Безликий №3

Я ходив містом, шукаючи посередників. В мене було якесь дивне відчуття. Наче невеликий тиск на тіло, в особливості він відчувався в голові. Він то виникав, то зникав. Звернув на нього увагу і помітив закономірність у його виникненні. Я намагався йти у напрямку, де цей тиск відчувався. З кожним кроком він ставав дедалі відчутнішим. Це не було боляче і не було приємно, тиск просто був. В решті, я зупинився біля спуску в якийсь підвал. Тут цей тиск був найсильнішим. Припускаю, там і сидів посередник. Зайти всередину? Ні. Що як він там не один? Перейду на іншу сторону вулиці і поспостерігаю.

…

Спостереження мало що дало. За ці декілька годин, до підвалу зайшов і вийшов один хлоп, але він не був посередником. Чекати більше в мене не було бажання. Я зайду, най це і ризиковано.

Я спробував відчинити двері. Вони не далися.

-Код,— пролунало з того боку.

Цього не вистачало. Вгадувати бажання не було, та й нічого б це не дало. Добровільно мені не відчинять. Настав час випробувати свою надсилу. Я схопив ручку двері, з усієї сили потягнув і вирвав замок. Обличчя охоронців треба було бачити.

-Якого…?

Я не дав йому договорити. Швидкими хуками вирубив обох. Треба стримуватися, щоб ненароком їх не вбити. В кінці коридору були ще двері. Відчинивши їх, я опинився в кімнаті, де було людей шість. Всі загрозливо дивилися на мене.

-Хто ти? Що то був за галас?

Я не відповів. Що б не сказав, бійки не уникнути. Хочеться розібратися якнайшвидше. Я рвонув до найближчого хлопця і ударом в щелепу відправив його відпочивати на диван. Всі інші похапалися за кийки та палиці і вже летіли на мене. Я успішно ухилявся від їхніх випадів. Валив усіх одним ударом, кого в живіт, кого в щелепу. Останній хлоп таки влучив у мене металевим кийком. Було не приємно, але не прям боляче. Я розвернувся і впечатав його в стіну. Здебільшого, народ корчився на підлозі і стогнав. Лиш двох я вирубив.

-Що тут коїться?

В дверях на іншому куту кімнати стояв він, посередник. Невисокий чоловік, з рідким волоссям та круглим обличчям. Вбраний був у звичайну спортивку, руки були в рукавицях. Його праве око… було дещо більшим за ліве. Більше було схоже на пухлину. Яблуко було жовте, зіниця вертикальна. Шкіра навколо була червоною. Мабуть, в попередньому житті хворів на кон’юнктивіт. Він оглянув кімнату і зосередив погляд на мені.

-Посередник? Що ти собі дозволяєш?!— він волав, наче різаний.— Новенький?! Хіба тобі не казали, що конфлікти між посередниками — це конфлікти і між їхніми покровителями?! Нападаєш на мене — нападаєш і на нього!

То Управитель був моїм покровотелем. Зрозумів.

-Що ти тут робиш?! І чому я не відчув тебе?!

-Мене послали вбивати посередників і ти трапився мені першим.

-Що за маячн…?

Не думаю, що він скаже мені щось цікаве. Я вже летів на нього. Мій кулак, одягнений в кастет, вже наближався до його пики. Він намагався відступити назад. Його праве око почало світитися помаранчевим. Здібність?! Бляха, зовсім забув! Його око вистрілило лазером. Пробив мені голову. Це вже було боляче. Я на мить закляк. Втратив рівновагу. Він відійшов з траєкторії мого удару і сам вгатив мене по обличчю. Я відлетів убік.

-Якого хуя?! Посередникам не можна битися, без дозволу покровителів! Павук мав мене попередити! Хто твій покровитель?!

-Так я тобі і сказав,— я вже підвівся на коліна. Дірка в моїй голові почала заростати.— Мене послали, аби вбивати посередників. Нічого особистого.

-Бляха!

Він кинувся тікати. Майже миттєво він вибіг з кімнати. Надшвидкість, як няік. Я рвонув за ним. На горизонті його не було, але я його відчував. Було не надто людно, тож переслідування не повинне було бути складним. Я побіг за відчуттями. Доволі швидко знайшов його і наздогнав. Вочевидь, я був швидше. Мабуть, Управитель наділив мене більшою силою, ніж інші демони наділяють своїх посередників. Логічно, оскільки я мав вбивати їх. Він панічно обертався і помітив мене. Виставив на мене праву руку. З-під рукавиці виднілося помаранчеве світло. І на долоні око?

Промінь пропалив дірку в рукавиці, але цього разу я встиг зреагувати й ухилитися. Він зробив ще кілька невдалих пострілів. Я нарешті наблизився до нього і хотів вже схопити за каптур. Але ця паскуда враз зупинилася й пригнулася, а я пробіг далі. Розвернувшись, я побачив, як той скочив у провулок і побіг за ним.

Він біг і досі виставляв свою руку. Я створив невеликий ніж і метнув йому в долоню. В яблучко! Він похитнувся, перечипився і впав. Перевернувся і підвів на мене погляд. Іншим ножем я метнув в око на обличчі. Він заволав від болю. Я став над ним, наступивши на його руки, аби не пручався. Чомусь мені хотілося розчавити йому голову. Створив молот з довгим руків’ям і заніс над головою. Зараз я зроблю це знову.

-ЗДОХНИ ПОКИДЬКУ!!!

З під його куртки промайнуло декілька вогників. І там очі?! Та ти смієшся з мене! Я вже зігнувся для удару. Я не ухилюся.

*ВЖУХ*

Лазери відірвали мою праву руку і пошкодили пальці лівої. Руків’я молота зламане навпіл. Добре хоч хребет не пошкодив. Хвилею від пострілу мене штовхнуло назад. Молот впав збоку. Пухлиноокий швиденько піднявся, вийняв ножі і побіг геть. Без руки буде важче. Ребра вже почали відновлюватися, але чекати, поки рука заново виросте не було часу. А що як…?

–

Бляха! Бляха бляха бляха! Що це за тип?! Чому він намагається вбити мене?! Послали вбивати посередників?! Якого хріна?! Треба заховатися і про все розпитати Павука!

-Агх!

Я врізався в чоловіка і повалив нас обох.

-Дивися куди йдеш!

-Сам винен!

-ААААА!— закричала якась жінка.

-Що у вас з оком?

-Ваша рука!

-Вас побили?

-Відчипилися від мене, вилупки! Не ваше діло, що за мною!— Я ще загоював рани, тому вони і побачили моє справжнє тіло. Я підвівся.

-Хтось, викличте швидку!

-Не треба ніякої швидкої! Я сказав, не ваше ді…

–

Влучив. Ніж стирчав з його голови. Я таки вгадав. Якщо піднести відстрелену руку до тіла, то вона приросте назад. Зручно. Він підвівся і розлючено зиркнув на мене. Очі вже загоїлися.

В лівій руці я створював щит. Хоча, це скоріше була стіна з ручками. Він з легкістю мене дірявив, тож що товше — то краще.

-Паскуда!

Піднявши свою праву руку, він направив її на перехожих.

-Не підходь! Інакше я вб’ю їх!

-Мені все одно. Мене послали вбивати таких як ти, а не захищати цивільних,— я блефував. Мені не хотілося людських жертв. Великий ризик того, що він не жартує, але відпускати його я наміру не маю. Зробив крок. Це було важко зробити зі “стіною” в лівій руці.

-Я не жартую!

-Так і я теж ні!

Я зробив ще один крок. Пухлиноокий вистрілив якісь дівчині в голову. Натовп заволав від жаху. Дідько, таки не жартує, але шляху назад немає.

-Бачиш?!

-Бачу!

Я продовжив наступати. Посередник, зрозумівши, що я серйозний, повністю розвернувся до мене і направив свою праву руку.

-ЗДОХНИ!!!

Всі його очі загорілися світлом. Я виставив вперед свій щит. Потуга усіх його променів врізалася в мене. Був би щит тоншим, в ньому б уже була дірка. В цьому теж, але його товщина давала мені можливість відновлювати свій захист. Було тяжко. Я відчував, як його лазери от-от продірявлять мій щит. Я навіть не повністю відновив свої ребра, аби всі сили спрямувати на захист.

Пухлиноокий гатив в одну точку. Вочевидь, паніка охопила його і забрала можливість думати. Його несамовитий крик, звук руйнування щита від лазерів і воплі перехожих зливалися в ту ще какофонію. Але навіть крізь неї я чув поліційні сирени і лопості гелікоптера. Час завершувати. Але через цей тиск я не можу і з місця зрушити.

-АААААА! БОЛИТЬ!

Це був голос цього виродка. Я виглянув з-за щита. Його очі сльозилися, а шкіра навколо них підгоріла.

-ПЕЧЕ!

Шанс.

-ПЕ-

Я штовхнув його і повалив на землю. Створив молот, як і минулого разу.

*БАХ*

Я розчавив йому голову.

–

Десь у Пеклі.

-Агх. Якого…