Безликий №2

—Ну що ж, почнемо.

Я стояв в якомусь провулку посеред міста. Стіни смерділи від сечі та жовчі. Вочевидь, тут збиралися безхатьки, та зараз я був єдиною людиною тут. Чи не людиною? Управитель казав, що я якось змінюся. Цікаво поглянути на ці зміни. Гляну на ру… На пальцях не було шкіри, кістки фаланг були голі і криваво червоні. Скинув куртку, що була на мені. На передпліччі моя шкіра була на місці, але плечова кістка вже була гола і червона. Я задер футболку. В мене не було торсу й органів. Хребет і ребра було видно. Вони були того ж кольору. Знімати штани не став. Я не хотів бачити більше. Але мене цікавило моє обличчя. Я пішов кудись у пошуках поверхні, на якій зміг би себе розгледіти. Я блукав між будівлями, не знаючи куди йти. Я намагався йти на звук автомобілів, що долинав здалеку, але кожного разу знаходив новий глухий кут. І жодної душі навколо, аби спитати дорогу. Навіть якоїсь калюжки.

Не знаю скільки я бродив. Може, хвилин 15, але нарешті натрапив на групу безхатьок. Хтось дрімав загорнутий у картон, інші ж стояли навколо бочки і щось обговорювали.

—Вітаю шановні,— всі враз обернулися на мене.— Перепрошую, я заблукав. Як мені вийти до міста?

Безхатьки мовчки перезирнулися. Один з них підняв руку і пальцем вказав на прохід.

—Йди прямо.

—І все?

—Так.

Як все виявилося просто.

—Дякую.

Безхатьки продовжили щось обговорювати, а я рушив собі і дуже скоро вийшов у місто. Галас міста обдав мене зповна. Я почав шукати поблизу вітрину. Поруч опинилася пекарня. Я підійшов і…

В мене не було половини обличчя. Точніше, шкіри обличчя. Ніс, щоки, губи, підборіддя — все це було відсутнє. Лише червоне м’ясо і чорні зуби.

—Перепрошую, вам чимось допомогти?

—Га?

—Чимось допомогти? У вас все добре?

До мене звертався чоловік. Тільки зараз мені дійшло, що я непорушно стояв і з переляканими очима дивився у своє відображення на вітрині.

—Н-ні, все добре.

—Ви впевнені? Може викликати швидку?

—Ні, чесно, все добре.

—Як скажете.

Чоловік пішов. Пощастило, що він був не допитливий. Я нарешті відійшов від шоку. Така от моя нова зовнішність. Добре, що інші цього не бачать.

З цим розібралися, тепер почнімо вистежування посередників. Управитель казав, я відчую коли… стоп. Вистежування це добре, але що я вмію? Треба десь сховатися і перевірити. Може, повернутися в провулок? Чому б ні. Наразі, це єдине безлюдне місце, яке я знаю.

Я зайшов назад. Безхатьки нікуди не пішли. Вони обернулися на мене зі здивованим поглядом. Я їх проігнорував і рушив в глиб провулку. Почув як волоцюги про щось перешіптувалися. Припускаю, про мене. Я пройшов лабіринтом в перший глухий кут і почав тест.

Я підняв руку і спробував зробити щось. Нічого не відбулося. Яка несподіванка. Потримав руку так ще трохи і спробував зосередитися. Нічого так і не сталося. Якщо це щось пов’язане з єдиноборствами, то, може, помахати кулаками?

–

Старий волоцюга, той, який вказував дорогу молодому блукальцю визирнув з-за стіни. Він побачив, як чоловік, який пройшов повз них хвилину тому, махав перед собою руками, наче бився з кимось. “Наркоман?”— подумав старий.

–

Нічого не вийшло. І як ще здібність може бути пов’язана з єдиноборствами, якщо вона не активується, коли я їх застосовую? Може, вона запрацює під час сутички? Ні ні ні. Погана ідея. Я не буду лізти в бійку, не знаючи, на що здатен. Спробуємо щось створити ще раз.

–

“А тепер руку перед собою витягнув, наче стріляє з неї. Точно наркоман. Треба в поліцію звернутися. Нам тут такі не треба”.

–

*Тук*

—Га?

На землю впала кістка. Така ж червона, як і в мене.

—ААА!

Я обернувся. На мене перелякано дивився старий безхатько. Він дивився так, наче побачив привида. Невже поява кістки його так налякала? Він почав задкувати і хотів був тікати.

—Стій. Не тікай. Я тебе не скривджу.

Він розвернувся і кинувся навтьоки. Я одразу його наздогнав. От і надшвидкість, про яку говорив Управитель.

—Нумо домовимося.

—Монстр! Безликий монстр! Демон!

Демон? Безликий? Моє обличчя.

—Ти бачиш моє лице?

—Пусти! Пусти мене! Рятуйте!

Я чув, як почали наближатися інші безхатьки. Проблеми мені не треба. Будівля була десь поверхи три. По ідеї, я маю і стрибати вище. Я стрибнув і досяг висоти приблизно другого поверху, вчепився в цеглу й перестрибнув на дах сусідньої будівлі. До того старого підійшли інші безхатьки. Вони почали заспокоювати його і шукати мене. Я вже стрибнув в один із сусідніх провулків.

—Управитею! Чому ти не сказав, що люди, які бачили, як я використовую свою силу, можуть бачити моє нове тіло?

В моїй голові пролунав його голос.

—А з якого дива ти взагалі використовуєш свої сили перед звичайними смертними?

—Він випадково побачив. То чому не сказав?

—В моїй голові і так надто багато інформації, яку треба пам’ятати. Сам винен, що не поцікавився.

—Є ще щось що я повинен знати?

—Не знаю, питай. Тільки швидко.

Я подумав.

—Ти казав, що я відчую присутність посередника. А інші посередники можуть відчути мою присутність?

—Ні. Оскільки ти мій посередник і посланий, аби вбивати інших, я зробив так, аби вони не відчували твоєї присутності.

—Добре.

—Ще питання?

—Гадаю, поки ні.

—Ти казав, що використовував свою здібність. Яка вона?

—Я створюю кістки.

—І?

—Далі поки не дослідив. Мене помітили.

—Зрозумів. Припускаю, що ти можеш створювати і маніпулювати кістками, вірогідно, тільки тими, що сам створив.

—Доволі чітке формулювання для того, хто не знав, яка в мене буде сила.

—Я лиш припускаю. В тебе не буде надто потужної здібності, бо сила, якою я тебе наділив — моя власна. Дав би я тобі багато енергії, сам став би слабше, а мені це не треба.

—Логічно.

—Якщо питань більше нема, то вивчай свою силу далі. Кінець зв’язку.

Якщо його припущення виявилося правильним, то нумо спробуємо.

…

Управитель таки мав рацію. Я можу створювати і перетворювати кістки, які створюю. Я не можу створити чогось надто великого. Думаю, буду використовувати силу для створення зброї: дубинки, списи, мечі, ножі. Також спробував створити рукавиці. Кістяні вони більше змахували на кастети.

Управитель казав, що здібність якось пов’язана з попереднім життям. В минулому, я чимало кісток переламав. Та й бували моменти, коли битися доводилося тим що під руку попаде. Різні були опоненти.

Що ж, силу досліджено. Почнемо нарешті полювання.