Розділ 7.

Я була практично повністю вільна в своїх діях. Єдине, я не знала де тут вихід та як я зможу вибратися. Часто, я ходила по вежі та оглядала її. Холодні пусті коридори, які тільки інколи наповнювалися людьми. На мене мало хто звертав увагу, але якщо то мимоволі ставалося, вони дивитися з подивом. Досі жодна людина зі мною не заговорила. Наче мене тут взагалі не було. Наче я була привидом, який тільки інколи зʼявлявся людям на їх подив. Я вже не була в спідньому, мені видавали чистий одяг, Діо дозволяв приймати душ та я отримувала справжню смачну їжу. Я тепер не просто річ в його руках, з якою він можу бавитись.

Бувало таке, що я відмовлялась виконувати накази Діо. Він кожного разу сміявся, наче йому весело з того, але в кінці кінців примушував мене робити те, що він хоче. Інколи він сам заговорював до мене, але швидко замовкав, наче просто помилився. Я знала, що його слова про те, що я іграшка брехня. Або хотіла так думати.

Я йшла, торкаючись рукою холодної стіни, яку освітлювали факели. Тут не було нічого цікавого, але я, хоча би, відчувала яку не яку волю. Дійшовши до кінця коридору, я спустилася в низ по сходам, потім ще раз, і тут я дійшла до самого низу. Я побачила дещо дуже знайоме. Той самий підвал, в якому я була з самого початку. Спогади нахлинули на мене. Я відчувала той страх, який огортав мене в перший день. Я не знала, що мені робити. Батько завжди казав, що для того щоб позбутися страху, треба подивитися йому в очі. Але я відчувала тільки дуже негативні емоції від цього місця. Я вирішила, що мені треба припинити боятися.

Обережно, я прочинила двері, ті зі скрипом відкрилися. Холодне повітря огорнуло моє обличчя. У ніс вдарив вже знайомий запах чогось противного та солодкого. Що може мати такий запах? Чому він такий не приємний? Мені захотілося дізнатися, що там знаходиться, я так і не змогла роздивитися, коли була там вперше.

Невпевнено, я зробила крок на сходи. Точно, так же темно, хоч в око стрельни. Я поглянула назад та зірвала факел зі стіни. Так вже краще.

На цей раз зі світлом, я почала спускатися сходами. Запах ставав все сильніше. Я зморщіла носа.

Подолавши довгі сходи, я побачила….трупи?

Купа трупів застеляла підлогу. Я зойкнула, не в силах відвести погляд. Жінки, чоловіки, діти…всі вони були мертві. Я схопилася за рота та мене знудило.

У ту ж мить, я розвернулася та почала тікати з цього місця. Мої ноги шпорталися та я не зупинялася. Серце колотило десь у скронях. За той короткий проміжок часу, коли я бачила цю картину я дещо відмітила.

Всі тіла мали дивну ознаку. На них були дирки, як від кулі великого калібру, розміром з палець. Вони мали неочікуване положення на тілі, наче хтось дійсно засунув пальці та залишив сліди. Ці сліди були на різних частинах тіла. Шия, груди, живіт.

Я вже покинула підвал, але не могла зупинитися бігти. Мої очі вже нічого не бачили від невимовного переляку. Він вбивав їх та…їв? От про яку їжу я чула. Значить як тільки я набридну Діо, мене чекає така сама доля? О Боже, Боже, Боже.

Я кинула факел на підлогу та продовжувала бігти, наче це мене врятує. На очах наверталися сльози, я хотіла їх змахнути, як врізалася в чиєсь велике тіло. Я зупинилася та поглянула на того, з ким зіштовхнулася. Діо.

Я дивилася на нього та не могла відвести погляд. Перед очами стояла картина з мертвими людьми.

— Від чого ти біжиш? – спокійно спитав він.

— Ти…ти вбивця! –схлипуючи, закричала я.

Я спробувала його відштовхнути та втікти, але Діо перехопив мою руку.

— Я? Вбивця? Можливо, але я вбиваю тільки непотріб цього світу. Люди – це просто їжа, не більше. — так само спокійно сказав Діо, дивлячись на мене.

Зі сльозами на очах, я зустріла його погляд.

— Я теж людина! Мене чекає те саме? Ти або хтось інший в цьому місці просто візьме та вбʼє мене? – мій голос зривався на крик. Зараз я боялася за своє життя, як ніколи.

Діо потягнув мене за руку та притиснув то себе. Він взяв моє підборіддя та підняв його.

— Ніхто, окрім мене, не торкнеться тебе. Я вже казав тобі, що ти тільки моя. – його холодний погляд прожигав моє обличчя.

Більше я не витримала. Я розридалася та впала на підлогу, закривши очі руками. Я почула рух. Діо сів поруч зі мною.

— Якщо би я хотів, ти би вже опинилася серед них. Сльози нічого не змінять. Я ненавиджу, коли ти ридаєш через когось іншого. – він провів рукою по моєму волоссю.

Я закрила очі. Він взяв мене на руку. Я намагалася її видернути, але Діо тільки посилив хватку. Глянувши на нього очами, повними сліз, я побачила в його погляді, який був прикутий до мене, не зрозумілу мені емоцію. Якщо би він був звичайною людиною, я би подумала, що це сором. Але решта його обличчя була спокійна.

— Більше не ходи туди. – сказав Діо, ставлячи мене на ноги. Він притримав мене за талію та прижав до себе.

Я вперлася обличчям в його сильні груди. Відчувала, як його мʼязи напружилися. Нічого більше не кажучи, Діо повів мене в таку знайому залу. Коли ми дійшли до місця, де він зазвичай сидів, Діо, одним рухом, посадив мене до себе на коліна, обличчям до обличчя. Я не знала що мені робити, але потребувала підтримки. В той момент, я просто обвила руками його шию та притиснула до нього.

Я сиділа так ще довго, не в змозі поворушитися.