Розділ 5

    З того самого дня, як Алекс опинився за ґратами, йому снилися лише жахи. Він враз-у-раз повертався в день свого слухання, бачив розчарування в очах братів та сльози власної матері. Проте йому ніколи в цих снах не ввижався батько. Ані його демонстративно відведений погляд, ані фраза яку Алексові вдалося розчути, коли його виводили з залу: «добре що я маю лиш двох синів».

Щойно Алекса було заарештовано, як батько миттєво відмовився визнавати його власним сином. І хоча хлопець звик до зневажливого ставлення від нього ще з дитинства, ця мимоволі почута фраза різонула гостріше за ножа. Батько ніколи не визнавав якихось досягнень Алекса і постійно порівнював того з братами, а одного разу навіть зі старшою сестрою, котра успадкувала прибутковий бізнес свого таємничо загиблого чоловіка: «Хто б міг подумати, що Вів’єн має стільки хисту до ведення бізнесу, декому варто було б у неї повчитися» – промовив він дивлячись на Алекса, після прочитання першого та, певне, останнього листа написаного сестрою за весь час від її заміжжя. Усе це сталося напередодні пропозиції друзів зайнятися ризиковою, проте прибутковою справою.

Тож і цього разу, коли Алексові в черговий раз наснився один і той самий сон, обличчя батька було неможливо відрізнити від облич випадкових глядачів тієї судової справи. Можливо, його взагалі не було серед цих облич.

Коли марення зникло під дією денного світла і Алексу, нарешті, вдалося розплющити очі, почуття тривоги, котре постійно переслідувало його опісля цих снів, нікуди не зникло. Навпаки, воно стало ще сильнішим. Чи може то так подіяла тотальна втома від довгої подорожі, чи може це було через голод та зневоднення, проте сил вистачало тільки на те, аби підняти повіки й тупо споглядати на дерев’яну стелю. Навіть дихати було важко.

Зробивши глибокий вдих, Алекс знову прикрив очі та тяжко видихнув. Все чого йому бажалося в цей момент, то це знову ще трохи поспати. Проте цьому бажанню не судилося збутися. Неподалік від нього роздався спокійний голос з досить дивним акцентом, який Алексу доводилося чути тільки від моряків, що прибували з Етарії.

– На твоєму місці, я б цього не робив, – очі миттєво розплющилися аби відшукати джерело звуку, – Звісно, якщо життя дорожче.

Проте як би Алекс не намагався, знайти того, хто говорив до нього, ніяк не вдавалося. Тому спробувавши підняти голову аби роздивитися довкола Алекс зробив лиш гірше, заробивши тим самим запаморочення. Перед очима все пливло, а шлунок одночасно болів та намагався повернути назовню те, чого в ньому давно не було. Серце почало шалено калатати, розганяючи кров по венах, посилюючи нудоту та запаморочення.

«До біса таке життя» – промайнуло в голові у Алекса і він таки заплющив очі. Та згодом, всього за мить, його обличчя скропили водою. Різко відкривши вічі, він помітив над собою сивочолого старця з тонкими вустами та кривим носом. Його сірі очі спочатку зневажливого розглядали Алексове обличчя, але згодом погляд змінився на більш лагідний, а на губах з’явилася легенька усмішка.

– Піднімайся, – тон старечого голосу був владним, проте це зовсім не задавалося наказом, радше порадою. – Поволі. Ось так.

Алекс слухняно виконав вказівку і поволі, на ліктях, почав підніматися. Сил не було зовсім і серце калатало ще шаленіше ніж до цього, тому йому навіть здалося, що воно зараз проб’є грудну клітину та вискочить. Щойно Алексові вдалося піднятися та сісти на краю ліжка, він прижмурив очі, намагаючись вловити рівновагу. А коли йому стало трохи легше знову їх відкрив і побачив перед собою криво зроблений кухлик у руках старця.

– Ось, випий, має полегшати, – промовив той протягуючи Алексу кварту з якимось зеленуватим плином, але запримітивши як тремтять руки у парубка, коли він потягнувся за нею, відвів її назад. – Ні, краще не треба.

Відставивши кухоль на тумбу, що стояла під вікном між двома ліжками, старець сів навпроти юнака і почав уважно його розглядати.

Не розуміючи його дій Алекс схилив голову додолу. Примітивши, що на фоні розписаного килиму його власні долоні тремтять так, наче він кілька довгих годин перебував на холоді, Алекс обхопив одну руку іншою та притис їх до грудей. Звичайно, що спроба вгамувати дрож була невдалою, проте це трохи утихомирило біль у шлунку.

Ще кілька протяжних хвилин старець уважно розглядав парубка, а після чого покликав когось за ім’ям. У ту ж мить, двері невеличкої кімнатини розчинилися і на порозі постав один з військових охоронців. Увійшовши до келії він з усією повагою вклонився старцю. Той тихенько про щось сповістив вояку і жестом наказав полишити його. Знову схилившись, охоронець поспішив на зовні.

На обличчі Алекса з’явилася гримаса здивування. Що щойно сталося? Чому цей старий віддавав накази військовому? Хіба він не такий самий бранець як і сам Алекс? Він уже нічого не розумів. Ні де він знаходиться, ні що в біса відбувається. Питання роїлися в голові і від цього було тільки гірше.

– Ну що ж, маємо кілька хвилин, поки чекаємо, – промовив старий уважно спостерігаючи за Алексом. – Якщо будеш відвертим, то так тому й бути, я допоможу тобі.

І знову те ж саме. З чим він міг допомогти та і як міг це зробити?

– Як звати та звідки? – старець мовив коротко і суворо.

– Алекс, – тихо відповів йому хлопець, а потім голосніше повторив: – Алекс Кетчер. Я з Дессексу.

– Угу. Дессекс значить. То ж чому ти тут Алексе? Що міг скоїти такий юний хлопчина, аби опинитися… – старий на секунду задумався щоби влучно підібрати слово, – у цім вальнім¹ місці?

– Нічого такого, – тихо відповідав Алекс. – Лиш допомагав нужденним.

– Давно я не був на волі раз тепер і допомога вважається злочином. Проте видається мені, що ти чогось уникаєш.

– Нічого я не приховую! – зірвався на крик Алекс. – Я всього лише знаходив тих, кому той клятий опіум був потрібен! І нічого більше.

– Тихше-тихше, я не засуджую тебе. Неважливо, чим саме ти заробляв собі на життя. Тут усім немає до цього ніякого діла. Навіть солдатам.

– Справді? Тоді чому Ви питали?

– Просто стало цікаво, – старий прикрив очі та мило усміхнувся.

Якусь мить Алекс з осторогою дивився прямо на старця, а потім закусивши губу відвів погляд дещо обмірковуючи.

– Тож… якщо Вам тепер відомо, чому я тут то, – вагався Алекс, – може самі скажете за що тут.

Старий відкрив очі та поглянув на хлопця прямо з під лоба.

– Ні, аж ніяк ні. Та й це неважливо. Головне, що я тут. І ти тут. Скажу одне, що торгівля опіумом не надто вже і лиха справа порівняно з деякими іншими.

Алекс поглянув на старого. Той лагідно глядів на нього. Нарешті з’явився хтось, хто розумів його. Хтось, хто не засуджував. Хтось, хто не показував на нього пальцем і не кричав: «наркоторговець». Біль у шлунку трохи відступила, а на серці стало значно легше.

– Якщо ти достатньо розумний, то швидко затямиш що тут і до чого, – продовжував старий. – До речі, я забув представитися. Усі кличуть мене просто – Руссо.

– Пане Руссо… – але Алексу не вдалося договорити як його перебили.

– Сеньйор Руссо, будь ласка. Не люблю коли мене прирівнюють до інших анурійців, я все ж таки родом з Етарії. І пишаюся цим.

– Пробачте па… сеньйоре Руссо. Я просто хотів подякувати.

– Та за що дякувати. Я нічого такого не зробив. Принаймні поки що.

– Я хочу подякувати Вам за те, що не осудили, – зізнався Алекс. – Ви вселили в мене віру в те, що є у цьому світі хтось, хто не проти мене.

Старечий сміх заполонив келію. Слова Алекса до сліз розсмішили Руссо і він не міг стриматися. У житті йому доводилося бачити багато юнаків, котрі так чи інакше намагалися якось зацікавити Руссо. Та лише одному це вдалося і Франческо Руссо й досі шкодує про те, що не зміг утримати його біля себе. І нині він відшукав іншого. Не схожого, а абсолютно відмінного. Чистий, не заплямований лист паперу, слова на якому ще не були написані. А нині це велика рідкість.

Від роздумів відволік прихід охоронця з тацею, на якій знайшлося місце для двох мисок з супом та тарілкою підсушених хлібців. Пройшовши в центр кімнати він зачекав поки Руссо не вкаже на місце куди поставити тацю і поспішно виконав наказ. Знову схилившись у поклоні, він поспішив на вихід.

– Дякую за розуміння, Вільгельме, – промовив Руссо коли той був біля дверей.

– Що Ви, сеньйоре, це я вам завдячую, – відповів Вільгельм та знову вклонившись полишив кімнату.

– Сердечний хлопчина, – провівши Вільгельма поглядом сказав Руссо, а після повернувся до Алекса: – А ось за це, – він указав на їжу, – і справді варто подякувати. Buon appetito… figghiu mio².

Алекс не знав що й відповісти. Точніше, він знав. Проте не розумів як саме виразити вдячність. І чи взагалі це потрібно робити. Хіба охоронці не завжди приносять їжу до камер? Щонайменше в Дессексі було саме так. Можливо тут усе було зовсім інакше. Про щось подібне згадував і той дивак.

Тож, коротко подякувавши, Алекс збирався вже потягнутися до миски з супом, проте щось спинило його. Якесь дивне передчуття наказало зачекати. Тому зачекавши коли його новий знайомий першим візьме юшку, тільки тоді він взявся до їжі.

Хоча сухарі були достатньо твердими аби їсти їх просто так, у цей момент вони видавалися неймовірно смачними. Алекс фактично проковтнув перший засушок і швидко прийнявся за другий, а перед тим зачерпнув ложку юшки та… О, ні. То зовсім був не суп. Категоричне ні! Алекс просто відмовлявся вірити, що цю страву приготували люди. Певно хтось проник на небеса та викрав їжу у самого Бога, адже ніхто не міг створити щось подібне. Суп був настільки смачним і запашним, що на якусь секунду Алексу навіть здалося, що він призначався комусь іншому.

Звичайно, ані сухарі, ані юшка не були чимось особливим, і зовсім точно не зготовані за якимось секретним рецептом, чи з нікому невідомих інгредієнтів. Це були абсолютно звичайний хліб, завчасно нарізаний та підсушений на печі, та суп, у якому окрім води та солі лиш номінально знаходились овочі. Проте тиждень без їжі все ж давався взнаки. Голод посилював смаки і робив їх насиченішими аніж зазвичай.

Спостерігаючи за тим з якою швидкістю Алекс поглинав їжу, Руссо задумався, а чи бува не морили хлопця голодом у дессекскій в’язниці. Він згадав як після заборони опіуму, до людей, котрі продавали його поки той був цілком легальним, почали ставитися достатньо прискіпливо. Усе ж шкода від опіатів була відома досить давно. А оскільки їх зазвичай використовували у медицині, на це не звертали особливої уваги. Та коли залежних від опіуму ставало дедалі більше, це почало призводити до ряду проблем.

Сім’ї руйнувалися, а залежні були ладні на все заради ще хвилини ейфорії. Та не знано як, але графу Вінтервальскому таки вдалося переконати попереднього короля втрутитися. Він звернув увагу ще й на поширеність залежності й серед аристократії та наголосив, що нація може вважатися хорою³, коли її верхівка нездужає. Це викликало значний резонанс у суспільстві і Річард V був вимушений діяти. Руссо не поділяв думки графа, але побачив у цьому можливість.

Та мало кому відомо, але початок заборони опіуму поклав не Річард V, і навіть не граф Вінтервальский. Вперше про заборону почав говорити ще принц Генрі – старший брат теперішнього короля. Тридцять років тому ані йому, ані його прибічникам так і не вдалося досягти свого, а згодом принца Генрі знайшли мертвим у його покоях. Хоча офіційною причиною смерті став серцевий напад, дехто припускає також і отруєння смертельним нейротоксином – потом Міорелакса. За життя принц нажив собі достатньо ворогів.

Наступним хто почав забороняти опіум і якому це таки, хоч і частково, вдалося, став генерал МакКойл. У перший день свого призначення до дев’ятої бригади він заборонив вживати опіум не у медичних цілях. Заборона здійняла неабиякий галас, і військові чарівники – найбільш залежна когорта бригади – заговорили про переведення до інших підрозділів. Відтоді дев’ята бригада стала першою та єдиною, що функціонувала повністю без чаклунів. Згодом за генеральською ініціативою до бригади почали направляти злочинців на каторжні роботи, завдяки яким вдалося установити залізничне сполучення між Мундо та Неймарською долиною. І хоча реформи дев’ятої бригади виявилися успішними – інші не надто спішили впроваджувати їх.

У ті часи Руссо зовсім не переймався нововведеннями далекого генерала. Його цікавило лише одне – привнести частку етарійської культури до айварського графства з його грубою військовою вдачею. Та він прорахувався. Маленька сімейна справа, яку Руссо вибудовував десятиліттями ледь не була знищена, коли його заарештували і кинули до інших каторжників. Лише сліпа удача дозволила йому зберегти вплив у місті навіть за ґратами. І навіть більше.

Алекс мигцем проковтнув суп і кілька засушків та зовсім не наївся. Навпаки він став голоднішим ніж був до цього. Проте більше нічого іншого не лишилося. Лише юшка самого Руссо, яку той повільно, з певним рівнем аристократичності, сьорбав з ложки. Лишившись не надто вдоволеним Алекс поставив свою миску на тацю та почав, уже ретельніше, розглядати кімнату.

На відмінну від його камери – у дессекському форті на острові Панур – ця маленька кімната була справжніми апартаментами: два простих дерев’яні ліжка з м’якими матрацами, під вікном маленька тумба з двома шухлядами, килим, що аж занадто виділявся серед простого інтер’єру, та повністю заставлена книгами полиця. На вікні, як заведено, була залізна решітка, проте двері були звичайними – дерев’яними. Усе це разюче відрізнялося від того, що доводилося бачити у Дессексі. Навіть келія у якій утримували Алекса перед судом була значно гірше.

Коли Руссо завершив свій обід, то поставив миску назад до таці, а потім поглянув у вікно. Знадвору були чутно людські голоси, але розібрати бодай одне слово було неможливо. Повільно покачав головою він повернувся до Алекса.

– Що ж, думаю настав час нам розпрощатися, – ці слова застали Алекса зненацька, тому він здивовано поглянув на Руссо, а той лише розвів руками. – Бачиш у чому річ, ця кімната належить мені. І тільки мені. Солдати принесли тебе сюди, бо не хотіли тягти тебе до лазарету. А оскільки я трішки розуміюся на ліках, то принесли сюди. Але тобі уже час йти.

Алекс нічого не розумів. Якщо ця кімната призначена тільки для Руссо, то чому тут два ліжка? Хіба він не був його співкамерником? Та й куди він міг піти. Хіба можна виходити зі своїх камер коли заманеться? Усе це виглядало якось дивно, та щось підказувало Алексу не сперечатися і йти. Він уже збирався встати, як Руссо зупинив його.

– Зачекай-но хвильку.

Алекс з полегшенням видихнув. Усе ж Руссо пожартував. Та на його лиці не було усмішки. Узявши тацю з двома мисками на ній Руссо передав її Алексу.

– Будь чемним хлопчиком та віднеси це назад до столової. Вільгельм підкаже де це, – після чого Руссо пройшов до дверей та легко відчинив їх.

Лагідно усміхнувшись Руссо легенько кивнув у бік виходу. Алекс на секунду загаявся. Його серце знову почало шалено калатати. Страх паралізував його і він не міг зробити й кроку, але помітивши його стан Руссо спокійно продовжив:

– Не бійся. Нам дозволено у цей час покидати свої кімнати. Сміливіше.

Проковтнув здоровий спазм у горлі Алекс вийшов з кімнати та опинився у вузькому коридорі з рядами таких самих дверей, через які він щойно вийшов. Руссо побажав Алексу всього доброго та зачинив за ним двері. Озирнувшись довкола Кетчер помітив великі подвійні двері в кінці коридору та Вільгельма, що стояв біля них обпершись на стіну ногою та спиною. Тому Алекс попрямував до нього.

Вільгельм ліниво зітхав навіть не думаючи прикрити рота рукою. Його очі були прикриті та почувши кроки він різко їх відкрив. Спочатку його погляд здався Алексу якимось радісним та тривало це недовго. Розгледівши хто саме прямує до нього Вільгельм скривився так, наче помітив шмат чийогось лайна на дорозі. Щойно Алекс підійшов ближче, той тільки різко кивнув головою на двері і продовжив ліниво зітхати.

Це разюче відрізнялося від того, як Вільгельм поводив себе біля Руссо і Алекс навіть задумався ким саме був цей старий для нього. Поруч з Руссо Вільгельм був максимально улесливим і приємним. Але коли того не було поруч, то проявлялося його справжнє відношення до в’язнів.

Пройшовши через подвійні двері Алекс різко закрив очі. Яскраве світло сліпило його. Тому швидко проморгавши Алекс призвичаївся до денного світла та озирнувся. Тепер він опинився на тому самому плацу, який бачив коли очікував своєї черги біля цирульні. Помітивши велику групу в’язнів, що виходили із іншої кам’яниці, Алекс одразу здогадався, куди йому прямувати далі.

З тацею в руках Алекс прошмигнув поміж інших каторжників, які почали розбрідатися по плацу у пошуку якогось заняття для себе, та пройшов усередину кам’яниці. Опинившись усередині він помітив ряди довгих столів та лав перед собою за якими ще сиділи кілька бранців та спокійно завершували трапезу. Біля дверей стояв лейтенант Кормак та спостерігав за тим як усі кінчали свій обід. Помітивши Алекса та те, що той тримав у своїх руках, він указав на стійку у дальньому кутку.

Йдучи між столів Алекс відчув, як у роті почала знову збиратися слина, а живіт зрадницьки забурчав. Не маючи змоги втихомирити його Алекс швидко поставив тацю на стійку та попрямував до виходу. Він не знав куди має прямувати далі, але треба як найдалі. Уже біля самих дверей лейтенант Кормак зупинив його. Наказавши слідувати за ним, Кормак повів Алекса до іншої стійки в кінці зали через яку виднілася ще одна кімната. То напевне була кухня.

– Дугласе! – прокричав Кормак біля стійки. – Дугласе! Де тебе чорти носять?

– Та чого ти верещиш?! – почулося з кімнати за стійкою і невдовзі за нею показався чоловік середнього віку в засмальцованому фартухові. – Я тебе ще з першого разу почув. Чого треба?

– Ось ще один голодний. А ну хутко видай йому його порцію

– Та ти з дуба впав, чи що? – здивувався Дуглас. – Обідній час уже скінчився. Не можу я цього зробити. Не-мо-жу! Чув? Треба було вчасно приходити.

– Та він один однісінький лишився, – продовжував Кормак. – Його довго не могли поселити, тому й затримався. Хіба я тобі не розповідав?

– Аггр… Ай, та біс з тобою. Чекай-но, зараз організую, – Дуглас махнув рукою та вже збирався йти, але Кормак зупинив його.

– Стривай! Додай по більше овочів.

– Кормаку, та ти геть клепку втратив, або як?. А що як про це дізнаються і мене з кухні попруть? Ні. Навіть не вмовляй.

– Та кому він про це скаже? – продовжував вмовляти Кормак. – Ти тільки глянь на нього. Не сьогодні, так завтра Богу душу віддасть. І що тоді?

– Тим пак не можу. Нащо добрий харч на здихлю переводити?

– Дугласе, якщо зробиш як прошу, то я тобі помічника знайду, – кілька довгих секунд Дуглас глядів у вічі Кормака, а потім схилившись, тихо мовив:

– Двох даси і буде тобі.

– Дугласе, та де я тобі зараз двох знайду? Одного вистачить.

– Якщо не хочеш, то не стану наполягати, – Дуглас вдавано почав розглядати власні нігті. – Нехай тільки юшки посьорбає.

– Пес триклятий! – крізь зуби вилаявся Кормак. – Добре. Будуть тобі двоє.

– І що б до завтра, – кинув на останок Дуглас і пішов геть.

– Дугласе! – прокричав лейтенант, а після тихо вилаявся: – Трясця твоїй матері.

Алекс, який був свідком цієї дивної розмови, ніяк не міг второпати, що саме щойно відбулося перед ним. А сам Кормак заглядав за стійку намагаючись розгледіти дії Дугласа. Менше ніж за хвилину Дуглас повернувся назад, несучи в руках ще теплу миску з супом та поставив її на стійку.

Лейтенант Кормак жестом вказав на миску, а потім на стіл і пішов геть. Алекс провів його поглядом, але коли Дуглас буркнув швидше забирати їжу, то схопив миску та попрямував за стіл. Цього разу суп вже не здавався таким чарівним як у камері Руссо, але був не менш смачним. Алекс проковтнув його за мить і тепер у шлунку відчувалася приємна важкість. Віднісши порожню миску до стійки на якій він раніше залишив тацю Алекс направився на вихід, де його вже очікував Кормак.

– Підкріпився? – поцікавився лейтенант. – Ну то ходімо, покажу тобі твоє мешкання.

– Так. Дякую. Але що це в біса щойно було?

– Маєш на увазі Дугласа? Та не звертай уваги, він такий завжди. Ходімо-ходімо.

Вийшовши за двері Кормак повів Алекса до дерев’яного бараку. Іншого, не того з якого Алекс вийшов всього нещодавно. Та його не полишала цікавість, чому Кормак зробив це, тому він знову запитав.

– Ну-у, – почав Кормак. – Ти ж приїхав у тому вагоні, що і Шон. А я нього… в боргу чи що. Кого не спитаю з вашої братії, усі казали, що ти був з ним близьким. Тому коли побачив який ти блідий, вирішив допомогти.

– Дякую, звичайно, – щиро відповів Алекс. – Проте ти помиляєшся. Я точно з тим йолопом не близький. Саме через нього я й опинився тут.

– Га-га-га, справді? – усміхався Кормак. – Ну-у, це схоже на того Шона, якого я пам’ятаю. Завжди влізати у неприємності це типово для нього. І все ж, я певен, що якби він зараз був тут, то зробив би щось подібне. Шон тебе б не полишив.

– З чого це ще?

– Бо мене не полишив, – Кормак поглянув Алексу в очі. – І тебе б не полишив. Такий вже він є. Завжди знайде, що утнути. А як через нього постраждають інші — то допоможе. До речі про допомогу. Знаєш когось, хто на кухні допомагати може?

Вони зупинилися біля входу в барак і Алекс задумався. Він поглянув на будівлю де була розташована кухня і чомусь на думку спали сьогоднішні сухарі. А потім, наче грім, у пам’яті спливла розмова у потязі.

– Так, – підтвердив Алекс. – Знаю одного. Едвін Вест – він згадував, що працював у батьківській пекарні. Приїхав разом зі мною.

– Вест, кажеш? – Кормак задумався відкриваючи двері до бараку, а потім радісно усміхнувшись вигукнув: – Оце добре! Лишилося ще одного знайти. Та то вже таке. Моя справа. А ти давай – проходь всередину. Житимеш тепер тут.

Кормак першим увійшов до бараку і привітався з охоронцем та швидко пояснив ситуацію. Поглянувши спершу на Кормака, а згодом оцінивши Алекса, військовий кивнув і вказав на двері в кінці коридору.

– Ох і не щастить тобі, хлопче, – промовив лейтенант вказуючи на ліжко у порожній кімнаті. – Мешкатимеш з Роєм. Та ти не бійся, він мирний… просто, трохи того.

Покрутивши пальцем біля скроні, Кормак залишив Алекса одного.