Розділ 3

Шон Ґрін, а саме так звали того зі зламаним носом, виявився людиною веселою і компанійською. Уже через кілька годин, після того як усі пересварилися одне з одним, він, не витримавши виниклої тиші, почав говорити про свій попередній досвід перебування на каторзі. Спочатку тихо, але так аби всі мали змогу почути, а потім, коли інші, й навіть Алекс, почали прислухатися до його оповідок, все голосніше та голосніше. Йому знадобилося всього кілька годин аби змусити усіх затамувавши подих притиснутися до ґрат.

З оповідок Шона, які почалися з того, що існує багато видів почвар (хоча це було відомо й без нього), ув’язнені дізналися про Цетелів — двох метрових монстрів, чимось схожих на велетенських котів, але з великими нижніми і верхніми іклами та мертвенно жовтими очима, чорна шкіра яких немала шерсті і часом могла просто злізти з них оголюючи м’язи та кістки. Але найстрашніше було те, що ця шкіра, здається, мала свій окремий розум, тому відділившись від Цетеля, вона могла напасти і задушити жертву.

Ще Шон повідав про Коруптів — істот схожих на скам’янілих людей, з яких, через тріщини, витікала якась дивна «чорно-жовто-зелена» рідина. Шон розповів, що Корупти не боялися ані куль, ані вогню, яким зазвичай спалювали трупи після битв, адже деякі з почвар були «умовно безсмертними», що б це не означало.

– І як їх убивають? – запитав Роберт Мепс — той, середнього віку чоловік, який намагався заступитися за Шона і в результаті з яким посварився.

– Та ніяк, – Шон гиготнув – Їх не бачили років зі сто, напевне. Ті, хто розповів мені про них, сказали, що Корупти, як і Велети, певно що вимерли під час останнього походу Маркуріанців у глиб континенту, бо з тих часів про них нічого не чути. Власне як і про тих Маркуріанців, ги-ги. Еліта, щоб їх.

– Що там ще водиться, таке, чого б варто було остерігатися? – запитав Едвін.

– Ги! Та всього, що там є варто остерігатися. Якщо це щось виглядає як здохле, смердить як здохле, то це не значить, що воно здохло. Тому трупи палять. І палити їх будемо саме ми, адже солдати стоятимуть на стінах і цілитимуться нам у потилицю.

– Срака-мотика, – вилаявся Мепс. – То ці виплодки просто спостерігатимуть як нас жертимуть?

– Ага, – буденно підтвердив Шон. – Але найбільшу небезпеку там становлять літаючи страховиська. Ці кляті потвори можуть перелітати двадцятиметрові стіни тільки так. Розумієте, поки йде бій, а в Неймарській долині буває до трьох сутичок на тиждень, ми, тюряжники, знаходимось за стінами. В крайнім випадку можемо допомагати, боєзапас піднести чи ще щось. Так ось, ці потвори можуть легко когось з нас вихопити. Тому завжди дивіться на небо.

Алекс, як власне й усі, уважно слухав розповіді Шона про Неймарську долину й що на них очікуватиме по прибутті. Кожне слово, кожний опис змушувало серце Алекса швидко битися, а руки тремтіти. Якби Кетчер не сидів, то, певно що, ноги не втримали б його. В голові паморочилося, а вуха наче заклало. Страх прилип до нього, як і одяг до його шкіри, від чого відчуття здавалися, ще бридкішими. Той божевільний ув’язнений був правий: «щеня потрапило до пекла».

Довго Алекс збирався з силами, аби його голос не затремтів. Його турбувало лише одне питання і він ніяк не міг запитати. Але стиснувши долоні, він промовив:

– Чи є взагалі шанс якось вижити там?

Усі повернулися у бік Алекса, через що тому стало ніяково. Але інші не могли зрозуміти, чи це було питання до самого себе, адже Кетчер промовив це досить тихо, чи це таки було адресовано до Шона. Сам Ґрін задумливо скривився стиснувши губи в тонку лінію і почухав підборіддя.

– Гм… Малий, послухай, я ніби… ніби ще живий, так? – спокійно розпочав Ґрін дивлячись у Алексові очі. – Тож шанс… Ну, шанс є. Завжди є. Так, це правда, що місце куди ми прямуємо є справжнім пеклом. І так не лише там. Так усюди. Але це такий світ у якому ми живемо. Найбільшою загрозою, як там, як і будь-де — є люди. Якими вишкребками ви б усі не були, ви хоча б розумієте куди направляєтеся і у якому становищу опинилися, і саме тому так уважно слухаєте мене, переймаючи мій досвід. Але окрім нас там будуть й інші. Ті, хто вважатиме, що ніякі правила для них неписані. Усі страховидла мають лиш одну мету — вбивати. А люди вміють прикидатися. У місці, де вижити можна лише завдяки співпраці, будуть і ті, хто діятиме в своїх інтересах. Ось вам моя по справжньому важлива порада: якщо хочете жити — навчіться розрізняти людей. Це допоможе не лише там, а й, якщо вцілієте, по звільненню.

Усі ствердно загойдали головами. Ніхто не став заперечувати слів Шона. Те місце й справді жахливе, а в жахливих місцях, справжня сутність людини проявляється у сотні разів.

На якийсь час усі затихли, кожен поглинутий своїми думками. Майбутнє здавалося ще жахливішим ніж кілька днів тому. Алекс уже й не знав чого від нього очікувати. Покірно прийняти свою долю й стати здобиччю для покручів, чи якимось чином вижити й повернутися додому. Але ким він повернеться? Тим самим Алексом, чи зовсім іншим. Він не мав відповіді на це питання, і ніхто з присутніх у вагоні — також.

Ще через якийсь час, коли вже напевно сіло сонце, Роберт Мепс звернувся до Шона:

– Я чув є можливість дострокового звільнення, чи не так?

– Гм? А, так. Дійсно, є таке, – і знову увага каторжників була прикута до Шона. – Якщо… якщо якимось чином вам удасться проявити себе під час бою, то генерал може надати вам амністію. Тоді з нею треба повернутися до Мундо і зустрітися з графом. Він її підпише й ви вільні. Якось так це працює. Але сильно не сподівайтеся. Навіть я, уродженець Мундо, ніколи не чув про те, щоб її хтось отримав. Краще, націльтеся на кухню. Будете подалі від бою і в безпеці. Ну й постійний доступ до харчів. Минулого разу мені вдалося цього зробити, бо типу мисливець-контрабандист і все-таке… Але цього разу все інакше.

– То як потрапити на кухню? – запитав Едвін. – Потрібно мати досвід чи щось таке?

– Досвід, кажеш? – задумався Ґрін. – Ким ти був до ув’язнення?

– Працював у родинній пекарні, – відповів Едвін Вест обхопивши долоні.

– Га? – здивувався Шон. – Що ти таке зробив, що тебе відправили за ґрати, пекарю? Спалив комусь хлібину?

Едвін не відповів, а лиш схилив голову й прикрив лице своїми великими долонями. Це було не дивно. Скоріше за все Едвін відчував провину за скоєне, тому й не хотів говорити. Але Алексу стало по справжньому цікаво, за що насправді сталося в той день, тому він відповів за Едвіна.

– Я чув, що його посадили за вбивство.

– Звідки знаєш? – Шон перевів свій погляд з Едвіна на Алекса.

– Нас судили в один день. Але я не знаю усіх деталей. Тож, що там насправді сталось? – Вест знову не відповів, але цього разу проричав. Увага усіх була прикута до Едвіна, але той не зважав ні на кого.

– Та годі вже, – подав голос Калеб Ґілт — роздратований чоловік з висунутою нижньою щелепою. – Я також тут за вбивство. Перерізав одному крамарю горлянку коли той дрючив мою жінку.

– Ого! – здивувався Роберт. – А дружина що?

– Заверещала так, наче це її вбивають, – гиготнув Калеб. – Ну, я її тим самим ножем й прирізав.

– Дідько, – скривився Роберт.

– Які ж всі бридкі, – нарешті відгукнувся Едвін.

– Та ну? Справді? – фальшиво здивувався Шон, а потім розвів руками, наскільки це дозволяло місце в його клітці. – А мені здалося, що тут зібралась найбільша інтелігенція Анурії. Але якщо ти кажеш, що тут одна бридота, то я не суперечитиму. Тільки хотілося б знати, чим ти відрізняєшся від цих… ем… Бляха! От завжди так, коли треба, не можу підібрати відповідного слова.

Кілька секунд Едвін ще дивився на те, як Шон лається на себе за те, що не може підібрати ніяк влучно відповісти, а потім опустив голову додолу і тихо почав:

– Той день і справді не задався як треба. Зіпсував цілу партію хліба, нагрубив клієнту і посварився з батьком. Коли мені погано, я завжди прогулююся набережною. Допомагає зібратися з думками. Я спокійно прогулювався собі і… раптом почув жіночий крик та ще чийсь голос. Розібрати тоді не зміг. Я вирішив перевірити, раптом… раптом комусь потрібна допомога. Коли я наблизився то побачив як якийсь вилупок напав на дівчину. Притис її до стіни й намагався… позбавити її честі. Я звісно озвірів і напав на нього. Кілька раз гепнув виродка об стіну, а коли той за мертво впав… Не знаю куди поділась та дівчина, але через кілька хвилин мене обступили поліціянти й доправили до відділка. А потім був суд і тепер я тут, застряг серед наймерзенніших потвор суспільства.

Хоча Едвін і розповідав свою історію тихо, інші враз замовкли й почали прислухатися. Від історії Едвіна у Алекса стисло у грудях. Вест, котрий на перший погляд здавався кремезним і небезпечним убивцею, насправді таким і не був. «Звичайна людина, що просто оступилася в певний момент життя» – ні, усе це не про Едвіна. Вест був вищий. Не лише на зріст, а й у моральному плані. Якби Алексу довелося опинитися на місці Едвіна, то він би просто втік, лишивши жертву розбиратися з усім самостійно. Та що казати, він би нікому про це не повідомив, не те щоб захистити.

У грудях стисло ще сильніше, коли він згадав, про те що робив сам. Йому завжди здавалося, що якщо він самостійно не вкладав настоянку з опіумом у руки залежного, то він не коїв нічого протизаконного. Він просто допомагав залежним за символічну плату знайти бажане та й все. Нічого такого. Але слова Едвіна змусили його зрозуміти, ким він виглядав в очах суспільства – потворою. Потворою, що наживається на залежності інших. І що він нічим не відрізняється від убивць, крадіїв та ґвалтівників.

– У-у…! – протягнув Шон схиливши голову на бік. – Чули хлопці? «Позбавити її честі», «наймерзенніші потвори суспільства», га? Гадаєш, весь з себе такий інтелігент, а ми лиш сміття на узбіччі? Та ми значно краще за ту шльондру, що втекла і навіть не спробувала допомогти своєму рятівничку. Тому не тіш себе ілюзіями. Ти тепер таке ж саме сміття як і ми. Вітаємо в нашому сміттярському клубі.

Майже усі зареготали. Усі крім самого Едвіна, який зціпив зуби й з під лоба глядів на Шона, самого Шона, очі якого швидко спостерігали за реакцією кожного з присутніх, та Алекса, який лиш від реготу виринув з власних думок і зовсім не розумів причину сміху. На мить його погляд зустрівся з поглядом Шона, і той підморгнув йому. Алекс сам того не зрозумів, що поринувши у власні роздуми, щойно врятував собі життя.