Що буває з неслухняними дівчатами?

Жив був один старий. Знав він безліч оповідань, які читав неслухняним дівчатам по всьому світу.

Якщо десь дівчинка не слухала маму, то та запрошувала дідка на своєрідну виховну бесіду.

Дідусь одягав чорний плащ, високі чоботи і капелюх та вирушав в дорогу. По дорозі він співав про вбивць, маньяків та іншу нечисть. Коли старий приходив у гості, то просив маму відлучитися ненадовго, щоб побути з неслухняною дівчинкою наодинці.

Мама погоджувалася і йшла у справах. А коли поверталася, то була здивована. У будинку було тихо. Дівчинка більше не вередувала. Вона спала мертвим сном.

Минав час, і в селищі почали шепотітися — занадто часто старий приходив до неслухняних дівчат, і після його візиту їх більше не бачили на вулиці. Мами казали, що діти стали чемні, спокійні, навіть надто спокійні. Усі вони спали довго, без снів, а очі після пробудження були якісь… порожні.

Одного вечора до того ж старого звернулася Марія — молода мати, у якої донька Софійка перестала її слухати. Старий, як завжди, прийшов із піснею про темні дороги, у чорному плащі та важких чоботях. Він попросив Марію вийти — і жінка, хоч і відчула тривогу, все ж пішла.

Та цього разу вона не відійшла далеко. Серце не давало спокою. Вона підкралася до вікна й заглянула всередину.

Старий стояв над Софійкою, тримаючи стару книгу з обгорілими краями. З неї підіймався чорний дим, і коли він торкався дитини, дівчинка повільно засинала. На сторінках книги блідли імена — десятки дитячих імен.

Марія ледь стримала крик. Вона зрозуміла: старий не просто розповідає страшні історії — він збирає душі дітей, вкладаючи їх у свою книгу, аби продовжити власне життя.

Вона побігла до священика, але коли вони повернулися, у будинку було порожньо. Тільки на столі лежав капелюх старого — і книга. Вона була відкрита на сторінці з ім’ям “Софія”.

Марія тремтячими руками спробувала стерти напис — і тоді книга задрижала, а з її сторінок вихопився дитячий шепіт:
— Мамо… я тут…

Марія відсахнулася від книги. Шепіт лунав уже не зсередини сторінок, а звідусіль — зі стін, з підлоги, з самого повітря.
— Софійко? — прошепотіла вона. — Доню, це ти?

У відповідь сторінки книги самі перегорнулися, відкривши зображення старого в чорному плащі. Його очі — дві чорні дірки — наче дивилися просто на неї.

Марія вхопила книгу й вибігла з дому. Вітер зірвав з неба перші краплі дощу, вони змішувалися зі сльозами на її щоках. Вона знала, куди йти — до старої дзвіниці на краю селища. Казали, що там колись ховали сповідників душ, людей, здатних розривати темні угоди.

Всередині дзвіниці було холодно й сиро. Марія розклала свічки, відкрила книгу і почала читати молитву, яку пам’ятала з дитинства. Але слова не допомагали — букви на сторінках почали текти, перетворюючись на чорний слиз. І тоді вона побачила — серед того темного вируючого тексту з’явилося маленьке личко Софійки.

— Мамо, він поруч… — прошепотіла дівчинка з книги.

І за спиною Марії задзвенів дзвін. Сам по собі.
Вона озирнулася — у дверях стояв старий. Плащ його був мокрий, капелюх нахилений так, що видно було лише усмішку.

— Не можна розривати угоду, — сказав він тихо. — Вона вже спить, залиш її в спокої.

Марія підняла книгу, і вогонь свічок освітив її очі — у них більше не було страху.
— Якщо вона спить, то я засну разом із нею, — відповіла вона й розгорнула сторінку з іменем доньки.

Старий кинувся до неї, але в ту ж мить Марія прошепотіла:
— Ім’я, яке мати дала, ніхто не відбере.

Світ навколо спалахнув білим світлом.

Коли все стихло, дзвіниця спорожніла. На підлозі лежала відкрита книга — сторінка з іменем “Софія” була порожня. А поряд — маленька дитяча стрічка і жменька попелу, що пахла лавандою.

Кажуть, у тому селищі тепер щоночі чути дитячий сміх біля старої дзвіниці. І якщо прислухатись, то іноді чується тихий жіночий голос:
— Спи, доню… я поруч.

***

Минуло кілька місяців. Селище оговталося від бурі тієї ночі, але ніхто не забув дзвін, що лунав сам собою, і спалах світла, що освітлив небо.

Книгу старого знайшли селяни. Вона лежала біля дзвіниці, напівзгоріла, а поруч — слід від важких чобіт, що вели в бік лісу. Відтоді старого ніхто не бачив.

Дехто казав, що він знову ходить селами, шукаючи нову книгу, бо стара втратила силу. Інші вірили, що разом із угодою зник і він — забраний тими душами, які роками тримав у полоні.

А книга… її забрав священик і замкнув у кам’яному скриньці під вівтарем. Але часом, під час нічної служби, він чув, як щось тихо шелестить усередині — ніби перегортаються сторінки.

Кажуть, якщо до церкви заходить неслухняна дитина, шепіт зсередини стає гучнішим.

І тоді вогники свічок коливаються — так, ніби хтось невидимий усміхається в темряві.