Декомпенсація

Він прокинувся раніше, ніж зазвичай. Не від будильника. Просто відкрив очі — і вже не зміг заснути назад. У кімнаті було напівтемно. Світло ще не повністю пробилося крізь штори. Годинник показував щось між шостою і сьомою. Не рівний час. Він лежав і дивився в стелю. Тріщина біля люстри нікуди не зникла. Навпаки — здавалася чіткішою, ніж учора. У голові було якось… неспокійно. Без конкретної причини. Просто відчуття. Наче щось мало статися. Він перевернувся на бік. Заплющив очі. Спробував змусити себе заснути ще трохи. Не вийшло. Думки лізли самі. Без запрошення. Без сенсу. Обличчя. Голоси. Сміх. І той погляд. Можливо, звичайний. Можливо, випадковий. Але чомусь саме його він згадував знову і знову. Він різко сів.

— Та ну… — пробурмотів.

На кухні він відкрив холодильник. Довго дивився всередину, ніби забув, навіщо прийшов. Потім дістав щось навмання. Їв швидше, ніж зазвичай. Не тому що був голодний. Просто треба було щось робити. Телевізор увімкнувся так голосно, що Едді мимоволі здригнувся. Він швидко зробив тихіше. Канал новин. Хтось говорив про аварію. Потім — про якогось чоловіка, який «втратив контроль». Потім — ще щось. Він перемкнув. І ще раз. І ще. На одному каналі хтось сміявся. На іншому — сварились. Десь показували рекламу з усміхненими людьми. Він зупинився. Подивився довше. Вони сміялися над чимось простим. Легко. Без напруги. Наче це нормально. Він перемкнув. Рука на пульті затрималась. Йому раптом здалося, що всі ці шматки — новини, голоси, обличчя — якось дивно складаються разом. Наче натякають на щось. Дурниця. Він відкинув пульт. Настрій остаточно зіпсувався. На роботу сьогодні не хотілося. Він подивився на годинник. Можна ще встигнути. Але думка про заправку — запах бензину, ті самі люди, ті самі фрази — викликала щось схоже на втому ще до того, як він туди дійде. Він підвівся.

— Та пішло воно, — тихо сказав.

Перед виходом він машинально перевірив, чи на місці важкий металевий предмет у кишені. Колись це заспокоювало. Тепер він уже не був певен чому. Вийшов на вулицю. Повітря було холоднішим, ніж зранку здавалося з вікна. Він вдихнув глибше. Ноги самі понесли його знайомими вулицями. Без конкретної мети. Просто йти. Десь попереду загавкала собака. Він не одразу звернув увагу. А потім побачив. Чоловік стояв біля двору. Собака — велика, темна — крутилась поруч, натягуючи повідець. Гавкала різко, уривчасто. Коли він підійшов ближче, вона рвонулась у його бік. Він здригнувся.

— Спокійно! — крикнув чоловік, смикаючи повідець.

Але в голосі було щось… не тільки команда. Собака не заспокоювалась. Гарчала. Чоловік подивився на нього. І посміхнувся.

— Не бійся, не вкусить, — сказав він. — Вона просто відчуває.

Едді нічого не відповів. Слова були звичайні. Але всередині щось зачепили. Вона просто відчуває. Наче це не про собаку.

— Що? — тихо перепитав він.

— Та нічого, — махнув рукою той. — Бачить, хто перед нею. І знову той погляд. Можливо, зовсім звичайний. Але всередині Едді вже щось неприємно ворухнулося. Сміх. Чужі голоси.

«Та ти серйозно?»

«Подивись на себе…»

Він моргнув. Собака знову рвонулась. Ланцюг дзенькнув.

— Забери її, — сказав він тихо.

— Та розслабся ти, — відповів чоловік. Вона всім таке влаштовує.

Але Едді вже не слухав. Далі він не хотів чути. Усередині щось повільно піднімалося. Не різко. Знайомо. Як це вже було раніше. Він стояв, дивився — і раптом зрозумів, що не може зрушити. Наче якщо зараз відступити — це знову повториться. Як завжди. Наче щось у ньому більше не погоджувалося на це. Усе стало чіткішим. Звук. Повітря. Рухи. Наче світ звузився до однієї точки. І в цій точці був він. І вони. Він не пам’ятав, як у руці опинився пістолет. Просто в якийсь момент він уже був там. Важкий. Реальний. Рух був короткий. Майже непомітний. Наче це справді було вирішено раніше. Десь глибше, ще до цього дня. Гучний звук розірвав тишу — різкий, чужий, надто гучний. Собака замовкла на мить і різко заскавчала. Чоловік застиг.

— Ти… ти що…

Другий звук. Крик. Потім тиша. Така, що аж дзвеніла. Він стояв. Дихання стало важким. Руки трохи тремтіли.

— Я… — сказав він, але слова не було.

Чоловік лежав, стискаючи ногу, щось кричав. Але слова вже не доходили. Едді відступив. Ще крок. І ще. Потім розвернувся. І пішов. Спочатку швидко. Потім ще швидше. А потім побіг. Вулиці почали змішуватись. Будинки — однакові. Люди — розмиті. Йому здавалося, що всі дивляться. Що зараз хтось до нього закричить. Йому здавалось, що за ним вже біжить поліція. Він звернув у провулок. Потім ще один. Зайшов у якийсь двір. Зупинився за сміттєвими баками. Прислухався. Нічого. Але це нічого не означало. Він сидів там кілька хвилин. А може, довше. Час розмився. Потім знову пішов. Десь ховався. Десь просто стояв, роблячи вигляд, що чекає когось. Кожен звук здавався підозрілим. Кожен погляд — зайвим. До вечора він був виснажений. Не фізично. Інакше. Наче весь день тікав не від людей. А від чогось всередині. Коли стемніло, він зупинився. Стояв під ліхтарем. Дивився в асфальт. І раптом зрозумів: повернутися не вийде. Просто… не вийде. Думка про це була дивно спокійною. Наче щось стало на свої місця. Він підняв голову. І тоді в пам’яті спливло це слово. Сайлент Хілл. Він чув про нього раніше. Десь. Колись. Чомусь ця думка здалася правильною. Навіть… хорошою. Наче там усе може стати інакше. Наче там його ніхто не знає. Наче там не треба пояснювати. І найдивніше — йому здалося, що це місце його вже чекає. Він не став довго думати. Просто пішов. Спочатку — без напрямку. Потім швидше. Вулиці ставали порожнішими. Світ — темнішим. Думки — гучнішими. Десь позаду завила сирена. Він озирнувся. Один раз. Другий. Йому здалося, що це за ним. Серце вдарило сильніше.

— Чорт…

Він звернув у бік заправки. Не тому що хотів. Просто ноги самі привели. Там було напівтемно. Зміна ще не почалась. Або вже закінчилась. Все виглядало знайомо. І водночас — ніби вже чуже. Біля боксу стояв фургон. Старий. Брудний. З подряпаними дверима. Він знав його. Ключі іноді залишали всередині.

«На хвилину»,

«щоб не загубити»,

«бо кому він треба».

Він зупинився. Подивився. Сирена десь знову озвалась. Ближче.

— Та ні… — тихо сказав він.

Але вже підійшов. Відчинив двері. Ключ був на місці. Він сів. Завмер на секунду. Руки лежали на кермі.

— Просто поїду, — сказав він сам до себе. — Просто трохи проїдусь.

Двигун завівся не одразу. Потім — різкий ривок. І він уже виїжджав на дорогу. Не озираючись. Спочатку повільно. Потім швидше. Потім ще швидше. Сирена залишилась позаду. Але відчуття — ні. Воно їхало разом із ним. Він не знав, куди їде. Просто вперед. Дорога тягнулась у темряву. І десь між думками знову з’явилось це слово. Сайлент Хілл. Він стиснув кермо сильніше.

— Туди…

Це прозвучало тихо. Але впевнено. Він їхав довго. Час розпався на шматки. Світло фар вирізало з темряви вузьку смугу дороги, і все інше просто зникало. Іноді він думав, що вже виїхав з міста. Іноді — що досі їде по колу. Руки німіли від напруги. Очі боліли. Він з’їхав на узбіччя різко, майже не думаючи. Фургон ще трохи прокотився вперед і зупинився. Тиша. Двигун стих. І разом із ним — усе інше. Він сидів, не рухаючись. Дивився перед собою. Наче чекав, що щось наздожене його навіть тут. Ніч була глуха. Без вітру. Без звуків. Він повільно видихнув. Вийшов із машини. Повітря було холодним. Свіжим. Занадто спокійним після всього. Він обійшов фургон, ніби перевіряючи, чи він справжній. Чи це все ще відбувається. І тоді почув. Легкий звук. Не сирена. Не машина. Щось інше. Він обернувся. Дівчинка сиділа на бетонному бордюрі неподалік дороги. Худенька. На вигляд років восьми-дев’яти. В світлому одязі. Ноги бовталися, не дістаючи до землі. Вона дивилася кудись убік, ніби його там і не було. Едді завмер.

— Ти… — почав він і сам не зрозумів, що хотів сказати.

Дівчинка повернула голову. Подивилась прямо на нього. Спокійно. Без страху.

— Ти куди їдеш? — запитала вона.

Голос був звичайний. Ніби це найпростіше питання у світі. Едді мовчав кілька секунд.

— Я… — він ковтнув. — Просто їду.

Вона трохи нахилила голову.

— Нікуди?

Він не відповів. Це прозвучало занадто точно. Дівчинка знову подивилась на дорогу.

— Мені треба в Сайлент Хілл.

Слова прозвучали просто. Без пафосу. Як щось буденне. Едді відчув, як щось всередині зрушилося.

— Сайлент Хілл?.. — повторив він тихо.

Лора кивнула. Якийсь час вона мовчала.

— Там є одна людина.

— Хто?

Дівчинка знизала плечима.

— Мері.

Вона вимовила це ім’я так, ніби Едді мав його знати. Після цього вона знову замовкла. Наче пояснити було складніше, ніж просто йти далі. Він нічого не зрозумів. Але чомусь це не здалося дивним.

— І ти знаєш, де це? — запитав він.

— Приблизно, — сказала вона. — Там є озеро. І готель.

Наче цього було достатньо. Вона подивилась на нього знову.

— Ти ж туди їдеш, правда?

Питання зависло в повітрі. Він міг сказати «ні». Міг сказати що завгодно. Але слова не прийшли. Замість цього він кивнув. Ледь помітно. Дівчинка підвелася. Підійшла ближче. Подивилась на фургон.

— У тебе карта є?

— Є, — сказав він автоматично, хоча ще не перевіряв.

— Тоді поїхали.

Вона сказала це так, ніби все вже вирішено. І пішла до пасажирських дверей. Едді ще кілька секунд стояв. Потім обійшов фургон і сів за кермо. Двигун завівся не одразу. Він видихнув.

— Зачекай…

Вона вже сиділа всередині.

— Що?

— Ти сказала — знаєш дорогу.

— Приблизно, — знизала плечима вона.

Він нахилився, відкрив бардачок. Порився всередині. Кілька паперів. Стара ручка. Ліхтарик. І складена карта. Він розгорнув її. Папір був потертий, з заломами. Лінії доріг перепліталися, губилися. Він вийшов із фургона і сперся спиною на дверцята. Увімкнув ліхтарик і розгорнув карту ширше. Довго дивився. Нічого не знаходив.

— Тут… — пробурмотів він, водячи пальцем навмання. — Це десь тут, так?

Він сам не був упевнений, що шукає. І в цей момент відчув легкий удар у ногу. Не боляче. Швидше — дратівливо. Він опустив погляд. Дівчинка стояла поруч. І знову штовхнула його носком кросівка.

— Ти не туди дивишся, — сказала вона.

І ще раз легко пхнула. Він насупився.

— Та я дивлюсь…

— Ні, — перебила вона. — Ось тут.

Вона підійшла ближче. Нахилилась до карти. Маленький палець торкнувся паперу.

— Оце озеро, — сказала вона. — Значить, місто десь тут.

Він дивився на її руку. Потім — на карту. Потім знову на неї.

— Ти впевнена? — запитав він.

— Ага.

Вона сказала це так, ніби цього достатньо. І відступила.

— Поїхали вже.

Він ще раз глянув на карту. Лінії все ще нічого не означали. Але це вже не мало значення. Він склав її навмання. Сів у фургон. Вона вже влаштувалась на сидінні, ніби їздила з ним давно.

— Там повернеш, — сказала вона, дивлячись уперед.

Він кивнув. І рушив. Світло фар лягло на асфальт рівною смугою. Але цього разу дорога вже не здавалася такою порожньою.