Розділ 2

    Алекса всадили в закриту тюремну карету до інших ув’язнених, котрих забрали раніше. Лице та одяг молодого чоловіка були залитими вже застиглою кров’ю, а ніс виглядав зламаним. Він, певне що, був тим самим першим, кого відправили сюди. Отже він намагався пручатися, за що і отримав від охоронців. Добре що Алекс не став пручатися, а смиренно пройшов шлях сам. Не хотілося б і йому сидіти тут з розбитим носом, або з чимось гірше.

Ще кілька чоловіків виглядали не краще за самого Алекса. Такі ж виснажені та брудні. А один і зовсім, здавалося, нещодавно припинив плакати, що можна було зрозуміти по встиглих висохнути брудних доріжках від сліз на лиці та постійному шморганню носом.

Був також і чоловік середніх літ, котрий виглядав так, ніби був готовий будь-якої миті зчепитися з кимось у бійці. Його нижня щелепа, що випирала вперед, була щільно притиснута до верхньої, через що, коли він нею водив, зуби терлися одне одного. Злий погляд чоловіка був прикутим до сидячого напроти нього парубка, котрий був не набагато старше самого Алекса, чим змушував того сильно нервувати, але також не відводити погляду. Руки парубка постійно не знаходили собі місця і, то вчіплювалися у штани, то переплітали між собою пальці.

Чоловік зі зламаним носом, що скоріше за все нещодавно опритомнів, тремтячими долонями схопився за свій ніс і різким рухом вправив його. Почувся хруст, а з носу знову полилася кров. Його сусід відвернувся скрививши обличчя, чим самим розсмішивши іншого, що сидів навпроти нього.

– Що, не до вподоби кров, га? – посміхався той демонструючи свої брудні зуби.

– Якщо так, то що з того? – злісно відповів йому інший.

– Там, куди ми направляємось, крові буде ще більше, – влучне підмічання змусило іншого зціпити зуби та опустити голову.

Алекс задумався. Судячи з усього, всі вони відмінно усвідомлювали куди направляються і саме тому намагалися противитися. То як так сталося, що лише сам Алекс не мав жодного розуміння ситуації? Можливо він був просто недостатньо розумний як вони і не міг зв’язати що до чого. А можливо, що вони просто залякували один одного з цілю вивідати від інших їхні здогадки.

– Я ось одного не розумію, про що вони там собі думали коли вирішили відправити нас туди, – продовжував той. – Це ж дурню зрозуміло, що як тільки в наших руках опиниться зброя, то ми одразу зчинимо бунт.

– Ох, ви тільки гляньте, перед нами справжній академік, – промовив чоловік зі зламаним носом. – Тобі потрібно повідомити про своє відкриття військовому керівництву країни. Я певен, що їм не вистачає таких цінних і незамінних голів як твоя.

– Ну давай, розумнику, поясни мені, в чому я не правий.

– Ніхто в здоровому глузді не дав би нам навіть наблизитися до зброї. Ми будемо ремонтною групою, дурінь. Ремонтуватимемо стіни, ритимемо окопи, або палитимемо трупи. Та на цьому все. Може, якщо пощастить, то подаватимемо набої, або працюватимемо на кухні. Тож не тіш себе казочками. Якщо до наступного року й доживе хто, то в послідуючих точно здохне.

– Га? Звідки такі пізнання? – здивовано запитав ще один в’язень.

– Бо я родом з Айварії, – відповів той, наче цим все пояснювалося. – Там навіть в’язниць немає. Лише місця для тимчасового утримування, після яких на тебе очікувала лише одна доля – відбувати каторгу на захисних стінах.

І лише після цих слів Алекс усвідомив всю небезпеку ситуації в котрій опинився. Він, разом з іншими ув’язненими, відправлявся в одне з найнебезпечніших місць на всьому континенті – до Туманних гір. Ось про яке пекло згадував той страшний чоловік.

Серце Кетчера розпочало скажено битися у грудях, а долоні – пітніти. Паніка починала заволодівати ним. Він не міг повірити в те, що відбувалося. Усі історії, котрі Алекс чув як від старших, так і від ветеранів, що побували в тих місцях, звучали приблизно однаково: жагливішого місця на землі просто не існувало.

Якби Алекс відбивався від охорони як інші, чи мав би він хоча б примарний шанс на те, що йому б вдалося змусити їх відступити? Навряд би це сталося. Скоріше за все він би отримав те саме, що й цей зі зламаним носом. Але точно Алекс знав лиш одне: якби йому було відомо, він би нізащо так покірно себе не поводив. Абсолютно ні.

Охоронці відкрили дверцята карети й впустили всередину ще одного в’язня. Цей ув’язнений відрізнявся від інших тим, що був на голову, а то й дві, вищим за інших та мав просто-таки великі м’язи. Алекс миттєво його упізнав. Це був Едвін Вест, котрий, здається, вбив когось біля портових складів і якого судили в той самий день, що і Алекса. Хоча Кетчер і не знав усіх деталей справи – Едвін не здавався йому загрозливим. Вони разом прибули до в’язниці, але після того як їх розділили по камерам, зовсім не бачились. За цей місяць він дещо втратив у м’язах, хоча й досі залишався кремезним, що змусило Алекса потіснитися.

Охоронець закрив дверцята, а після промовив до візничого: «Цей був останнім. Можеш їхати». І карета ринулася вперед.

Оскільки до графства Айварія шлях був неблизьким, то Алекс припускав, що спершу їх повезуть до залізничного вокзалу, де пересадять на поїзд. Карета, що рухалася зараз по розвідному мосту, який сполучав острів Панурі з містом, скоро поверне на північ, аж до собору. Після якого поверне на захід. Проїде аж до парку Мартели, де зверне головною вулицею на південь. Об’їде статую Генріха Хороброго й знову поверне на захід, а там, згодом, досягне залізничного вокзалу. На всю подорож вони витратять хвилин двадцять-тридцять.

І, приблизно, через півгодини дороги, закрита тюремна карета зупинилася біля службових воріт станції. До візничого підійшов один з працівників станції і той передав йому папери. Швидко їх оглянувши, працівник відчинив ворота й пропустив карету на територію. Ще через кілька хвилин вона остаточно зупинилися біля одного з вагонів поїзду, який мав доправити бранців до нового місця утримування.

Дверцята відчинилися і Алекс побачив кількох військових у формі кольору хакі та з гвинтівками в руках. Один військовий наказав в’язням вийти й вишукуватися в одну лінію. Після того як вони виконали цей наказ, військовий заглянув у карету, аби щось перевірити. У цей момент у голові Алекса промайнула божевільна думка: а що як спробувати втекти? Вибігти з шеренги й забігти за вагон. З кайданками на руках буде важко перелазити через високі перешкоди, але все ж. Щоправда ця думка швидко зникла, оскільки Алекс підмітив, що військові не зводили з них очей.

Закінчивши перевірку, військовий наказав вісьмом бранцям забиратися до вагону, який був позаду них. Це був спеціальний вагон для перевезення ув’язнених. У ньому було десять кліток розрахованих на одну людину, які зовсім не передбачали жодного комфорту для в’язнів. Опинившись всередині, їх швидко розмістили кожного по своїх клітках, після чого зачинили ґрати.

– Шлях неблизький, – підмітив в’язень зі зламаним носом. – А якщо приспічить?

– То сходи під себе, – відмахнувся солдат.

Після чого він вийшов з вагону та зачинив за собою важкі чавуні двері. Ув’язнений ще трішки покривився, а потім тихо вилаявся та сплюнув у прохід між клітками. Ще трохи пововтузившись, він просунув ноги крізь решітки та примостився спиною до стіни вагону. Інші почали повторювати за ним.

Худорлявому Алексу, на відмінну від інших, було не важко повторити все, що зробив той бранець. Особливо настраждався Едвін. Бувши значно більшим від інших, йому ніяк не вдавалося зручно вміститися у клітці. Поспостерігавши за ним, в’язень зі зламаним носом невільно усміхнувся та ледь не залився сміхом.

– Агов! Навіть не думай, – через усміх порадив той Едвіну. – Твої ноги надто товсті для такого. Чи ти маєш намір застрягти? Ні? Тоді просто сядь на дупу та підігни коління. Ці вилупки люблять на кожній зупинці перевіряти бранців, якщо побачать ноги в проході — зламають.

Едвін пробурчав щось зовсім незрозуміле, але виконав вказівку того ув’язненого і, нарешті, вмостився. Через кілька хвилин після цього почувся гудок паровозу й вагон різко тряхнуло. Вони нарешті рушили в путь. Поїзд поступово почав набирати швидкість.

Хоча у вагоні було доволі тьмяно, бо світло проникало всередину лише через єдине маленьке віконце на дверях, Алексу вдалося піймати на собі погляд того ув’язненого зі зламаним носом. І тоді він впіймав себе на тому, що й сам розглядав його вже давно.

Незважаючи на те, що лице цього в’язня було забруднене його ж кров’ю, воно все ще залишалося доволі гарним. Навіть Алекс зміг оцінити його вроду: товсті чорні брови, мигдалеподібні та темні очі, тупе підборіддя. І найголовніше — ніс — прямий, наче й не був зламаний зовсім.

Але все це було не настільки важливо, як відсутність хоча б якоїсь згадки на бороду. Обличчя усіх присутніх тут, як і Алексове, заросли за час їх ув’язнення. І чим довше в’язень перебув на утримувані, тим довшою та бридкішою була його борода. Не важко було здогадатися, що побачити когось з бранців без неї, було дещо дивно. А з огляду на стан його чорнявого волосся, він мав би пробути ув’язненим хоча б тиждень. І за цей час не відростити як мінімум щетину, було дивно.

Але що більше дивувало Алекса, так це те, що його обличчя йому здавалося знайомим. Щоправда він ніяк не міг задати чому.

– Ми знайомі? – раптово навіть для себе запитав Алекс.

– Га? То виходить мій кулак відбив тобі пам’ять, чи як? – скривився той.

Кулак? Ах, ну так. Тепер Алекс згадав. Той вечір у пабі, коли він з друзями зціпився у бійці з якимись постійними відвідувачами закладу. Уже й не згадати за що саме вони побилися, оскільки всі тоді перебрали алкоголю, й той вечір у спогадах наче в тумані.

– Тепер згадав, ти той кому я добряче розбив обличчя.

– Як бачиш з ним усе гаразд, тож не так ти й «добряче розбив» його, дівчисько!

– Ге?! Дівчисько? Я? А хіба не в тебе тоді пика була залита кров’якою? От прямо як зараз, – Алекс підсунувся ближче до ґрат і схопився за них руками.

– То все тому, що ти, мале стерво, був першим, хто зламав мені носа. За двадцять п’ять років жоден сучий син так цього й не зміг зробити.

– Нічого було лізти до нас, тоді б твій дорогоцінний носяра лишився б цілим.

– Що?! – в’язень підхопився на ноги; Алекс слідом за ним. – Та я хотів як найкраще! Ви ж три довбограї, так розкричались про те, що як тільки все вляжеться, то штовхнете черговому аристократу велику партію опіатів. Я лиш попросив вас стулити пельки, поки хтось не покликав поліціантів. Твоє щастя, що ти досі не гойдаєшся на якійсь гілці. Бо таким як ти, законом передбачена смертна кара.

– Та що б ти знав, я не торгував опіумом! Я максимум, що робив, то це підраховував прибутки і знаходив нових клієнтів.

– Матір в дитинстві зронила? Це ж те саме!

– Ні! Це інше! І що ти там сказав про мою матір? – Алекс завівся не на жарт. Його серце скажено калатало всередині. Він був готовий знову побитися з тим вишкребком. Шкода, що їх клітки знаходилися далеко одна від однієї.

– Про твою матір я ще не сказав нічого, гівнярю малий. Хай-но тільки прибудемо до Неймарської долини. Я там стільки ходів знаю, що візьму і притягну почвару за стіни. Побачу як ти з нею впораєшся.

– Люди, та ви тільки погляньте, – Алекс указав іншим ув’язненим, що й без нього спостерігали за цим імпровізованим спектаклем, на опонента. – Хіба це «постраждалий»? Та в нього вавка в голові.

– Так, я постраждалий, – бранець розвів руки в сторони. – Мало того, що якась сопля, намагається на мене наїхати, так ще й клятий суддя такий: «О! Ви тільки погляньте, він колись був засуджений як браконьєр, хоч у нас і немає жодних доказів, що він і досі займається цим, давайте відправимо його до в’язниці. Для профілактики». Та я ще місяць тому, мав би бути в Мундо і приємно проводити час зі своєю маленькою сестричкою. Але ж ні, я нині тут. Пензлюю в Мундо, не як вільна людина, а як каторжник. І знаєш що? Йди ти, ваш «профілактичний» суддя і все графство Ернт у піше еротичне аж до самого Елізіуму. Нехай вас усіх пороздирають почвари!

Бранець показав усім присутнім середнього пальця і знову почав вмощуватися зручніше. Для нього ця суперечка уже скінчилася. Він не мав жодного бажання продовжувати її. Але суперечка не закінчилася для Алекса. Він аж пашів жаром, готовий вибухнути будь-якої миті. Та хто він такий, якщо вважає, що може ось так завершити. І тільки-но Алекс хотів був щось сказати, як до нього звернувся той самий чоловік середніх літ:

– Слухай уважно, гаряче голово. Усім нам абсолютно чхати на те, хто чим займався до того як опинився за ґратами. Але він абсолютно правий. Це через тебе і твій довгий язик, ви вдвох опинилися тут. Якщо не згоден з цим, тоді тобі доведеться мати справу уже зі мною.

Алекс не знайшов, що відповісти цьому чоловікові. У нього аж подих перехопило. Це несправедливо. Несправедливо. Неправильно. Це він насправді тут жертва обставин, хоча в глибині душі знав, що це не так. Нещодавно йому здавалося, що він уже змирився, але сьогоднішній день знову підняв у ньому цю запальну натуру.

І щойно Алекс уже хотів щось відповісти, як здався. Його нахлинуло почуття провини. Це дійсно так. Алкоголь певне добряче роз’їдав мізки раз він навіть не запам’ятав причину конфлікту, через який і опинився тут. А може просто не хотів запам’ятовувати.

– Чув вислів: «не сунь носа до чужого проса»? – раптом озвався той зі зламаним носом до чоловіка, який нещодавно змусив Алекса замовчати. – Ми з тобою ніякі не друзі, затямив? І гратися в мого захисника не треба — я й сам можу за себе постояти.

– Га?! – здивувався той. – Це ти до мене? Та ти хоч розумієш з ким говориш, айварський виродку.

– О-хо-хо! Як цікаво. Та сцяти я хотів на тебе і ким ти там є, та за що сидиш, помічничку. Відсмокчи. Усі відсмокчіть.

У цей момент увесь вагон вибухнув злісними голосами. Кожен підхопився з місця і почав вигукувати щось погане у відповідь. А ще через хвилину всі присутні лаялись уже на одне одного. І у всьому цьому хаосі, лише одна людина не приймала участь у суперечці.

Едвін Вест тихенько сидів у своїй клітці, і склавши долоні – нашіптував молитву.