Акт II Що робить життя безцінним? Розділ 5 Покинутий Вектор

Сніг… Більше нічого? Вектора вже повністю поглинув сніг. Чи буде шанс на порятунок? Не знаю. Холодна земля навіть мертвих спокійно не може відпустити.

З-під товстого шару снігу піднялася металева рука. Це був Вектор. Він швидко підвівся на ноги, обтрушуючись. Робот почав обмацувати пошкодження на голові та торсі. Озирнувся – навколо лише кілометри снігу, що сягав йому по груди.

– Що це за місце? Кілометри однотипного снігу, лише зрідка трапляються напівзруйновані будівлі, які вже давно спорожніли. За даними, це Зона 1 (Пуста зона).

Вектор рушив навмання, допомагаючи собі руками прокладати шлях крізь замети. – Я не знаю, наскільки велика ця зона. Вона може тягнутися як пару кілометрів, так і кілька сотень.

Вектор повільно рухався. Куди? Він і сам не знав, але точно хотів піти якомога далі звідси. Йшли хвилини, але чи мало це сенс? Як виявилося – мало, бо після довгих блукань Вектор помітив вхід у бункер. Він озирнувся, але крім нескінченного снігу нікого не було. Робот спробував відчинити металеві двері. Зі скреготом і важким звуком тертя металу йому вдалося посунути одну стулку достатньо, щоб пролізти боком. Всередині панувала темрява, у яку вели сходи.

Вектор спробував увімкнути режим нічного бачення.

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

Активація модуля нічного бачення…

Помилка!

Причина: пошкоджений модуль!

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

Він зрозумів, що є два варіанти: повернутися до вічної ходьби або пірнути у темряву. Вектор обрав другий. Спершись однією рукою об стіну, він повільно спускався. Ставши на одну зі сходинок, ледь не впав – вона була зламана. Коли сходи скінчилися, Вектор пішов навпомацки. Намацав стіну перед собою, звернув праворуч. Йдучи, він спіткнувся об щось – це був зламаний серверний блок. Далі він йшов, відчуваючи під ногами розірвані дроти та деталі техніки. Блукаючи в темряві, ближче до наступного повороту він побачив тьмяне світло та почув голоси. Вектор зупинився і почав слухати.

– Браття і сестри! У нас складні часи, але це не привід втрачати надію. Ми мусимо виконувати своє призначення, і коли ми це зробимо – Червоний Король благословить нас своєю кров’ю!
«Хто це? І про що вони говорять?» – проборомтав про себе Вектор.
– І нехай люди та роботи з космосу нам заважають, Червоний Король про них подбає. Скоро він прокинеться! І навіть Атлас не зможе нам протистояти! – продовжував культист.
– Рости, плодись і розповсюджуйся! – вигукнули культисти хором.

Вектор вагався, чи варто йти далі, аж раптом з-за повороту почала наближатися тінь. Хтось ішов. Вектор намагався відступити, але в темряві вдарився об стіну. Цей звук зацікавив того, хто наближався.

Коли з’явився культист зі свічкою, Вектор зміг його розгледіти: обличчя та руки чоловіка були вкриті червоними наростами. Він носив червону накидку з капюшоном, під якою виднівся старий бронежилет. Нарости пульсували, наче живі. Культист спершу не помітив робота, поставив свічку на землю і підійшов ближче. А тоді побачив його.
– Єретик! – крикнув він.
Чоловік дістав іржавий пістолет-кулемет. Вектор прикрився руками. Культист випустив у нього цілу обойму. Кулі застрягли в корпусі, але не пробили його. Поки ворог перезаряджався, Вектор збив його з ніг і відібрав зброю.

«Ніколи не бачив такої зброї… Хоча деякі речі зрозумілі: курок, магазин».
– Відпусти мене, погань грішна! – ледь вимовив культист.
Вектор вирубив його ударом прикладу в голову.

Він узяв свічку і крадькома пішов далі. За поворотом відкрився зал, заставлений свічками та повний людей. Усі культисти мали червоні нарости. Вектор замислився:

«Усі ці люди без винятку хворі на Проторіз. Це вже друга стадія, що повільно переходить у третю. Невже вони вважають хворобу даром?»

Вектор підійшов ближче, щоб роздивитися. На стінах були малюнки, ймовірно, зроблені кров’ю – дивні символи, про значення яких можна було лише здогадуватися. Задивившись, він зачепив ногою дріт. Це була розтяжка, яка миттєво спутала його ноги. На шум збіглися культисти й остаточно зв’язали його. Натовп розступився, пропускаючи лідера. Він був одягнений, як і решта, але на його накидці виднілися жовті візерунки. Проповідник заговорив:

– Вдала робота, браття! Отже… – він присів перед Вектором, заглядаючи йому в очі. – Машино… Тебе Атлас послав? Ха! Як добре, що нас, слуг Червоного Короля, не так просто взяти. Ти точно носиш безліч гріхів, за які тобі доведеться відплатити!
– Які гріхи? Про що ви?
– Ти вбивав Обраних і завдавав шкоди Вознесеним. Ці дії і є твоїми гріхами.
– Обрані? Вознесені? Хто це?
Лідер культистів закотив очі, але потім посміхнувся.
– По-вашому це «заражені» та «Редмуни».
– Що? Ти називаєш заражених третьої стадії Обраними, а Редмунів
– Вознесеними? Вони загрожували життю людей!
– Ні! Це те, чого інші не здатні збагнути. Усі носять частинку крові Короля, але не всі прийняли її. Обрані – це ті, хто вже повністю відчув її вплив. Наш час теж прийде, головне – молитися, щоб він настав швидше! – він зробив паузу. – Але ти – створіння із металу. Ти не можеш прийняти кров нашого Короля…
– Що ти збираєшся робити?
– Не переживай. Ми проведемо жертвоприношення, в результаті якого ти переродишся з кров’ю нашого Короля!
– Що?!
– Так! Браття і сестри, відведіть його в камеру. Малюйте ритуальне коло, ми починаємо! Не бійся, машино, ми допоможемо тобі отримати кращу долю!

Проповідник встав і разом з іншими почав повторювати:
– Рости, плодись і розповсюджуйся!

Вектора вели коридором. Він намагався силою розірвати пута, але марно. Один із культистів помітив це:
– Машино, не переживай. Скоро твої гріхи відмиють, і ти переродишся. Наш Король щедрий, він обов’язково тебе прийме.
– Мені це не подобається, – відповів Вектор.

Культист промовчав. Робота привели до камери, посеред якої стояло крісло, заплямоване засохлою кров’ю. Вектора міцно прив’язали, поставили під ноги свічку і запалили її.
– Можеш покаятися перед ритуалом, щоб наш Король дарував тобі більше крові у наступному житті. Нехай вогонь забере всі твої гріхи.
Культист вийшов, замкнувши двері на замок. Вектор залишився один. Він дивився на вогник свічки, а на фоні чув фанатичні молитви.

Раптом він почув шум транспорту надворі. Звук двигунів змішувався з молитвами. Культисти, занурені у свій транс, нічого не підозрювали. Крізь вентиляцію долинало ехо того, що відбувалося зовні. Молитви заважали розібрати слова, але дещо він почув:
– Ми знайшли… – пролунав перший голос.
– Алан… наказ… обшукати все! – наказав другий.
– Ясно… починаємо брати на… – вигукнув перший.

Зненацька почався справжній хаос. Було чути, як люди займають позиції. З вентиляції повалила димова завіса. Молитви обірвалися вибухом гранати, від якого зі стелі посипалася штукатурка. Коридори заповнилися тупотом і криками – нападники брали бункер штурмом. Постріли саморобної зброї культистів змішувалися з сухим тріскотом лазерних гвинтівок. Чути було крики фанатиків: «Єретики!», на що нападники відповідали: «Ви всі помрете, бо не змогли змиритися зі своєю долею».
За кілька хвилин стрілянина вщухла.

Настала тиша, у якій ледь чутно було, як нападники обшукують приміщення та доповідають по рації. Вектор почув кроки. Хтось наблизився до його камери та кинув всередину світлошумову гранату. Після вибуху Вектор повалився на бік разом із кріслом. Нападник увірвався всередину, тримаючи зброю напоготові. Вектор подивився на нього і впізнав екіпірування.
«Це Холодні пірати!»

До камери забігли ще кілька піратів. Один із них жестом наказав іншим йти далі, а сам звернувся до Вектора:

– Ого! А ти тут як опинився? – солдат дістав рацію. – Генерале, ви мусите це бачити.
– Що там? — відповів генерал.
– Я знайшов кібер-агента в клітці.
– Що? Він хоча б працює?
– Так.
– І що він робить?
– Дивиться на мене, як облуплений.
– Запитай його: де його шаттл?
– Агент, де твій шаттл?
– Немає. Я без команди, – відповів Вектор.
– Генерале, він дивні речі говорить. Каже, що він без шаттла.
– Справді?.. Ведіть його до мене, я хочу з ним поговорити!

Пірат вистрелив у замок – лазер миттєво розплавив метал. Він підхопив зв’язаного Вектора і повів на вихід. Вони йшли коридорами, повними озброєних людей. Ті зі здивуванням дивилися на знахідку, але мовчали. На вулиці чекало багато машин і бійців. Пірат кинув Вектора у сніг і тримав під прицілом. Робот спробував підвестися, зміг лише стати на коліна і підняв голову. В цей момент до його потилиці притулили дуло зброї.

– Скажи мені, машино: що робить людське життя безцінним? — заговорив їхній лідер.
– Цінність життя у тому… що воно одне. Його потрібно берегти і передавати знання наступним поколінням.
– Ні. Скажи краще, чому я маю залишати тебе в живих?
– Чому ти питаєш про це мене? Адже від моєї відповіді нічого не залежить.

Лідер піратів замислився. «Цей агент не такий, як інші… Звісно, це ризик, але я хочу поспостерігати за ним».
– Ми беремо його з собою.
– Що? Генерале Алан, він небезпечний! Він працює на Атлас!
– Якби він був з Атласом, він би вже зробив усе, щоб нас знищити, бо так каже протокол. А він лежить зв’язаний і не рипається.
– Це вже не перший кібер-агент… Потім ви все одно його застрелите.
– На цього я покладаю надії. Я допитував багатьох, і всі вони були однакові. Цей – інший. Можливо, він буде нам корисний. Якщо ні – його чекає доля решти, – він обернувся до Вектора.
– Машино, у тебе є ім’я?
– Я Модель VE–001A. Або — Вектор!
– Ось вам і доказ. У нього є бодай щось, крім серійного номера. Я беру відповідальність на себе. Якщо помітите щось підозріле – зупиніть його. При спробі втечі або нападу – вбивайте на місці.
– Добре!

Вектора кинули на причеп до машини Генерала.
– Ми готові вирушати, Генерале! Все зачищено.
– Добре. Підірвіть вхід і їдемо до табору.

Пірати заклали вибухівку. Пролунав вибух, хмара снігу піднялася в повітря. Коли пил осів, стало видно, що вхід повністю знищено. Пірати завели транспорт. Генерал заліз на причеп, де лежав Вектор. Тепер робот міг роздивитися лідера: чоловік років 55-ти у високотехнологічній броні, поверх якої була куртка. Обличчя прикривав шарф. У кобурі він носив зброю невідомої моделі.

– Ну що, Вектор… як тобі в нашому полоні?
Вектор мовчав.
– Мовчиш…
Аж раптом його перебив пірат з радаром:
– Генерале! В повітрі помічено шаттл! Накази?
– Збийте його. Відправте групу забрати все цінне!

Турелі на бойових машинах націлилися в небо. Ракети з ревом пішли за шаттлом. Вибух пошкодив двигун, і корабель почав стрімке падіння. Кілька машин піратів одразу помчали до місця аварії.

– І як ти відреагуєш на те, що ми щойно збили твоїх «побратимів»?
Вектор лише спостерігав і продовжував мовчати. Генерал більше нічого не питав.
Колона рушила в невідомому напрямку.