Частина 6

Кацукі Бакуго ніколи не знав слова “відступити” і не збирався бути чиїмось фоном. Але Деку… Цей хлопець просто не знав свого місця! Забивав голову викриками, що стане героєм, цілих довбаних три роки середньої школи. І ще до того їхні мами чомусь вирішили, що то дуже мило — ростити їх друзями з самісіньких повзунків і вчити в одних школах. Та нічого тут “мильного”! Навпаки, вся увага приділялася Деку, бо він — звичайний у незвичайному світі. Навіть рідна сестра хоч щось із генів батьків витягла: її Здібність була посередньою, але вона була!

Кацукі відчув, як усередині нього щось тріснуло, ще в той момент, коли Всемогутній оголосив пари.

Знову Деку.

Цей клятий задрот не просто проліз у Юей. Він стояв перед ним у своєму сміховинному костюмі, який віддалено нагадував силует Всемогутнього. Але найбільше Бакуго лютило інше: в очах Деку більше не було того звичного собачого страху. Натомість там пробивалося щось таке, від чого в роті ставало гірко — упертість.

Коли пролунав сигнал до початку тренування і Бакуго ринувся темними коридорами будівлі, у його голові калейдоскопом крутилися спогади.

Він пам’ятав усе. Дитинство, як Деку роками плескався в пісочниці без жодного натяку на Здібність. І… він пам’ятав Аої.

«Гидота…» — зуби Бакуго сцепилися з вискрипом, а рука в рукавиці-гранаті мимовільно стиснулася в кулак.

Аої ніколи не була слабкою ланкою в родині Мідорія. Вона була тихою, завжди спостерігала, прораховувала і, якщо треба, билася. Також вона була страшною. Йому завжди ставало моторошно від бормотіння про чужі Здібності від Деку, але вона не бурмотала, просто мовчки аналізувала — і моментально використовувала на практиці! Кидалася на нього з кулаками й гострим язиком щоразу, коли їй здавалося, що братові загрожує небезпека. Навіть на емоціях у неї все йшло за планом. Хірургічно. Без зайвого, але достатньо. Вона була прагматичною до нудоти.

ЯКБИ в Деку була Здібність — потужна, вибухова, руйнівна, яку він показав на вступному іспиті — Аої ніколи б не дозволила йому її приховувати. Вона б перша витягла його на тренувальний майданчик, змусила б працювати над режимом і розписала б його потенціал по секундах. Вона б не дозволила йому роками терпити образи в Альдері, якби знала, що він здатен розносити гігантських роботів на порох!

«Дрібнота б не мовчала. Вона не вміє грати в благородну таємничість і біситься від будь-якої нераціональності…» — думка спалахнула в голові Каччана, ніби вибух нітрогліцерину.

А це означало лише одне.

Коли Бакуго завернув за ріг і вискочив на Ідзуку, його удар правою був не просто атакою. Це була вимога відповіді.

— ДЕКУ, БЛЕФУЮЧА ТВАРИНО! — вибух засяяв між його долонями, опалюючи стіни коридору. — Ти ховав це?! Роками?!

Ідзуку блокував удар, але від сили імпульсу його відкинуло назад. Він важко дихав, костюм уже підсмажився, але погляд… погляд був чистим. Безневинним.

— Каччан, почекай! Я нічого від тебе не ховав! Це… це складніше! — закричав Ідзуку, відповзаючи рачки вбік.

— Складніше?! — Бакуго ступив крок уперед, його плечі тремтіли від суміші люті й мерзенного, липкого відчуття, що весь його світ заснований на брехні. — Мала… вона ж у курсі була? Скажи мені, Деку! Твоя сестра… вона знала про цей довбаний фокус, доки ти зображав із себе жертву?!

При згадці імені сестри Ідзуку на мить застиг. У його очах спалахнув справжній, непідробний жах — значно більший, ніж від вибухів Каччана.

— Ні! — випалив він надто швидко, надто відчайдушно. — Аої тут ні до чого! Вона… вона взагалі нічого не відає! Каччан, благаю, не кажи їй нічого! Вона не повинна знати!

У коридорі на мить запанувала тиша, яку розривало лише важке дихання обох підлітків.

Бакуго застиг. Його тренований у вуличних бійках розум миттєво зчитав цю реакцію. Ідзуку не вмів брехати — у нього навіть зараз від паніки червоніли вуха. Він не захищав сестру від Кацукі. Він захищав свою таємницю від сестри.

«Він брехав їй…» — усвідомлення вдарило Бакуго боляче й тверезо. — «Цей вирадок дурив власну сестру. Дівчинку, яка за нього готова була горло перегризти й рахувала кожну його калорію. Він приховував це від єдиної людини, яка тримала його хоч якось у тонусі».

Злість Бакуго не зникла — вона трансформувалася в щось значно темніше й небезпечніше.

— Ти… ти просто мерзенний шматок лайна, Деку, — тихо, але з льодяною ненавистю просичав Каччан, піднімаючи рукавицю-гранат. — Вона за тебе заступалася. Вона дивилася на мене як на монстра, коли я штовхав тебе, і як бісова собака відганяла від тебе всіх, хто на тебе косився. А ти весь цей час тримав її за дурну? За ляльку, яка має тебе оберігати, поки ти граєш у таємного героя?!

— Каччан, це не так! Ти не розумієш! — Ідзуку встав у бойову стійку, його руки тремтіли, але він не відступав.

— Та ні, я зрозумів все. — Бакуго схопився за чеку рукавиці, розраховуючи вибух, який мав випалити з Деку всю цю пиху. — Ти думаєш, що став особливим? Що Всемогутній чи хтось інший дав тобі перепустку в життя, і ти тепер можеш плювати на всіх, хто був поруч? Я розмажу тебе тут, Деку. А потім ми подивимося, що скаже Мала, коли побачить, на що ти перетворився.