька не дуже важливих персонажів… Співала? Здається…

Вона мала таланти окрім писання віршів і пісень. Наприклад, трохи малювала і захоплювалася гончарством, але це траплялося нечасто. Дрібні деталі теж були – читала цикл книг «Четверте крило», а також книгу «Під скляним ковпаком». Більше, на жаль, не згадала.

Так, редагування! Треба відредагувати статті!

 

***

Робота завжди допомагала відволіктися. Від холоду, від депресії, від сирості, горя, від усього, що іноді заважало життю. Оля не любила свою роботу, ні. Все ж просиджувати штани у душному офісі – ніколи не було найкращою ідеєю. Їй подобався саме процес редагування – читання найсвіжіших новин, що відбувалися в світі; це було схоже на привілей, ніби вона усюди перша, усе знає, і взагалі ледь не богиня мудрості. Санновій подобалося вишукувати помилки, допомагати іншим вирішити їх.

От добре, що вона вчилася на факультеті філології!

Звісно, майже уся любов пропала, коли стало відомо, що їй її роботу підставили для буття середньостатистичною людиною. Так Юлю, скоріш за все, хотіли замаскувати за звичайну офісну працівницю. Це просто робота, яка не потребує пояснень.

– Ким працюєш?

– Редактором.

Все. Зазвичай питань до таких людей не виникає. Редактором – значить редактором. Книжок, газет, новин? Новин. Все, потолок запитань.

Чи хотіла вона колись таку роботу? Так, був якийсь період, коли вона думала над тим, аби стати редакторкою, але до чого це потім призвело – не пам’яталося.

Ах, як складно жити без спогадів!

– Отже, за цей день жодного нового спогаду?

– Жодного. І мене це дуже нервує.

Стакан кави, кав’ярня, фіолетовий з жовтими узорами блокнот. М-да, скоро від сього пейзажу і від кави Юлю вже, напевно, буде нудити. Жодних спогадів, лише здогадки…

– Ну, але це вже є свідченням про те, що ти пам’ятаєш більшість, і згадувати треба буде більш… Потаємні закутки. А отже, основи свого життя ти майже згадала!

– Влучно кажеш… Було б щось окрім основ…

– Ну це вже не від мене залежить.

– Не від тебе…

– З Тіною все норм?

– Ніби. Сьогодні знову з нею зв’яжуся. Останній раз вона виглядала непогано.

– Окей… Як “Слово”? Оговталося?

– Не дуже. Казала, що на Куліші обличчя немає ці пару тижнів. Люба взагалі як примара ходить, Тіні пані Юлія розповідала, ридала.

– Боже, бідне дитя…

– Ага. На Тіні вчора теж лиця не було. Це за ніч розгоровилася, то трохи посміхатися стала. Ну ото як в цілому щоночі зараз. А так… Мені їх всіх так шкода, чесно…

– Проте ти ж розумієш, що то для нас вже далеке минуле?

– Не кажи так! Для мене це моя дійсність!

– Послухай, ці письменники жили…

– Живуть.

– Живуть століття тому. Ти не думала, що вони як би… Вже… Ай, добре, забудь.

– Забуду…

– Але в теперішньому теж живи.

– Так я живу.

– Ти більше в минуле заглиблюєшся. Не забувай, що у тебе купа справ у 2029-му, а не в 1933-му.

– Сказала людина, яка була підписана як Павло Тичина.

– По-перше, Тичана! А по-друге, це було три роки тому! – обурилася руда, але згодом пом’якшала. – Пф… Окей… Ми не про це говорили. Головне – тобі з пам’яттю помагають, уже добре. До речі, як ти після того, як перестала вдома ті краплі їсти? Прочистилася пам’ять?

– Прочистилася. Я давно так ясно не мислила. Бувають, звісно, випадки затуманення, коли втрачаю пильність, але я тоді їжу виводжу, і все проходить.

– Ти ж в курсі, так, що потрібно це з лікарями робити?

– Ну то що я зроблю? Я знаю, що шкодить організму, але ну, краще знову з туманом в голові ходити? Нам би протиотруту знайти, чи як це називається… Що допомагає від Альцгеймера?

Це прозвучало ніби якась рандомна думка. Хоч сенс у запитанні був, і був немалий, але зненацька і Юля, і Марта пирснули – і через секунду уже ржали на всю.

– Ну бо в мене ж ріл Альцгеймер! Це ж інакше й не назвеш!

– Взагалі, ржати нема з чого. Просто так смішно прозвучало!

Видавши ще кілька смішків, дівчата трохи заспокоїлися.

– Я дізнаюся, що допомагає. Здається, міцна кава… – Саніна глянула на стіл, де остигало її американо з молоком. – О… Що ж, певно, потрібно еспресо…

 

***

УНІВЕРМАГ

ХАТОРГ

Дівчина глянула на вивіску, піднявши голову на білі літери. Зовсім недавно, буквально місяць тому відкритий новий універмаг зараз кипів народом. Сіра п’ятиповерхова будівля, збудована у стилі – вона вчила! – конструктивізму, за найсучаснішими критеріями стилю і матеріалу. Декору як такого не було, лише вивіска великими літерами, зате універмаг мав витіюваті геометричні форми і конструкції, був збудований з міцного бетону і скла. Вражало. Збудували на віки. Що ж, настав час глянути усередину!

Дівчина коротко видихнула. Універмаг усередині був великим і просторим, у ньому, ніби автомобілі, ходили між рядами і прилавками люди. Вона й справді проводила паралелі з машинами – люди гули, матюкались, гурли, пахли димом і пахітосками, зупинялися, пропускаючи інших людей, і знову ходили туди-сюди. Стільки гамору дівчині нечасто доводилося чути. Хоча ні, напевно, часто, адже у їдальні, де вона працювала, такий гур можна було зустріти ледь не щодня. Вона просто була здивована, що цей гамір видавали так багато людей, і вони прийшли не поїсти у робочий день, а так, поглядіти, одьожку собі прикупити, в принципі навіть якось відпочити, але явно не працювати по професії. Ну, окрім продавців і міліціянтів, що стояли то тут то там, стежачи, аби жодна нахабна жива істота не прихопила собі плаття з вішака, книгу з полиці, тарілки із стеляжу чи цукорок або ковбасу з якогось прилавка. Такі волоцюги, утім, траплялися – минуло лиш дві хвилини, коли низький жіночий голос із криком “Хапай злодія!” погнався за молодиком літ так із тринадцяти, що біг до виходу із темною м’якою булкою в руках.

Дівчина ахнула і відскочила, пропустивши хлопця, що пхнув двері й вибіг через них.

– В поліцію! Зловіть його! Ох ти ж скотиняка така! Хапайте злодія, кому кажу!

“Що не день, то якась катавасія” – тяжко подумала молодиця, зітхнувши і глянувши вслід зачиненим дверям, де зникли вже і постать дитини, і жінки, що гналася за ним.

А раптом людям їсти нічого? Невже ж забідніє хтось від одного буханця хліба?

Побачили б вони, що бачив Микола…

Дівчина посмутніла й опустила очі. Кулаки ніби самі собою стиснулися. От якби він був тут… Вона досі пам’ятала, як Тіна плакала на похороні, ставала на коліна разом ледь не з усім Березолем. І плакала, ні, ридала, вибачалася. А Куліш! Куліш, який поховав найкращого друга! Він падав на коліна, від його криків “Сонце моє!” кров стигла в жилах! Як він там… Тіна мала б знати. «Слово» ніби вже оговталося, але ж там досі пригнічені всі. Треба спитати…

– Дівчино, посеред залу не стійте. Пройти заважаєте.

Юлія вирвалася з думок, зойкнула і трохи відійшла. Точно, за чим вона тут… Хіба не за тим, аби прибрати собі пару нових сорочок?

Головань пішла рядами, приглядаючись до одежини. Різноманітні розміри і кольори рівними рядочками вишикувалися перед нею – щось складене на прилавках, а щось – вивішане на тремпелях на вішалках. Як на базарі, їй богу – “Купіте харошие сарочкі, харошие юбачкі, із Турциі! Дєвушка, ну дивіться, ну как на вас зшито! А вам шось підказать?”

Базар, а не універмаг.

Врешті, через багатостраждальні розмови з продавцями, що намагалися всунути їй навіть якісь купальники, як сказали “З Европи!”, у руках Головань таки опинилися декілька сорочок, спідниць і суконь, і дві вишиванки, які вона ледь як знайшла серед усього того крамового сміття майже однакового крою, що різнилося лише кольором. Ех, брат тоталітаризм, рідна стандартизація…

Треба було знайти примірочні. Так, треба було. Де ж вона тут поміряє одежу? Дійшли до Юлії чутки, що Хаторзі побудовані були навіть примірочні. Все для людей, як то кажуть, чи якось так. Де там ті європейського рівня кабінки для усамітнення й приміряння одягу? Аж цікаво, чи відчує вона справжню атмосферу сучасного демократичного світу!

“Сучасний демократичний світ”, направду, знаходився недалеко біля стіни, з на диво короткими чергами до нього. До одної такої черги встала і Юлія Головань.

Головне було – приміряти вишиванки і спідниці. Сорочки, в цілому, неважливі, так, поспати й походити на роботу. А от мода – оце те, що кухарку, попри скромну професію, завше цікавило і хвилювало. Нехай вишиванки зараз становили загрозу – вона не забуде себе в однакових сукнях!

Примірочна звільнилася, тож дівчина пройшла досередини, повісивши одежу на вішак. Виглядало скромно, та й чого вона хотіла від харківських примірочних? Се звичайного, може навіть гіршого, ніж зазвичай, вигляду примірочні столиці УРСР, що, напевно, нічим не відрізняються від будь-яких інших радянських примірочних. Маленька лавочка, маленьке дзеркало, і ніби з картону зроблені дерев’яні перегородки, що навіть від сильного дотику трохи прогиналися. Що ж, як для нашого часу для України небувала розкіш.

Не базар, голою перед людьми не буде – і уже добре.

Юлія зняла із себе свою вишиванку і спідницю і накинула на спідню сорочку новий фасон. Сидів погано. Верх не личив до низу. Зрозуміло, ця сорочка помандрує назад на вішак. А як щодо іншої?

Синя чи чорна спідниця – яка миліше сидить на тілі? До її білої сорочки личитиме ідеально. О, а її легке чорне пальто чудово доповнить образ! Тільки його вже на кінець літа – на осінь треба буде тягнути.

Гм, вона так впевнено думає про наступну осінь…

Вишиванки! Дві вишиванки – з червоно-чорною вишивкою і з вишивкою чорною повністю! Треба за них не забувати! Недарма ж так милі були оку!

А недарма кажуть, що вишивані сорочки пасують до усього! Яким був генієм вельмишанований пан Іван Франко, що ввів сорочку цю за повсякденний одяг!

Червоні й чорні нитки приємно лоскотали непокриті спіднім руки й невелике декольте. Бере! Гріх не узяти! Ах, іще ж як пасує одежина до обох спідниць! Як з дзеркала на неї привітно усміхається весела й інтелігентна українська темнокоса дівка!

Напевно, в цій темнокосій дівці зараз прокинулася якась прихована модниця!

А чорна! Чорна сорочечка! Ця точно також буде личити! Ох, Тіна буде в такому захваті, як побачить її нові вишиванки! І Тіні також візьме – он сукня, обшита синіми нитками, висить для неї на тремпелі! Як же ж для коханої пошкодувати грошей на такі гарні речі! Все ж, чудовий сей універмаг – он яку красу можна віднайти, просто походивши між його рядами!

Чорна спідниця, біла сорочка, і глибокий загадковий візерунок на грудях. Не вистачає лиш капелюшка. О, точно! Вона позичить в Тіни той, теж чорненький, що їй її золотокоса любов завжди без вагань позичає. О, або поїде до села й сплете собі з соломи великий широкий бриль, як учив її уже покійний дідо. А хоча – ні, її темна коса і так виглядає чудово! Ніби героїня кіно чи фотографії, чорно-біла, з кольоровими лише обличчям і очима, блакитними, як океан, закрутилася вона перед дзеркалом, аж забувши так нахабно і безстидно на деякий час за те, що знаходиться в людному універмазі, а за стінами універмагу відбуваються не найкращі події.

Раптом голову враз здавило тугим обручем. Гострий, різкий і сильній біль пройшовся по всій голові, ніби різанувши її найгострішим кинджалом або ніби в голові зненацька вибухнула ціла граната. Дівчина скрикнула. Руки самі потяглися до скронь, стиснувши їх у кривавій боротьбі над контролем. Кожен нерв, кожну клітинку мозку ніби розкололо навпіл і дівчина, стогнучи, опустилася по стінці на підлогу, трясучись, ніби у лихоманці.

Ні. Ні-ні-ні,  не можна, вона мусила пам’ятати. Таке трапилося до того лише три рази, але мусила. Буде лихо! Вона забуде про себе щось. Вона одразу це збагнула.

– Я – Юлія Головань, дівчина Тіни Ліберман. Я – Юлія Головань, дівчина Тіни Ліберман. Я – Юлія Головань, дівчина Тіни Ліберман… – гарячково й зосереджено зашепотіла сама до себе вона, прагнучи вкласти в одну цю фразу стільки сенсу й історії, щоб вмістилося усе її життя. Лише у цій фразі була її сутність. Лише цю треба було пам’ятати.

Вона – Юлія Головань, дівчина Тіни Ліберман.

Все інше – уже не так важливо.

За оцінкою дівчини, це тривало десь хвилин із п’ять, коли, зі здавлюючою всю голову мігренню, вона сиділа спочатку на підлозі, а тоді насилу пересіла на малесеньку лавочку. Світ кліпав перед очима, ніби кінематографічна плівка, дрижав, тремтів, блякнув і знову, затуманений болем, повертався в свій більш нормальний стан. Чи може це кліпала й тремтіла вона сама? На жаль, відповіді дати було неможливо. На якусь мить брюнетці здалося, ніби її не існує узагалі. І лише тоді, коли губи практично беззвучно нагадали мозку, що вона – Юлія Головань, біль нарешті трохи ущух.

Дівчина видихнула і протерла очі. Примірочна стала трохи чіткішою. Все на своїх місцях – і сорочки, і синя спідниця, і чорно-червона вишиванка. На ній все так само чорно-білий образ. В дзеркалі ізнов її блакитні очі.

Юлія Головань перевдягнулася в свою звичайну одіж, склала кілька не підходящих сорочок і вийшла з комірки для перевдягання. Повідчиняйте вікна! Душно, темно! Котра узагалі година?

Отже, що вона забула…

Кухарка, живе на Дзержинського, 82… Дівчина Тіни Ліберман, письменниці… Живе Тіна… В будинку «С»… Чорт… А де він?

З ким вона знається… Добре, Тіна, очевидно. Ще з ким?

З будинку «С» ще з кимось. Павло, Тичина, добре. О, Хвильовий є в їхній з Тіною компанії. Ще один Микола… А, Куліш. Йому зараз чомусь дуже погано, Тіна розповідала… А чого? Останнім часом усім в «С» погано… Чому? Що ж ото сталося недавно… Чорт, Юліє, згадуй!

– Чотири рублі. – буркнула продавчиня за прилавком.

– Зачекайте, це ж дорого…

– Ну а що ви хотіли? Зараз дефіцит. Брати будете?

– За спідниці і вишивані сорочки скільки вийде?

– Два рубля шістдесят.

– А спідниці з двома звичайними сорочками?

– Рубль шістдесят.

– Спідницю і сорочку одну давайте.

– Вісім-сят копійок.

І знову без вишиванки, в сорочці, що порветься за два місяці…

Де вона живе?.. На Дзержинського, 82, да…

– Перепрошую, а як до будинку «С» дістатися, не знаєте?

– По-человечески говорите, пожалуйста.

Тяжке непомітне зітхання.

– Как к дому «С» пройти, не знаете?

 

***

– Тіно, ну одягни хоча б раз знову тей плащ, він же ж такий гарний на тобі був…

– Не можу.

– Чого?

– Стидно.

– Чого? Невже не можна порадіти?

– Юль, ти знаєш, що не час… Після Хвильового…

– Ти майже не посміхаєшся, Тін. Але так не можна. У тебе є Юля. І я.

Тіна Ліберман і Юля Саніна сиділи на ліжку в білому просторі. Знову на брюнетці нічна сорочка. Тіна ж виглядала незвично. Замість вишиванки, коричневого плаща з жовтими візерунками, синьої спідниці й бордового берету, вона була одягнена у просте чорне пальто, спідницю і берет, навіть вишиванку замінила на звичайну строгу білу сорочку. Своє шикарне золоте волосся, замість зазвичай легковажно й весело розпущеної зачіски, вона зібрала в пучок ззаду, і зараз на думку Юлі спадало лише одне побоювання: тільки б потім не обрізала. Вона ходила так уже десь три тижні – якраз з моменту похорон Хвильового.

– Тін. Ти лише в чорному ходиш.

– Я знаю.

– Мені на тебе й дивитись моторошно.

– Я розумію.

– Одягни хоч завтра щось яскравіше.

– Не хочу.

– Тін.

– Ну не хочу…

– Ти ж знаєш, не можна бути весь час сумною й трагічною. Ти красива жінка з красивим волоссям і стилем.

– А партія таке забороняє. – надірваним голосом виплюнула Ліберман. У Саніної всередині все стиснулося. – Подумають, що я націоналістка і повія. Пхе… – погляд поетки презирливою посмішкою дивився перед собою, і уже ніби й не помічав подругу. Блондинка уже говорила більше сама до себе. – Хоча вони мене в будь-якому випадку сприймуть за націоналістку. Що так, що так. Я наступна за Хвильовим…

– Ану припини! – нарешті вибухнула Юля. – Припини це все казати! Думаєш, нам з Юлею легко буде це слухати? Думаєш, легко? Ти житимеш ще довго! З Юлею! Союз не вічним буде! Ти мусиш дочекатися незалежності!

– А вона буде?

– Буде!

– Хіба ти живеш в незалежності?

– Я особисто – ні. Але Україна незалежна! Я говорю тобі майбутнє, цього не можна робити, але я не можу тут сидіти і слухати, як ти себе закопуєш! Смерть Хвильового не марна! Запам’ятай це, будь ласка. Усе це – не марно. Ти побачиш!

– І ти не брешеш?

– Біс би мене побрав, якщо брешу?

Тіна пильно глянула на неї, опустила голову, і її плечі нарешті трохи розправилися і розслабились. Вона мовчала десь з хвилину, ніби обдумуючи все, що щойно почула.

– Я одягну завтра вишиванку. – врешті підняла очі вона на Саніну. – Обіцяю. – і нешироко усміхнулася.

Брюнетка видихнула і заключила Ліберман в міцні обійми.

– Молодець. Моя дівчинка…

О, новий спогад! Юля так колись комусь казала! Тільки кому? Молодець, моя дівчинка…

Неважливо. Запише згодом і подумає.

– Молодець. Не дозволяй собі так опускатись, добре? Ще все добре буде. Все попереду.

– Добре… Повірю тобі, Юль… І вишиванку одягну…

– Добре… Я рада дуже…

– Тоді поговоримо?

– Поговоримо. Розказуй. Як там всі?

Тіна нарешті повністю видихнула і розправила плечі – і перед співачкою знову постала серйозна і врівноважена дівчина – живий очевидець її минулого життя.

– Оговтуються ще. В цілому все, як я тобі востаннє розказувала. Ні на Любі, ні на Миколі – лиць немає. Пробують працювати потроху, але нічого сущого останнім часом ніхто не пише.

– Що по Кулішу?

– Краще. Тоня говорила, що від нього револьвер сховала. Але він побачив і одразу її запевнив, що того ж, що й Хвильовий, не зробить. Всі насторожені досі ходять. Досвітній постійно до Уманцевої в квартиру проситься. Нащо, правда, не знаю. Але якщо подумати, він же своїми очами бачив. Може, посидіти подумати там хоче. Прийшло літо, але ніхто не звертає уваги. Юля моя сьогодні ніби якась загублена ходить. Задумана. Не знаю, що їй сталося. Зайшла до мене сьогодні, попросила разом до її дому пройтися. Я її питала, вона сказала, що все нормально. А сама ніби в собі. Отака, як ти в перші дні була – до неї зараз якось дуже довго доходить сенс запитань, які я їй ставлю. Боюся я за неї…

– Може, просто про Хвильового думала. Або справді щось сталося.

– Але що? Вона сказала, що все нормально.

– Оце вже не знаю… Це хіба ти можеш допитатися.

– Якби я сама знала, як…

– Спробуй завтра, може, в неї щось попитати.

– Та треба буде. Я її так не залишу просто. Завтра спитаю ще точно. Поки ти ще розкажи, що в тебе? Щось згадала?

– Згадала. Після роботи, ввечері, ми з Мартою пройшлися Хрещатиком. І я чітко прям зрозуміла, що в мене було щось дуже важливе у Жовтневому Палаці. Погода така сама була, як в той день, а над Палацом зависла біла хмарка. От глянула на цю хмарку – і згадала. І перед очима – біла плісирована сукня! З якого дива – не знаю. Мені вона ще уявлялася в той день, коли ти до мене в театр приходила, на «Ти[Романтику]». Ніби… Хтось таку носив. Вона ще й достобіса дорога була. Ну, сукня. А може, й людина. Це вже не пам’ятаю. Ну, але це вже пішли деталі!

– Може, ти в тому Жовтневому співала?

– Та ти що, смієшся? Я більше схиляюся до думки, що я там побачила якусь виставу чи артиста, і мені це, як кажуть, дало “чарівний пендель”.

– Зрозуміло… Теж можливо…

– Ну або я ріл там співала. Але це вже сумніваюсь. Це треба згадувати, як я співала.

– Невже ти досі не пам’ятаєш, як співати?

– Щоб ти розуміла, я пробувала в цих співах поправлятися! І або Вал казав, що виходить жахливо, або мені самій не подобалося, або мені воно нічого не давало. Треба заспівати щось важливе, як я розумію. І бляха, як же важко знайти хоч одну таку пісню!

– Але ти шукаєш.

– Ну а що ще робити? Не їм, не п’ю домашнього, один перекус на день, а інше – робота й дослідження! Всі топ-чарти вже перерила, і нічого нема.

– Погано…

– Погано.

– Але з тобою Марта?

– Так, вона є.

– Тоді знайдете. Може, в наших піснях пошукати?

– Наприклад, в яких?

– Не знаю…

– Ну як не знаєш… То заспівай вже ті, які маєш.

Юля й сама не зрозуміла, чому раптом їй на думку спала така пропозиція. Брюнетка затнулася. Боже, що вона ляпнула? Яке “заспівай”? Вона тобі не особиста артистка! Так, хочеться знов почути, як вона співає, бо в Тіни, сука, чарівний голос! Але це не дає тобі право…

– Що?

– Вибач, я не подумала. Ляпнула так недоречно…

– Ні, я не про те. Що заспівати?

Саніна підняла голову.

– Шо?

– Ну…

Дівчата замовкли, витріщившись одна на одну. Здається, жодна не зрозуміла, що сказала. Дві пари очей – блакитні, мов океани і жовто-сірі, мов фотографії – впилися одна в одну з нерозумінням.

Врешті блакитні хихикнули і тепло усміхнулися.

– Гм… Заспівай… Свої улюблені. І улюблені Юліні. Будь ласка.