Розділ 1

…на тринадцять років назад.

Літо дев’ятсот дев’яносто четвертого знову видалося прохолодним. Теплі південні вітри, які завжди дули з Внутрішнього океану, цьогоріч змінилися холодними північними, прибулими з берегів Дарвії. Той рік увійшов в історію, як найпохмуріший рік в Ендарії. Постійні грози продовжувалися майже все літо, що майже знищили врожай пшениці, могли принести в Анурію голод. Багато заможних землевласників тоді вирішили продати свої землі дрібним фермерам з числа простого люду, аби хоч якось зменшити свої збитки. Тоді вони не могли подумати, що всього через кілька років, вони ж будуть кусати власні лікті й намагатимуться всіма правдами та ні, знову заволодіти тими землями.

І хоч до знаходження великих родовищ нафти на території графства Ернт ще чотири роки, нам варто було б поглянути на перлину цього регіону – портове місто Дессекс. Найбільше і найбагатше місто Анурії було таким старим, як і саме королівство. Засноване як звичайне рибацьке селище, воно згодом стало відомим завдяки китовому промислу. І ось вже п’ять сотень років це найкращий та найбільший порт на всьому південно-східному узбережжю Анурії, конкуренцію якому міг зіставити хіба-що Ворнель, що знаходився у графстві Райне на півночі королівства.

Завдяки торгівлі з країнами, які мали вихід до Внутрішнього океану, Дессекс продовжував стрімко розвиватися. Найбільша ринкова площа, на якій можна було зустріти товари з різних кутків світу, також знаходилася тут. А близькість до кордону з Пандакією – однією з держав континенту Дарвія, що розташувалася на пандакському перешийку, який сполучував Ендакію та Дарвію – спонукала також і розвиток культури. Оскільки пандакські драматурги та літератори часто приїздили до міста аби поставити свої п’єси та опери в Дессекських театрах. Тому прибувши на головну площу міста, турист одразу б звернув свою увагу на велику кількість імпровізованих сцен біля знаменитого Дессекського оперного театру, в якому вперше була поставлена опера «Анетта» анурійського драматурга Лакері.

Незважаючи на прохолодну погоду, люди блукали містом, працювали й творили. Десь грались діти, а десь звучали пісні. І усі ці міські звуки було чутно навіть на острові Панур в Дессекській бухті. Цей острів ще з вісімсот сорок третього року використовувався в якості в’язниці. Раніше це був старий військовий форт, що мав захищати бухту Дессексу від можливого морського вторгнення. Але оскільки Анурія уже майже тисячу років не вела жодних війн з людьми, то місцевий гарнізон поступово скорочувався, а в шістсот дванадцятому був повністю розформований. Допоки у вісімсот сороковому році тогочасний мер Дессексу не наказав відновити форт і переобладнати його у якості нової в’язниці. З того часу минув сто п’ятдесят один рік і дессекська в’язниця не один раз перебудовувалася, аби відповідати сучасним правилам утримування ув’язнених.

Саме тут, на острові Панур, у бухті Дессексу, в погано освітленій камері під номером 215 на другому поверсі й розпочинається наша історія. На підвішеній до стіни койці у розпачі сидів юнак, вісімнадцяти років, високий та худий. Брудне й довге волосся липло до лоба й очей, та на додачу в ньому завелися воші, через яких постійно викликало бажання почухатися, чим сильно дратувало хлопця. Теж саме стосувалося й бороди, котра виросла за час утримування. Під давно нестриженими нігтями накопичувався бруд, а від немитого тіла смерділо. З засобів особистої гігієни юнак мав хіба що зубну щітку, розроблену колись таким самим ув’язненим як і він сам¹. Але відсутність хоча б якогось зубного порошку², робила її малоефективною.

Відкинувши голову назад та спершись потилицею об стіну, юнак спробував прислухатися до крику мартинів³ через невеличке віконце в камері. Або шуму морського прибою. Можливо, якщо вдасться, то навіть співів музик з площі. Але все що йому вдавалося почути, то це хтиві матроські пісні, наспівуванні хриплим голосом з сусідньої камери й від яких вже починала боліти голова.

Алекс Кетчер, а саме так звали цього юнака, народився четвертою дитиною у родині звичайного портового працівника. Його матір працювала швачкою на місцевому бавовняному комбінаті та шила як одяг, так і рушники. Навколо Дессексу не росла бавовна, тому її експортували з інших країн, особливо з країн Банкерського півострову – єдиному придатному для життя та сільського господарства місці на холодному південному континенті Адора.

Найстарший з братів Алекса пішов шляхом їхнього батька й також працював в порту розвантажуючи кораблі. Другий мав великий розум, тому не лише закінчив церковну школу, а й вступив до престижної анурійської академії – Іларії. Справжня гордість для батьків. Старша сестра вийшла заміж та переїхала в інше місто й майже не підтримували з родиною зв’язку. Молодша… Ну, вона просто ще дитина, тому не мала хоч якихось досягнень у житі. Як і Алекс звісно що.

Народившись четвертим у родині, Алекс з дитинства вважав, що батьки його не помічають серед старших дітей і не приділяли достатньо уваги як молодшій. Тому коли йому виповнилося дванадцять, він познайомився зі своїми найкращими друзями, з якими тинявся містом та бешкетував. Коли їм виповнилося по п’ятнадцять, один з його друзів запропонував доволі прибуткову справу – продаж нещодавно забороненого опіуму морякам. Багато моряків та аристократів полюбляли вживати опіум і рекомендувати його знайомим. Залежність від опіуму стала настільки поширеною, що навіть засідання парламенту доводилося відкладати на невизначений термін. І тодішній хворіючий король Річард V був змушений втрутитися та заборонити опіум у королівстві.

Усього за два роки, вони не лише знайшли для себе постачальника та надійних клієнтів, а навіть зібрати достатньо коштів, аби кожен зумів прикупити собі по квартирі неподалік від центру міста. І хоч батьки Алекса не знали точно, але вони починали підозрювати, що їх наймолодший син зайнявся чимось незаконним. Жодні умовляння його припинити, не мали жодного ефекту. Алекс все далі віддалявся від родини та переїхав від них до свого нового житла.

Тож як так сталося, що зараз він опинився за ґратами? А все тому, що кілька місяців тому їм написав невідомий, що хотів купити у них опіуму. Побоюючись, що така раптова зацікавленість могла бути тільки від поліції, друзі вирішили на якийсь час відійти від справ та вдавати з себе законослухняних громадян. І все було б добре, якби не в один день, вони вирішили зібратися в одному відомому місцевому пабі, щоб випити…

Слово за слово й ось вони вже билися з якимись п’янчугами. Ще через якийсь час прибула поліція і заарештувала всіх учасників бійки. Далі був суд, де звісно представники порядку намагалися пред’явити їм у продажі наркотиків. Але через відсутність вагомих доказів, суддя відхилив усі їх обвинувачення і назначив друзям Алекса по три місяці виправних робіт, а самому Алексу, як тому хто розпочав бійку й найбільше наніс шкоди постраждалим – два роки ув’язнення в дессекській в’язниці.

Звісно, на суді були присутні майже вся його родина. Після оголошення вироку, коли Алекса в кайданках проводили повз них, батько демонстративно відвернувся, старші брати лиш цокнули язиками, а матір, котра не могла припинити плакати, втішала дружина найстаршого брата. І, здається, саме її засуджуваний погляд Алекс запам’ятає на все життя.

Єдине, чого ніяк не міг зрозуміти Алекс, то це чому суддя вирішив, ніби він розпочав ту бійку, і чому саме він відбуває найдовший термін. Невже примхлива Пані Удача просто відвернулася від нього в той момент і це все прояв злого Року?

Одна жахлива пісня змінювалася іншою, не менш жахливою, і голова в Алекса починала боліти все сильніше та сильніше. В якийсь момент він навіть спіймав себе на думці, що був би не проти, якби десь поруч з Дессексом відбулося ще одне Заміщення. Тоді він зумів би перетворитися на чудовисько та вгризтися в горлянку цього безталанного співака. Але чомусь у цей момент йому згадалася його родина і погляд братової дружини, тому стиснувши кулаки Алекс продовжив терпіти цей пульсуючий біль у скронях.

– Та заради усіх Святих, стули ротяку! – прокричав хтось з ув’язнених не витримуючи вже цього катування.

У відповідь на цей крик спів стих, а замість нього почувся сміх.

– Кре-кре-кре… – лунало з тієї ж камери, звідки кілька секунд тому звучала пісня.

Настільки жахливого сміху Алекс ще не чув ніколи. Він звучав так ніби хтось тер металом об метал. І вже не знав, що краще: слухати хриплий спів чи цей сміх?

– Скоро ви всі будете молити, аби якомога довше чути мій прекрасний спів, – прозвучало між сміхом.

Про що саме говорив цей божевільний? У кого вистачить глузду назвати цей спів прекрасним? Та й ще молитися, аби чути його довше? Алекс лиш хитнув головою і спробував знову зайняти чимось свій розум, аби не стати таким самим вар’ятом, як той «співак».

Алекс зрозумів, що мав на увазі той ув’язнений, уже через тиждень після того дня. Невдовзі після жахливого сніданку, який представляв з себе суміш пшеничної каші та клею⁴, двері до блоку, в якому утримувався Алекс, відчинилися і Кетчер помітив як у приміщення увійшло багато озброєної охорони. Подумавши, що це черговий огляд, він почав розглядати стіну, за якою спостерігав уже кілька тижнів. Не те щоб на ній щось сильно змінювалося, але Алекс уже поступово втрачав глузд в цьому темному казематі.

Десь знизу чулися голоси. Здається там було керівництво в’язниці. Можливо це була перевірка самої в’язниці. Голоси щось обговорювали, але Алекс не збирався вслуховуватися, йому це було просто не цікаво. Аж раптом почулася, що двері однієї з камер на першому поверсі відчинилися і пролунав крик.

– Ні! – кричав ув’язнений. – Відпустіть! Відпустіть мене, вишкребки!

Почувши це Алекс зацікавився тим, що відбувається знизу. Тому, на слабких та трішки неслухняних ногах, піднявшись зі свого місця, він підійшов до важких залізних дверей та спробував заглянути в невелике віконце на них. Звісно, з місця в якому він був, Алекс нічого не міг побачити. Проте чути стало трішки краще. Усі з сусідніх камер як і Алекс почали вслухатися в те, що відбувалося. Хтось шепотом розпитував сусідів, а інші відповідали, що і самі мало що розуміли. Одна лиш людина потішалася над іншими. Цей клятий сміх «кре-кре-кре!» став ще більш зловіщим, ніж тижнем раніше.

– Стулися, погань! – прокричав один з охоронців знизу, а після почувся глухий удар і крик припинився.

Унизу знову зазвучала спокійна розмова, ніби щойно нічого не відбувалось. Між камерами сильніше почали перешіптуватися, а сміх божевільного ставав все голоснішим.

– А я казав, – раптом проговорив той. – Я попереджав! Кре-кре-кре!

Десь знизу знову відчинилися двері й уже новий ув’язнений благав відпустити його. Його спіткала та сама доля, що і попереднього. Десь після п’ятого чи шостого, усе на секунду затихло. Можливо, усе закінчилося і Алексу ніколи не доведеться дізнатися, чому ті люди кричали, благали залишити їх в камері. А потім він усвідомив, що нічого ще не кінчилося. Просто та група піднімалася на другий поверх.

З віконця дверей своєї камери Алекс помітив як група озброєних охоронців підійшли до одних з дверей на другому поверсі. Слідом за ними піднявся і головний наглядач в’язниці, а за ним, до цього часу, раніше небачений Алексом чоловік. Він виглядав як людина в літах, але не пізніх. Хоч цей чоловік уже мав зморшки на обличчі, він був доволі кремезним і вищим за охоронців. Одна його присутність уже вдавлювала голову в плечі й змушувала поважати, ким би він не був. Яскраво-червоний кітель, темно-сині штани, шкіряні чоботи на високих підборах та прикрашений золотою вишивкою пояс із портупеєю в якій зберігалася шабля – усе це видавало в ньому армійського офіцера. І не низького рангу.

Охоронці відчинили двері в камеру, а наглядач почав зачитувати з листку:

– Оскар Бенн, тридцять дев’ять років, засуджений на п’ять років, – прочитав наглядач.

– Скільки йому лишилось? – запитав офіцер.

– Гмм… Ох, моя помилка. До звільнення лишилось три місяці. Зачиняйте, – наказав він охороні.

Охоронці зробили все як наказав наглядач і тоді попрямували до камери Алекса. «Відійшов!» – наказав охоронець і Алекс зробив кілька кроків назад. Тоді двері відчинилися і наглядач почав зачитувати уже дані Алекса.

– Алекс Кетчер, вісімнадцять років, засуджений на два роки. Пробув тут від сили місяць.

– Якийсь він занадто худий, – підмітив офіцер. – Він взагалі хоч їсть?

– Час від часу – так.

– А за що ув’язнений то хоч?

– Бійка в пабі. Хоча він звичайнісінький барига наркотиками.

– Неправда! – прокричав Алекс і здивувався від власного голосу. За свого ув’язнення він зовсім не говорив.

– Те, що цього не вдалося довести не означає, що цього ніхто не знає, – гаркнув він на Алекса, а потім спокійно заговорив до офіцера. – Вилупку вдалося якось уникнути справедливого покарання, тому як почув, що ви приїздите, то одразу подумав про нього.

Офіцер щось кілька секунд обдумував, а потім ствердно кивнув наглядачу. До камери ввійшли двоє охоронців, один з яких дістав кайданки. «Руки!» – наказав інший і Алекс не пручаючись виконав його. Коли кайданки були надіті на його руки, охоронці обхопили плечі юнака й почали виводити з камери.

Алекс не знав куди його ведуть, і хто цей офіцер такий, але розумів, що пручатися було б значно шкідливіше для його здоров’я. Проходячи повз чергових дверей чужої камери погляд Алекса невільно впав на них. Побачене змусило його жахнутися. У віконці тюремних дверей на нього дивилось щось, що віддалено нагадувало людину. Це було більше схоже на череп, який просто обтягнули людською шкірою. Запалі всередину очі були чорні наче найчорніша ніч, а білки пожовтіли. Між рядами брудних зубів були прогалини й ясна здавались уражені якоюсь інфекцією.

Швидко відвівши погляд Алекс спробував викинути цей потворний образ із своєї голови, але той чомусь намагався сильніше відпечататися у спогадах. І тепер йому стало навіть цікаво, а як він виглядає в очах інших людей? Напевне, не так жахливо як цей чоловік. Якби він провів у цій в’язниці більше часу, то мав би такий самий вигляд. Куди б зараз його не вели, Алекс сподівався, що там всіляко краще ніж тут.

– Щеня не знає куди йде, – почувся ззаду голос того божевільного. – Воно щасливе, що відправилося погуляти. Але щеня потрапило до пекла. Там немає місця для надії.

«То цей страшний чоловік і був тим самим вар’ятом? Що ж, йому підходить» – промайнуло в Алексовій голові.

Спустившись спочатку на перший поверх, а звідти попрямувавши звивистими коридорами до виходу, Алекс вперше за місяць побачив сонячний день. Хоч на дворі було похмуро й волого від того, що вітер підбирав краплі хвиль, котрі розбивалися об скелі та розносив їх повітрям, на душі в хлопця стало сонячно. Що б йому не готував фатум, це не могло зрівнятися з тим, що йому вже довелось пережити.

Всього місяць назад Алекс був готовий відкинути свою родину та йти своєю дорогою. А зараз йому було б соромно підійти до них, не те щоб подивитись у їхні вічі. Але на жаль, усвідомлення цього ще не настало й він, зі сміливо піднятою головою, крокував на зустріч долі.