13.05.2029(933)

Вогонь. Вогонь із печі.

Це єдине, що він бачив перед собою.

І дарма, що зараз піч не горіла.

У вікно заглядало сонце – ранок суботи тринадцятого травня видався не в тему погожим. Чоловік сперся на підвіконня, видихнувши, і зрозумів, що руки його, зі зрозумілих причин, трусяться.

Він мусить. Після усього, що йому довелося побачити, він не заслуговує на життя.

У голові знову зрив вогонь із печі, в якому горіли папери. Його папери. Скільки він над тими паперами провозився? Скільки було віддано їм здорового сну?

Це тепер неважливо. Уночі їх з’їло вогнище. Що, огонь, смачно було? Візьми ж і мене з’їж. Як їли люди людей в тому селі, де ми були з Любченком. Люди людей їдять… Гм… Як же ж до такого можна було дійти?..

То все йде за планом, кажете…

У тому огні, де горіли його «Коммольці», він бачив очі. Пусті, сухі, майже дикі, і такі нещасні… Голодні…

Дві пари очей. Хлопчик і дівчинка. Дівчинка старша, хлопчику десь із п’ять. Як вони тільки вижили? Дивились на нього… Ні, не так. Крізь нього. Крізь шкіру, прямо в душу.

– Дядьку… Дайте хліба… В хаті їсти нічого…

Тягнула до нього руку, ковшиком складену – в місті так жебраки монети просять. Хлопчик обхоплював худющі ноги і висів на ній. Брат і сестра. Такі ж сірі, колись, напевно, ясні очі… Тепер ця ясність затуманена, затемнена впалими синцями на очах. Шкіра та кості… Кості та очі… Все…

– Дядьку… Дайте хліба… В хаті їсти нічого…

Цим очам він би не зміг одмовити… Взяла хліб та й прошепотіла сухе, але щире “Дякую”. Йшла повільно. Ні, не йшла. Просто пересувала ноги, волочучи за собою малого братика.

Якщо не втримається і не насититься цим хлібом – вона його з’їсть. Микола одразу це збагнув.

То все йде за планом, кажете…

Сонце нещадно засліпило очі, висунувшись з-за малесенької хмари. Де ти взялася, хмарко? Краще б і не йшла далі. Зупинись, хай вітер не дує, а залишить «Слово» в твоїй тіні. А хоча – ні, попри все, люди мають залишитися щасливими. Світи, сонце. Ти світиш зовсім неправильно, не в тему, не так, але світи. Хоч для когось цей ранок видасться погожим, чистим і щасливим.

Хвильовий відійшов від вікна, спробувавши вгамувати тремтячі руки. Не вийшло. Перед очима знову повстали чужі очі, і гори голодних трупів, і вогонь, нещадно пожираючий нескінчених «Коммольців». Коммольці… А ти ж, дівча, могла цим коммольцем буть – от тобі якраз по вигляду 13-14… Он, з Володьою Кулішем могла б познайомитись, з хлопцями «Слов’ян» подружитись… Може, навіть з його Любою, його Золотим Любистком, могла познайомитись. Тільки ж ти не тут… Ти в забутому Богом і партією селі, вмираєш від голоду і волочиш за собою свого молодшого братика, що вхопив тебе за худющу ногу. Оце, напевно, так і виглядає смерть – йде собі у невідомому напрямку, ледь пересуваючи ноги, і тягне на собі мале дитя… Янгелика…

Хоча чи будеш, бачивши все це, вірити в Бога, в янголів, в якусь святу силу, яка оберігає від зла? За що страждають ці люди? За що страждають ці діти? За партію? То чому ж ти, Боже, не дивишся на ту партію? Чого ж ти їх не покараєш?

Очі, вогонь. І ще чотири пари очей. Досвітній і Куліш. Вони за стіною. Чекають на читання роману. Не знають, що він уночі ще згорів. Пес Пом – він там же, тужливо скавчить. Знає, що станеться, розумник.

Михайло Яловий… Його він бачив із вікна, сьогодні вночі, коли його виводили зі «Слова», тримаючи руки ззаду, ніби в злодія. В той момент хотілося вибігти на вулицю і кричати “Куди? Куди?! Пустіть!”

За що?

За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію…

Опустивши голову, бере у руки блиск холодного металу, знову нервово видихнувши. Після всього, що він бачив, він не заслуговує на життя. Він піде з ними, з цими малими дітьми, з цими людьми, які помирають від тої червоної партії. Хай знають люди, що це не він себе вбиває, а більшовики. Камінь з серця врешті упаде – ось, зараз, за хвилину. Хоча, разом із каменем, упаде й саме серце, переставши битися.

Сідає за стіл і приставляє холодний метал револьвера до правої скроні. Затрясло, як у пропасниці.

Видих, аби втамувати усі почуття. Тепер навіть очей з вогнем перед очима не видно. Востаннє оглядає кімнату, затримує погляд на дверях. За ними – товариші. Час у «Слові» плине своїм ходом.

– Отже, як каже Семенко… – шепотить сам до себе Микола, – Ясно…

Хвильовий мружить очі.

Різкий, гучністю десь зі сто п’ятдесят децибелів, звук рве повітря, ніби натягнуту струну. Страшний, схожий на гуркіт грому, він триває менше секунди, але відлуння від пострілу миттю заполоняє весь будинок, і стає зрозуміло – не вщухне воно ще дуже довго.

Час у будинку української інтелігенції зупинився.

***

День неділі тринадцятого травня видався хмарним, проте достатньо світлим. Світло-сірі хмари обсіли небо, ніби якісь незадоволені, проте загалом світла на вулиці було достатньо.

Якраз аби знову пройтися вулицями Києва з навушниками у вухах.

Юля вистрибнула з ліжка. Цього ранку поспішати їй було нікуди. Марта поїхала у відрядження до Чернівців, а на Вала останнім часом взагалі було якось байдуже. Було шкода лишень, що поки Саніна не мала своєї власності, тож втекти від нього не могла, та й обережність поки що теж давала своє.

Дівчина подумала і знову впала на постіль. Знову ж таки – поспішати було зовсім нікуди. Захотілося засісти в телефоні, може, погортати Тік Ток. Тіна сьогодні не приходила, тому ранок видавався нудним. Через деякий час і соціальні мережі наскучили.

Треба піти поснідати.

Юля солодко потягнулася і таки встала. Одразу накинула на себе вуличні сорочку і штани, оскільки таки планувала пройтися.

Вал уже порався на кухні – на сковорідці переверталася, здається, вермішель. Макарони по-флотськи. Ще й, схоже, з томатним соусом. В момент у Саннової від самого запаху розігрався апетит. Хотілося кинутися, одразу вирвати прямо з плити ту сковорідку і налягти на їжу, просити добавки…

Проте натомість Оля підійшла до чоловіка і м’яко спробувала витягнути кухонну лопатку з його рук. Той одразу здивовано обернувся, і дівчина аж відчула, як його долоня міцніше обхопила дерев’яшку.

– Шо таке, Оль?

– Давай сьогодні я приготую.

Пальці Бебка стиснули лопатку ще сильніше.

– У цьому нема потреби, мила. Сьогодні все готую я. Відпочивай, чого тобі паритись коло цеї плити.

– А я хочу поратись коло неї. Ну Вал, я дуже давно нічого не готувала самостійно!

– От! А не дай Боже, не вийде в тебе, що буде?

– З’їм те, що не вийшло, мені байдуже. Ну дай лопатку!

– От! Я не дозволю тобі гризти якесь неудачне блюдо! Сідай за стіл і чекай.

Брюнетка похилила голову, глянувши на сковорідку. В животі знову закрутило від самого вигляду страви – макарони, білий курячий фарш, морква, соковитий томатний соус…

А що це біля сковорідки?

Саннова кліпнула. Біля сковорідки стояла зовсім маленька коричнева пляшечка – в таку зазвичай наливають краплі-ліки від серця. Відкрита, кришечка лежить поруч.

Вал знову нахмурив брови, поклавши руку на краплі і знову змусивши подивитися в його обличчя.

– Оль, не стій. Зара макарони згорять!

– Але я хочу до плити!

– Не хочеш! – нарешті вибухнув Бебко. – Іди до столу. Прошу, Оль, не заважай.

Дівчина зітхнула і відійшла від чоловіка, нарешті уступивши йому місце біля сковорідки.

– Вибач… – мовила вона, нещиро, але в звичній манері.

Оля повільно сіла за стіл, а кухню знову заповнив божественний аромат. Проте одне, що раптом занепокоїло дівчину – що то були за краплі?

Саннова знову повернула голову до Бебка. Той видихнув, і взяв щось у руки – дівчина не розібрала, що. Вже за кілька секунд рука чоловіка затрусилася, сиплючи над стравою сіль. Брюнетка тяжко зітхнула і хотіла вже прикрити очі…

Проте раптом широко їх розплющила. Ємності для солі і перцю стояли на полиці, абсолютно нечепані. Проте що тоді робить Вал, якщо не сипле ні сіль, ні перець? У подружжя було лише дві ємності для спецій…

Здогадка прийшла одразу – краплі. Ось чому вони стояли біля сковорідки. І краплі явно не звичайні. Для чого вони – Оля поки не знала, але неприємне передчуття одразу скрутилося в серці. Ні дівчина, ні чоловік, проблем зі здоров’ям не мали, хворіли востаннє десь з півроку тому, та й зараз хворим Вал не виглядав, вже перемішуючи макарони.

Тоді навіщо сипати щось в страву?

Брюнетка нервово видихнула. Ні, їсти вона точно не буде…

Проте лише кілька хвилин – і перед нею поставили сніданок – з усією ніжністю і серйозністю чоловік підсунув до неї тарілку. Виглядало… Апетитно. Тільки їсти не хотілося зовсім. Питати про краплі теж було не зручно – за такою цікавістю Бебко міг запідозрити щось. Порція велика, виплюнути не вдасться… Розмазати по тарілці теж…

– Смачного, кохана.

– Дякую, любий.

Натягнуто посміхнувшись, Оля видихнула і все ж узяла до рук виделку. Почувалася ніби її загнали в пастку, з якої нема виходу. Дівчина зачерпнула макаронів і піднесла до рота першу порцію. Смакувало… як завжди. Серйозно, жодного чужорідного присмаку. Біс би тебе побрав…

Їли в тиші – Вал просто зосереджено жуючи, Саннова ж жуючи напружено і прикидуючи, як би швидше забратися з-за столу. Врешті дівчина проковтнула останню макаронину (залишивши на тарілці ще з десяток розмазаних) і встала, одразу вийшовши на поріг.

– Я гуляти. Дякую за сніданок, Вал.

– О, а давай я з тобою? Давно ми разом не гуляли, пару місяців, здається.

– Валюнь, давай не сьогодні. Згодом. Сьогодні в мене настрій на самотність.

– А ти не до Марти часом йдеш? Щось часто в тебе настрій на самотність, вдома так рідко буваєш.

– Вал, Марта в Чернівцях у відрядженні. Як я тобі до неї піду, автобус через пів України викличу? Та й ти мене що, ревнуєш до неї, чи як?

– Не брешеш?

– Ні.

– Іди. Якщо мимо «Фори» пройдеш, найди і купи Фейрі чи іншого якогось миющого. На кухні закінчується.

– Добре, Вал.

– Дома щоб ввечері була.

– Мг. Все, бувай.

Оля взула свої кросівки і нарешті вистрибнула з квартири, зачинивши її на ключ, не чекаючи, доки закриє чоловік. Дівчина видихнула і попрямувала до ліфту, де спустилася на перший поверх і вийшла з дому Бебка.

А тоді – побігла подалі.

Залишатися вдома знову зовсім не хотілося, в животі і в мозку коїлося незрозуміло що. Саніна відбігла від будинку на добрячу відстань, забігла в парк і тяжко віддихалася. Треба було робити щось, аби вивести ті злощасні краплі невідомого походження з організму, проте що?

Брюнетка сіла на лавочку, поклавши руку на живіт. Ну щось же має бути!

Розвиднювалось. Парк імені Фоміна біля станції метро «Університет» потроху наповнювався людьми і сонячним світлом. Юля роззирнулася навкруги, прикидуючи, куди можна піти. Саніна знала ботанічний сад як свої п’ять пальців, оскільки часто гуляла тут; і з Валом, і з Мартою, і поодинці, проте зараз цей сад виглядав радше як печера без виходу, ніж як місце відпочинку. Врешті, дівчина і сама почувалася печерою без виходу – її нагодували невідомими медикаментами, можливо, навіть чимось отруйним, а вона й не знає, що з цим робити!

Брюнетка зітхнула і глянула трохи вправо від себе. Там, десь за метрів 20, знаходилася колись біла маленька будівля, уся розмальована графіті. Юля секунду подумала, зв’язала волосся в хвіст резинкою з сумки і встала, попрямувавши туди.

«ПРОХІД – 5 ГРН»

– чітко скандував текст повішеного на привідкриті двері листочка у файлику, надрукований незамислуватим шрифтом “Georgia”. Подумки вилаявшись, що за вхід до вбиральні нині треба платити, Саніна витягла копійку вказаним номіналом, заплатила і пройшла в якусь з кабінок.

Дівчина скривилася, проте власну відразу швидко було придушено. Треба було зібратися, аби швидко вивести краплі з організму. Юля видихнула і, трохи нахилившись, поклала в рот два пальці. Кілька секунд ще вагалася, а тоді з силою натиснула на власний язик.

Спрацював блювотний рефлекс – брюнетка закашлялася, проте вперто продовжувала натиск. Мить – неперетравлені макарони вийшли через рот разом з густим шлунковим соком.

Треба… Так треба…

Блювота продовжувалася ще з хвилину, можливо, трохи менше – і за цей час Саніна три рази пошкодувала, що наважилась на це, що їла ті макарони, що вийшла за Вала, що погодилась йти проти нього, що взагалі народилась. Живіт крутило, горло і стравохід боліли. Врешті у воду впали останні згустки жовтої маси з ледь видимою зеленню – це вийшли рештки картопляної запіканки, яку брюнетка їла ще вчора на вечерю.

Дівчина кашлянула і виплюнула слиз з ротової порожнини разом зі слиною. Очі сльозилися. Юля шморгнула носом і спустила воду у вбиральні. Тоді видихнула і вийшла назад на свіже повітря.

– У Вас усе добре? – занепокоєно звернулася до неї касирша, яка лише кілька хвилин тому прийняла у неї монету.

– Так, все гаразд. – сухо, але полегшено відмовила Саніна, пройшовши повз жінки. Дихати було важко, живіт крутило від пустоти, але водночас із цим дівчина відчула якесь дивне полегшення – якщо всередині порожньо, значить разом із їжею вийшли і ті злощасні краплі. Дівчина сіла на вже знайому лавочку і витягла телефон. Вона вже хотіла написати Марті, але палець застиг над екраном.

А якщо прослушка?..

Плечі опустилися, і вже встигнувший написатися текст “Марто, я дізналася, що” був швидко видалений. Юля відкинула голову і заплющила очі.

Живіт закрутило ще дужче – голод диким звіром пройшовся по шлунку. Боже, а здавалося б, так треба… Певно, організм не звик, що медикаменти з нього виводяться таким шляхом… Скільки ж часу її ними поїли… Яка мала бути закономірність вживання? І головне – на що, чорт забирай, ці ліки впливають?

Над усім цим Саніна розмірковувала, здається, якось абсолютно поверхнево, проте з незрозумілою ясністю у думках. Кожна думка була чіткою, хоч скороплинною. Може, краплі блокували думки або спогади? Цілком можливо…

Дівчина розплющила очі. Погода знову трохи зіпсувалася. Брюнетка встала з лави і задумалася.

Куди іти – зрозуміло не було. В кафе не хотілося, бо, якщо медикаменти були виведені не всі, вона випадково могла запустити реакцію заново. Цього хотілося найменше.

Але врешті розум підказав – бібліотека або книгарня. Так. В бібліотеці можна легко знайти потрібну для свого розслідування інформацію. Кивнувши самій собі, Юля повернула до входу в метро. Поїздочка з «Університету» до «Деміївської» станції буде довгою…

 

***

Ручка з олівцем чиркали по листку паперу, намагаючись знайти і виписати щось схоже на історію Тіни і Юлі. Боже, ну невже в той час ніхто взагалі нічого не писав нічого, що хоч віддалено нагадувало кохання?

Перед брюнеткою цілою дугою вишикувалось з десяток книжок і збірок абсолютно різних авторів і тем. Тут кохання, тут – Куліш, тут Підмогильний, тут щось знову про радянщину і патріотизм… Де хоть щось 1930-1934 хоча б? Нахіба тих письменників туди поселили, якщо вони ні про що, крім УРСР і революції не писали? Де любов, Господи?

Єдине, що було плюс-мінус підходяще – лірика Сосюри, але й те не дало жодних поштовхів до якихось паралелей та згадок. Тільки хотілося щось припустити: “О, а це може бути про них!” – але жодного “прозріння” щодо паралельного життя не відбувалося, і Саніній тільки ще більше хотілося гупатися головою об стіл. Вона вже з три години просиділа над палітурками – старими і новими – аби виписати нагадування про життя на листочок, який Юля ввічливо спиздила (попросила) у бібліотекарки. Нічого, бляха… Ніщо не схоже на їх історію кохання.

Партія, перша світова, романи, заклики, тоталітаризм… Сосюра, Тичина, Смолич, Ґео Шкурупій (хто це?)…

Ще б трохи, і вона заматюкалася б уголос. Треба було спитати в бібліотекарів, про Тіну, Юлю, але як же? Якщо про них нічого немає в книгарнях і навіть Хоменко нічого про них не чув? Чи може вважатися Хоменко експертом? Напевно…

Тоді питаємо щось про кохання…

– Вибачте! – тихо гукнула дівчина, підійшовши за стійку бібліотекарки. – А у вас є щось з Розстріляного Відродження, про кохання? Що тільки не перешукала, не можу знайти. Десь з дев’ятсот тридцятого.

– Ой, про кохання… Двадцять восьмого року підійде?

– Ні, мені тільки тридцятого і трохи пізніше треба.

– Якщо не секрет, навіщо така точність?

– Хочу дослідити любов будинку “Слово”.

– Тобто вам про будинок «Слово»?

– Бажано, дуже бажано з нього. Книжку Куліша почитала, тепер потрібні твори.

– У нас так-то багато нема… Ну, якщо 1936 підходить, то це вам Сосюра. Але він ніби переїхав в Київ на той час.

– Давайте… А більше такого, щоб прям кохання нема?

– Так-то, нема… А хоча… – жінка задумала. – Почекайте-но… Є! Зовсім нова збірочка віршів!

– Так треба ж 30-х років…

– А її тільки недавно знайшли. До того, напевно, вважалась втраченою, а тільки в березні виплила. У «Роліті» знайшли.

У «Роліті»…

А про таку локацію Юля, здається, ще не чула…

– А що це за «Роліт»?

– Дивно, якщо ви ніколи не чули, якщо «Словом» цікавитесь..

– Не чула…

– Продовження цього будинку, фактично. Будинок в Києві, куди переселили деяких тих, хто пережив репресії.

– Наприклад?

– Остап Вишня, Володимир Сосюра, Павло Тичина з найвідоміших. У нас книжка про цей дім є, може, цікаво буде.

– Давайте спочатку ті вірші, які знайшли. Може, за книгою прийду пізніше.

– Проблем нема.

Жінка зникла в якомусь із відділів, залишивши Юлю стояти одну. Тичина… Як Тіна розказувала, її друг. Тільки б не про партію, тільки б не про партію…

Збірка виявилася тоненькою і маленькою, зробленою, на перший погляд, недбало. – формат приблизно А6+, сторінок ну явно менше ста, навіть 80 не факт, що є, обкладинка картонна… Видно, примірник сигнальний.

– Ви не дивіться, що такий вигляд у збірочки. Все ж, за два місяці фактично збірка зробилась. – кивнула бібліотекарка, помітивши погляд Саніної. – Там практично половина всіх є, що знайшли.

– Практично? Половина?

– Буде друга частина, а деякі прийняли рішення не друкувати.

– Чому?

– Не знаю, ніби там порушення якихось поганих тем.

– Наприклад?

– Сказала ж – не знаю. Ніби якісь ЛГБТ-теми, чи що там. В цілому, це не так важливо. В збірці все одно майже все.

Дівчина кивнула і подумки записала цю інформацію – ага, то там було щось про одностатеві пари…

– А як знайшли збірку?

– Всієї історії не знаю, але читала. Там ніби була якась старовинна шафа, а в ній така ніби потаємна поличка, замаскована так, що її неможливо було побачити. Видно, Тичина цю полицю зробив сам. Розібрав шафу і сам вирізав. То ця шафа там купу років простояла, а коли взялися її розбирати, бо в квартирі ремонт робили, то вірші звідти й повипадали. Отак і знайшли.

– Боже, яка історія…

– Скажіть? Я чула, що їх там було так багато, що вони по всій підлозі розлетілися. Все ж, скільки років Тичина у Роліті жив! З 34-го! Ще хочуть дім на Терещенківській обшукати добре, це там, де музей Тичини, кажуть, що там теж вірші можуть бути. Не віриться, що, окрім партії, він писав ще й красу, кохання, і, схоже, не зраджував своїм ідеалам. Тож… Може, збірочка й неохайна, проте вірші в ній точно ні. Я, якщо чесно, впевнена, що коли її в більшому накладі надрукують, попит буде величезний.

– Я в цьому не сумніваюсь.

Брюнетка усміхнулася, взяла збірочку і кивнула, підішовши до стола.

 

Нічні кларнети

Павло Тичина

 

Отже, Нічні кларнети… Як алюзія на першу, Сонячну, збірку… Ніби нічна темрява після сонячного світла…

В цілому, як і все Павлове життя…

Так, вона тут не для того, аби розгрібати проблеми письменника, що жив більше півстоліття тому. Юля коротко видихнула і розгорнула книжечку.

 

РАБ

 

Я раб душею, й Сонцем звацьсь не вартий,

Я заховався,

Зовсім зник,

Й співця дар я заслав в тюрму під варту.

Давно забув весну перед очами.

Я закохався

В звук – не в крик,

А в голос солов’я в квітучім гаю.

Я втратив душу, голос, впав додолу,

І я – невільник

Власних дум.

Я – раб давно, хоча досяг престолу.

Колись, можливо, знов до Сонця зрину.

Щоб волю дивну

Знов відчув,

Під крилами пісень тих солов’їних.

 

09.IX.959

 

ДІВЧИНА З ТРОЯНДАМИ 

моїй іще живій товаришці 

 

Моє кохання, певно, зовсім правильне –

Вона ж не в праві взагалі кохать.

Іде собі, з червоними трояндами,

Що у руках посміли вже зів’ять.

Вона кохає Вас по-особливому.

Лиш гляньте – Сонце! – То іде Вона!

Лиш гляньте, як на личку Її милому

Розквітла завеснянена зима!

У Неї в серці – ноти порум’янені

І тихий шелест голосу дерев,

І вечори із Вами у компанії,

І темний ранок, що уже помер.

І хоче лиш, щоб Ви Її помітили…

Та Ви уже давно померли, так?

О, смертники!

Ви вже померли, так?

Ви не підете під вівтар заквітчені;

Вона вплете у свій віночок мак,

Щоб Вас згадати… Чи оті трояндові

Квітки червоні… Й в чорних пелюстках

Зіниці збачить, й очі затуманені

Що будуть переслідувати в снах.

Заплаче тихо, погляд відвертатиме,

Не знатиме, де поховали Вас,

Напевно, вже ніколи не кохатиме

Так, як кохала за життя лиш раз.

Летіти вище хмар до вас хотітиме,

Але згадає: то великий гріх.

Й за душу Вашу Господа молитиме,

Щоб Вам в Раю було багато втіх.

І знов заплаче над двома трояндами,

Згадає радість Ваших тихих дум,

А в осінь – стежитиме за жура́влями,

Що понесуть у світ Її журбу.

Вона троянди чорні вже не викине,

Хай навіть Ви уже померли… Так?

Ви – смертники,

Й ви вже померли, так?

Під Сонце не піде Вона заквітчена,

З малим букетом у своїх руках.

 

15.II.946

 

Блін, моторошно… Чомусь саме від цього вірша Саніній раптом стало дуже незатишно. Фу, кохання, яке розірвала війна… Вірш же після Другої Світової написаний…

До речі, цікаво, скільки Тичина писав про війну?

Неважливо. Треба читати далі – там і побачить.

Після ще кількох віршів стало зрозуміло, що компонування між віршами, м’яко кажучи, немає. Серйозно, воно взагалі було відсутнє. Ні тобі по датах, ні по алфавіту, ні по темах – суцільна мішанка усього. А проте вірші про кохання там справді були, причому немало. Іронічно, що більшість пов’язані з війною. А проте, здається, пам’ять в Юлі забрали якраз під час війни…

 

КОРАБЛІ

 

Ми розійшлись, як в морі кораблі,

Чи їх спалили, поки ми мовчали.

– Я вас люблю! – в дуеті прокричали.

Чи справді одне одного любили?

Чи ті цілунки наші були щирі,

Що увібрали стіни мовчазні?

 

Гуляли в полі, слухали пташок,

І про кохання наше вірш писали,

Любилися удома вечорами,

– Ах, жалюгідні! – всі на нас дивились,

А я з тобою, й це – найвища милість –

Настільки вільні від чужих думок.

 

Світ впав на дно, й лишились тільки ми

Й мелодія, якась позапланетна.

Нам освітила світ любов шляхетна,

У морі два вітрильника немовби,

У штормі із чужої злої мови,

Гойдалися – два білі кораблі.

 

Й нічого не завадило кохати,

Лишень вітрила дужче підіймали.

Можливо, забагато ми мовчали,

І відпливли далеко – й не здогнати.

 

Чи ми колись зустрінемося знову?

Прийдемо разом до того ж причалу,

І, крізь розлуку, гостру і тривалу,

Обіймемося з довгої дороги.

 

Пройдемо разом темні люті води,

А пощастить – то пройдемо й вогонь.

Любили? Ми мовчали справді довго.

Тепер в піснях хай тоне ця любов.

 

12.V.936

 

Зосереджено прикласти руку до скроні. Нова пісня і моменти знову пішли в спогади.

Ти пробачав ту весну,

Але байдуже,

В твоїх очах 

Дні останні Венеції…

 

Кораблі… Ще й одразу два аранжування… А звідки друге? Дивно…

Юля зосереджено вчиталася в рядки, вишукуючи навіть найменші деталі. Так, позапланетне – слово знайоме… Позапланетна мелодія… Було щось таке! А обійми… Обійми з кимось теж були, з довгої дороги… А з ким… Але ж блін, з цими обіймами до неї міг підійти будь-хто… Чорт… Знову загадка…

Виписати все на папірець. Чорт, Марто, невчасно ти в відрядження вирушила! В щоденнику було б набагато легше! Шкода, що нема ключа від її квартири…

Краще б Вал кудись поїхав, їх богу… Тільки заважає… І краплі тоді б не прийняла, і він був би зайнятий, йому було б не до неї. Від думки про ранкові медикаменти та блювоту по тілу пройшлись дрижаки. В животі зрадливо забурчало. Ні, їсти сьогодні навряд чи вийде. І голова болить… Такий тупий біль, ніби вона довго ходила в натягнутій на голову затісній шапці. Так, треба відігнати думки про це геть. Книга… Так, книга… Треба знову почитати вірші…

В підсумку, через прочитання половини збірки (іноді спадала концентрація через думки про їжу і доводилося перечитувати деякі вірші з початку) вдалося згадати ще кілька деталей.

Перше – «Серце». Під час перечитування ще одного з віршів про кохання згадалася ще одна пісня, причому дуже чутлива. Спогади також підкинулися про те, що Юля цю пісню дуже любила,  плакала під неї.

Друге – Чернігів. Дивно, але були чіткі спогади, як вона з Валом і ще кимось були в Чернігові – це згадалося після вірша про Батьківщину Тичини.

Третє – найсумніше – прийшло усвідомлення, що Юля не пам’ятає батьків. Ще один вірш (четверте) допоміг згадати колір їх волосся. На інше пам’яті не вистачило.

Загалом, спогади, які виникали під час прочитання, були якимось дуже дріб’язковими і маленькими, крім тих, що перечислено зверху. Пісень нових не було, але було чимало не дуже важливих моментів, прогулянок…

Та ніби треба ті прогулянки! Хоча б якусь людину!

Але нічого не було…

Ну, але вже хоч щось.

Іноді Тичину читати набридало, тоді Саніна просто брала Сосюру і Хвильового. Недарма ж Тіна на виставі показала на Сосюру. А, вона ще на Вишню показувала… Але Остап ж писав самі усмішки… А в нього були прості вірші? Треба глянути…

Наскільки ж мало вона знає про Розстріляне Відродження, все таки…

Годинник на стіні пробив шість разів, сповіщаючи відвідувачів бібліотеки про настання вечора. Чорт… Вона пробула тут майже чотири години! Ну да, шукаючи з півтори години потрібну інформацію, а потім читаючи потрібне… Звісно, буде довго…

А зараз варто було йти додому. Вона йшла з дому ще зранку, десь опівдні, а не може прийти уже шість годин! Якщо не повернеться скоро, Вал виб’є на сполох. Ну, або, як мінімум, подзвонить і спитає, де вона. Правду говорити не можна було, а брехати не хотілося…

Тож брюнетка швиденько зазбиралася.

– Дякую за книгу. Скоріш за все, прийду або завтра, або через декілька днів, дочитаю. Відкладіть її для мене, будь ласка.

– Так взяти ж можете. Вона вже в базах бібліотеки є.

– На жаль, маю причини, за якими не можу взяти… Відкладіть, будь ласка.

– Окей. Відкладу вам до наступного понеділка. Добре?

– Підходить. Дякую.

– Гарної днини вам!

– Дякую, навзаєм!

Вискочити з бібліотеки і одразу перейти дорогу – там метро.

Так, півгодини поїздочки назад… Треба поки знайти вірші Остапа Вишні…

 

***

До ліжка лягала з сумом, але з надією.

Вал таки насварив за дуже довгу прогулянку, питав, розпитував, де була. Довелося брехати, що на Хрещатику, а тоді в Гідропарку. Насварили за розтринькування грошей в метро, але Бебко кинув на карту шістнадцять гривень. Ну, й на тому треба було подякувати. Зазвичай грошей він Олі не давав.

«Фейрі» вона все ж купила, бо якби не взяла, скандал був би ще більший. Втім, чоловік не оцінив це, хоч пом’якшав, але навіть “дякую” не сказав.

Від вечері вона відмовилася. В думках нарешті настав лад і руйнувати цього не хотілося. У себе в кімнаті Саніна підкріпилася лише декількома карамельками, і хоча цього було явно недостатньо, плюс-мінус наїлася.

Потім вона кілька годин перечитувала “Ніч перед кінцем світу”, а о пів на одинадцяту почала збиратися спати.

До речі, довго не спалося. Хоча хотілося скоріше заснути, зустріти Тіну і розказати їй про все, але з голови все не йшло, що вона щось забула. Цілий день щось туманно нагадувало про це, але Юля старалася не подавати виду. Що сьогодні за день? Тринадцяте травня… Ніби день як день, а враження, ніби в цей день щось сталося. Тільки от що? І коли?

З цими думками брюнетка й не помітила, як опинилася під ковдрами у білому просторі. Тільки коли дійшло, що світло світить нереалістично, а в ліжку якось незвично жарко (через паркість під покривалом), ковдра злетіла з обличчя.

Зазвичай у привітному вимірі цього разу було якось незатишно і тривожно. Юля піднялася на ліктях. В чім справа? Біле світло, як завжди, оточувало її з усіх сторін. Ковдри не змінилися, такі самі білі, як в реальності. Тільки от… На них ніхто не сидів…

Ось воно що! Зазвичай, коли Саніна прибувала в простір, у ногах ліжка сиділа Тіна! А тепер…

Брюнетка роззирнулася і нарешті помітила Ліберман.

Вона ходила недалеко від того місця, де лежала співачка. Одягнена як завжди – коричневий плащ, вишиванка, синя спідниця, бордовий берет – лише тепер одяг скидався на трішки пом’ятий, неохайний… Руки нервово заламує, хапається ними то за голову, то закриває рот… Ходить туди-сюди, а на обличчі нерозуміння, страх, відчай. Жах, холодний піт. Що за чорт?

Юля вистрибнула з ліжка, одразу підбігши до блондинки. Байдуже, що це відбувається, треба її заспокоїти.

– Тіна!

Здається, оклик трохи вирвав Ліберман з якогось свого світу. Вона забрала руки від голови, якимось порожнім і відчуженим поглядом витріщившись на Саніну.

– Юль, ти вже…

– Так дивуєшся, ніби я не приходжу сюди ледь не щодня. Я вже тут, а ти ходиш. Ходімо, присядеш. Що ж се з тобою… Схоже, у нас є, що розказати одна одній.

Тіна опустила погляд, ніби заново вивчаючи брюнетку, а тоді кивнула. Йшла важко, ніби була припаяна до землі, і кожен крок давався їй просто непосильно. Блондинка ніби не могла оговтатися від чогось, що щойно побачила. Але від чого? Що сталося?

Юля підвела її до ліжка, а Ліберман схопилася за бильце і повільно сіла, досі дивлячись в одну точку. Брюнетка ж серйозно стала перед нею, взявши руки в боки. Почувалася поліцейською, яка зараз буде допитувати підозрювану.

– А тепер розповідай, – руки перемістилися на груди, схрестившись. – Що сталося?

Очі Тіни зблиснули, а губи розтяглися в тонку білу лінію. На її очах забриніли сльози, що одразу змусило Юлю відкинути усі смішки і занепокоєно кинутися до блондинки.

– Що таке?

– Хвильовий… – видавила тихим сухим голосом Ліберман. – Застрелився…

В цей момент ніби щось тріснуло і впало всередині Саніної.

– Як?..

– Я… – голос блондинки тремтів. – Я не знаю, як це… Просто зранку… Постріл… А потім… Почали всі кричати, Куліш вискочив з дев’ятої квартири… І просто… Просто… – Тіна задрижала, схлипуючи. – Просто кричить “Лікаря! Там Микола! Там… Застрелився!” Я туди кинулася, а там… Там… Він… Своїми очима бачила…

Брюнетка відхилилася і повільно присіла на край ліжка. Застрелився… Хвильовий… Самогубство…

Тринадцяте травня…

Сьогодні тринадцяте… Ви знаєте, як я закоханий у це число?

Чимось символічним завжди віддавало воно…

Ось, чому сьогодні їй не по собі! Ось, що сталося!

– Я підозрювала, що йому останнім часом погано, але щоб… Щоб настільки! – продовжувала тремтіти Ліберман. – Боже… Боже, застрелився… Боже, Микола наш… Юля… Боже, а якщо наступна буде Юля? А якщо Юля застрелиться? А якщо… А якщо мене застрелять? Боже, а що тоді буде?

Очі Саніної гарячково забігали. Якщо застрелився… То скоро в «Слові» почнеться метушня… Ялового в будинку уже нема, вивели. На черзі інші… Дівчина різко підняла голову. Ні… Будинок – це золота клітка…

– Тіна. – різко повернулася брюнетка. Руки вона поклала подрузі на плечі, аби краще дивитися їй в заплакані очі. – Тіна, послухай мене зараз, дуже уважно. Якщо ви з Юлею патріотичні і говорили на тему України… Їдь звідти. Терміново! Ти мусиш звідти поїхати, і швидко!

– Юль…

– Бери Юлю, збирай речі, і їдьте кудись, байдуже, куди! Ви в небезпеці в СРСР! В величезній! Вам треба в Європу, в Америку, куди завгодно, тільки не лишайтеся в Союзі! Вони вас заб’ють! – для певності Саніна ще й потрясла блондинку за плечі. – Їдьте, Тіна! Я знаю, що станеться!

– Я не можу!

– Мусиш! В Союзі ви не виживете!

– Юля! – дівчина знову всхлипнула і взяла брюнетку за руки. – Послухай! Я не можу. Я пообіцяла.

Саніна осіклася.

– В сенсі? Кому? Як пообіцяла? Що?

Мовчала довго, ніби обдумуючи відповідь. Юля вже не вперше помітила, яка ж Тіна гарна, коли задумується, навіть коли отака заплакана.

Ой ні, не час про це говорити.

– Мамі.

– В сенсі?

– Я обіцяла мамі. Обіцяла, що не виїду з України.

– А де зараз твоя мама?

Ліберман ковтнула ком у горлі.

– Нема… Забрали… В двадцятому році, коли тільки прийшла радянщина, батьків заарештували, і більше я їх ніколи не бачила. Я навіть не знаю, чи живі вони… Підозрюю, що ні…

– Чому ти так думаєш? Не можна ж втрачати надію!

– Після їхнього арешту ми з мамою часто спілкувалися в снах. А потім одного дня вона просто полетіла з мого сну і більше не повернулася… Більше я її не бачила… Але перед цим, якраз коли її забирали, вона обняла мене і взяла обіцянку, що я ніколи не виїду з України, які б перешкоди не були на моєму шляху. Або що якщо не я, то хоча б мій партнер буде в Україні… Я не можу виїхати. І не виїду. Мене хіба ногами вперед з моєї землі винесуть, але й тоді частинка мене буде в Україні, у вигляді Юлі. А сама я… Ні, ніколи.

У Саніної опустилися плечі. У носі зрадливо защипало, а погляд розплився. Не придумавши нічого ліпшого, брюнетка просто кинулася блондинці на шию і почала обіймати, так, що, здавалося, скоро її задушить. Солоні краплі псували Тіні плащ, а берет злетів кудись на підлогу, розсипавши по плечах Ліберман її золоте блискуче, але трохи розпатлане волосся. Так стало страшно за неї, така жахлива ненависть закралася на радянський союз – вони забрали в її подруги маму! Забрали маму, і могли забрати й її саму, а Юля навіть зробити нічого не зможе! Чорт забирай, вона взагалі не в їхньому часі!

А якщо наступна буде Тіна? А її Головань? Лише сліпому було не видно, що найбільша істерика почалася у Ліберман після думки про розстріл коханої. Навіть у такій ситуації вона подумала спершу про свою дівчину, а вже потім про себе. Її кохання було таким чистим, але ж було зрозуміло, що смерть воно не переможе…

А смерть може прийти ледь не щодня…

Її обійняли у відповідь, і теплу вологу відчула на своєму плечі і Юля. Тіна плакала в один голос з нею. Чи це було від спогадів про маму, чи від скорботи за Хвильовим, чи то просто від страху, але сльози рясним потоком злітали з її очей. Вона навіть не втягувала носом повітря, як зазвичай буває при плачі. Просто час від часу пускала крапельки Саніній на нічну сорочку і тихенько схлипувала.

Скільки це тривало? Мабуть, з півгодини брюнетка обіймала Ліберман, не в силах відірвати себе від неї. Блондинка перебирала її волосся, і, здається, вона забула, що обіймається не зі своєю Головань, а з Юлею з майбутнього.

А потім – впала спиною на ліжко, потягнувши Саніну за собою, але обіймів не розімкнула.

– Бережи себе… – видихнула брюнетка. – І себе, і Юлю… Я не хочу втратити тебе… Я ж лишуся сама… Будь ласка… Пообіцяй, що все буде добре…

– Я б з радістю, Юль… – прошепотіла блондинка у відповідь. – Але я й так вже дала забагато обіцянок… На ще одну… Просто місця не вистачить… Я вже одну порушила…

– Яку? Кому дану? Я не вірю, що ти порушуєш обіцянки, ти чесна!

– Завтра похорон Миколи, а я муситиму каятися перед ним. Я не дотримала обіцянки, яку дала йому, коли він дізнався про нас з Юлею. Тоді я пообіцяла Хвильовому… бути завжди щасливою…