Думки, які він відганяв

Ранок почався так само, як і більшість інших. Будильник задзвонив о 7:17. Він не вимкнув його одразу. Дав йому подзвонити ще кілька секунд. Потім ще. Ніби цей звук підтверджував, що треба вставати, навіть якщо не хочеться. Коли він нарешті простягнув руку, пальці на мить зависли над кнопкою. Наче навіть цей простий рух вимагав рішення. Тиша повернулася відразу. Він лежав ще хвилину, дивлячись у стелю. Там була маленька тріщина біля люстри. Він помічав її раніше, але сьогодні чомусь дивився довше. Вона трохи нагадувала тонку лінію на карті. Або подряпину. Потім він підвівся. У ванній світло здалося занадто різким. Дзеркало показало те саме обличчя. Те саме, яке він бачив щодня. Ні гірше. Але й не краще. Він на мить затримав погляд. Наче намагався зрозуміти, що саме не так. Але нічого конкретного не знаходив.

На кухні він машинально зробив бутерброд. Потім ще один. Навіть не тому, що хотів їсти. Просто так було простіше. Коли їжі більше, ніж потрібно, здається, що день буде легшим. Телевізор працював фоном. Хтось щось пояснював, сперечався, щось доводив. Голоси звучали емоційно, але це не мало значення. Це був просто шум, який заповнював порожнечу квартири. Він їв повільно. Не поспішаючи. Ніби тягнув час. Перед виходом він ще раз глянув у дзеркало в коридорі. Просто автоматично.

«Нормально», — подумав він.

Не добре. Не погано. Просто нормально.

На вулиці було прохолодно. Осіннє повітря мало той особливий запах — суміш вологи, пилу і чогось металевого. Він вдихнув глибше, ніж зазвичай. На зупинці вже стояли люди. Декого з них Едді бачив майже щодня, хоча за весь цей час так і не перекинувся з ними жодним словом. І тоді він її побачив. Вона стояла трохи осторонь. У темному пальті, з навушниками. Волосся спадало на плечі. Вона дивилася в телефон і ледь усміхалася. Просто реакція на якесь повідомлення. Але чомусь він відчув себе зайвим. Щось у ньому стиснулося. Це відчуття прийшло автоматично. Як рефлекс. І разом із ним — спогад. Шкільний коридор. Запах фарби і дешевих парфумів.

— Можна з тобою познайомитись? — сказав тоді він.

Він пам’ятав, як сильно билося серце. Як пересохло в горлі. Дівчина подивилася на нього. Потім на подругу. І вони засміялися. Без злоби. Навіть не голосно. Просто… ніби це було очевидно.

— Ні.

Одне слово. Але не слово було найгіршим. Найгіршим був той погляд після. Швидкий. Оцінюючий. Наче вона вже все вирішила за секунду. І він теж усе зрозумів.

Автобус під’їхав. Двері відчинилися із шипінням. Він моргнув. Спогад зник, але відчуття залишилось. Він зайшов усередину. Сів біля вікна. Дивився на відображення людей у склі. Намагався не дивитися на неї. Але іноді погляд повертався сам. Вона навіть не знала, що він існує. І це було нормально. Так завжди було.

На роботі все було як завжди. Той самий запах бензину, що в’їдався в одяг. Той самий холодний вітер між колонками. Ті самі плями пального на асфальті, які ніколи повністю не зникали. Він то стояв на касі, то виходив допомагати біля колонок.

— До повного?

— Дев’яносто п’ятий?

— Готівка чи картка?

Він говорив це десятки разів за день. Ці слова давно втратили зміст. Вони стали просто частиною роботи. Як рухи рук. Як звук пістолета, коли він відстрілював. Іноді йому здавалося, що він міг би піти посеред зміни, і нічого б не змінилось. Хтось інший просто став би на його місце. А ще іноді він ловив себе на тому, що не пам’ятає облич людей, яким щойно допомагав. Наче вони проходили крізь нього. Або він крізь них.

Десь ближче до обіду зайшла пара. Хлопець і дівчина. Вони жартували між собою. Він щось сказав їй тихо, і вона штовхнула його плечем. Вони сміялися. Він дивився на них трохи довше, ніж потрібно.

— Щось не так? — спитав хлопець.

Він одразу відвів очі.

— Ні.

Руки раптом стали незграбними. Він мало не впустив здачу.

— Буває, — сказав хлопець і посміхнувся.

Але ця посмішка здалася йому поблажливою. Можливо, це було не так. Можливо. Після їхнього виходу він довго дивився на двері. У голові знову ворухнулося те саме відчуття. Без слів. Просто тиск. Наче щось повільно піднімалося зсередини. Він зробив ковток води. Воно не зникло.

Увечері, коли зміна закінчилась, він відчував втому. Не фізичну. Іншу. Наче він цілий день тримав щось важке. Хоча нічого такого не робив. Дорогою додому він знову думав про ту дівчину на зупинці. І про ту зі школи. І про ще кількох. Спогади виринали самі, без запрошення.

— Ти серйозно? — сказала одна, коли він колись невпевнено запропонував провести її після уроків. — Ну… ти хороший, але… Він уже тоді знав, що означає це «але». Інша навіть нічого не сказала. Просто здивовано підняла брови, коли подруга прошепотіла їй щось на вухо. Потім вони обидві тихо засміялися. Він зробив вигляд, що не зрозумів. Хоча зрозумів усе. Ще була та, якій він написав повідомлення. Довго наважувався. Підбирав слова. Перечитував перед відправкою. Вона відповіла коротко:

— Я не шукаю знайомств.

Він написав:

— Добре, вибач.

І більше не турбував. А через деякий час він випадково побачив її з хлопцем. Вона тримала його під руку і сміялася так само легко, як сьогодні сміялася та дівчина, що зайшла на заправку разом зі своїм хлопцем. Ніби в її житті не існувало ніяких складнощів. Ніби слова «я не шукаю знайомств» означали зовсім інше: не з тобою. Тоді він вперше відчув не образу. А щось гірше. Наче його просто не розглядали як варіант. Наче він не відповідав якомусь простому критерію, який усі розуміли без слів. І який він сам ніяк не міг зрозуміти. І найгірше було навіть не це. А те, що з часом він почав чекати саме такого результату. І коли нічого не виходило, це вже не дивувало. Лише підтверджувало те, що він і так підозрював. Обличчя змішувалися. Результат завжди був той самий. Він навіть не злився. Не зовсім. Швидше щось інше. І найгірше — він уже не намагався це змінити.

У квартирі його зустріла тиша. Він зачинив двері. Повернув замок. Один раз. Другий. Постояв трохи в коридорі. Наче прислухаючись до чогось. Але нічого не було. Лише тиша. І десь глибоко всередині — те саме відчуття. Щось назрівало. Він ще не знав, що саме. І найстрашніше було те, що цей день справді нічим не відрізнявся від інших.