Просто ще один день для нього

Будильник задзвонив раніше, ніж учора. Едді вимкнув його з першого разу — він ненавидів, коли звук повторюється. У ванній він довго дивився на себе. Світло тут було холодніше, ніж у кухні. Воно нічого не приховувало. Футболка сиділа погано — як і всі інші. Він потягнув її вниз, ніби це могло щось змінити.

— Та байдуже, — пробурмотів він.

На кухні він знову їв стоячи. Сьогодні — тости й ковбаса. Крихти падали на підлогу. Він їх не підмітав. Куртка висіла на спинці стільця. На підлозі — робочі черевики, з яких постійно сипався дрібний пісок. Він взувся, трохи важко нахилившись. Затягнув шнурки. Подумав, що треба менше їсти. Подумав — і одразу відкинув цю думку.

Надворі повітря було сирим. Небо низьке, тьмяне. Заправка стояла на виїзді з міста. Дві колонки, невеликий магазинчик, автомат із кавою, що завжди працював занадто голосно. Начальник уже був на місці.

— Ти сьогодні спізнився, — кинув він замість привітання.

— Я ж прийшов, — відповів Едді.

— Ага.

Двері до офісу зачинилися. Едді вийшов до колонок. Пальці одразу просочилися запахом бензину. Він до цього звик. Цей запах був простим, чесним. Без підтексту. Перша машина під’їхала через десять хвилин. Чоловік років сорока, у темних окулярах.

— Повний бак, — сказав він, не дивлячись.

Едді вставив пістолет у горловину бака. Метал клацнув. Чоловік дивився в телефон.

— Гей, ти тут давно працюєш? — раптом запитав він.

— Достатньо довго.

— Я тебе десь бачив… Ти ж із Норт-Веллі?

Едді стиснув рукоятку сильніше, ніж потрібно.

— Можливо.

Чоловік придивився уважніше. Потім посміхнувся.

— Точно. Пам’ятаю.

Посмішка була коротка. Але її вистачило.

— Ну… життя якось склалося, еге ж?

Едді нічого не відповів. Пістолет клацнув — бак заповнений.

— З вас сорок шість.

Чоловік розрахувався й поїхав, навіть не глянувши вдруге.

…Шкільна їдальня. Піднос вибивають із рук.

— Ой. Здається, обід утік від тебе.

Сміх. Хтось аплодує. Едді моргнув. Машини вже не було. Опівдні під’їхали троє хлопців на старому пікапі. Гучна музика, відкрите вікно.

— Чувак, давай швидше, — крикнув один із них.

— Він і так старається, — засміявся другий.

Едді мовчки заправляв бак.

— Гей, а тут є хот-доги? — запитав третій.

— Є.

— Клас. Ти, мабуть, усе тут скуповуєш, так?

Сміх. Едді подивився на нього. Прямо. Без усмішки.

— Двадцять два п’ятдесят, — сказав він.

— Та не ображайся, чувак. Це ж жарт.

Вони поїхали так само шумно, як і приїхали. Едді довго дивився на дорогу, по якій зник пікап. Музика ще секунду стояла в повітрі, а потім стихла. Він зайшов у службову кімнату й сів на стілець. Руки трохи тремтіли. Він стиснув їх між колінами.

— Це ж жарт, — тихо повторив він.

Слово «жарт» завжди означало одне й те саме.

Під вечір на заправці стало тихо. Сонце опускалося низько, світло ставало помаранчевим. Тіні витягувалися. Біля дороги зупинилася машина. З неї вийшов чоловік із собакою на повідку. Великий пес, світло-коричневий. Вони просто прогулювалися уздовж узбіччя. Собака раптом загавкала — різко, без причини. Едді здригнувся.

— Тихо, — сказав чоловік, потягнувши повідець.

Собака не зводила очей із заправки. А точніше дивилася просто на Едді. Гавкіт пролунав ще раз. Едді відвернувся. Усередині щось коротко стиснулося. Коли він знову глянув, їх уже не було.

Зміна закінчилася пізно. Начальник нічого більше не сказав. Просто кивнув. Едді йшов додому повільніше, ніж зазвичай. Ноги були важкими. В голові дзенькало кілька слів, уривків, інтонацій.

«Жарт».

«Життя якось склалося».

Сміх.

Він засунув руки в кишені й стиснув пальці.

— Я нічого їм не зробив, — сказав він уголос.

Але слова чомусь не прозвучали переконливо.