Дисоціація

Едді прийшов до тями на холодній кам’яній підлозі. Кілька секунд він просто лежав нерухомо, важко дихаючи й намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Голова гуділа після падіння. Перед очима все ще повільно крутилася темрява тієї бездонної могили. Потім він повільно підвівся.Попереду тягнувся довгий кам’яний коридор, що йшов униз широкими сходами. Уздовж стін тягнулися старі металеві труби, а з вузьких вентиляційних отворів біля підлоги повільно виповзав густий крижаний туман. Едді довго спускався вниз. Сходинки були слизькі від інею. Чим нижче він опускався, тим сильніше ставав холод. Незабаром пальці задубіли настільки, що він ледве втримував револьвер. Коридор здавався безкінечним. Лише сірий бетон. Туман. І глухий звук власних кроків. У якийсь момент він сам не помітив, як почав рахувати сходинки. Як колись у дитинстві. Тоді це чомусь допомагало заспокоїтись.

Двадцять три.

Двадцять чотири.

Двадцять п’ять…

І раптом у голові сплив зовсім інший звук. Скрип старих гойдалок у дворі. Літній вечір. Тепле помаранчеве світло у вікнах будинків. Він навіть на секунду ніби відчув запах мокрого асфальту після дощу. Маленький Едді сидів на лавці й мовчки їв морозиво, поки мати сварилась із кимось по телефону. Поруч, на старій скрипучій гойдалці, гойдалася сусідська дівчинка — здається, Лінда чи Ліза, він уже й сам не пам’ятав точно. Вона без упину щось розповідала йому про школу, про якогось дурного вчителя й про те, що влітку хоче поїхати до моря. Едді тоді сміявся. Справжньо. Без напруги. Без страху. Дівчинка раптом зіскочила з гойдалки, штовхнула його в плече і сказала, що коли він мовчить, то виглядає “як сумний ведмідь”. І чомусь тоді це не образило його. Навпаки. Вперше за дуже довгий час спогад не приніс болю. Лише дивну, майже забуту теплоту. Ніби десь дуже глибоко всередині ще залишався той хлопець, який колись просто сидів на лавці й слухав чужу безглузду балаканину. Тоді він ще не боявся людей. Ще не ловив на собі гидливі погляди. Спогад був таким живим, що Едді навіть сповільнив крок. І від цього стало тільки гірше. Бо він раптом зрозумів, наскільки давно не почувався людиною. Образи почали розсипатися. Тепле світло згасло. Замість дитячого майданчика знову повернувся холодний бетонний коридор і попереду виросли величезні металеві двері — великі, товсті, схожі на двері банківського сейфа. Вони були вкриті памороззю. Едді сперся плечем. Двері навіть не зрушили. Він вилаявся крізь зуби й навалився сильніше. Метал протяжно застогнав. Щось важко клацнуло всередині механізму. Дуже повільно двері відчинилися.

І в ту ж секунду Едді зрозумів, що зробив помилку. У темряві попереду ворушились силуети. Десятки. Вони стояли нерухомо лише якусь мить, а тоді кімнату прорізав низький хрипкий рев. Монстри кинулись до нього майже одночасно. Наче чекали. Наче знали, що він сюди прийде. У грудях щось різко обірвалось. Страх мав би паралізувати. Але сталося інше. Свідомість раптом дивно прояснилась. Світ ніби став повільнішим. Едді спокійно підняв револьвер. Перший постріл розніс голову найближчій тварюці. Другий — пробив ще одному горло. Він відступив убік, майже машинально підняв з підлоги важкий м’ясницький тесак і врізав ним просто в морду істоті, що стрибнула надто близько. Гаряча кров бризнула на руки. Щось усередині нього здригнулося. Але не від огиди. Від полегшення. Монстри лізли з усіх боків. Він стріляв. Рубав. Бив прикладом. Крики поступово змішались у суцільний гул. Час перестав існувати. Залишився лише холод. Дихання. І ритм ударів. Тесак із глухим хрустом розрубував плоть і кістки. Постріли відбивалися луною від металевих стін. Едді вже майже не розумів, скільки це тривало. Коли остання істота впала на підлогу, кімната раптом стихла. Лише десь зверху тихо гуділи старі холодильні механізми. Едді важко дихав. Навколо лежали понівечені тіла. Деякі були буквально розрубані навпіл. І тоді він раптом усміхнувся. Ледь помітно. Вперше за довгий час він не відчував страху. Лише дивний, холодний спокій.

Саме так його і застав Джеймс. Він завмер у дверях, повільно оглядаючи закривавлену кімнату. Погляд ковзнув по тілах. По розрубаних головах. По калюжах крові, що вже починали застигати на металевій підлозі.

— Едді… — тихо вимовив він. — Що ти наробив?..

Едді повільно повернув голову. На його щоці застигли темні бризки крові. Пара виривалась із рота важкими уривчастими клубами. У руці він усе ще стискав револьвер. Наче навіть не помічав цього.

— А схоже, ніби я щось не те зробив?.. — хрипко відповів він.

Джеймс мовчав. Його погляд ковзав по понівечених тілах. Деякі були буквально порубані на шматки. Інші лежали з простріленими головами. Металева підлога під ногами блищала чорно-червоною кіркою замерзлої крові. І посеред усього цього стояв Едді. Спокійний. Майже задоволений.

— Вони хотіли мене сюди загнати, — тихо сказав він. — Думали, я злякаюсь… як завжди. Він нервово засміявся.

— А я більше нічого не боюсь.

Його пальці сильніше стиснули руків’я револьвера.

— Знаєш… це навіть смішно. Усе життя я тільки й робив, що боявся людей. Боявся, що вони дивляться. Сміються. Думають про мене всяке лайно. Він зробив кілька кроків між тілами. Повільно. Наче прогулювався.

— А потім це місто показало мені одну просту річ.

Едді підняв очі на Джеймса.

— Коли вони мертві — вони мовчать.

У холодильній камері стало ще тихіше. Десь у темряві скрипнув металевий гак.

— Едді… — обережно почав Джеймс. — Це не ти говориш. Це місто.

— НІ.

Голос різко вдарив луною по стінах. Едді важко дихав.

— Не треба валити все на місто! Воно хоча б чесне! Воно хоча б не бреше мені в очі!

Його обличчя почало сіпатися від нервового напруження.

— Воно показало мені, ким люди є насправді.

Він раптом ткнув пальцем у Джеймса.

— І ти нічим не кращий.

— Ти помиляєшся.

— Та невже?!

Едді різко засміявся. Але сміх вийшов ламаний. Майже істеричний.

— Ти думаєш, я не бачу?! Ти теж ховаєш усередині щось гниле! Це місце не приводить сюди нормальних людей!

Джеймс мовчки стиснув рушницю. Едді помітив цей рух. І його усмішка повільно зникла.

— Ага… ось воно.

Він трохи нахилив голову.

— Тепер ти теж мене боїшся.

— Едді, опусти зброю.

— Ні.

Відповідь пролунала майже спокійно. Навіть втомлено.

— Ти вже дивишся на мене так само, як усі вони.

Його рука з револьвером повільно піднялася.

— А я більше не хочу цього бачити.

Постріл гримнув раптово. Куля вдарила в металеву стіну біля Джеймса, вибивши сніп іскор. Джеймс інстинктивно кинувся вбік.

— ЕДДІ!

— ЗАТКНИСЬ!

Ще один постріл. Цього разу зовсім поруч. Едді вже майже не контролював себе. Його очі блищали гарячковим, хворобливим блиском.

— Я так і знав! — кричав він. — ТИ ТЕЖ СМІЯВСЯ З МЕНЕ! З ПЕРШОЇ Ж ЗУСТРІЧІ!

Джеймс різко підняв рушницю. Постріл із дробовика прогримів оглушливо. Едді скрикнув. Його коліно вибухнуло кров’ю. Він захитався, врізавшись плечем у металевий стіл. Але майже одразу знову вистрілив навмання. Куля просвистіла над головою Джеймса.

— Чорт… — прохрипів Едді, хапаючись за поранену ногу.

Та навіть тепер у його очах залишалась та сама дивна, хвора лють. Він озирнувся. І раптом кинувся до дверей у дальньому кінці морозильної камери. Кульгаючи. Ледь не падаючи. Але все одно тікаючи далі в темряву. Джеймс кинувся слідом. Двері важко грюкнули об стіну, коли він вискочив у наступне приміщення. І одразу відчув мороз. Тут було ще холодніше. Набагато. Перед ним простягався величезний промисловий холодильник. Під стелею тягнулися довгі металеві рейки з гаками, на яких висіли м’ясні туші. Старі лампи під стелею ледь жевріли крізь густий білий туман. Повітря було наповнене запахом сирого м’яса й крові. Джеймс повільно рушив уперед, стискаючи рушницю. Туші тихо похитувалися. Десь попереду лунав важкий кульгавий крок. А потім — голос Едді.

— Ти хоч знаєш… як це?.. — хрипко пролунало з темряви.

Його голос губився між тушами.

— Коли тебе ненавидять просто через те, як ти виглядаєш?

Джеймс мовчки оглядався.

— Коли вони дивляться на тебе так… ніби ти щось гидке…

Попереду між тушами щось ворухнулося.

— Я все життя був для них посміховиськом.

Голос Едді ставав дедалі зірванішим.

— “Жирний виродок”… “Смердюча свиня”… “Навіть мати тебе не любить”…

Він нервово засміявся. Сміх одразу захлинувся кашлем.

— А знаєш що найгірше?.. Іноді я й сам починав у це вірити.

Джеймс помітив силует. Едді стояв далі між тушами, важко спираючись рукою на металевий гак. Кров повільно стікала по нозі. Але револьвер він досі тримав міцно.

— Тобі потрібна допомога, — тихо сказав Джеймс.

Едді одразу різко підняв голову.

— Не треба мене жаліти!

Його голос луною вдарив по холодильнику.

— Думаєш, я не бачу? Ти дивишся на мене так само, як вони всі!

— Ні.

— БРЕШЕШ!

Постріл прогримів раптово. Куля пробила тушу просто біля Джеймса. Замерзлі шматки м’яса бризнули вбік. Джеймс сховався за металевою балкою.

— Едді, заспокойся!

— Чому?! — гаркнув той із темряви. — Щоб ти потім теж дивився на мене зверху вниз?!

Він важко дихав.

— Знаєш… після собаки я зрозумів одну річ.

Його голос став дивно тихим. Майже задумливим. — Коли вона скавчала… мені було добре. Джеймс завмер.

— А потім настала черга його хазяїна. І я вистрілив йому в коліно…

Едді коротко засміявся.

— Він кричав навіть голосніше за собаку.

Тиша. Тільки гул холодильних механізмів.

— І тоді я зрозумів… — прошепотів Едді. — Мені подобається, коли вони бояться. Джеймс повільно вийшов із-за балки.

— Це не ти, Едді.

— НІ.

Тепер у його голосі залишилося мало людського.

— Це якраз справжній я!

Він різко вийшов між тушами. Очі блищали гарячковою люттю.

— Цей клятий Сайлент Хілл показав мені правду! Ми з тобою однакові, Джеймс! Ти просто ще боїшся це прийняти!

Він підняв револьвер.

— Але я більше не боюсь.

Джеймс миттєво підняв рушницю. На секунду вони завмерли один навпроти одного серед білих клубів морозного туману. А потім одночасно натиснули на курки. Постріли гримнули майже одночасно. Дріб із рушниці розірвав одну з туш просто перед Едді. Шматки замерзлого м’яса й крові розлетілися по підлозі. Куля Едді просвистіла зовсім поруч із головою Джеймса. Відлуння ще довго билося об металеві стіни холодильника. Потім усе змішалося. Туман. Постріли. Гойдання туш на гаках. Едді кульгав між рядами м’яса, постійно змінюючи позицію. Його важке дихання чулося то справа, то зліва.

— ТИ НЕ РОЗУМІЄШ! — гаркнув він десь у темряві.

Постріл. Металевий гак поруч із Джеймсом вибухнув іскрами.

— Я ВСЕ ЖИТТЯ БУВ ДЛЯ НИХ ВИРОДКОМ!

Джеймс різко вистрілив у бік голосу. У відповідь почувся короткий болісний крик. Але Едді все ще рухався.

— А тепер… — його голос тремтів від люті й майже дитячої образи, — тепер вони всі мовчатимуть…

Він раптом вискочив просто між тушами. Очі шалені. Обличчя перекошене. Револьвер тремтів у закривавленій руці.

— УСІ!

Постріл. Куля зачепила Джеймса по плечу, змусивши його відступити назад. Едді засміявся. Голосно. Нервово. Майже істерично.

— Бачиш?! Ти теж боїшся мене тепер!

Він зробив ще крок уперед. І саме цієї миті нога підломилась. Поранене коліно остаточно не витримало. Едді важко впав на металеву підлогу, вдарившись плечем об туші, що одразу почали гойдатися над ним. Револьвер вислизнув із руки й покотився вбік. На кілька секунд запала тиша. Едді важко дихав, лежачи серед клубів холодного пару. Потім тихо засміявся. Уже зовсім інакше. Втомлено.

— От бачиш… — прохрипів він. — Навіть тут… усе закінчується однаково…

Джеймс повільно підійшов ближче, не опускаючи рушниці. Едді підняв на нього погляд. І раптом у цьому погляді вперше за довгий час не було злості. Лише страшенна втома.

— Знаєш… — тихо сказав він. — Я ж спочатку справді не хотів нікого вбивати. Його очі повільно ковзнули кудись убік.

— Просто… одного дня стало легше ненавидіти всіх навколо, ніж себе самого.

Холодний туман повільно стелився підлогою.

— А це місто… — ледве чутно продовжив Едді. — Воно тільки підштовхнуло.

Він слабо посміхнувся.

— Бо воно знало, що всередині мене це вже було.

Джеймс мовчав. Едді повільно перевів погляд на туші під стелею. На бліде мертве м’ясо. На гаки. На темряву за ними.

— Смішно… — прошепотів він. — Я все життя боявся, що люди дивляться на мене як на тварину…

Він заплющив очі.

— А став нею сам.

Його пальці слабо сіпнулися. Потім завмерли. Джеймс ще кілька секунд стояв нерухомо. Холодний туман повільно стелився підлогою між тушами, а десь під стелею монотонно гули старі холодильні механізми. Едді більше не рухався. Джеймс дивився на нього мовчки. Без злості. Без полегшення. Лише з важким, глухим сумом. Він розумів. Мабуть, навіть занадто добре. У цьому клятому місті кожен поступово починав тонути у власних думках. У власному страху. Провині. Ненависті. Едді просто зламався раніше за інших. Джеймс повільно опустив рушницю.

— Пробач… — тихо сказав він, сам не знаючи, кому саме.

Потім розвернувся й рушив до дверей у дальньому кінці холодильника. За ними виявився вузький коридор, який вивів його назовні. У туман. Перед ним лежав старий дерев’яний причал. Чорна вода озера Толука ледве колихалась у темряві. Біля краю тихо похитувався маленький човен. Джеймс мовчки сів у нього й відштовхнувся від берега. Човен повільно поплив крізь густий туман. Незважаючи ні на що, він ще не закінчив. Він мусив знайти Мері. Мусив дійти до кінця.

Поступово човен зник у білій імлі. Причал спорожнів. Запала тиша. Лише вода тихо билась об старі дошки. Але ненадовго. Раптом поверхня озера здригнулася. Щось важке повільно піднялося з темної води. На причал вилізла потворна фігура. Бліда роздута шкіра звисала клаптями. З рота виривався хрипкий мокрий звук. Довгі пальці залишали слизькі чорні сліди на дошках. Мертвяк повільно повернув голову в бік відчинених дверей холодильника. Наче знав. Наче його покликали. Він важко почалапав усередину. За кілька секунд із темряви почувся глухий звук волочіння тіла. Потім істота знову з’явилася на причалі. Вона тягнула Едді за ногу назад до озера. Його руки безсило волочилися по мокрих дошках, залишаючи за собою темний слід. Місто не любило залишати сліди. Туман повільно поглинув їх обох. І незабаром чорна вода Толуки знову стала спокійною. Наче нічого й не сталося. Сайлент Хілл забрав ще одну загублену душу в свої обійми. Так само тихо, як забирав сотні інших до нього.

Місто не судило. Не карало. Йому навіть не була потрібна кров. Воно просто чекало. Терпляче. Роками. Поки людина сама не приносила сюди свій страх, провину чи ненависть — і тоді Сайлент Хілл повільно розкривався перед нею, мов жива рана. Заглядав усередину. Витягував назовні те, що люди ховали навіть від самих себе. А потім уже не відпускав.

Колись Едді боявся чужих поглядів. Боявся сміху. Принижень. Та зрештою місто зробило найстрашніше — воно дозволило йому перестати боятися. Коли людина перестає боятися власної темряви… вона дуже швидко починає тонути в ній. Озеро Толука мовчки поглинуло його. Туди, де вже давно лежали інші. Самотні. Зламані. Ті, кого ніхто не зміг врятувати. Можливо, саме тому вода тут завжди здавалася такою важкою й мертвою. Наче під темною гладдю ховались не просто тіла, а чужі спогади, біль і останні думки людей, які колись теж намагались вибратися із цього міста. Але Сайлент Хілл майже ніколи нікого не відпускав по-справжньому. Він лише терпляче чекав, поки люди самі зроблять останній крок у темряву.