Страшний сон, який не закінчився

Едді різко прокинувся. І не одразу зрозумів, де знаходиться. Кілька секунд перед очима ще стояла темрява зі сну. Сирі коридори. Чийсь сміх. Скрип металу десь зовсім поруч. А потім усе розсипалося. Залишилось тільки важке липке відчуття страху. Едді повільно сів на дивані й провів долонею по обличчю. Футболка прилипла до спини від поту. Голова гуділа. Він намагався згадати, що саме йому снилось, але спогади розлазились, ніби мокрий папір. Лише уривки. Темна вода. Чиїсь очі у тумані. І голоси. Багато голосів, які сміялися з нього десь у темряві. Едді різко видихнув і потер очі.

— Господи…

За вікном усе ще стояв той самий брудно-сірий день. Тихий. Нерухомий. Наче місто терпляче чекало, поки він прокинеться. Від цієї думки стало неприємно. Він швидко підняв револьвер із підлоги й машинально перевірив барабан. Руки ще трохи тремтіли. Але тепер уже не так сильно. Усередині залишилась тільки виснажена порожнеча. І небажання залишатися тут довше.

Едді повільно встав із дивана. У голові раптом промайнула Лора. Дивно, але ця думка трохи повернула його до тями. Цікаво, де вона зараз? Чи бачить вона всі ці жахи так само, як він? Чи для неї Сайлент Хілл просто покинуте місто? Едді задумався. Ні. Вона поводилась занадто спокійно. Наче місто її майже не чіпало. І чомусь ця думка одночасно заспокоювала й дратувала. Він повільно вийшов із підсобки, пройшов повз запилені манекени й визирнув на вулицю. Туман став трохи рідшим. Десь удалині виднілись старі вивіски крамниць на Нілі-стріт. І саме тоді Едді дещо згадав. Неподалік від «Вудсайду» він бачив супермаркет. «Гранд Маркет».

Тоді він майже не звернув уваги. Але тепер ця думка раптом здалась важливою. Якщо в місті ще можна знайти щось корисне — то саме там. Їжу. Воду. Можливо, патрони. А може й відповіді. Хоча останнього Едді вже боявся найбільше. Він натягнув бейсболку нижче на очі й повільно рушив уздовж вулиці крізь туман. Назустріч чомусь знову тягнуло тим самим металевим запахом, який він тепер починав ненавидіти.

Вивіска «Гранд Маркету» проступила з туману не одразу. Кілька літер уже не світилися. Решта тьмяно мерехтіла над брудними автоматичними дверима, які давно перестали працювати. Едді обережно протиснувся всередину. У магазині було напівтемно. Лише де-не-де крізь запилені вікна пробивалось сіре денне світло. Повітря тут стояло важке. Запах старого пластику, вологи й чогось зіпсованого змішувався в неприємну густу кашу.

Едді повільно рушив між рядами. Більшість полиць уже були порожні. Наче до нього тут побували десятки людей. Або щось інше. Він насупився й почав гарячково шукати хоч щось корисне. Пальці нервово перебирали старі упаковки. Прострочені снеки. Роздуті банки. Пляшки з мутною водою. Нарешті на одній із нижніх полиць знайшлася пачка крекерів, яка виглядала більш-менш нормально. Едді одразу розірвав упаковку й жадібно запхав кілька штук до рота. Смак був майже картонний. Але шлунок після всього пережитого вимагав хоч чогось. І саме тоді він помітив, що ліхтарик у руці почав світити зовсім тьмяно. Світло слабко смикнулося кілька разів.

— Тільки не зараз…

Едді нервово стукнув по корпусу. Ліхтарик ще раз блимнув і ледь не згас. Усередині неприємно похололо. Після тієї темряви він уже не хотів залишатися без світла навіть на хвилину. Едді швидко озирнувся й рушив далі між рядами, шукаючи батарейки. Десь далеко в глибині магазину раптом почувся тихий звук. Наче хтось повільно пересунув візок. Едді одразу завмер. Звук повторився. Тихий металевий скрип коліс по плитці. Десь у дальніх рядах.

Він повільно підняв голову. Магазин знову затих. Тільки старі лампи ледь чутно гуділи під стелею. Едді машинально поклав руку на револьвер. Після «Вудсайду» тіло вже саме чекало чогось поганого. Він повільно рушив між полицями, намагаючись не шуміти. Світло ліхтарика ставало дедалі слабшим. Жовтий промінь ледве розрізав напівтемряву попереду. На кількох полицях валялися розкидані дитячі іграшки. Маленька пластмасова лялька з білявим волоссям лежала просто посеред проходу, дивлячись у стелю порожніми очима. Едді на мить зупинився. Чомусь вона нагадала йому когось. Але думка так і не встигла оформитися. Едді швидко переступив через неї. І раптом знову почув звук. Уже ближче. Скрип. Повільний удар металу об метал. Наче хтось обережно штовхав візок десь за сусіднім рядом. Едді відчув, як серце починає битись швидше.

— Є тут хтось?. .

Голос прозвучав тихо й напружено. Ніхто не відповів. Але за кілька секунд у дальньому проході щось ворухнулося. Він різко направив туди ліхтарик. І світло вихопило силует. Людський. Худа постать у брудному одязі стояла біля перекинутого візка й дивилась прямо на нього. Едді завмер. Постать теж не рухалась. А потім ліхтарик остаточно здох. Темрява миттєво накрила магазин. І десь попереду одразу почувся тихий сміх. Едді різко відсахнувся назад. У грудях усе обірвалося. Сміх у темряві прозвучав зовсім близько. Він судомно поліз у кишені, мало не впустивши ліхтарик на підлогу.

— Давай… давай…

Пальці нарешті намацали маленьку упаковку батарейок, яку він машинально схопив із полиці кілька хвилин тому. Едді навіть не пам’ятав, коли саме це зробив. Руки тремтіли так сильно, що він ледве відкрив кришку ліхтарика. Темрява навколо ніби ворушилась. Десь у магазині щось тихо скрипнуло. Потім ще раз. Едді важко дихав, поспіхом вставляючи батарейки. Одна випала й дзенькнула по плитці.

— Чорт…

Він майже навпомацки схопив її й нарешті защіпнув кришку. Ліхтарик блимнув. Раз. Другий. І вузький промінь світла знову прорізав темряву магазину. Едді одразу направив його вперед. Прямо на ту постать. І завмер. Це був манекен. Старий пластиковий манекен у брудній жіночій куртці. Один із тих, що стояли біля входу в магазин багато років тому. Його неприродно бліде обличчя дивилось просто на Едді порожніми намальованими очима. Кілька секунд він просто мовчки стояв, важко дихаючи. А потім нервово засміявся. Коротко. Хрипко.

— От же ж чортівня…

Він провів долонею по обличчю й опустив револьвер. Серце досі шалено калатало. Але тепер разом зі страхом прийшло інше відчуття. Втома. Ніби місто повільно висмоктувало з нього сили, змушуючи боятися вже навіть власної тіні. Едді ще раз глянув на манекен. І на секунду йому здалося, що той стоїть трохи інакше, ніж кілька митей тому. Він одразу відвернувся. Перевіряти не хотілося. Та й узагалі — бажання залишатися в «Гранд Маркеті» зникло остаточно. Едді швидко запхав батарейки, крекери й ще кілька дрібниць до рюкзака, не перестаючи нервово озиратися між рядами. Магазин тепер здавався йому пасткою. Надто тихим. Наче щось терпляче чекало, поки він знову розслабиться.

Він майже з полегшенням вийшов назад на вулицю. Сире повітря вдарило в обличчя. Туман усе ще повільно плив між будинками, але після темряви супермаркету навіть це місто зараз здавалося трохи менш задушливим. Він уже збирався рушити далі, коли щось яскраве привернуло увагу. Посеред брудного тротуару лежала тонка кольорова книжечка. Комікс. Едді підняв його. Обкладинка була майже новою, ніби її поклали сюди зовсім недавно. На малюнку товстий лицар у блискучих обладунках сидів на кволому коні, який ледве тримався на ногах. Над головою героя великими літерами красувався напис:

«Неймовірні пригоди сера Бульдрама!»

Нижче дрібнішим шрифтом:

«Найневдалішого лицаря королівства.»

Едді скривився. Перегорнув кілька сторінок. Сер Бульдрам постійно потрапляв у дурні ситуації. Ламав мости під власною вагою. Застрявав у дверях. Падав з коня. Інші лицарі сміялися з нього майже на кожній сторінці. Едді швидко закрив комікс і рушив далі вздовж Катц-стріт. Потім звернув на Мансон-стріт. Старі будинки тягнулися обабіч дороги темними розмитими силуетами. Десь далеко блимала несправна вивіска. Іноді з туману проступали кинуті машини або рекламні щити, вкриті іржею та брудом. Місто ніби повільно розсипалося просто на очах. Едді звернув на Ренделл-стріт. Коли попереду з туману виринув госпіталь Брукхейвен, Едді мимоволі сповільнив крок. Велика темна будівля здіймалась над вулицею неприродно мовчазною громадою. Кілька вікон були настільки чорними, що скидалися не на кімнати, а на провали в стіні. Едді призадумався. Лора щось згадувала про це місце. Але зараз навіть думка зайти туди викликала важке неприємне відчуття в животі. Госпіталь виглядав… неправильно. Наче саме місто дивилося на нього крізь ці темні вікна.

— Та ну його в…

Він швидко відвів погляд і рушив далі. І саме там крізь туман проступила інша вивіска. Стара неонова реклама, яка дивом ще працювала. Стриптиз-клуб «Хевенс Найт». Едді мимоволі завмер. Усередині щось неприємно стиснулося. Треба було йти далі. Він це розумів. Але погляд усе одно залишався прикутим до тьмяного червоного неону над входом. І що довше він дивився, то сильніше з’являлося дивне відчуття. Наче місто тихо штовхає його саме туди. Едді нервово ковтнув. І сам не до кінця розуміючи чому, повільно рушив до дверей клубу. Двері «Хевенс Найту» важко рипнули, коли Едді зайшов усередину. І одразу завмер. Усередині було тепло. Після сирого холодного міста це відчувалось майже неприродно. У напівтемряві повільно мерехтіли червоні лампи. Десь тихо грала музика. Стара. Приглушена. Наче клуб досі працював. Це було неправильно. У всьому місті не було ні душі. Але тут… Тут ніби хтось ще жив. Він повільно рушив між столиками. На підлозі валялися порожні пляшки. Деякі стільці були перекинуті. Але водночас у повітрі все ще висів слабкий запах парфумів, алкоголю й сигаретного диму. Наче люди вийшли звідси лише кілька хвилин тому. Едді ковтнув. Усередині дивно змішались тривога й цікавість. І саме тоді він помітив щось на одному зі столиків. Стару відеокасету. Едді машинально підняв її. І завмер. Він уже бачив цю обкладинку. Колись давно.

Спогад накрив його так раптово, що навколишній бар почав розчинятися. Невеликий магазин для дорослих. Йому щойно виповнилося вісімнадцять. Він довго не наважувався зайти всередину. А коли все ж зайшов, то ходив між полицями, роблячи вигляд, що просто розглядає товар. Насправді серце калатало як скажене. Тоді він побачив цю касету. Взяв її до рук. Почав читати напис на звороті. А потім побачив фотографію. Жінка усміхалася прямо в камеру. Красива. Настільки красива, що він на якийсь час забув, де знаходиться. Просто стояв і дивився. Уявляючи собі щось, чого ніколи не мав. Не секс. Навіть не кохання. Просто те, що хтось може подивитися на нього без огиди.

А потім почув гучний сміх. Він обернувся. Біля входу стояла компанія підлітків. Хтось показував на нього пальцем. Хтось уже ледве стримував сміх. Жар миттю вдарив у щоки. Він кинув касету назад на полицю й майже вибіг надвір. Спогад урвався. Едді стояв посеред покинутого бару. Стара касета все ще лежала в його руці. На мить йому здалося, що Сайлент Хілл знайшов її спеціально для нього. Наче місто терпляче перебирало його спогади один за одним. І чомусь завжди обирало найболючіші. Едді відчув, як у грудях знову піднімається знайоме роздратування. Не на місто. На самого себе.

Він різко кинув касету на підлогу. Пластик тріснув. І тільки тоді рушив до сцени. І саме тоді почув тихий жіночий сміх. Десь угорі. Едді різко підняв голову. На балконі другого поверху на секунду промайнула жіноча постать. Довгі ноги. Темне волосся. Вона повільно зникла за дверима. Едді відчув, як усередині все різко стиснулося.

— Ей!. .

Голос прозвучав хрипко й невпевнено. Відповіді не було. Але за кілька секунд десь у глибині клубу знову почувся сміх. Уже ближче. І цього разу в ньому не було насмішки. Наче хтось грався з ним. Запрошував. Едді сам не помітив, як пішов на звук. Коридор за сценою був вузький і темний. Червоне аварійне світло ковзало по стінах, роблячи все навколо схожим на сон. Або марення. Він проходив повз гримерки, повз дзеркала з лампочками, частина яких ще тьмяно світилась. І в одному з дзеркал раптом помітив рух. Жіноча фігура стояла просто за ним.

Едді різко обернувся. Нікого. Лише тихий сміх десь попереду. Серце калатало вже не тільки від страху. Було щось ще. Те, що він роками намагався ховати навіть від самого себе. Бажання. Дурне. Жалюгідне. Просто хоч раз відчути, що хтось дивиться на нього не з огидою. Не зі сміхом. А інакше. І місто ніби зрозуміло це одразу. Бо попереду знову майнула жіноча постать. І цього разу вона не тікала. Вона чекала. Едді завмер посеред коридору. Серце калатало так сильно, що віддавало в скронях. Постать стояла в напіввідчинених дверях гримерки. У червоному аварійному світлі її силует здавався майже нереальним. Струнка. З легко нахиленою набік головою. Вона дивилась прямо на нього. І усміхалась. Не глузливо. М’яко. Наче давно чекала саме його. Едді відчув, як пересохло в роті. Усе всередині кричало, що це неправильно. Що треба розвернутися й піти. Але ноги самі повільно рушили вперед. Вона відступила вглиб кімнати. Наче запрошуючи. Едді переступив поріг. Гримерка була невеликою. Уздовж стін тягнулися дзеркала з тьмяними лампочками. На столиках лежали розсипані пудри, пензлі, зім’яті серветки. У повітрі стояв солодкий запах парфумів. Жінка сиділа на краю старого дивана, закинувши ногу на ногу. Її обличчя все ще губилося в тіні. Але усмішка залишалась.

— Ти довго йшов, — тихо сказала вона.

Голос був низький, із ледь помітною хрипотою. У ньому бриніли якісь дивні теплі нотки, від яких по шкірі пробігло легке тремтіння. Він сам не зрозумів чому, але раптом згадав, як давно востаннє чув, щоб жінка говорила з ним так близько і так м’яко. Едді мовчав. Він не знав, що відповісти. Ніколи не знав. Саме це завжди все псувало. Кожна розмова. Кожен погляд. Він починав плутатись, потіти, говорити дурниці. А потім бачив це. Спершу ніяковість. Потім жалість. Або сміх. Але зараз нічого такого не було. Жінка просто дивилась на нього. Спокійно. Уважно. Наче в ньому справді було щось варте уваги.

— Підійди ближче.

Едді ковтнув і зробив кілька кроків. Вона простягнула руку й легко торкнулася його долоні. Від цього дотику його наче струмом вдарило. Він завмер. Усередині все перемішалося. Захват. Недовіра. Сором. І болісна, майже дитяча надія, що цього разу все буде інакше. Жінка ледь усміхнулась і потягнула його до себе. Її пальці ковзнули по його зап’ястю і на коротку мить Едді дозволив собі повірити, що місто нарешті перестало з нього знущатися. Що хоча б тут йому дозволять просто бути бажаним. А тоді він випадково глянув у дзеркало за її спиною. І кров у жилах миттєво похолола. Бо в дзеркалі її усмішка була зовсім іншою. Ширшою. Неприродно широкою. І повною тихого, зловтішного сміху. Едді різко сіпнувся назад. Жінка одразу відпустила його руку.

— Що таке?. .

Голос залишався м’яким. Майже турботливим. Але тепер Едді вже чув у ньому щось інше. Щось слизьке. Ніби за кожним словом ховався сміх. Він важко дихав, не відводячи погляду від дзеркала. У відображенні жінка повільно нахилила голову набік. І усмішка стала ще ширшою. Ненормально широкою. А тоді її губи у дзеркалі ледь розімкнулися.

— Ти ж цього хотів…

Едді відчув, як усередині все похололо. Він кліпнув і знову подивився на неї. Вона сиділа нерухомо, ніби нічого дивного не сталося.

— Я… я не…

Голос зірвався. Він сам не розумів, кому зараз виправдовується. Їй. Чи місту. Жінка повільно підвелась із дивана. Із кожним її рухом щось ставало не так. Надто плавно. Надто неприродно. Наче вона не йшла, а ковзала підлогою. Едді почав задкувати. Усередині знову піднімалась паніка. Та сама, знайома. Разом із соромом. Бо найгірше було не те, що це чудовисько його лякало. А те, що якась частина його досі хотіла, щоб вона підійшла ближче. І від цього ставало огидно самому від себе. Жінка тихо засміялась. І цього разу Едді вже точно почув у її сміху насмішку. Злу. Знайому. Так сміються люди, коли бачать щось жалюгідне. Він різко вихопив револьвер.

— Не підходь!

Постать завмерла. А потім у дзеркалах кімнати раптом почали з’являтись інші відображення. Такі самі жінки. Десятки. Вони дивились на нього й усміхались. Хтось тихо хихикав. Хтось щось шепотів.

— Ти ж хочеш цього…

— Тобі ж самотньо…

— Бідний Едді…

— Жалюгідний…

— Дивись, як він тремтить…

Голоси почали зливатися в один суцільний шепіт. Едді закричав і вистрілив у дзеркало. Скло вибухнуло уламками. Світло в гримерці миттєво згасло. І десь зовсім поруч пролунав уже не жіночий сміх. А щось хрипке. Голодне. Едді відскочив до дверей, мало не перечепившись через стілець. Темрява в гримерці стала густою й липкою. Лише червоне аварійне світло десь у коридорі слабо миготіло крізь прочинені двері. А тоді в темряві щось ворухнулося. Повільно. Із глухим вологим звуком. Едді направив туди ліхтарик. І ледь не закричав. Те, що кілька секунд тому виглядало як жінка, тепер стояло посеред кімнати неприродно зламаною фігурою. Ноги викривились під дивними кутами. Шкіра на обличчі ніби сповзала вниз, оголюючи темну блискучу плоть під нею. Але найгірше були очі. Вони досі дивились на нього майже ніжно. І від цього ставало по-справжньому моторошно. Монстр повільно нахилив голову. А потім кинувся вперед. Едді вистрілив майже впритул. Постріл гримнув у вузькій кімнаті так гучно, що задзвеніло у вухах. Чудовисько сіпнулося, врізалось у дзеркало й з хрипким вереском впало на підлогу. Але одразу почало підводитися знову. Неправильно вигинаючи руки. Наче кістки всередині були м’якими.

— Здохни вже!

Едді стріляв ще і ще. Уламки скла сипались зі стін. Червоне світло миготіло, ніби ось-ось мало згаснути. Монстр нарешті затих біля дивана, тихо смикаючись у калюжі темної рідини. У кімнаті запала тиша. Лише Едді важко дихав, не опускаючи револьвера. Серце калатало дико. А в голові пульсувала тільки одна думка. Місто знову це зробило. Знову залізло йому в голову. Взяло щось, про що він навіть самому собі боявся признаватись… І перетворило це на черговий кошмар. Едді повільно опустив револьвер. Йому раптом стало нестерпно гидко. Не від монстра. Від себе. Бо якась частина його досі пам’ятала той перший дотик. І те коротке відчуття, що він комусь потрібен. Він важко зітхнув і зробив крок назад. І саме тоді помітив дивну річ. Повітря навколо змінилось. Воно стало холоднішим. Значно холоднішим. Едді завмер. Із рота повільно вирвався клубок пари.

— Що за…

Ліхтарик тремтів у його руці, ковзаючи по кімнаті. На металевих поручнях сцени вже проступав тонкий білий іній. На пляшках за барною стійкою. На підлозі. Холод розповзався приміщенням просто на очах. Наче щось невидиме дихало йому в спину крижаним подихом. Едді нервово обхопив себе руками. Але мороз ішов не зовні. Він відчував це. Холод ніби піднімався зсередини. Із самого дна грудей. І разом із ним поверталось те саме липке відчуття сорому й огиди до себе. Йому раптом здалося, що стіни клубу теж починають змінюватись. Чорні плями вологи ставали схожими на замерзлі потьоки. Металеві двері вкривались памороззю. А десь у далині почав народжуватись глухий низький гул. Наче працювали величезні старі холодильні машини. Едді відчув справжню паніку. Бо тепер він починав розуміти. Місто не просто лякало його. Воно витягувало назовні те, що він усе життя ховав усередині. Самотність. Сором. Образу. Холод. І цей холод тепер ставав реальним.

Десь у глибині клубу раптом пролунав далекий металевий гуркіт. Едді одразу здригнувся. А потім почув сирену. Знову. Сирена прорізала клуб різким, болючим виттям. Едді здригнувся всім тілом.

— Ні… ні, ні…

Десь у глибині «Хевенс Найту» вже починався той самий знайомий гуркіт. Металевий. Наче величезні механізми прокидались десь під містом. Червоне світло миготіло дедалі сильніше. Стіни клубу ніби темнішали просто на очах. Іржа проступала на дверях, на трубах, на дзеркалах. Едді навіть не став дивитися на мертве чудовисько. Він просто кинувся геть із гримерки. Коридори клубу вже змінювалися. Під ногами з’являлась волога темна слизь. Десь за стінами чулося важке дихання й тихі стогони. Наче сама будівля починала оживати. Едді біг майже навмання. Ледь не врізаючись у столи й двері. А коли вискочив надвір — місто вже знову поглинала темрява. Туман почорнів. Ліхтарі згасли. І десь зовсім близько у вулицях почали рухатись силуети. Більше, ніж раніше. Значно більше.

Едді почув позаду вологий тупіт і одразу кинувся бігти. Постріли гримнули в темряву. Один із монстрів впав. Але інші продовжували рухатись крізь туман. Хриплячи. Скриплячи чимось металевим. Едді задихався. Ноги вже ледь слухались після всього пережитого. І саме тоді крізь темряву попереду проступив силует госпіталю Брукхейвен. Велика чорна будівля виглядала тепер ще гірше. Наче не лікарня. А старий морг із минулого століття. Едді майже влетів усередину й одразу хряснув дверима за собою. І завмер. Усередині було тихо. Але ця тиша лякала сильніше за крики. Ліхтарик ковзнув по стінах. І Едді відчув, як холод проходить по спині. Госпіталь виглядав так, ніби повернувся в якесь дуже давнє минуле. Стіни були вкриті старими потрісканими плитками. На металевих каталках лежали брудні закривавлені простирадла. А в повітрі стояв важкий запах ліків, цвілі й чогось гнилого. На одній зі стін висіла стара вицвіла схема карантинних палат. Едді ковзнув по ній поглядом і відчув, як усередині все стислося. Чума. Це місце виглядало так, ніби тут колись помирали сотні людей. І частина їх так і залишилась тут.

Десь далеко в коридорах почувся кашель. Сухий. Болісний. Едді різко обернувся й майже побіг уздовж коридору. Порожні палати миготіли по боках. У деяких на ліжках лежали темні нерухомі форми під простирадлами. Він навіть не хотів перевіряти, чи це справді тіла. Нарешті Едді влетів у маленьку процедурну кімнату й різко зачинив двері. Потім ще й підпер їх старою металевою тумбою. За дверима майже одразу щось тихо пройшло коридором. Повільно. Шаркаючи ногами. Едді сидів на підлозі, притискаючи до грудей револьвер, і боявся навіть дихати. Сирена давно стихла. Але темрява навколо жила ще якийсь час. Десь у стінах чулося бурмотіння. Кашель. Скрип старих ліжок. І зрештою виснаження все ж перемогло страх. Сам не помітивши коли, Едді просто провалився в тривожне напівзабуття. А прокинувся вже тоді, коли навколо все стихло. Якийсь час він просто сидів на підлозі, не рухаючись. Прислухався. Жодного скреготу. Жодного кашлю за стінами. Лише тиша.

Едді повільно підвівся. Тіло ломило так, ніби його всю ніч били. Він відсунув металеву тумбу й обережно прочинив двері. Коридор знову виглядав майже нормально. Якщо це слово взагалі ще підходило для Сайлент Хілла. Старі стіни. Тьмяне світло. Порожні палати. Але та моторошна темрява відступила.

Едді швидко рушив до виходу, не бажаючи залишатися тут ані хвилини довше. Уже біля сходів його погляд зачепився за схему госпіталю на стіні. Старий план першого поверху. Пожовклий папір під потрісканим склом. Коридори. Палати. Кабінети. І червоний кружок із позначкою місця. Едді машинально глянув на напис поруч. І завмер. Замість звичного «Ви знаходитесь тут» під кружком було надруковано:

«Головний герой власних фантазій знаходиться тут.»

Кілька секунд він просто дивився на слова. Потім повільно озирнувся. Коридор був порожній. Лише тьмяне світло ламп і далеке дзижчання проводки.

— Дуже смішно…

Але голос прозвучав не так впевнено, як йому хотілося б. Бо це вже був не перший раз, коли Сайлент Хілл торкався саме тих спогадів і думок, про які він волів би забути.

Коли він вийшов надвір, прохолодне повітря одразу вдарило в обличчя. Місто знову потонуло в сірому тумані. Але тепер небо ніби стало трохи світлішим. Можливо, був ранок. Хоча в Сайлент Хіллі це майже неможливо було зрозуміти. Час тут ішов якось неправильно. Едді важко видихнув і вже хотів рушити далі, коли раптом почув знайомий голос:

— Ну й вигляд у тебе.

Він різко обернувся. Лора стояла біля огорожі госпіталю й байдуже колупала носком черевика потрісканий асфальт. Наче просто чекала на нього. Едді на секунду навіть не повірив, що це справді вона. Після всього пережитого вигляд живої нормальної людини здавався майже дивом.

— А я вже думав, що залишився тут сам.

Вона скептично глянула на нього.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе переїхала вантажівка.

— Можливо, майже так і було…

Лора фиркнула. Але цього разу без злості. Вона кілька секунд уважно дивилась на нього.

— Ти знову щось бачив?

Едді одразу відвів погляд.

— Не знаю…

Це прозвучало тихо й виснажено. Лора зітхнула.

— Ну, принаймні ти ще живий. Це вже непогано для цього місця.

Вона рушила вздовж вулиці, жестом показавши йому йти за нею. Едді кілька секунд вагався, а потім мовчки пішов слідом. Поруч із нею місто чомусь здавалося трохи менш страшним. Хоча він уже починав думати, що проблема не в місті. А в ньому самому.

Поки Лора впевнено крокувала попереду, Едді машинально дивився собі під ноги. Саме тому він і помітив малюнок. Кольорова крейда. Хтось намалював великого кота. Малюнок був дитячим і трохи незграбним, але напрочуд живим. Кіт усміхався, а поруч хтось криво домалював сердечко. Едді мимоволі сповільнив крок. Дивно. Посеред туману, покинутих будинків і всього того божевілля, яке він пережив за останні години, цей простий дитячий малюнок виглядав майже недоречним. І саме тому чомусь грів душу. Він перевів погляд на Лору. Та якраз ішла трохи попереду, не озираючись. І вперше за довгий час Едді відчув щось схоже на спокій. Ніби поки вона поруч, це місце не наважиться показати йому найгірше.

— Куди ми йдемо? — нарешті спитав він.

— У боулінг-клуб.

— Що?

— А що такого? — Лора байдуже знизала плечима. — Там тихо. І наче без монстрів. Поки що. Едді мимоволі криво посміхнувся. Після всього це прозвучало майже як запрошення на нормальний відпочинок. І вони повільно рушили крізь туман у бік боулінгу «Пітс Боул-О-Рама». Дорога до боулінгу минула тихо. Лише їхні кроки глухо віддавались у порожніх вулицях Сайлент Хілла. Лора йшла попереду, час від часу копаючи камінці носком черевика. А Едді постійно озирався на туман позаду. Після останнього нападу темряви йому весь час здавалося, що хтось іде слідом.

— Ти завжди такий нервовий? — раптом спитала Лора, навіть не обертаючись.

Едді насторожився.

— Після всього цього… важко бути спокійним.

— М-м.

Вона кілька секунд мовчала. Потім раптом глянула на нього через плече:

— А що ти взагалі зробив?

Едді одразу напружився.

— Що?

— Ну, поліція ж не просто так за людьми ганяється.

Він відвів погляд.

— Це складно.

— Дорослі завжди так кажуть, коли не хочуть відповідати.

Едді нервово поправив бейсболку.

— Я не…

Він замовк. Лора продовжувала дивитись на нього абсолютно спокійно. Без страху. Без осуду. І це чомусь було найгіршим.

— Я не хотів нічого поганого, — нарешті тихо сказав він.

— Але щось сталося?

Едді довго мовчав. Туман повільно плив між будинками навколо них.

— Люди… іноді люблять сміятися з інших.

Лора фиркнула.

— Це я й без тебе знаю.

— Ні, я серйозно…

Він насупився ще сильніше.

— Вони думають, що можуть говорити що завгодно. Наче ти… навіть не людина. Лора трохи сповільнила крок.

— І ти через це втік?

Едді ковтнув.

— Я… просто злякався.

Вона ще кілька секунд дивилась на нього. А потім несподівано спитала:

— Ти когось убив?

Едді аж здригнувся.

— Що?! Н-ні!

Відповідь прозвучала надто швидко. І вони обоє це помітили. Лора примружилась.

— Але думав про це.

Усередині в Едді ніби щось провалилося. Він різко відвів погляд убік.

— Ти дивна дитина, знаєш?

— А ти дивний дорослий.

Вона сказала це абсолютно спокійно. І чомусь саме через це слова влучили болючіше. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Потім попереду крізь туман почала проступати велика будівля боулінгу. Вицвіла вивіска ще трималась: «Пітс Боул-О-Рама».

— Тут наче тихо, — сказала Лора.

Едді недовірливо глянув на темні вікна.

— У цьому місті ніде не буває тихо.

— Ну, тоді хоча б тут є боулінг.

Вона штовхнула двері й першою зайшла всередину. Едді важко зітхнув і рушив слідом. Усередині боулінгу було тихо. Настільки тихо, що перші кілька хвилин Едді постійно чекав почути черговий скрегіт чи стогін із темряви. Але нічого не сталося. Лише далеке гудіння старих ламп під стелею. І глухий стукіт їхніх кроків між доріжками. Лора швидко освоїлась. Наче це був не покинутий боулінг у проклятому місті, а звичайне місце, де можна пересидіти дощ. Вона безцеремонно залізла за стійку й почала там щось шукати.

— Ти серйозно? — буркнув Едді.

— А що? Думаєш, тут хтось буде сваритися?

За кілька секунд вона тріумфально витягнула коробку.

— О. Джекпот.

— Що це?

— Піца.

Едді недовірливо придивився.

— Тут?

— Ну не знаю. Може, це магічна піца Сайлент Хілла.

Вона відкрила коробку. І всередині справді лежала піца. Ба більше — від неї ще йшов слабкий пар. Едді аж закляк.

— Та ну нахрін…

Лора вже спокійно взяла шматок.

— Якщо помру — скажу тобі.

І вкусила. Едді ще кілька секунд дивився на неї, а потім голод усе ж переміг здоровий глузд.

— Давай сюди.

Вони сіли за один із столиків біля доріжок. Якийсь час було навіть… нормально. Настільки нормально, наскільки це взагалі можливо в Сайлент Хіллі. Лора жувала піцу й хитро дивилась на нього.

— Ти реально боїшся всього підряд.

— А ти недостатньо боїшся.

— Може, це ти занадто дивний.

Едді фиркнув і відкусив ще шматок. Гаряча їжа після всього пережитого трохи повертала його до життя.

— До речі, — раптом сказала Лора. — А тобі колись подобалась якась дівчина?

Едді мало не вдавився.

— Що?!

Лора ледве стримувала сміх.

— Просто питаю.

— Ти ненормальна дитина.

— А ти дивно червонієш.

— Та відстань ти вже…

Вона тихо засміялась і сперлась ліктями на стіл.

— Але серйозно. Ти виглядаєш так, ніби тебе постійно щось гризе.

Едді опустив погляд на коробку з піцою.

— Люди бувають… гіршими, ніж монстри.

Лора на секунду перестала усміхатись.

— Це тобі хтось сказав?

— Ні.

Він похмуро знизав плечима.

— Я сам зрозумів.

І саме в цей момент десь за стіною почувся глухий гуркіт. Наче хтось перекинув металевий стілець. Едді миттєво підняв голову. Лора теж насторожено озирнулася. Кілька секунд у боулінгу панувала тиша. Потім із темного проходу показалася людська постать. Джеймс. Лора одразу впізнала його.

— А, це ти…

Але вже наступної миті ніби передумала продовжувати розмову. Зіскочила зі стільця й побігла кудись між доріжками.

— Гей! — кинув услід Джеймс.

Даремно. За кілька секунд дівчинка розчинилася в темряві. Джеймс лише важко зітхнув і нарешті зайшов до залу. Тоді його погляд упав на Едді. Той сидів за одним із столиків біля старого автомата для напоїв і спокійно доїдав піцу. Від відкритої коробки навіть піднімалася тонка цівка пари. Джеймс завмер. За останні години він бачив монстрів, трупи, закривавлені коридори й речі, які взагалі не повинні існувати. Але чомусь саме свіжа піца посеред покинутого Сайлент Хілла здалася йому найбільшою дивиною.

— Едді?

— А… е…

Едді підняв голову.

— Джеймс.

— Ми зустрічались в апартаментах.

— Ага. Пам’ятаю.

Він пробурмотів це з набитим ротом і потягнувся за ще одним шматком. Джеймс недовірливо озирнувся навколо.

— Ти тут сам?

Едді повільно глянув кудись у темний кут залу й дивно протягнув:

— Ннні…

І тієї ж секунди з темряви почувся сміх. Велика зелена куля для боулінгу раптом викотилась просто на доріжку й покотилася в бік Едді. А за мить звідкись вискочила Лора.

— Ха!

Вона засміялась і кинулась до виходу.

— Стій! Вернись! — одразу крикнув Джеймс. — Не тікай!

Двері грюкнули. Лора вже зникла в тумані.

— Чорт…

Джеймс різко обернувся до Едді.

— Едді! Треба наздогнати її!

Але той лише байдуже жував піцу.

— А навіщо?

— Що значить навіщо?!

— Ну… що Лора такого зробила, щоб я за нею бігав?

Джеймс насупився.

— Лора? Її звати Лора?

— Ну… вона так сказала.

Джеймс нервово провів рукою по обличчю.

— Едді, тут повно монстрів! Як ти можеш просто сидіти й жерти піцу?!

Той тільки фиркнув.

— Вона сказала, що тут усе нормально. Чого б мені їй не вірити?

Він знизав плечима.

— І взагалі… я такий товстий, що я б все одно її не наздогнав.

Джеймс кілька секунд мовчки дивився, як піца швидко зникає в роті Едді. На язиці вже крутилась якась зла відповідь. Але він стримався.

— Едді… а що вона взагалі розказувала?

— Та не знаю я.

Едді махнув рукою.

— Наче шукає когось.

Він потягнувся за новим шматком.

— Вибач, я трохи зайнятий.

Джеймс важко видихнув. Безнадійно. Він швидко рушив до дверей, за якими зникла Лора. І, на свій подив, одразу опинився просто надворі. Хоча за логікою мав вийти в один із бокових коридорів боулінгу. Сайлент Хілл знову тихо глузував зі своїх гостів.

Едді ще якийсь час сидів у майже порожньому боулінгу, повільно доїдаючи піцу. Тиша навколо тепер уже не здавалася затишною. Навпаки. Що довше він залишався сам, то сильніше знову повертався той липкий неспокій. Наче місто терпляче чекало, поки він перестане відволікатись. Раптом стало сумно. Сам не знаючи чому, Едді подумав про Лору. І про те, що, мабуть, більше її не побачить. Ця думка здалася безглуздою. Але позбутися її чомусь не виходило. Едді витер жирні пальці об шорти й важко підвівся.

— Ну… сидіти тут вічно я теж не можу…

Його власний голос прозвучав неприродно глухо в порожньому залі. Він ще раз глянув на двері, за якими щойно зникли Джеймс і Лора. Якщо чесно, особливого бажання бігти за ними він так і не відчув. Лора йому подобалася. Дивна мала, але справжня. Без фальшивої ввічливості. Без тих поглядів, до яких він звик. І вона явно не горіла бажанням бачити Джеймса. Едді згадав їхню розмову дорогою. Те, як вона говорила про Мері. І те, як насуплювалася щоразу, коли згадувала її чоловіка. Може, в неї були свої причини. Та й сама Лора не виглядала безпорадною. За весь час у Сайлент Хіллі вона почувалася впевненіше за багатьох дорослих.

А Джеймс… Едді насупився. Ні, на маніяка той начебто не був схожий. Та й хвилюватися за Лору особливих причин теж не знаходилося. Якщо вже хтось і міг постояти за себе в цьому місті, то це була Лора. Він важко видихнув і рушив до виходу. У нього вистачало власних проблем.

Надворі знову стояв густий сірий туман. Ні день. Ні ніч. Едді сунув руки в кишені й повільно пішов дорогою вперед. Без особливої цілі. Просто тому, що зупинятись було страшніше. Через кілька кварталів із туману почав проступати старий дорожній щит. Іржавий. Перекошений. «Земля Толука». Едді мимоволі зупинився. Він уже десь чув цю назву. Озеро. Старі історії. Щось пов’язане із самим містом. Від цих думок стало не по собі. І раптом у пам’яті почали спливати дивні уривки. Наче колись давно він чув це по телевізору. Або читав у старій газеті. Чи, можливо… саме місто тепер тихо вкладало ці історії йому в голову. Шістдесят сім людей померли тут від хвороби. Їх поховали біля озера. А потім хтось поставив меморіал із написом, що тепер вони «сплять під озером». Едді нервово ковтнув. Сам вислів звучав неправильно. Не поховані. Не мертві. Сплять. Наче можуть прокинутись. А тоді з’явився ще один уривок. Листопад 1918 року. Пароплав «Маленька баронеса». Чотирнадцять людей на борту. Судно просто зникло посеред озера. Без причини. Без уламків. Без тіл. Едді відчув, як по спині повільно поповз холод. У голові самі собою почали народжуватись страшні образи. Темна вода Толуки. Чорна глибина під туманом. І тіла на дні. Бліді. Набряклі. Нерухомі. Вони лежать там уже десятки років. Але варто комусь проплисти над ними… І раптом із темряви починають повільно тягнутись руки. Мертві пальці ковзають крізь воду догори. Шукають. Хапають. Едді різко відвернувся від знака.

— Та ну його нахрін…

Йому раптом здалося, що від туману потягнуло сирістю озерної води. І чимось ще. Ледь вловимим запахом гнилі. Він уже хотів іти далі, коли раптом помітив збоку ще одну будівлю. Вона виринала з туману повільно й неприродно тихо. Старовинна. Майже єдина в цьому районі, що виглядала… доглянутою. Едді підійшов ближче й прочитав напис над входом: «Історичне товариство Сайлент Хіллу»

— Ну ні…

Він скривився. Музеї й історія були останнім, що його зараз цікавило. Але щось у цій будівлі притягувало його, мов магніт. Наче вона чекала саме на нього. Едді смикнув двері. Замкнено.

— Та й добре…

Уже збираючись розвернутись, він раптом машинально сунув руку в кишеню. І завмер. У пальцях було щось подовгасте і сильно холодне. Ключ. Старий металевий ключ. Едді повільно витягнув його й кілька секунд просто дивився.

— Що?. .

Він зовсім не пам’ятав, звідки той узявся. Можливо, справді машинально прихопив десь у Брукхейвені. А може… Від цієї думки всередині стало холодно. Може місто саме підкинуло його. Наче знало, куди він прийде.

Замок клацнув майже одразу. Двері повільно відчинилися. І Едді завмер на порозі. Це місце разюче відрізнялося від усього іншого в Сайлент Хіллі. Усередині було чисто. Тепло. Світло ламп не мерехтіло. І саме через це будівля здавалася ще страшнішою. Наче вона не належала цьому місту. Або навпаки — була його справжнім обличчям. Єдине, що вибивалося із цієї дивної нормальності — двері до сусідньої кімнати. Одну стулку вирвало з корінням і кинуло на підлогу. Друга висіла на одній петлі. Наче тут пройшло щось дуже велике і важке. Едді відчув, як шлунок неприємно стискається. Такі двері не ламаються самі собою. І досвід підказував, що краще навіть не думати про те, хто міг залишити після себе подібний слід. Обережно переступивши уламки дверей, він зайшов далі. І одразу побачив картину. Велике старе полотно на стіні. Відсиріле. Але зображення збереглося занадто добре. Кат. Величезний. У брудному металевому шоломі дивної форми. У руці він тримав довге списоподібне лезо. А позаду в тумані висіли клітки. І в них були люди. Мертві люди. Едді відчув, як по спині повільно пробіг холод. Йому раптом здалося, що картина дивиться прямо на нього. Наче це не просто малюнок. Наче хтось справді стоїть там, за туманом. І терпляче чекає. Едді сам не помітив, як зробив ще крок ближче. Ліхтарик трохи здригнувся в його руці. І тоді він раптом помітив дещо дивне. У постаті ката було щось знайоме. Не обличчя — його ж не було видно під металевим шоломом. Щось інше. Плечі. Постава. Манера стояти нерухомо. Наче… Едді спохмурнів.

— Та не може цього бути…

Але дивне відчуття не зникало. Кат чомусь нагадував Джеймса. Не прямо. Радше якоюсь ледь вловимою схожістю. Наче взяти Джеймса… І залишити від нього тільки щось холодне, мовчазне й жорстоке. Едді сам не розумів, чому в голову взагалі лізуть такі думки. Це було безглуздо. Джеймс виглядав звичайною людиною. Втомленою. Загубленою. Але тут… На цій картині… Було щось інше. Наче місто навмисно показувало не самого Джеймса, а те, чим він міг стати. Або ким уже був для когось.

Едді раптом стало дуже некомфортно стояти перед полотном. Наче ці темні фігури в клітках позаду ката — це люди, яких вже засудили. І рано чи пізно він сам опиниться там. Через те, що він зробив. Або ще зробить.

— Чорт…

Едді різко відвернувся від картини. Але навіть тоді продовжував відчувати на потилиці важкий холодний погляд. Машинально глянувши ще раз на полотно, він зауважив унизу напис:

«Туман — єдине, що залишилось після їхнього злочину.»

— Після… чийого?. .

Едді мимоволі зробив крок назад. Серце билося дедалі сильніше. Він уже хотів піти геть. Але саме тоді помітив ще дещо. Двері в дальню кімнату були прочинені. І зсередини тягнуло холодом. Мертвим холодом сирої землі. Наче запахом свіжої могили. Едді повільно підійшов ближче. І застиг. У стіні була діра. Величезна чорна діра, що йшла кудись униз. Не схожа на звичайний прохід. Радше на розлом у самій реальності. Ліхтарик не діставав дна. Темрява всередині була надто глибокою. І від неї віяло чимось таким, від чого в голові починав народжуватись справжній тваринний страх. Едді стояв нерухомо. Усе всередині кричало не йти туди. Але водночас він уже розумів страшну річ. Місто привело його сюди не випадково. І тепер просто чекало, чи наважиться він зробити наступний крок. Едді довго стояв перед темним проходом. Холод звідти пробирав уже навіть не шкіру — думки. Наче сама темрява повільно залазила під череп.

— Та пішло воно все… тихо пробурмотів він.

Але ноги все одно рушили вперед. Перші кілька метрів прохід ішов униз плавно. Металева підлога була слизькою від вологи. Стеля низько нависала над головою, а брудні зеленуваті стіни тягнулися вперед одноманітно й нескінченно. Едді йшов швидко. Потім майже біг. Потім знову переходив на повільний крок, намагаючись віддихатись. Але коридор не закінчувався. Він лише йшов далі вниз. Вниз. Вниз. Ліхтарик тремтів у його руці. Світло ковзало по однакових стінах, і через якийсь час Едді почав ловити себе на дивному відчутті. Наче він уже дуже давно тут іде. Годину. А може кілька годин. Час тут ніби розчинявся. Залишався лише шлях уперед. Він раптом різко озирнувся назад. Темрява. Така сама, як попереду. І збоку. І навіть над головою. Наче вона повільно стискалась навколо нього. Едді відчув, як холодний протяг ковзнув по шиї. І тоді в голові з’явилась думка. Страшна думка. А що буде… якщо ліхтарик згасне?

— Не думай про це.

Він сказав це вголос майже наказом самому собі. Але думка вже вчепилась. Едді нервово прискорив крок. Вниз. Вниз. Вниз. Одноманітність починала тиснути сильніше за втому. Голова неприємно паморочилась. А тоді він помітив ще дещо. Світло ліхтарика стало слабшим. Жовтішим. Тьмяним.

— Ні… ні-ні-ні…

Едді судомно вдарив долонею по корпусу ліхтаря. Промінь здригнувся. І продовжив тьмяніти. Серце шалено закалатало.

Запасні батарейки були. Десь у кишені. Але сама думка, що доведеться хоч на секунду залишитись тут у повній темряві, викликала майже паніку. Він уже відчував це. Якщо світло згасне — він просто збожеволіє. Промінь замиготів. Коридор усе тягнувся й тягнувся вперед. Одноманітний. Нескінченний. Нереальний. У якийсь момент Едді навіть перестав розуміти, чи рухається взагалі. Йому здалося, що підлога пливе під ногами. Що стіни дихають. Що за спиною хтось іде слідом у темряві. Ліхтарик мигнув ще раз. І на коротку мить Едді був упевнений, що світло згасло остаточно. Усередині все обірвалось. Він різко заплющив очі. Не дихаючи. Не рухаючись. А коли знову відкрив їх — ліхтарик світив нормально. Протяг зник. Підлога більше не йшла вниз. Коридор вирівнявся. А попереду виднілись старі запліснявілі двері. Їхня важка рама повільно скрипнула сама собою. Едді застиг. Він прийшов. Але куди саме — не мав жодного уявлення.

Двері важко рипнули й повільно відчинились усередину. Едді обережно прослизнув у кімнату й одразу відчув дивний тиск. Приміщення було маленьким. Майже тісним. І ніби спеціально підкреслюючи це, стіни з усіх боків вкривав товстий шар бруду й вологи. Але найгірше були картини. Нові картини. Такі самі хворі й ненормальні, як нагорі в музеї. Едді повільно водив по них ліхтариком.

«Бенкет богів»

На полотні сиділи люди за довгим столом. Один із них був у білому одязі. Інші дивились на нього так, ніби чекали чогось страшного. У світлі ліхтаря намальовані обличчя здавались майже живими. Едді швидко відвернувся. Наступна картина змусила його шлунок неприємно стиснутися.

«Смерть через посадження на палю»

Маленькі людські фігури корчилися в нестерпному болю на загострених кілках. Червоні плями фарби виглядали занадто схожими на кров.

— От чорт…

Він мимоволі зробив крок назад. А тоді помітив третю картину. І завмер.

«В’язниця Толука»

Невелика темна будівля стояла під криваво-червоним небом. І чим довше Едді дивився, тим сильніше розумів страшну річ. Вона дуже нагадувала будівлю Історичного об’єднання нагорі. Або навпаки. Музей нагадував в’язницю.

— Але…

Едді повільно озирнувся на коридор позаду.

— Чому вона під землею?. .

Такий довгий спуск униз не міг бути нормальним. Він уже майже перестав розуміти, де знаходиться. У музеї? У катакомбах? Чи взагалі не в реальному світі? І раптом у голові сама собою спливла думка:

«У цьому місці логіка безсила. »

Від цієї фрази стало ще гірше. Едді ще раз повільно оглянув кімнату. Попереду були одні-єдині двері. А праворуч стояв маленький металевий стіл. На ньому лежало кілька старих пожовклих листків. Едді підійшов ближче. Папір був старим настільки, що краї вже починали кришитися від дотику. Угорі стояла печатка:

«В’язниця Толука»

І дата. Початок дев’ятнадцятого століття. Едді повільно опустив аркуші назад.

— Та ну…

Це місце виглядало так, ніби його ніхто не чіпав сотні років. Але водночас тут не було пилу забуття. Наче хтось досі приходив сюди. Наче це місце досі працювало. Від цієї думки по шкірі знову поповз холод. Едді швидко рушив до наступних дверей. За ними виявилась розвилка. Два однакові коридори розходилися в різні боки. І обидва тонули в густій темряві. Едді кілька секунд стояв нерухомо, переводячи ліхтарик з одного проходу на інший. Вони були майже однакові. Брудні стіни. Іржаві труби під стелею. Металеві решітки. Але лівий коридор чомусь виглядав… гірше. Наче темрява там була густішою. Наче саме звідти тягнуло тим запахом сирості, крові й старого заліза, який Едді вже починав ненавидіти. І саме туди він у підсумку й пішов.

Коридор тягнувся нескінченно довго. Час від часу з обох боків починали з’являтись камери. Старі. Усередині деяких стояли гнилі ліжка. В інших — лише бруд і темрява. На підлозі деінде виднілись дивні темні плями. Старі. Занадто старі, щоб лишатись схожими на кров. Але саме це вони й нагадували. Едді намагався не дивитись довго. Проте погляд усе одно чіплявся за деталі. Подряпини на стінах. Сліди нігтів на металі. Криві символи, видряпані кимось просто на камені. У кількох камерах він помітив дивні кола на підлозі. Наче тут колись проводили якісь ритуали. Засохлі свічки. Іржаві ланцюги. Старі дерев’яні столи зі шкіряними ременями. Від одного такого столу Едді поспішив відвернутись майже одразу. Уява сама домалювала людей, яких тут колись прив’язували. І чомусь це вже не викликало такого шоку, як раніше. Ось це налякало по-справжньому. Едді раптом усвідомив, що починає звикати. До крові. До мертвих тіл. До цього міста. Ще кілька днів тому його б вирвало від одного лише вигляду всього цього. А тепер він просто йшов далі. Втомлено. Майже байдуже. Наче всередині щось повільно стиралось. Людяність. Страх. Межа між «нормально» і «жахливо».

Десь попереду раптом почувся металевий звук. Короткий. Наче хтось зачинив двері камери. Едді різко завмер і стиснув револьвер. Але замість паніки відчув інше. Холодне подразнення.

— Якщо там знову якась тварюка…

Він сам здивувався власному голосу. У ньому вже майже не було страху. Лише втома. І злість. Ліхтарик ковзнув уперед. У кінці коридору хтось стояв. Нерухомо. Людська фігура за ґратами однієї з камер. Едді повільно підняв револьвер. Серце одразу важко вдарило в груди. Постать за ґратами не рухалась. Просто стояла в темряві. Неприродно рівно. Ліхтарик тремтів у його руці, вириваючи з мороку шматки блідого тіла й дивно перекошеного обличчя. Едді вже хотів відступити назад. Як раптом у голові щось змінилось. Дуже дивне відчуття. Коротке. Холодне. А чого я взагалі його боюсь? Думка виникла настільки раптово, що він сам завмер. Постать не мала зброї. Не кидалась на нього. Просто стояла там, за ґратами. А револьвер був у нього. У Едді. Він повільно зробив крок уперед. Потім ще один. Усередині все ще сидів страх. Але тепер поверх нього починало наростати інше відчуття. Контроль. І від цього ставало навіть трохи легше дихати.

— Ну?. . нервово кинув він у темряву.

Постать раптом різко смикнулась до ґрат. І видала дивний задушений звук — щось між людським стогоном і тваринним риком. Едді здригнувся. Але не відступив. Навпаки. Палець сам стиснув спуск. Постріл оглушливо вдарив у вузькому коридорі. Фігура сіпнулась назад і впала на підлогу камери. На кілька секунд усе стихло. Лише дзвеніло у вухах. Едді важко дихав, дивлячись на нерухоме тіло за ґратами.

— От і все… пробурмотів він.

І раптом зрозумів, що навіть не хоче тікати. Раніше після такого його б почало трусити. Як тоді в апартаментах. Блювота. Паніка. Страх. Але зараз… Майже нічого. Лише важке биття серця. І дивне відчуття завершеності. Едді повільно підійшов ближче до ґрат. Тіло на підлозі ще сіпнулося. Тихо. Майже непомітно. Він кілька секунд дивився. А потім спокійно підняв револьвер ще раз.

— Ні… тихо сказав він.

— Я не хочу, щоб ти знову встав.

Постріл у голову пролунав ще гучніше за перший. Темна пляма повільно розповзлася по підлозі. І все остаточно стихло. Едді стояв нерухомо. Дивився на тіло. І чекав. Чекав, що зараз його накриє. Що стане гидко. Страшно. Боляче. Але всередині була лише порожнеча. І саме це налякало його по-справжньому.

— Та що, чорт забирай, зі мною сталося?.. — голос Едді прозвучав чужим навіть для нього самого.

Десь далеко в темряві коридорів Сайлент Хілла раптом пролунав тихий металевий скрегіт. Наче саме місто почуло ці слова.

Коридори тягнулися далі. Безкінечні. Однакові. Іноді Едді вже не був певен, чи не проходив тут раніше. Ті самі ґрати. Ті самі камери. Та сама волога іржа на стінах. Час у цьому місці ніби зупинився. Десь далеко періодично чувся металевий гуркіт. Наче хтось волочив ланцюгами щось важке. Едді старався не думати про це. Після останнього пострілу всередині стало якось дивно тихо. І саме ця тиша лякала більше за монстрів. Він убив ще одну тварюку. І майже нічого не відчув. Ні блювоти. Ні паніки. Ні жалю. Лише втому. І легке подразнення через шум пострілу.

— Та ким я стаю?.. пробурмотів він собі під ніс.

— Я вже реально псих…

Але навіть ці слова прозвучали якось порожньо. Без справжнього страху. Наче частина його вже починала погоджуватись із цим.

Попереду раптом з’явилося слабке помаранчеве світло. Едді насторожено завмер. Світло ворухнулось. І разом із ним прийшов звук. Глухе низьке гудіння. Наче десь далеко працювала величезна піч. Повітря поступово ставало гарячішим. Іржаві стіни почали відбивати тремтливі червоні відблиски. Едді повільно рушив уперед. За поворотом коридору він побачив вогонь. Справжній. Полум’я повзло по стінах, ніби було живим. Повільно. Впевнено. Воно лизало ґрати камер, залишаючи після себе чорні сліди. Але дивним було не це. Едді майже фізично відчув у тому вогні чиюсь присутність. Чиюсь волю. Ненависть. І від цієї ненависті по шкірі пробіг мороз.

— Ні… тихо прошепотів він.

Полум’я раптом різко рвонуло вперед коридором. Едді вилаявся й кинувся тікати. Гаряче повітря обпікало спину. З ґрат навколо почали долинати голоси. Тихі. Майже нерозбірливі. Але сміх у них був цілком людський. Жіночий. Насмішкуватий.

— Жирний…

— Дивись, як біжить…

— Нікому ти не потрібен…

Едді затиснув зуби сильніше.

— Заткніться!

Він сам не зрозумів, кому це крикнув. Голоси тільки засміялися голосніше. А вогонь позаду заревів, ніби почув його страх. Едді звернув у першу-ліпшу камеру й грюкнув дверима. Полум’я докотилося майже до порога. І раптом… Зупинилося.

Камера зустріла його пронизливим холодом. Кожен вдих обпікав легені морозом, а видих повільно танув у повітрі білими клубами. Стіни вкривали тонкі білі візерунки інею. Під ногами хрустіло щось замерзле. І цей холод… Він був знайомий. Не зовнішній. Внутрішній. Наче камера дихала тим самим, що тепер поступово накопичувалось у ньому самому. Едді важко сперся на двері спиною. Серце шалено калатало. А потім він раптом помітив дещо в кутку. Старий промисловий холодильник. Великий. Іржавий. Дверцята були трохи прочинені. Усередині лежало щось темне. Дуже схоже на людське тіло. Едді завмер. І замість жаху відчув дивну, майже спокійну думку: Так навіть краще. Холод усе зберігає. Від цієї думки його раптом пересмикнуло. Він повільно підняв очі на темне нутро холодильника. І вперше по-справжньому злякався не міста. А того, ким сам починав ставати.

Вогонь за дверима ще якийсь час глухо гудів. Наче жива істота, яка втратила здобич. Потім звук почав повільно стихати. І разом із ним згасали помаранчеві відблиски на стінах. Камера знову потонула у холодній напівтемряві. Едді стояв нерухомо. Дивився на холодильник у кутку. І не міг відірвати погляду. Йому чомусь раптом згадалася та дівчина з басейну. Чорна вода. Голе тіло. Мертва бліда шкіра. І власний сором. Наче місто тоді вперше зрозуміло, що саме ховається в нього всередині. А тепер… Тепер воно вже навіть не приховувало цього. Холод. Мертві тіла. Холодильники. Заморожене м’ясо. Едді нервово потер обличчя долонею.

— Це все не по-справжньому…

Але голос прозвучав невпевнено. Бо десь глибоко всередині він уже починав розуміти страшну річ. Сайлент Хілл нічого не вигадував. Він лише витягував назовні те, що давно сиділо в людині.

Десь далеко пролунав жіночий крик. Едді різко підняв голову. Крик повторився. Справжній. Сповнений паніки. А потім — гуркіт вогню. Наче цілий коридор спалахнув одразу. Едді кілька секунд стояв нерухомо. Із револьвером у руці. Раніше він би, можливо, одразу кинувся допомагати. Але тепер першою прийшла зовсім інша думка. А раптом це пастка? Або чергова тварюка? Він стиснув зуби. Крик пролунав утретє. І цього разу в ньому було щось настільки людське, що навіть крізь увесь страх і втому Едді відчув укол совісті.

— Чорт…

Він ривком відчинив двері камери. Коридор зовні знову палав. Полум’я бігло по стінах довгими язиками, а в клубах диму металася жіноча фігура. Дівчина. Вона кульгала й постійно озиралася назад, ніби від чогось тікала. Вогонь переслідував її майже навмисно. Не просто горів. Гнався. І тоді Едді раптом зрозумів дещо моторошне. Це було не його бачення. Не його страх. Полум’я належало комусь іншому. Так само, як холод належав йому самому.

Дівчина помітила відчинені двері камери й кинулась усередину майже навмання. Едді рефлекторно схопив її за руку й ривком затягнув у темряву. Двері грюкнули просто перед вогнем. Полум’я з ревом ударилося об метал. Але не змогло пройти далі. Усередині камери знову панував крижаний холод. Дівчина важко дихала, ледве тримаючись на ногах. Темне волосся прилипло до мокрого від поту обличчя. Вона тремтіла. Едді автоматично наставив на неї револьвер. І сам помітив, наскільки природно це вже вийшло. Наче зброя давно стала продовженням руки.

— Хто ти?. . тихо спитав він.

Але в його голосі вже чулося щось нове. Щось нервове. Небезпечне. Дівчина повільно підняла на нього очі. І щось у її обличчі раптом здалося знайомим. Лише за кілька секунд Едді згадав. Постать серед могил. Білий светр. Тривожний погляд через плече. Він тоді вирішив, що це чергова примара Сайлент Хілла. Схоже, помилився.

Едді раптом зрозумів, що вона боїться не вогню. А його. Це відчуття вдарило несподівано. Неприємно. Наче хтось різко показав йому власне відображення збоку. Він стояв посеред темної холодної камери з револьвером у руці. Важко дихав. Спітнілий. З диким поглядом. І тримав налякану дівчину під прицілом. На секунду Едді навіть розгубився.

— Я… слова застрягли в горлі.

Він хотів сказати, що не збирається її чіпати. Що просто злякався. Але чомусь сам до кінця не був певен, чи це правда. Бо всередині досі ворушилось щось темне й зле. Роздратування. Недовіра. І ще образа. На жінок. На сміх. На весь цей клятий світ. Дівчина мовчала. Лише здригалася від холоду. Едді помітив, що вона постійно коситься на револьвер. І це раптом викликало дивне відчуття. Влада. Неприємна. Але водночас… солодка. Він одразу зненавидів себе за цю думку. І різко опустив зброю.

— Та не дивись так… буркнув він нервово.

— Я ж тебе врятував.

Але прозвучало це майже як виправдання. Дівчина повільно відступила на крок. Камера знову затихла. Лише десь за стінами ще глухо гудів вогонь. А іній на трубах тихо потріскував від холоду. Едді раптом помітив, що її погляд постійно ковзає до холодильника в кутку. До прочинених дверцят. До темного силуету всередині. І тоді до нього повільно почало доходити, як усе це виглядає збоку. Темна камера. Озброєний товстий псих. Холодильник із тілом. І дівчина, яку він силою затягнув усередину. Едді відчув, як у грудях неприємно стислося.

— Це не те, що ти думаєш…

Але навіть він сам почув, наскільки жалюгідно це прозвучало. Дівчина мовчала. Її очі були широко розплющені від страху. І в них Едді раптом побачив щось дуже знайоме. Так дивляться на монстрів. Його це раптово розлютило. Не через неї. Через себе. Через те, що якась частина його починала розуміти: можливо, вона не помиляється. Він нервово засміявся. Коротко. Неприємно.

— Ну супер… прошепотів він.

— Тепер я ще й виглядаю як серійний убивця.

І найстрашніше було те, що місто ніби тихо сміялося разом із ним. Дівчина здригнулася від цього сміху. Едді одразу це помітив. І всередині щось неприємно сіпнулося. Наче він остаточно перейшов якусь межу, але ще не хотів собі в цьому зізнаватись. Він повільно сунув револьвер за пояс.

— Слухай… голос прозвучав втомлено.

— Я не збираюсь тебе чіпати. Добре?

Дівчина мовчки дивилась на нього. І це мовчання починало дратувати. Наче вже побачила те, що він сам відчайдушно намагався не помічати.

— Як тебе звати?

— Анжела… ледве чутно відповіла вона.

— Анжела Ороско.

Едді повільно кивнув. Ім’я чомусь здалося знайомим. Можливо, через місто. Або через те дивне відчуття, ніби вони вже бачили одне одного десь у чужому сні. За дверима знову пройшовся приглушений гуркіт. Помаранчеві відблиски на секунду прослизнули крізь щілину. Анжела одразу напружилась.

— Воно повернеться… прошепотіла вона.

— Що саме?

Вона не відповіла одразу. Лише дивилася кудись повз нього.

— Вогонь.

Едді фиркнув нервово.

— Тут у всіх свої проблеми з головою, так?

Але сказав це без колишньої впевненості. Бо він теж бачив той вогонь. Справжній. Живий. Анжела раптом глянула прямо йому в очі.

— А ти що бачиш?

Питання застало його зненацька. Едді вже відкрив рота для якоїсь дурної відповіді. Але слова не вийшли. Перед очима самі собою промайнули:

– чорна вода басейну;

– голе тіло;

– холодильники;

– мертві обличчя;

– лід на стінах;

– жінки, які сміються.

Його пересмикнуло.

— Нічого, — різко кинув він.

Анжела явно не повірила. І від цього стало ще гірше. Едді раптом відчув дивне бажання почати виправдовуватись. Розповісти, що він не поганий. Що все не так. Що люди самі довели його. Що він просто хотів, аби його перестали принижувати. Але водночас інша частина свідомості вже шепотіла зовсім інше: вона теж тебе боїться, як і всі вони і правильно робить. Від цієї думки по камері раптом поповз новий холод. Іній на стінах став товстішим. Металеві труби вкрилися білими тріщинами. Анжела помітно здригнулася. А Едді раптом усвідомив дещо моторошне. Це відбувалося не саме по собі. Місто реагувало на нього. На його думки. На його злість. На те темне й гниле, що він так довго носив усередині. І чим далі — тим менше Сайлент Хілл це приховував. Десь у глибині коридорів раптом пролунав глухий удар. Потім ще один. Наче хтось методично бив у металеві двері.

Бам.

Бам.

Бам.

Анжела різко напружилась.

— Треба йти…

Едді мовчав. Він уже не був певен, чи хоче кудись іти разом із кимось. Люди починали його дратувати. Особливо коли дивились так… із жалем. Або страхом. Наче він якийсь виродок. Ну так, жирний псих Едді. Саме так вони й думають. Він стиснув зуби сильніше. Іній на дверях камери став товстішим. Анжела помітила це й повільно відступила ще на крок. Едді це теж помітив. І ледь стримав криву посмішку. Йому не подобалась ця думка. Але водночас… Було щось приємне в тому, що тепер боялися вже його. Не сміялися. Не принижували. Боялися. Від цього відкриття стало млосно. Але не настільки, щоб зупинитись. Раптом у коридорі почулося важке волочіння. Метал по бетону. Повільне. Розмірене. Едді завмер. Анжела зблідла ще сильніше. Звук наближався. Ближче. Ближче. І разом із ним повітря почало змінюватися. Холод камери змішався з хвилею гару й чогось старого, мов із крематорію. Едді сам не помітив, як знову вихопив револьвер. Пальці вже робили це автоматично. Без вагань. Без страху. За дверима камери на мить промайнув силует. Великий. Неприродно широкий у плечах. Із чимось довгим, що волочилося за ним по підлозі. Металевий скрегіт різонув по нервах. Едді відчув, як пересохло в роті. І водночас… Ще дещо. Не лише страх. Злість. Майже ненависть. Наче ця істота прийшла сюди саме по нього. Наче вона знала про все. Про холодильники. Про постріли. Про його думки. І тепер ішла судити. Анжела тихо прошепотіла:

— Не виходь…

Але Едді вже майже не слухав. У голові раптом спливла картина з музею. Кат у металевому шоломі. Клітки. Мертві люди. І та дивна схожість із Джеймсом. Металевий скрегіт стих просто навпроти дверей. Настала тиша. Така глибока, що Едді чув власне дихання. Потім дверне віконце повільно потемніло. Наче хтось величезний став прямо перед ним. І дивився всередину. Едді сам не помітив, як почав усміхатися. Нервово. Майже божевільно.

— Ну давай… тихо прошепотів він, стискаючи револьвер.

— Подивимось, хто кого.

Анжела глянула на нього так, ніби вперше по-справжньому зрозуміла, наскільки він небезпечний. Але Едді цього вже майже не помічав. Усередині щось дивно кипіло. Страх змішався зі злістю. І з якимось хворобливим бажанням довести, що він більше не жертва. Що тепер не він тікає. Тікають від нього. За дверима пролунав важкий удар. Усе приміщення здригнулося. Іній посипався зі стелі дрібними кристалами.

Другий удар. Металеві двері повільно прогнулися всередину. Анжела тихо скрикнула й відступила до стіни. А Едді лише сильніше стиснув револьвер. Йому раптом здалося, що якщо він зараз уб’є і це теж… То вже взагалі перестане чогось боятися.

Третій удар. Замок із тріском вирвало. Двері повільно прочинились. І в коридорному мороці з’явилася постать. Величезна. Металевий шолом дивної форми повністю закривав голову. У руках істота тягнула щось схоже на велетенський ніж або спис, який із жахливим скреготом волочився по підлозі. Едді відчув, як серце на секунду провалилося кудись униз. Це був він. Кат із картини. І водночас… Щось у його поставі знову боляче нагадало Джеймса. Наче місто навмисно змішувало ці образи в одне.

— Пішов ти!.. гаркнув Едді й натиснув на спуск.

Постріл ударив просто в металевий шолом. Іскри. Дзвін. Але істота навіть не здригнулась. Вона повільно зробила крок уперед. Скрегіт металу по підлозі різонув по нервах. Едді вистрелив ще раз. І ще. Постріли лунали в тісній камері оглушливо голосно. Анжела закрила голову руками й сповзла по стіні вниз. Але кат продовжував іти. Повільно. Невідворотно. Наче сам вирок. І тоді Едді вперше за довгий час по-справжньому запанікував. Не як раніше. Не жалюгідно. Не зі сльозами. Це була інша паніка. Сліпа. Агресивна. Він почав стріляти майже без прицілу.

— Здохни!

— ЗДОХНИ!

Луна божевільно металась коридорами тюрми. І раптом світло ліхтарика згасло. Повністю. Камеру поглинула темрява. Лише десь попереду важко дихало щось величезне. І повільно тягнуло метал по бетону. Скрегіт. Крок. Скрегіт. Крок. Едді відчув, як поруч Анжела починає тихо плакати. А потім у темряві раптом пролунала сирена. Глибока. Нестерпна. І світ навколо почав змінюватися знову. Сирена заревла так гучно, що здавалося — зараз луснуть барабанні перетинки. Глибоке металеве виття прокотилося крізь усю тюрму. І разом із ним світ навколо почав ламатися. Стіни затремтіли. Іржа на них почала ворушитися, ніби жива. Камера здригнулася ще раз. А потім усе навколо потонуло в оглушливому скреготі металу. Едді закрив голову руками й відчув, як під ногами рухається сама підлога. Наче вся тюрма прокидалась. Перебудовувалась. Перетворювалась на щось інше. У темряві на мить спалахнуло червоне світло. І Едді побачив його. Кат стояв уже зовсім близько. Майже впритул. Металевий шолом дивився просто на нього. Але тепер… Тепер це вже був не просто кат. На секунду Едді чітко побачив під металом обличчя Джеймса. Холодне. Спокійне. Осудливе. І в ту ж мить видіння зникло.

— НІ!

Едді відсахнувся назад і вдарився спиною об стіну. Постать рушила вперед. Але сирена раптом заревла ще голосніше. І камера буквально почала розлазитися на шматки. Металеві листи зі скреготом сповзали вниз. Труби лопались. Іній миттєво танув, змішуючись із гарячою парою. Холод і вогонь зіштовхнулися просто посеред темряви. Анжела закричала. Едді інстинктивно схопив її за руку. Сам не зрозумів навіщо. Можливо, просто не хотів лишатись один. Наступної секунди щось вибухнуло десь зовсім поруч. Ударна хвиля жбурнула їх уперед у темний коридор. Едді боляче вдарився плечем об ґрати. Револьвер мало не вилетів із руки. Сирена все ще вила. Але тепер крізь неї проривався інший звук. Людські голоси. Сотні голосів. Шепіт. Стогін. Сміх.

— Вбивця…

— Жирний виродок…

— Тобі сподобалось…

— Ти ж хотів цього…

— Холодний…

— Мертвий всередині…

— Як у холодильнику…

— Як труп…

— Як вони всі…

— ЗАТКНІТЬСЯ!!!

Едді вистрелив у темряву. Потім ще раз. І ще. Спалахи пострілів на мить виривали з темряви шматки нового світу. Тепер тюрма виглядала інакше. Не просто старою. Мертвою. Стіни вкривали металеві листи й гаки. Під стелею звисали ланцюги. У деяких камерах висіли темні людські силуети, загорнуті в брудний поліетилен, наче шматки м’яса. І всюди був лід. Брудний. Сірий. Він вкривав підлогу кіркою, тріщав під ногами й повільно повз по стінах. Наче сама тюрма перетворювалася на величезний морозильник. Едді важко дихав. Анжела притискалася до стіни, дивлячись на нього широко розплющеними очима. І саме в той момент Едді раптом зрозумів дещо страшне. Вона дивилась не на монстрів навколо. Не на тюрму. Вона дивилась тільки на нього. Наче саме він і був тут найстрашнішим. Едді відчув це майже фізично. Її страх. Її відразу. І щось усередині нього раптом боляче перекосилося.

— Не дивись так на мене… прохрипів він.

Анжела мовчала. У тьмяних спалахах аварійного червоного світла її обличчя виглядало виснаженим і блідим. Вона ледве стримувала сльози. І від цього Едді ставало ще гірше. Бо десь глибоко всередині він уже знав цей погляд. Так на нього дивилися й раніше. У школі. На вулиці. Дівчата. Перехожі. Люди, які думали, що він не бачить їхніх усмішок. Але він бачив. Завжди бачив.

— Думаєш, я псих, так?.. голос його затремтів.

Анжела обережно похитала головою. Але надто швидко. Надто перелякано. І це тільки добило.

— Брешеш…

Едді нервово засміявся.

— Ви всі однакові.

Усі спочатку роблять такий вигляд, ніби все нормально… А потім починають дивитися. Сміятись. Шептатись за спиною. Його голос ставав дедалі голоснішим. Майже істеричним. А разом із цим холод навколо теж посилювався. Крига вже повзла по ґратах. Із труб звисали довгі бурульки. Десь у темряві почувся тріск замерзаючого металу. Анжела повільно відступала назад.

— Я ж не хотів нічого такого… прошепотів Едді вже тихіше.

І в цьому голосі раптом прозвучало щось майже дитяче. Розгублене. Зламане.

— Я просто хотів… щоб мене хоч раз нормально сприймали…

На секунду здалося, що він зараз просто сяде на підлогу й почне ридати. Але це тривало лише секунду. Бо десь у глибині коридорів раптом знову пролунав той самий металевий скрегіт. Повільний. Важкий. Невідворотний. Едді миттєво обернувся на звук. І щось у його обличчі змінилось. Ніби вся слабкість раптом сховалась назад усередину. Залишивши тільки втому й злість. У темряві коридору знову майнув величезний силует. І цього разу Едді чітко побачив дещо нове. За катом тягнулися клітки. Великі металеві клітки на ланцюгах. А всередині… Людські тіла. Заморожені. Бліді. І на одну страшну мить Едді здалося, що серед них він бачить знайомі обличчя. Дівчину з басейну. Ту зі старого плаката. І навіть… Анжелу. Він різко кліпнув. Видіння зникло. Але після нього в голові залишилась моторошна думка. Може, так і треба. Тоді вони перестануть дивитися. Едді застиг. Власна думка вдарила сильніше за сирену. Його знудило б від такого ще зовсім недавно. А тепер… Тепер він просто стояв у крижаній темряві й мовчки дивився в бік ката. І не був певен, що ця думка йому справді не сподобалась.

— Едді…

Голос Анжели прозвучав дуже тихо. Майже благально. Наче вона боялась навіть вимовляти його ім’я голосніше. Він повільно повернув голову. І побачив, що вона дивиться на нього вже не просто зі страхом. А зі співчуттям. І це раптом розлютило сильніше за все інше.

— Не треба так на мене дивитись.

— Я не…

— Не треба!

Його крик луною вдарився об металеві стіни. Анжела здригнулась. А Едді вже не міг зупинитись.

— Думаєш, я якийсь монстр?!

— Ні…

— Брешеш!

Він зробив крок до неї. І ще один. Сам не помічаючи, як рука з револьвером знову починає повільно підніматися. Десь у глибині свідомості ще лишався жах. Тихий. Задушений. Що ти робиш?.. Але інший голос уже ставав сильнішим. Холоднішим. Вони всі однакові. Усі бояться тебе. Усі сміються. Тож нехай бояться далі. Крига під ногами голосно тріснула. Температура впала ще нижче. Подих перетворювався на густу пару. Анжела вперлася спиною в ґрати й більше не могла відступати. Едді підійшов майже впритул. І раптом завмер. Бо в її очах побачив не ненависть. Не огиду. А впізнавання. Наче вона дивилась на людину, яка теж давно приречена. Це збило його з пантелику.

— Ти…

Анжела ковтнула повітря.

— Ти теж хочеш, щоб усе закінчилось… правда?

Едді мовчав. Десь далеко за стінами все ще волочився метал. Але тепер цей звук ніби віддалився. І на кілька секунд у тюрмі стало дивно тихо.

— Я бачу це по тобі, — прошепотіла Анжела.

— Це місто… воно робить боляче. Постійно.

Вона говорила повільно, ледь стримуючи тремтіння.

— Воно показує те, від чого ти не можеш сховатись.

Едді відчув, як рука з револьвером починає тремтіти. Перед очима знову промайнули:

– насмішки;

– кров;

– холодильник;

– чорна вода;

– постріли.

І власне обличчя в дзеркалі громадського туалету. Перелякане. Жалюгідне. А тепер уже майже чуже.

— Я не хотів… прохрипів він.

І сам не зрозумів, про що саме говорить. Про перше вбивство. Про свої бажання. Про те, ким ставав. Анжела повільно опустила погляд на револьвер у його руці.

— Але тепер тобі вже не так страшно вбивати…

Ці слова прозвучали без осуду. І від цього стали ще гіршими. Едді різко відступив назад. Наче його вдарили.

— Замовкни…

— Ти сам це відчуваєш.

— ЗАМОВКНИ!

Постріл гримнув раптово. Куля вдарила в ґрати біля голови Анжели, обсипавши її іржею. Вона скрикнула й пригнулась. А Едді завмер із широко розплющеними очима. Він навіть не зрозумів, що натиснув на спуск. Кілька секунд у тюрмі стояла мертва тиша. Потім десь далеко в темряві знову почувся той важкий металевий скрегіт. Але тепер він звучав інакше. Ближче. Наче щось там… Усміхалось. Анжела повільно підняла голову. І в її очах тепер уже не залишилося нічого, крім страху. Чистого. Тваринного. Едді побачив це. І всередині щось остаточно тріснуло. Не голосно. Майже непомітно. Наче тонка крижинка під ногою.

— Я…

Він опустив револьвер. Подивився на власну руку. Вона тремтіла. Але не від жалю. Від злості. На себе. На неї. На Джеймса. На всіх.

— Я ж не хотів… прошепотів він.

І раптом засміявся. Глухо. Втомлено. Майже безумно.

— Та кого я обманюю…

Холод у коридорі став майже нестерпним. Тепер іній вкривав уже й сам револьвер. Метал побілів. На ґратах наростали товсті кристали льоду. А за спиною Едді темрява почала повільно рухатись. Наче там відкривались нові проходи. Нові камери. Нові рівні цього пекла. Тюрма приймала його. Анжела теж це відчула. Вона дивилась уже не просто на людину. А на когось, хто ставав частиною міста. Одним із його створінь. Едді важко провів рукою по обличчю.

— Знаєш… тихо сказав він.

— Може вони й заслужили.

Анжела здригнулась.

— Хто?. .

Едді підняв очі. І усміхнувся. Криво. Болісно.

— Усі.

Десь далеко в коридорах раптом пролунав приглушений чоловічий голос.

— ЕДДІ!

Джеймс. Едді миттєво застиг. Усмішка повільно зникла. І разом із нею повернулося те дивне відчуття з картини. Наче кат уже йде за ним. Повільно. Невідворотно.

— Чуєш?.. прошепотів Едді.

— Він мене шукає.

У голосі більше не було страху. Тільки глуха образа. І щось нове. Щось дуже схоже на ненависть.

— Думає, що кращий за мене…

Металевий скрегіт у темряві став гучнішим. Наче сама тюрма погоджувалась із цими словами. Едді повільно підняв револьвер. Перевірив барабан. І вперше за весь час зробив це абсолютно спокійно. Без паніки. Без докорів сумління. Наче давно звик.

— Передай дещо Джеймсу, якщо виживеш, — тихо сказав він Анжелі.

— Нехай не лізе не в свої справи.

А потім він повільно рушив у темряву коридору. І цього разу навіть не озирнувся. Едді йшов далі крізь нескінченні коридори. Кроки глухо віддавались у бетоні. Іноді йому здавалось, що поруч іде ще хтось. Але варто було різко озирнутись — позаду залишалась тільки темрява. Кат. Джеймс. Ця думка знову крутилась у голові. Але тепер Едді вже не був певен. Ніби місто спеціально щось підсовувало йому. Плутало. Змішувало людей і монстрів в одне.

— Та ні… пробурмотів він собі під ніс.

— Джеймс не схожий на таке…

Хоча тепер він уже й сам не знав, кому тут можна вірити. Попереду з’явився широкий прохід. Едді обережно зазирнув усередину. Столова. Колись це приміщення явно було тюремною їдальнею. Уздовж стін стояли довгі металеві столи. Деякі були перекинуті. Деякі вкрилися товстим шаром бурої іржі. У тьмяному світлі важко було позбутися думки, що це не метал, а стара засохла кров. На одній зі стін висіла зелена шкільна дошка з меню, написаним крейдою. Едді підійшов ближче.

18 березня 1956 року.

Він здивувався. Нагорі, в документах музею, були дати ще з початку дев’ятнадцятого століття. Але тут — п’ятдесят шостий. Наче всі роки існування цього місця досі жили тут одночасно. Або не всі. Напевно лише ті, про які краще було б забути. Роки пожеж, смертей, зникнень і речей, про які люди воліли більше не згадувати. Але місто, схоже, пам’ятало все. Нижче були написані страви:

– гарячий чилі;

– банановий пудинг;

– франкфуртські рулети.

Від цього шлунок неприємно стиснувся. Їсти хотілося страшенно. Але найбільше тривожило навіть не це. Усі ці назви виглядали тут неприродно. Ніби не меню тюремної їдальні, а уривок із якогось чужого, нормального життя, яке давно зникло. І водночас у цьому було щось майже знущальне. Наче місто навмисно залишило ці слова на дошці — щоб голодна людина читала їх у холоді й темряві, уявляла запах гарячої їжі… і ще гостріше відчувала, де саме опинилась. І саме тоді він помітив дещо дивне. За одним зі столів хтось сидів. Велика темна фігура. І вона… їла. Повільно. Методично. Металева ложка тихо шкребла по тарілці. Едді завмер.

— Ей…

Постать не відреагувала. Навіть не повернула голови. Просто продовжувала їсти. Від цього стало моторошно. Але водночас — дивно дратівливо. Наче сама її байдужість принижувала. Едді повільно витягнув револьвер. Підійшов ближче. Ще ближче. Монстр усе так само не реагував. І тоді Едді просто натиснув на спуск. Постріл оглушливо гримнув у столовій. Фігура смикнулась і впала обличчям прямо в тарілку. Ложка задзвеніла об підлогу. І все стихло. Едді ще кілька секунд стояв нерухомо. А потім повільно сів поруч. Із дивною цікавістю почав розглядати труп. Його обличчя було понівечене. Напівлюдське. Напівгниле. Але зараз Едді дивився на нього вже майже спокійно. Без паніки. Без страху. Це лякало найбільше. У цей момент двері столової різко відчинились. У проході стояв Джеймс. Його погляд одразу впав на труп за столом. На кров. На розтрощений пострілом череп. І на револьвер у руці Едді. Промінь ліхтаря ковзнув ліворуч. Едді примружився від світла й затулив очі рукою.

— Убити когось… тихо пробурмотів він.

— Це взагалі не так складно…

Він повільно підніс револьвер до власної скроні. І криво усміхнувся.

— Просто приставляєш пістолет… і… паф.

— Едді… голос Джеймса став глухим.

— Це… ти його вбив?. .

— Але це не моя вина! – раптом різко відповів Едді.

— Він сам змусив мене це зробити!

— Заспокойся…

Джеймс обережно зробив крок уперед.

— Просто розкажи, що сталося.

— Цей тип…

Едді нервово засміявся.

— Я йому нічого не робив! Він просто прийшов сюди після мене. Сидів. Дивився. Усміхався. Я бачив це гидке презирство в його очах! Як і в усіх інших!!!

— В усіх інших?. .

Джеймс насупився.

— І тому ти його застрелив?

— Що значить «тому»?! – заревів Едді й різко підвівся.

— Едді, не можна вбивати людей тільки через те, що вони не так на тебе подивились!

— Та ну?! А чому ні?!

Його очі вже дивно блищали.

— Усі тільки й роблять, що витирають об мене ноги! Як і цей ідіот! Він був такий самий, як і всі інші!! І отримав те саме, що й усі інші!

— ЕДДІ!

Джеймс підвищив голос. Він уже бачив, що ситуація вислизає з рук. Але раптом Едді криво посміхнувся. Ніби все це було просто дурним жартом.

— Та я жартую, Джеймс.

Він повільно опустив револьвер.

— Він уже був мертвий, коли я прийшов сюди. Чесно.

А потім його погляд раптом ковзнув кудись за спину Джеймса. Усмішка повільно зникла.

— О… тихо сказав Едді.

— Мені вже пора. Вибач.

І, не пояснюючи нічого більше, він рушив просто повз Джеймса до виходу зі столової. Двері столової грюкнули за його спиною. Едді швидко йшов коридором, майже не розбираючи дороги. Дихання збилось. Рука досі стискала револьвер так сильно, що боліли пальці. Перед очима знову й знову спливав той стіл. Кров. Розбитий череп. І власний голос:

«Паф.»

Він різко мотнув головою.

— Ні…

пробурмотів собі під ніс Едді.

— Ні, ні…

Кроки глухо відбивались у бетоні. Десь далеко капала вода. А може — не вода. Він уже не був певен. Найгірше було не те, що сталося в столовій. Найгірше — як легко це сталося. Наче щось усередині просто… відпустило. Наче раніше всередині ще залишалось щось, що зупиняло його в останню мить. Якась внутрішня межа, через яку було страшно переступити. Але тепер Едді раптом відчув — цієї межі більше немає. Він різко зупинився посеред коридору.

— Але ж він був монстром… тихо сказав уголос.

Голос прозвучав непереконливо навіть для нього самого. Постать за столом майже не рухалась. Не нападала. Просто сиділа. А він підійшов і вистрілив. Просто тому, що захотів. Від цієї думки всередині повільно поповз холод. Джеймс. Він згадав його обличчя у світлі ліхтаря. Не страх. І навіть не ненависть. Швидше… розчарування. Наче Джеймс побачив у ньому щось таке, чого сам Едді ще не хотів визнавати.

— Я ж не хотів… прошепотів він.

І раптом зрозумів, що це правда. Він не хотів убивати Джеймса. Не хотів бачити, як той дивиться на нього таким поглядом. Бо поруч із Джеймсом усе це ще здавалося неправильним. Ненормальним. А от коли він залишався сам… Місто починало говорити з ним інакше. Тихіше. Ближче. Наче повільно переконувало, що все це — нормально. Що люди справді дивляться з презирством. Що вони сміються. Що вони заслуговують. Едді сперся плечем об холодну стіну й заплющив очі. На якусь мить Едді злякався не темряви навколо. І навіть не монстрів. А того, що щось страшне повільно прокидається всередині нього самого. Він повільно відкрив очі. Коридор перед ним був порожній. Довгий. Вологий. Освітлений тільки тьмяним жовтим світлом ліхтарика. Але тепер Едді вже не міг позбутися дивного відчуття, що тюрма слухає його. Не просто стоїть навколо мертвими стінами. А уважно спостерігає. Чекає.

Десь удалині пролунав металевий скрегіт. Наче хтось повільно провів чимось важким по ґратах. Едді здригнувся й рушив далі. Коридори тут давно перестали мати сенс. Вони тягнулися під дивними кутами, то звужуючись, то раптово розширюючись у темні зали з рядами камер. На стінах проступали старі бурі плями. Деякі виглядали так, ніби їм було багато десятків років. Інші — зовсім свіжі. Подекуди на стінах лишались дивні символи, видряпані цвяхами чи ножем. Хрести. Імена. Молитви. Іноді траплялися слова, які вже майже неможливо було розібрати.

ПРОВИНА

ГРІХ

ПОКАРАННЯ

Але найбільше Едді налякала одна з камер наприкінці коридору. Двері стояли прочиненими. Усередині панував безлад. На підлозі валялися старі книги й пожовклі аркуші, вкриті дивними схемами та символами. Деякі сторінки були списані незрозумілими словами, схожими чи то на молитви, чи то на заклинання. На одній із обкладинок він ледве розібрав потемнілий напис про виклик демонів. Едді швидко відвів погляд. Від усього цього ставало моторошно. Не так, як від монстрів чи трупів. Тут було щось інше. Наче вся ця релігія, покарання, пекло й сатанинські ритуали давно переплелися між собою в один клубок. І тепер уже неможливо було зрозуміти, де тут молитва, а де прокляття. Йому раптом здалося, що саме місто теж таке. Наче колись тут намагалися говорити про спасіння. А врешті залишилося тільки щось хворе й перекручене. А ще йому не подобалося, як місто починало лізти в голову. Бо чим довше він тут ішов, тим частіше ловив себе на думці, що деякі речі вже не здаються такими страшними, як раніше. Наче місто повільно стирало всередині нього якусь межу.

Коридор тягнувся вперед крізь напівтемряву. Камери по обидва боки давно втратили будь-яку схожість із місцем для людей. Десь валялися іржаві миски, десь — порвані матраци, вкриті темними плямами. У деяких камерах двері були вирвані з петель, наче хтось колись намагався вибратися звідти будь-якою ціною. Едді йшов повільно, ковзаючи променем ліхтарика по ґратах. І раптом завмер. Одна з камер виглядала дивно. Замість бруду й уламків — усюди лежали книги. Старі журнали. Пожовклі газети. Списані блокноти. Частина сторінок валялася просто на підлозі, ніби хтось у нестямі рився тут, шукаючи відповідь на якесь питання. Едді обережно зазирнув усередину. У повітрі висів запах сирості, пилу й старого паперу. Він присів навпочіпки біля купи журналів і почав машинально перегортати сторінки. Більшість текстів були напівстерті, вкриті пліснявою або заляпані бурими плямами. Але один журнал зберігся краще за інші. На обкладинці ледве читався напис: “Сайлент Хілл: земля, що пам’ятає” Історичне товариство Сайлент Хіллу. 1958 рік. Едді сперся спиною об холодну стіну камери й почав читати. Чим далі він гортав сторінки, тим довше затримувався на окремих рядках.

Безмовний пагорб, що слухає мертвих

Історія Сайлент Хілла почалася задовго до того, як тут з’явилися дороги, шахти чи в’язниця. Ще до приходу колоністів ці землі належали індіанським племенам, які називали це місце “Обителлю Безмовних Духів”. Вони вірили, що тут межа між живими й мертвими тонша, ніж будь-де. Що душі померлих залишаються в лісі, у камінні, у воді озера Толука. Що туман — це не природне явище, а дихання тих, хто не зміг піти.

Колоністи сприймали ці історії як забобони. Але навіть вони згодом почали уникати лісів біля озера. Особливо вночі.

Озеро Толука

Озеро стало серцем міста. Спокійне. Нерухоме. Майже мертве. Місцеві жителі казали, що вода в ньому ніколи не виглядає живою. Навіть під сонцем Толука залишається темним, ніби приховує щось під гладкою поверхнею.

У XIX столітті сюди скидали тіла померлих під час загадкової епідемії. Пізніше на озері почали безслідно зникати човни.

У 1918 році пропало судно Маленька Баронеса. Не знайшли ні уламків, ні тіл.

У 1939 році сталося ще кілька дивних зникнень. Після цього в місті з’явилися чутки, що на дні Толуки лежать мертві. І що іноді вони тягнуться вгору — до тих, хто пропливає над ними.

Тюрма Толука

Після 1810 року південну частину міста почали використовувати як колонію для злочинців. Саме тоді була побудована тюрма. Спочатку вона слугувала звичайним місцем ув’язнення. Але з роками навколо неї почали виникати дивні історії.

У документах історичного товариства неодноразово згадуються масові страти, зникнення в’язнів та релігійні ритуали, які проводилися прямо на території тюрми. Деякі камери використовувалися не для утримання, а для “очищення”.

Народження культу

Наприкінці XIX століття в Сайлент Хіллі сформувалася релігійна організація, відома як Орден. Її віра дивно поєднувала християнські символи з давніми індіанськими обрядами. Молитви — з жертвопринесеннями. Святість — із насильством.

В архівах згадується, що культ вірив у можливість “народження Бога”. Для цього проводилися ритуали, пов’язані зі стражданням, кров’ю та смертю. І що більше болю переживала жертва — то “ближчим” ставав інший світ.

Інший світ

Найдивніші записи стосуються так званого Іншого світу. Свідки описували його по-різному. Для когось це були закривавлені коридори. Для інших — нескінченні клітки, темрява або кімнати, наповнені манекенами й тілами. Проте всі свідчення мали одну спільну рису: “Місто показує людині те, що вже існує всередині неї.” Сайлент Хілл не створює кошмари. Він лише витягує їх назовні.

Рядки ніби складалися в щось єдине. У щось, що раптом починало пояснювати все довкола. Це місце не було просто покинутою тюрмою. І не було звичайним містом. Сайлент Хілл жив власним життям. Вбирав людські страхи, провину, ненависть. А потім повертав їх назад — перекрученими, оголеними, живими.

Едді повільно перечитав останній абзац. “Місто показує людині те, що вже існує всередині неї.” Його пальці мимоволі сильніше стиснули сторінки. У голові одна за одною спалахнули картини. Кат у коридорі. Мертвий чоловік у столовій. Погляди людей. Сміх. Презирство. А потім — власний голос:

“Паф…”

Едді різко закрив журнал.

— Ні… — тихо видихнув він.

Тепер усе це вже не здавалося випадковим. Місто ніби поступово підсовувало йому речі, які він не хотів бачити. Змушувало дивитися туди, куди він усе життя боявся навіть заглядати. І від цього ставало значно страшніше, ніж від будь-яких монстрів. Бо якщо стаття казала правду… То, можливо, всі ці чудовиська й справді народжувалися не в темряві Сайлент Хілла. А в людях.

Едді повільно опустив журнал. Його раптом зачепила одна дивна деталь. Щоразу, коли він спускався нижче, місто ставало іншим. Ніби скидало чергову маску. Спочатку були туманні вулиці. Потім лікарня. Потім тюрма. А тепер ці бетонні тунелі десь під землею. І разом із кожним новим рівнем змінювалися не лише стіни навколо. Змінювався він сам. Спогади, які роками лежали десь на дні пам’яті, раптом починали оживати. Дрібниці, про які він давно забув, поверталися з моторошною чіткістю.

Обличчя.

Голоси.

Сміх.

Образи.

Наче щось поступово розкопувало його зсередини шар за шаром. Едді підняв погляд на стелю. А що, як справа була не в цих сходах? Не в ліфтах. Не в поверхах. Що, як весь цей шлях униз був лише відображенням чогось іншого? Наче місто не вело його під землю. Наче десь глибоко під землею закінчувалися коридори міста і починалися коридори його пам’яті. Ця думка викликала неприємний холод у грудях. Бо якщо так… То попереду могли чекати не нові монстри. А речі, які він усе життя намагався від себе сховати.

Едді повільно підвівся. Журнал так і залишився лежати на підлозі. У коридорі знову було тихо. Лише десь далеко, у глибині тюрми, металевий звук повільно прокотився темрявою. Наче щось велике зрушило з місця. Едді мовчки глянув у чорний прохід попереду. Потім міцніше стиснув револьвер і рушив далі. У пошуках виходу Едді натрапив на важкий залізний люк у підлозі. Кришка виявилася настільки масивною, що довелося підчепити її шматком іржавої арматури. Метал скреготнув. Люк повільно зсунувся убік, відкриваючи квадратну чорну діру. Едді посвітив униз ліхтариком. Хід ішов вертикально вниз. Наскільки глибоко — зрозуміти було неможливо. Світло просто тонуло в темряві. Він вагався лише кілька секунд. А потім почав спускатися. Спина впиралась в одну стіну шахти, ноги — в іншу. Бетон був холодний і мокрий. Едді повільно ковзав униз, обережно переставляючи ноги. Ліхтарик тремтів у руці, вириваючи з темряви шматки слизьких стін. І раптом підошва ковзнула. Нога натрапила на щось липке й слизьке. Світ перевернувся. Темрява закрутилася перед очима, бетонні стіни миготіли з шаленою швидкістю, а потім усе зникло в глухому ударі.

Перше, що він відчув, коли прийшов до тями — запах. Солодкуватий. Важкий. Нудотний. Запах гниючих тіл. Едді повільно розплющив очі.

— Морг… слово саме вирвалось у нього з рота.

Ліхтарик лежав збоку і тьмяно освітлювало кімнату. У стінах тягнулися ряди прямокутних отворів. І звідти стирчали ноги. Сірі. Роздуті. Вкриті темними трупними плямами. Посеред приміщення стояв стіл для розтинів. Старий метал був густо заляпаний засохлою кров’ю. Едді повільно сів. І раптом зрозумів дивну річ. Його це майже не лякало. Ще кілька днів тому він би вже блював десь у кутку. А тепер просто дивився на ці тіла. Спокійно. Майже байдуже. Як багато їх тут. Звідки? Хто вони були? Такі ж люди, як він? Такі ж, що одного разу зайшли надто далеко? Його погляд ковзнув по одному з тіл. На пальці мертвяка ще лишилася стара обручка. Едді швидко відвернувся. Ні. Краще не думати. Бо місто любило думки. Особливо — погані.

Він підвівся й рушив далі крізь морг. Під ногами хлюпала вода впереміш із чимось густим. Стеля низько нависала зверху, труби були вкриті іржею та чорною пліснявою. А тоді попереду з темряви повільно виступив ліфт. Величезний шахтний підйомник у ржавій металевій клітці. Таких Едді бачив тільки на старих фотографіях вугільних шахт. Двері стояли прочиненими. Наче чекали саме на нього.

— Ну звісно… нервово пробурмотів він.

І зайшов усередину. Коли клітка здригнулася й рушила вниз, старі механізми одразу загриміли так, ніби мали розсипатися щосекунди. Кожен метр спуску віддавався глухим ударом у металевих стінах. Едді весь час чекав, що троси ось-ось урвуться. Але ліфт продовжував повзти вниз. Все глибше. Все нижче. І поступово Едді почав помічати дивну річ. Повітря змінювалось. Ставало теплішим, важчим, густішим. По шиї потекли краплі поту. Десь унизу чулося глухе гудіння, схоже на далеке дихання величезного механізму. А потім ліфт різко смикнувся й зупинився. Важкі двері зі скреготом повільно розійшлися в боки. За дверима починався новий лабіринт.

Едді йшов повільно, майже навмання. Тут уже майже не залишилось нічого схожого на тюрму. Або, можливо, це і була її справжня сутність — та, яку роками ховали під бетоном, ґратами й офіційними табличками. Кімнати тягнулися одна за одною. Усі заляпані кров’ю. Старою. Почорнілою. І місцями — дивно свіжою. На столах лежали важкі іржаві ножі, тесаки, гаки для м’яса, якісь медичні інструменти незрозумілого призначення. На одній зі стін висіли ланцюги з металевими браслетами для рук. В іншій кімнаті стояло крісло з ременями, а поруч валявся старий шкіряний намордник. Едді намагався не затримувати погляд надовго. Але місто ніби спеціально змушувало дивитися. Наче хотіло, щоб він звикав. Щоб переставав здригатися. В одній із кімнат було особливо тихо. Настільки тихо, що Едді одразу відчув щось недобре. Він повільно посвітив ліхтариком уперед. І завмер. Посеред величезного приміщення стояв великий дерев’яний ешафот. Темне дерево почорніло від часу. З балки звисала мотузка. Стара. Товста. Натягнута так рівно, ніби нею користувалися зовсім недавно. Едді довго дивився на неї мовчки. Сам не розуміючи чому, він зробив кілька кроків ближче. У голові раптом виникла страшно спокійна думка. А може це й був би вихід. Закінчити все. На секунду йому навіть здалося, що мотузка ледь помітно погойдується сама по собі. Наче терпляче чекає. Едді різко відступив назад.

— Ні… хрипко сказав він уголос.

Серце калатало вже не від страху монстрів. Від чогось іншого. Він раптом дуже чітко зрозумів: це місце не випадково привело його сюди. Місто випробовувало його. Спочатку страх. Потім злість. Тепер — це. Наче воно повільно перебирало всі способи зламати людину. Едді ще раз глянув на ешафот. І швидко відвернувся.

— Хрін тобі… пробурмотів він і рушив далі коридором.

Бо що б не ховалося в цьому місті — він не збирався так просто йому здаватись. Коридор тягнувся все далі. Старі лампи під стелею давно не працювали, і тепер темрява існувала тут майже як жива істота — важка, густа, липка. Промінь ліхтарика вихоплював лише шматки облуплених стін і ржаві труби вздовж стелі. Едді йшов уже майже машинально. Після кімнати з ешафотом у ньому щось змінилося. Наче місто перестало просто лякати й почало говорити з ним напряму. Він сам не помітив, як опинився перед дверима. Відкривши їх, він помітив бетонні сходи. Едді важко видихнув і почав спускатися. Коридор унизу був затоплений майже по коліна. Холодна брудна вода тягнулася кудись у темряву. Едді рушив вперед. Спочатку йому здавалося, що це просто ще один прохід. Але хвилини минали. Потім — години. Коридори розгалужувалися, повертали під дивними кутами, впиралися в решітки або знову вели в однакові затоплені тунелі. Вода постійно плюскотіла навколо ніг. Краплі падали зі стелі. Іноді йому вже починало здаватися, що він ходить колами. Що це місце навмисно не випускає його. Втома повільно стискала голову. Очі боліли від темряви. Едді вже майже перестав розуміти, скільки часу блукає тут. І саме тоді попереду раптом з’явилося щось інше. Невелика металева драбина. Вона вела нагору до вузьких дверей у стіні. Едді мовчки видерся по слизьких перекладинах і смикнув двері. Вони важко відчинилися. За ними був короткий вузький коридор. А далі — величезне приміщення. Едді завмер на порозі. Це було кладовище. Прямо під землею. Похилені могильні плити стирчали з сирої землі. У кутках валялися прогнилі штахети від старого кладовищного паркану. Повітря тут було якимось дивно нерухомим.

Едді повільно рушив між могилами. Промінь ліхтарика ковзав по стертих написах. Імена. Дати. Молитви. Деякі плити були настільки старими, що текст майже зник. А потім він різко зупинився. Попереду стояли три свіжі могили. Поруч. Земля біля них виглядала темною й вологою, ніби її розкопали зовсім недавно. Едді повільно підняв ліхтарик. На першій плиті було написано:

Джеймс Сандерленд.

На другій:

Анжела Ороско.

А на третій… Едді відчув, як у животі щось холодно стиснулося.

Едді Домбровскі.

Він повільно підійшов ближче. Дві перші могили були вже засипані землею. Третя — ні. Перед плитою чорніла глибока яма. Світло ліхтарика губилося десь унизу, не дістаючи дна. І від цього вона здавалася бездонною. Едді мовчки дивився вниз. Потім повільно перевів погляд на імена Джеймса й Анжели.

— Значить… от як… — тихо пробурмотів він.

Дивне відчуття повільно розповзалося всередині. Наче це місце вже давно все вирішило за них. Можливо, Джеймс і Анжела вже теж дійшли до свого кінця. А можливо, кожен у цьому місті мав пройти тільки власний шлях. Власне пекло. Власну яму. Едді ще раз подивився в темряву провалля. Страх чомусь майже зник. Залишилася тільки дивна втома. І відчуття, ніби відповідь чекає саме там унизу. Наче ця могила була не просто могилою. А дверима. Порталом у щось, призначене лише для нього. Едді важко видихнув. А потім зробив крок уперед. Світло ліхтарика різко смикнулося. І земля зникла з-під ніг. Він полетів униз. У нескінченну темряву. У бездонну пустоту, де не було ні стін, ні звуків, ні часу. Лише падіння.