Місто втрачених надій

Ранок настав непомітно. Світло просто стало сірішим. Ніч ніби розчинилася сама. Ліс тягнувся без кінця. Наче сам час тут сповільнився. Потім дерева раптово закінчились. Простір відкрився різко. Попереду лежала рівнина. Порожня. Волога. І десь далеко — ледь помітна лінія води. Озеро. Він сам не зрозумів, чому подумав про це одразу. Губи ледь ворухнулись.

— Толука…

Слово прозвучало тихо. Наче він не вперше його говорив. Поруч Лора мовчала. Фургон їхав повільніше. Повітря змінилося. Стало важчим. Вологішим. І туман. Спочатку тонкий. Майже непомітний. Потім густіший. Наче він не насувався — а просто вже був тут, і вони в нього в’їжджали. Едді нахилився вперед, вдивляючись у дорогу. Йому здалося… Що щось там є. Не форма. Не рух. Просто відчуття, ніби за цією білою пеленою щось стоїть. І дивиться. Він кліпнув. Нічого. Тільки дорога. І тоді з туману повільно виступив знак. Синій щит, прикручений до похиленого стовпа. Краска злізла. Метал проїв іржею. Він під’їхав ближче. Слова читалися погано, але достатньо.

“Сайлент Хілл”.

Ласкаво просимо в найспокійніше маленьке місто… Нижче — порожнє місце. Наче там колись було число. Але тепер його не було. Дивна річ для дорожнього знака. Наче ця графа навмисно було залишена порожньою. Наче хтось вирішив, що ця цифра більше не має значення.

— Це тут? — запитав він.

— Ага, — сказала Лора.

Наче вона й не сумнівалась. Дорога пішла вниз. Асфальт став гіршим. Нерівним. З’їденим часом. Туман густішав. Жодного руху. Жодних людей. Він під’їхав до невеликої парковки. Асфальт навколо потріскався. Місцями пробивалась трава. Збоку стояла стара будівля. Невелика. Брудна. З облупленою фарбою. Міський туалет. Він заглушив двигун. Тиша накрила одразу. Не така, як уночі. Інша. Глуха.

— Я зараз, — сказав він, не дивлячись на Лору.

Вона вже вийшла з машини. Озиралась. Спокійно. Наче тут усе нормально. Він обійшов фургон. Вже майже зайшов усередину. І раптом озирнувся. Лора стояла біля машини. Руки в кишенях сарафана. Плечі трохи згорблені. Вона дивилась кудись у туман. Без страху. Просто дивилась. І в цей момент вона здалася йому… іншою. М’якшою. Просто дитиною. Дивно. Йому раптом подумалося, що якби… Якби все було інакше… У нього могла б бути така сестра. Ця думка з’явилась і одразу зникла. Залишивши після себе щось незрозуміле. Тепле. І водночас болюче. Він відвернувся. І зайшов усередину. Всередині було темніше, ніж здавалося ззовні. Світло з дверей лягало вузькою смугою на підлогу і губилося далі, не дістаючи до кутів. Повітря було важке. Вологе. З присмаком чогось старого. Він зробив кілька кроків. Під ногами тихо хруснуло. Кахель. Побитий. Потемнілий. Стіни були в підтьоках. Темні плями розповзались нерівними смугами, ніби щось колись текло — і зупинилось. Запах став відчутнішим. Він скривився.

— Чорт…

Голос прозвучав глухо. Наче його щось заглушило. Він підійшов до раковини. Кран був іржавий. Пожовклий. Він повернув його. Скрип прозвучав занадто голосно. Далі — тиша. Наче щось мало статися. Але не сталося. Лише кілька крапель впали вниз. І все. Він подивився в дзеркало. Скло було мутне. Подряпане. Відображення — розмите. Обличчя ніби трохи пливло. Він нахилився ближче. Провів рукою по щоках. Холодні. Очі дивились на нього. Звичайні. Але… Щось було не так. Він не одразу зрозумів що. Просто відчуття. Наче відображення з’являлось на долю секунди пізніше. Він моргнув. Знову подивився. Нічого. Те саме обличчя. Ті самі очі. Він відступив. Видихнув.

— Здається…

Він не договорив. І раптом почув звук. Ледь чутний. Наче крок. Десь позаду. Він різко обернувся. Порожньо. Кабінки. Напіввідкриті дверцята. Темрява в них ніби чекала, поки він подивиться довше. Він відвів погляд і прислухався. Нічого. Тільки власне дихання. Він стояв ще кілька секунд. Потім нервово посміхнувся.

— Та ну…

Сказав тихо. Більше для себе. Повернувся до раковини. Але дивитись у дзеркало вже не хотів. Він подивився вниз — і завмер. Вологі сліди вели від дверей углиб. І раптом зникали. Наче той, хто їх залишив, не дійшов до кінця. Він повільно підняв голову. Подивився на двері. Світло ззовні все ще падало тією ж вузькою смугою. І раптом здалося, що вона стала… коротшою. Наче двері трохи прикрились. Хоча він їх не чіпав. Він різко рушив до виходу. Кроки віддавались занадто гучно. Наче приміщення стало меншим. Тіснішим. Він вийшов назовні. Повітря вдарило в груди. Холодне. Живе. Едді вдихнув глибше. І тільки тоді зрозумів, що затримував дихання. Лора стояла там, де він її залишив, біля фургона. Наче нічого не змінилось. Вона глянула на нього уважно.

— Ти довго не виходив.

Він нарешті зміг прийти до тями. Подумав одну мить і кивнув. Озирнувся. Туман став густіший. Але… Тепер це вже не здавалося дивним. Щось у цьому місці було не так. Наче воно знало про нього більше, ніж мало б. Він ковзнув поглядом по парковці — і раптом щось примітив. Ледь помітний блиск серед сміття. Метал. Лора стояла трохи осторонь, дивилась кудись у бік дороги, щось її зацікавило. Він зробив крок. Потім ще один. Обережно, щоб не привертати уваги. Присів. Під шаром бруду і паперу лежало щось важке і холодне. Він підняв свою знахідку. Це був револьвер. Занадто великий, щоб бути випадковістю. Занадто чистий — як для цього місця. Він машинально обтрусив його, перевірив барабан. Заряджений. На мить Едді завмер. Його власний пістолет зник. Мабуть, випав десь тоді, коли він тікав від поліції. Він уже й сам не пам’ятав. Після всього, що сталося останнім часом, ця втрата майже стерлася з пам’яті. Але тепер, коли холодний метал знову ліг у долоню, він несподівано відчув полегшення. Серце на мить збилося з ритму. Але не від страху. Швидко сховав револьвер під куртку. Наче боявся не того, що його побачать — а того, що хтось може його забрати. Випрямився. Повернувся до Лори. Вона глянула на нього.

— Ти знову кудись пропав.

Едді знизав плечима.

— Просто оглядав краєвиди.

Вона ще секунду дивилась. Потім відвернулась.

— Тут дивно, — сказала вона спокійно.

Він нічого не відповів. Рука мимоволі торкнулася під одягом до металу. Холод був реальним. І чомусь… заспокоював. Він знову озирнувся. Туман стояв тихо. Нерухомо. Наче чекав. І вперше за довгий час у нього з’явилось відчуття, що він не помиляється. Що все відбувається так, як повинно. Наче це місце… на його боці.

— Ти завжди так гальмуєш?

Від несподіванки він підняв голову. Вона дивилась прямо на нього. Він нічого не відповів. Просто пішов. Вони підійшли ближче. Тунель виростав із туману раптово. Темний. Бетонні плити випнулися й перекосилися, ніби їх розпирала якась невидима сила. Знак збоку висів криво. «Тупик». Лора навіть не зупинилась.

— Нам не туди.

Просто сказала — і пішла далі, до стежки вниз. Едді лишився. Подивився вперед. Між плитами була щілина. Невелика. Але достатня, щоб пролізти. Він примружився. На мить здалося, що там далі є простір. Глибше. Далі, ніж мав би бути. Темніше. Він зробив півкроку вперед. І раптом щось стиснулося всередині. Не страх. Швидше — впізнавання. Тісний прохід. Повітря, якого не вистачає. Чиїсь голоси — приглушені, нерозбірливі. А потім сміх. Одразу кілька голосів. І від цього всередині одразу щось стислося. Він завмер. Картина розсипалась, не встигнувши скластися до кінця. Лишилось тільки відчуття. Брудне. Неприємне. Наче він знову опинився там, куди не хотів повертатись. Він кліпнув. Щілина зникла. Або можливо її і не було. Лишився тільки завал.

— Ти йдеш?

Голос Лори прозвучав позаду. Він не одразу відповів. Ще секунду дивився в темряву. Наче вона могла щось повернути. Але там вже нічого не було. Він відвернувся.

— Так.

І пішов за нею. Але, спускаючись стежкою, він ще раз озирнувся. Тунель стояв так само. Закритий. І чомусь здавалося – це добрий знак.

Стежка повільно спускалась униз, гублячись у тумані. Сира земля просідала під ногами. Каміння ковзало. По схилу тягнувся старий іржавий паркан, який місцями вже майже ліг у траву. Туман стояв між деревами густими шарами. Не рухався. Просто висів. Лора йшла попереду швидко, майже не озираючись. Наче їй не заважала ні сирість, ні це дивне мовчання навколо. Едді постійно дивився вбік. Між дерев щось було. Не постать. Навіть не рух. Швидше відчуття, що хтось стоїть трохи далі, за туманом. І не підходить ближче тільки тому, що і так бачить їх. Він опустив голову і пришвидшив крок. Десь попереду скрипнув метал. Він різко озирнувся. Нічого. Тільки дерева, густий туман і ще стара огорожа, що тягнулася вздовж стежки.

— Ти дивний, — раптом сказала Лора, навіть не обертаючись.

Він насупився.

— Чого?

— Не знаю. Просто дивний.

Вона сказала це спокійно. Без насмішки. Наче констатувала щось очевидне. Він нічого не відповів. Бо саме в ту мить йому здалося, що десь зовсім близько хтось тихо засміявся. Коротко. Приглушено. Він завмер. Звук ніби долинув із туману збоку стежки. Але там нічого не було. Лора продовжувала йти, ніби нічого не чула. Едді ще кілька секунд вдивлявся в білу густоту між деревами. І раптом відчув це знову. Те саме. Наче за ним спостерігають. Не одна людина. Кілька. Тихо. Терпляче. Наче чекають, коли він знову зробить щось незграбне. Сирість осідала на куртці дрібними холодними краплями. Дерева стояли нерухомо, темними плямами по обидва боки. І чим далі вони йшли, тим менше Едді розумів, скільки часу минуло. Тут усе було однаковим. Туман. Мокра земля. Гілки. І тиша. Було відчуття, що вони вже давно мали кудись вийти — але стежка продовжувалась далі. Лора йшла попереду швидко, впевнено переступаючи каміння.

— Ти взагалі бачиш, куди йдеш? — буркнув він.

— Ага.

— Тут же нічого не видно.

— Мені видно.

Вона сказала це так просто, що сперечатись не захотілось. Едді озирнувся. І знову відчув це. Ніби за деревами хтось стоїть. Не рухається. Просто дивиться. Він різко перевів погляд — і помітив між стовбурами щось темне. Силует. Серце вдарило сильніше. Але вже за секунду там було тільки дерево. Він мовчки рушив далі. Десь у тумані почувся тихий звук. Наче хтось наступив на мокру гілку. Потім ще один. Він сповільнився.

— Ти чуєш? — тихо запитав він.

— Що?

Лора навіть не обернулась. Едді насупився. І тоді почув це знову. Не кроки. Щось інше. Тихий сміх. Далеко. Майже на межі слуху. Наче кілька голосів одночасно. Він завмер. Спогад прийшов раніше, ніж думка. Коридор. Чиїсь плечі поруч. Погляди. І такий самий сміх. Він різко стиснув щелепу.

— Ей.

Лора стояла трохи нижче на стежці й дивилась на нього.

— Якщо боїшся, можеш вертатись.

Вона сказала це без насмішки. І чомусь від цього стало тільки гірше. Він нічого не відповів. Лише машинально торкнувся револьвера під курткою. Холодний метал трохи заспокоїв. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Едді почувався незатишно. Туман ніби підступив ближче. Щоб хоч трохи відволіктися від власних думок, він нарешті запитав:

— Ти казала що шукаєш Мері.

Лора не одразу відповіла.

— Ну.

— Хто вона така?

Дівчинка знизала плечима.

— Просто Мері.

— Це не дуже допомагає зрозуміти.

— Вона хороша.

— І все?

— А що ще?

Едді зітхнув.

— Звідки ти її знаєш?

— З лікарні.

— Вона хвора?

Лора на мить замовкла.

— Була.

— А зараз?

— Не знаю.

Вона копнула носком черевика камінець на дорозі.

— І ти приїхала сюди через неї?

— Ага.

— Просто тому, що вона тут?

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Вона тобі родичка? — нарешті запитав він.

— Ні.

— Подруга?

Лора знизала плечима.

— Може.

— І ти просто приїхала її шукати?

Дівчинка копнула носком черевика камінець на дорозі.

— Вона писала мені листи.

— І все?

— Не знаю.

Лора якийсь час дивилася собі під ноги.

— Просто… коли всі дорослі постійно кудись поспішають або роблять вигляд, що тебе немає, це запам’ятовується.

Вона сказала це так буденно, ніби говорила про погоду.

— А Мері зі мною розмовляла.

Лора трохи помовчала.

— Вона взагалі була добра.

Потім насупилася.

— Не те що деякі.

— Хто саме?

— Та той чоловік.

— Який?

— Джеймс.

Едді здивовано глянув на неї.

— А що з ним?

Лора знизала плечима.

— Не подобається він мені.

— Чому?

— Не знаю.

Вона копнула ще один камінець.

— Просто коли Мері писала про людей, про яких хвилюється, його там майже не було.

Лора замовкла на кілька секунд.

— І взагалі… мені завжди здавалося, що він її не розумів.

Після цього вона знову замовкла. Наче сказала вже більше, ніж хотіла. Раптом стежка звернула трохи вбік. Між дерев проступило щось темне й кругле. Колодязь. Старий, кам’яний. Майже повністю зарослий вологою травою. Дерев’яний навіс перекосився набік, а ланцюг тихо похитувався сам по собі. Лора навіть не глянула на нього. Просто пішла далі. Едді сповільнився. Щось у цьому місці змусило його зупинитись. Він підійшов ближче. Ізсередини тягнуло холодом. Не звичайним — глибоким, сирим. Наче там унизу не було дна. Він обережно нахилився. Темрява. Густа настільки, що погляд ніби провалювався в неї. І на мить йому здалося, що звідти теж хтось дивиться у відповідь. Він різко відступив. Ланцюг тихо дзенькнув. Хоча вітру не було.

— Ти йдеш? — долинув голос Лори.

Він озирнувся. Вона вже стояла далі на стежці й дивилась на нього з легким роздратуванням.

— Це просто колодязь, — сказала вона.

Едді ще раз глянув у темряву. Чомусь здалося, що місце запам’ятало його. І ця думка не була неприємною.

— Ну? — нетерпляче кинула Лора десь попереду.

Він відірвав погляд від колодязя і рушив за нею. Стежка знову потягнулась крізь дерева. Сирість ставала густішою, а туман — нижчим, майже торкався землі. Якийсь час вони йшли мовчки. Було чути тільки кроки, тихий скрип гілок і далекі звуки, які Едді більше не намагався зрозуміти. А потім між дерев почало проступати щось темне. Спершу — темні вертикальні лінії між деревами. Потім іржавий метал, кам’яні стовпи. Огорожа цвинтаря.

Лора першою штовхнула хвіртку. Та протяжно скрипнула — звук виявився неприродно гучним у цій тиші. Едді мимоволі здригнувся. Усередині все губилося в білій імлі. Лише де-не-де виднілись старі надгробки, перекошені або напівзарослі мокрою травою. Він зайшов слідом. І одразу відчув це знову. Погляди. Наче вони тут були не самі. Він ковзнув очима по надгробках. Деякі імена вже майже стерлись. На одному камені щось темніло, схоже на старі потьоки. Лора йшла далі між могилами, ніби тут не було нічого дивного.

— Ти впевнена, що знаєш дорогу? — тихо спитав він.

— Приблизно.

— Це не звучить як «впевнена».

— Але ми вже тут.

Вона сказала це так, ніби це все пояснювало. Едді насупився. І раптом помітив щось боковим зором. Рух. Між надгробками. Він різко обернувся. Туман. І щось темне трохи далі. Низьке. Неправильної форми. Йому здалося, що воно повільно відступило за пам’ятник. Серце забилось скоріше. Рука сама стиснулася під курткою, торкнувшись револьвера. Холодний метал знову дивно заспокоїв.

— Тут є хтось ще, — пробурмотів він.

Лора фиркнула.

— Ну звісно, це ж цвинтар.

І пішла далі. Едді ще кілька секунд дивився в туман. Йому дуже не подобалось це місце. Але водночас… щось усередині шепотіло, що він уже занадто далеко зайшов, щоб повертати назад. Лора вже вийшла за огорожу й пішла далі стежкою. Едді затримався. Погляд ковзнув між надгробками — і раптом десь далеко, за деревами, промайнула постать. Він завмер. Дівчина. Худа. У білому светрі й коричневих штанях. Навіть здалеку вона виглядала дивно. Наче вдягнулась не по погоді. Туман стелився холодний, сирий, а вона йшла так, ніби цього не помічала. Ішла швидко, трохи зсутулившись. Потім раптом озирнулась через плече. Навіть на такій відстані в цьому русі було щось тривожне. Наче вона боялася, що за нею хтось іде. За секунду туман поглинув її. Наче постать просто розчинилась між деревами. Едді ще якийсь час дивився в той бік, сам не помічаючи, як затримав подих. Усередині повільно наростало дивне відчуття. Важке. Неприємне. Не страх навіть. Щось інше. І найгірше було те, що місто ніби спеціально ненадовго дало йому це побачити. Просто показало — і сховало назад.

— Ти дивний. Навіть для цього місця.

Голос Лори прозвучав несподівано близько. Едді здригнувся. І чомусь не зміг одразу рушити. Наче ці слова зачепили щось глибше, ніж мали б. Лора ще секунду подивилась на нього, ніби чекала пояснення. Але так і не дочекалась. Потім просто відвернулась і пішла далі стежкою. Едді мовчки рушив слідом за нею. Стежка поступово закінчилась. Дерева почали рідшати, і крізь туман проступив бетон. Сірий. Вологий. Попереду тягнулась вузька стічна канава, затиснута між високими стінами. Унизу повільно текла темна вода. Лора першою почала спускатися сходами.

— Серйозно?. . — пробурмотів Едді, дивлячись униз.

— А що не так?

Він не відповів. Місце йому не подобалось. Занадто тісно. Бетонні стіни підіймались з обох боків, відтинаючи дерева й туман зверху. Звуки тут ставали іншими — глухими, неприродно близькими. Навіть кроки віддавались дивною луною. Едді спустився слідом. І майже одразу пошкодував. Повітря тут було холодніше. Сирість липла до шкіри. Десь капала вода.

Крап.

Крап.

Крап.

Він ішов швидше, сам не помічаючи цього. Раптом десь позаду почувся звук. Наче хтось теж ступив у воду. Едді різко обернувся. Порожньо… Тільки вузький прохід і туман нагорі. І раптом почув тихий сміх. Ледь чутний. Наче далеко. І водночас — прямо біля вуха. Він різко стиснув револьвер під курткою.

— Чого став? — кинула Лора попереду.

— Ти нічого не чула?

— Ні.

Вона навіть не обернулась. Наче тут усе було нормально. Едді ковтнув повітря й рушив далі. Нарешті канава почала підніматися вгору. Попереду проступили сходи. А за ними — місто. Першою з туману виринула вулиця. Порожня. Мокрий асфальт. Темні вікна. Іржаві машини біля тротуарів. І жодного руху. Навіть вітер сюди ніби не доходив. Едді повільно піднявся нагору. І раптом завмер. Попереду, на стіні старої будівлі, висів банер. Величезний. Він одразу впізнав себе. Фото було дивним. Неправильним. Наче хтось узяв його обличчя і трохи зіпсував. Очі здавались темнішими. Усмішка — перекошеною. Шкіра — неприродно блідою. Під фотографією тягнувся рядок темних літер. Едді дивився на них кілька довгих секунд, не в силах нормально вдихнути. Здавалося, він уже знає, що там написано, ще до того, як зміг це прочитати. І тоді слова нарешті склались у речення:

«ТИ ДУМАЄШ МИ НЕ БАЧИМО, ХТО ТИ НАСПРАВДІ?»

Едді закляк. Серце глухо вдарило в груди.

— Що?. . — видихнув він.

Лора озирнулась.

— Чого ти витріщився?

Він мовчки підняв руку й показав уперед. Але коли знову подивився сам — банера вже не було. Тільки стара облізла реклама. Вицвіла настільки, що майже неможливо було зрозуміти, що там колись рекламували. Едді повільно опустив руку. У горлі пересохло.

— Ей… — тихо сказав він. — Ти… ти це бачила?

Лора насупилась.

— Що саме?

Він ще раз глянув на стіну. Облізлий папір тихо ворушився від сирого вітру. І більше нічого. Лора теж глянула на стіну, потім на нього.

— Знову щось дивне?

Едді нічого не відповів. Вона кілька секунд ще дивилась на нього, ніби намагаючись зрозуміти, жартує він чи ні. Потім знизала плечима.

— Я ж казала, ти дивний.

І спокійно пішла далі вулицею. Наче такі речі поруч із ним уже починали ставати нормальними. Він рушив слідом, але ноги стали важчими. Погляд раз по раз повертався до стіни позаду. Облізла реклама. Нічого більше. Та серце досі билося надто швидко. У голові почав наростати неприємний шум думок. Спершу тихий. Майже непомітний. Потім сильніший. Він же бачив це. Бачив настільки чітко, що міг згадати навіть вираз власного обличчя на тому банері. То чому тепер там нічого немає? Він ковтнув. І вперше від моменту приїзду сюди в ньому почало оформлюватись щось схоже на справжній страх. Не через туман. Не через дивні звуки. Через місто. Через те, як воно поводилось. Наче воно щось знало про нього. Щось таке, чого він сам не хотів торкатись думками. Попереду Лора щось говорила, але він майже не слухав. Очі ковзали по порожніх вікнах будинків. І тепер йому постійно здавалося, що в деяких із них хтось стоїть. Нерухомо. Просто дивиться. І чомусь відразу здавалось, що він знову виглядає смішно. Від цієї думки всередині одразу почало стискатися знайоме важке відчуття. Те саме, після якого хотілося опустити очі й пройти повз якомога швидше. Він різко відвернувся. І раптом усвідомив ще одну річ. Місто не здавалося порожнім. Воно тільки прикидалося таким. Вулиця тягнулась крізь туман довгою сірою смугою. Будинки обабіч виглядали так, ніби тут уже багато років ніхто не жив. Деякі вітрини були забиті дошками. Інші — темні, брудні, з тріснутим склом. Едді весь час ловив себе на тому, що вдивляється в ці вікна надто довго. Наче боявся щось там побачити. Лора йшла попереду, час від часу вдивляючись у старі таблички на будинках.

— Тут усе однакове, — пробурмотіла вона.

Едді нічого не відповів. Десь попереду з туману повільно проступила будівля пожежної станції. Вибиті вікна темніли, мов порожні очниці. Біля воріт стояла іржава машина без коліс. Трохи далі виднівся силует церкви. А ще далі — фасад банку. Усе виглядало покинутим так давно, ніби місто спорожніло не кілька років тому, а набагато раніше. Десь далеко почувся протяжний металевий звук. Наче щось важке потягнули по бетону. Він одразу озирнувся.

— Ти чула?

— Що саме?

— Там щось було.

Лора закотила очі.

— У тебе постійно «щось було».

Вона пішла далі. Едді ще кілька секунд стояв, вдивляючись у туман позаду, а тоді мовчки рушив слідом. Лора вже звернула за ріг біля старої церкви. Вони вийшли на ще одну вулицю й повільно рушили в бік Кетц-стріт. Туман тут здавався густішим. Він висів між будинками нерівними шарами, приховуючи кінець вулиці. Десь далеко брязнуло щось металеве. Лора навіть не озирнулась. Вони ще трохи йшли мовчки між темними вітринами та покинутими машинами, аж раптом Едді помітив рух у склі навпроти. Власне відображення. Але… щось було не так. Воно стояло трохи інакше. Він завмер. Його двійник у склі теж. А потім усміхнувся. Едді різко відступив. І тієї ж миті вітрина знову стала звичайною. Тільки темне скло й туман.

— Господи… — видихнув він.

— Ти реально зараз злякався магазину? — кинула Лора.

Він зло подивився на неї.

— Я тобі кажу, тут щось не так.

— Ну так. Це місто дивне. Я вже зрозуміла.

— Ні, ти не розумієш!

Голос вирвався гучніше, ніж він хотів. Лора зупинилась. Кілька секунд мовчки дивилась на нього. Потім насупилась.

— Ти так реагуєш, ніби це місто спеціально тебе лякає.

Ці слова боляче різонули. Едді одразу опустив погляд.

— Я не це мав на увазі…

Кілька секунд Лора мовчки дивилась на нього. Потім важко зітхнула й відвела погляд убік. Наче раптом втомилась.

— Слухай… — пробурмотіла вона. — Я вже не можу весь час слухати оце твоє «щось не так». Едді спохмурнів, але нічого не сказав. Лора ще раз глянула на нього — тепер уже не сердито, а швидше з якоюсь дивною поблажливістю.

— Тобі треба трохи заспокоїтись. Серйозно.

Вона озирнулась по вулиці, ніби згадуючи щось.

— Тут неподалік є апартаменти. Нормальні, здається.

Вона підняла руку й показала кудись крізь туман.

— Вуд Сайд. Бачиш ту вулицю? Потім прямо й ліворуч.

Едді машинально глянув у той бік. У тумані ледве виднівся темний силует багатоповерхівки.

— А ти? — тихо запитав він.

Лора знизала плечима.

— У мене є одна справа.

І сказала це таким тоном, ніби пояснювати більше не збиралась. Потім раптом позадкувала на кілька кроків.

— І перестань уже так озиратись. Це дратує.

Після цього вона швидко перебігла через вулицю.

— Ей!. . — гукнув Едді.

Але Лора вже звернула за ріг. І зникла в тумані так швидко, ніби її тут ніколи й не було. Едді ще кілька секунд стояв на місці. Порожня вулиця знову стала тихою. Дивно, але злості він не відчув. Навіть образи не було. Десь глибоко всередині він розумів: Лора має рацію. Вона не зобов’язана тягнути його за собою. Та й навіщо їй це? У неї була своя причина прийти сюди. Своя мета. Вона шукала когось важливого. А він?. . Він просто втік. Едді повільно рушив далі вулицею, час від часу поглядаючи в той бік, де зникла Лора. І чим довше він думав про неї, тим сильніше відчував одну дивну річ. Вона бачила це місто зовсім інакше. Так, їй теж було не по собі. Іноді вона теж озиралась. Але не так. Не так, як він. Вона не бачила поглядів у вікнах. Не чула сміху. Не завмирала від випадкових звуків. Наче місто поводилось із нею інакше. Або… не могло дотягнутись. Ця думка змусила його насупитись. Можливо, справа була в ньому самому. Можливо, це місце бачить людей наскрізь. І показує їм саме те, від чого вони намагались утекти. Лора ж не тікала. Вона приїхала сюди не через страх. І не через провину. Просто шукала когось. І від цього раптом здалася йому… чужою цьому місту. Ніби цей проклятий туман не знав, що з нею робити. Едді ковтнув холодне повітря й машинально глянув уперед. Десь крізь білу імлу вже починав проступати темний силует багатоповерхівки. Житловий комплекс «Вудсайд». Він повільно рушив туди.

Житловий комплекс «Вудсайд» зустрів його мертвою тишею. Старі двері піддалися не одразу. Коли він усе ж відчинив їх, у коридорі запахло пилом, сирістю й чимось затхлим, давно закритим від світу. Едді повільно зайшов усередину. Десь угорі тихо скрипнуло. Він одразу підняв голову. Тиша. Тільки старі лампи під стелею та довгий коридор, який губився в напівтемряві.

— Просто будинок, — тихо пробурмотів він сам собі.

Але слова не допомогли. Він ішов повільно, раз по раз озираючись на двері квартир. Деякі були прочинені. Зсередини виднілася темрява. Наче квартири досі чекали когось. Десь далі він помітив двері у внутрішній двір. Штовхнув їх плечем — і завмер. Посеред двору був басейн. Великий. Порожній. Сірий бетон потріскався. На дні валялося сміття, старе листя й кілька пластикових пляшок. Навколо стояли поламані лежаки. Едді повільно вийшов ближче. І раптом відчув дивну невпевненість. Наче сюди не варто було заходити. Він глянув униз. І завмер. Басейн більше не був порожнім. Дно зникло під темною водою. Майже чорною. Густою. Нерухомою. Едді різко затримав подих. Посеред води хтось був. Оголена дівчина. Вона повільно плавала на спині, ледь погойдуючись на чорній поверхні. Довге мокре волосся частково закривало обличчя. Едді відступив на крок. У грудях неприємно стислося.

— Господи…

У цей момент дівчина повільно повернула голову. І він відчув, як усе всередині похололо. Обличчя було неприродним. Наче занадто бліде. Занадто нерухоме. А усмішка… широка. Неправильна. Наче натягнута. Вона дивилась просто на нього. І не кліпала. Едді різко відсахнувся. Нога ковзнула по мокрому бетону, і він ледь не впав. Коли ж знову глянув у басейн — там уже нічого не було. Тільки потріскане дно, сміття і стара брудна калюжа в куті. Едді ще кілька секунд стояв нерухомо, важко дихаючи. Серце калатало надто швидко. Але найгіршим був не страх. Не обличчя. Не ця неприродна усмішка. Щось інше. На ту коротку мить, поки він дивився на неї у воді, всередині майнуло ще одне відчуття. Майже інстинктивне. Соромне. Він помітив її тіло раніше, ніж зрозумів, що саме бачить. І тепер від цього ставало гидко самому від себе. Наче місто спеціально показало йому це. Витягнуло назовні щось таке, про що він сам не хотів думати. Едді повільно опустив голову. А тоді почув сміх. Тихий. Короткий. Десь угорі. Він різко підняв очі до темних вікон. Порожньо. Але тепер йому вже не здавалося, що з нього сміються просто так. Ніби хтось — або саме місто — раптом зрозумів про нього щось дуже брудне. Щось таке, що він усе життя намагався сховати навіть від себе самого. Едді повільно відступив від басейну. Усередині наростало важке, липке роздратування. Йому вже починало набридати це місце. Ці погляди. Ці дивні речі. Це відчуття, ніби хтось без кінця лізе йому в голову. Він усе життя намагався не показувати зайвого. Не говорити. Не реагувати. Бо варто людям помітити щось — і вони вже не відчепляться. Почнуть дивитись. Перешіптуватись. Сміятись. А тут… Тут навіть мовчати не допомагало. Місто все одно ніби бачило його наскрізь. Від цієї думки щось усередині неприємно стиснулося. Він раптом відчув злість. Глуху. Важку. Не на Лору. Не на ту дівчину в басейні. На саме місто. Наче воно навмисно копирсалось у ньому, витягуючи назовні все те, що він роками намагався тримати глибоко всередині.

Подвір’я знову виглядало звичайним. Порожній басейн. Брудний бетон. Темні вікна навколо. Але тепер це чомусь дратувало ще сильніше. Наче саме місто вдавало, що нічого не сталося. Він стиснув щелепи й рушив назад до дверей. У коридорі стало ще тихіше. Десь далеко монотонно капала вода. Едді йшов повільно, намагаючись більше не дивитися на прочинені двері квартир. Але погляд усе одно сам ковзав у темні щілини. І щоразу з’являлось відчуття, ніби всередині хтось стоїть. Він різко відвернувся.

— Нічого тут нема, — тихо кинув сам собі.

Голос прозвучав нервово й неприродно голосно. Від цього стало тільки гірше. Едді пришвидшив крок. І саме тоді десь на другому поверсі щось важко грюкнуло. Він здригнувся й завмер. Потім почувся скрип. Повільний. Наче хтось дуже повільно відчиняв двері. Едді відчув, як по спині пробіг холод.

— Та пішло воно…

Рука сама потягнулась під куртку до револьвера. У цей момент зверху раптом долинули кроки. Повільні. Важкі. І вони почали наближатися. Кроки лунали повільно. Нерівно. Скрип старої підлоги лунав десь угорі, просто над ним. Едді завмер, стискаючи револьвер під курткою так сильно, що аж заболіла долоня. Крок. Ще один. Потім тиша. Він підняв очі до темного прольоту сходів. Нічого. Але відчуття чужої присутності стало майже фізичним. Наче хтось стояв там і дивився вниз. Просто чекав, поки він підніме голову. Едді повільно відступив на крок. І в цю ж мить зверху почувся тихий сміх. Не голосний. Не радісний. Такий, ніби хтось ледве стримувався. Щось усередині Едді різко стиснулось.

— Думаєте, це смішно?. . — пробурмотів він крізь зуби.

Голос тремтів від злості сильніше, ніж від страху. Тиша. А потім нагорі щось швидко майнуло між перилами. Силует. Людський. Едді різко вихопив револьвер.

— Ей!

Відлуння його крику прокотилося коридором. Жодної відповіді. Він кілька секунд стояв, важко дихаючи, а тоді повільно почав підніматися сходами. Старі східці тихо скрипіли під ногами. І з кожним кроком у нього все сильніше з’являлось дивне відчуття, що хтось нагорі спеціально чекає саме на нього.

Другий поверх зустрів його тією ж мертвою тишею. Довгий коридор тягнувся в обидва боки, гублячись у напівтемряві. Десь під стелею миготіла стара лампа. Едді повільно опустив револьвер, але ховати його не став. Серце досі билося швидко. Він зробив кілька кроків уперед. І раптом помітив двері в кінці коридору. Вони були прочинені. Ледь-ледь. Темрява всередині виглядала густішою, ніж мала бути. Едді завмер. Йому зовсім не хотілося туди йти. Але водночас з’явилось інше відчуття. Неприємне. Вперте. Наче якщо він зараз розвернеться — нагорі знову почнуть сміятись. Він стиснув зуби й рушив до дверей. Кроки лунали надто голосно. Чим ближче він підходив, тим сильніше відчував запах сирості й чогось старого. Майже гнилого. Двері повільно скрипнули, коли він штовхнув їх рукою. Квартира була порожня. Старий стіл. Перекинутий стілець. Брудний матрац у куті. І дзеркало на стіні. Едді машинально глянув у нього — і різко завмер. Відображення запізнилося. Лише на мить. Але цього вистачило. Його двійник у дзеркалі зупинився нерухомо аж на цілу секунду пізніше після того, як сам Едді вже зупинився. А потім повільно підняв голову. І усміхнувся. Едді різко відскочив назад.

— Ні…

Голос зірвався хрипко. Він одразу підняв револьвер на дзеркало, сам не помітивши як. Відображення вже було звичайним. Переляканий товстий хлопець із тремтячою рукою. І це чомусь розлютило ще сильніше. Едді важко дихав, не опускаючи зброї. А потім раптом помітив дещо ще. На поверхні дзеркала повільно проступали темні плями. Наче волога. Ні. Наче хтось торкався скла брудними пальцями з іншого боку. Він застиг. Відбитки ставали чіткішими. Долоня. Потім друга. Наче щось по той бік скла повільно притискалося до нього зсередини. Едді відчув, як шлунок неприємно скрутило.

— Пішли ви всі…

І в ту ж мить у коридорі за дверима щось голосно пробігло. Швидко. На диво важко. Едді різко обернувся. Порожньо. Але тепер у всьому комплексі ніби щось змінилось. Тиша вже не була мертвою. Вона стала настороженою. Наче будівля прокинулась і тепер знала, де саме він знаходиться. Едді повільно вийшов у коридор, не опускаючи револьвера.

Повітря стало важчим. Тепер навіть старий житловий комплекс ніби звучав інакше. Десь у стінах щось потріскувало. Згори долинали тихі скрипи. А інколи — ніби приглушений шепіт, який одразу зникав, варто було прислухатись. Він ковтнув і рушив вперед. Кроки пришвидшились самі собою.

Хотілося просто знайти кімнату, зачинити двері й перестати бачити все це хоча б на кілька хвилин. Але коридор раптом здався довшим, ніж був секунду тому. Едді насупився.

— Та ні…

Він озирнувся назад. Сходів не було видно. Тільки нескінченний ряд дверей. Усередині повільно почала наростати паніка. Ні. Він точно не міг зайти так далеко. Едді швидко рушив уперед.

Один із номерів квартир кинувся йому в очі. Двері були прочинені. І саме звідти долинув тихий сміх. Кілька голосів одразу. Приглушених. Наче хтось намагався сміятись тихо — але не дуже виходило. Едді відчув, як обличчя миттєво спалахнуло жаром.

Навіть тут. Навіть тепер. Він стиснув револьвер так сильно, що аж побіліли пальці. І повільно підійшов до дверей. Сміх одразу стих. Наче там, усередині, почули його кроки. Едді завмер біля дверей, важко дихаючи. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім десь у квартирі тихо скрипнув паркет. Він відчув, як по спині пробіг холод.

— Я знаю, що ви там, — пробурмотів він.

Власний голос прозвучав жалюгідно. Це розлютило ще сильніше. Едді різко штовхнув двері. Квартира зустріла його темрявою й важким запахом пилу. Усе виглядало покинутим. Старий диван. Перекинуте крісло. Телевізор із тріснутим екраном. І нікого. Але відчуття чужої присутності нікуди не зникло. Навпаки. Воно стало ще ближчим.

Едді повільно зайшов усередину. Під ногами хруснуло скло. І саме в цю мить у дальній кімнаті щось тихо ворухнулося. Він різко обернувся. На секунду йому здалося, що в темряві стоїть людина. Висока. Неприродно худа. І дивиться просто на нього. Едді відчув, як усе всередині різко похололо. Постать смикнулась. І раптом кинулась у бік дверей.

— Ей!

Рука сама вихопила револьвер. Едді навіть не встиг подумати, що робить. У голові залишився тільки страх. Глухий. Тваринний.

Постать вискочила в коридор. За мить унизу загуркотіли сходи. Едді кинувся слідом. Серце калатало так сильно, що майже заглушало всі інші звуки. Він бачив лише темний силует попереду. Той метнувся коридором першого поверху й зник у квартирі 101. Двері грюкнули. Едді налетів на них плечем.

— Відчепись від мене!. .

Він сам не зрозумів, кому це крикнув. Двері відчинились. Усередині було темно. І щось одразу кинулось на нього зліва. Едді закричав і натиснув на спуск. Постріл оглушив кімнату. Потім ще один. І ще. Спалахи виривали з темряви худе, перекошене тіло. Воно смикалось на підлозі, видаючи дивний задушений звук. А потім завмерло. Настала тиша. Тільки у вухах дзвеніло після пострілів.

Едді стояв нерухомо, важко дихаючи. Револьвер тремтів у руці. Він повільно глянув вниз. Тіло лежало неприродно скручене. Обличчя майже не було видно. І саме від цього ставало ще гірше. Бо мозок уперто намагався зробити його людським.

— Господи…

Усередині раптом майнула панічна думка. Треба сховати. Треба швидко сховати це. Він озирнувся й помітив старий іржавий холодильник у куті кухні. Майже машинально схопив тіло за руки й потягнув. Воно було важке. Занадто важке. Щось волочилось по підлозі з мокрим неприємним звуком. Едді ледве не закричав від огиди.

— Рухайся!…

Він смикнув сильніше, намагаючись запхати тіло в холодильник. Але саме в цю мить адреналін почав відступати. І разом із ним прийшло усвідомлення. Він щойно когось убив. По-справжньому. Не в думках. Не уві сні. Руки затремтіли так сильно, що він ледь не випустив револьвер. Шлунок різко скрутило.

— Ні… ні…

Його хитнуло. Едді затулив рот рукою й кинувся у ванну. Впав перед старим брудним унітазом і його одразу почало рвати. Його рвало так сильно, що в очах темніло. Едді сидів на підлозі, обома руками вчепившись у старий брудний унітаз, ніби боявся впасти. Шлунок скручувало болючими спазмами один за одним. Піт стікав по обличчю. Дихати ставало важко. Перед очима все ще миготіли короткі спалахи пострілів. І те тіло на кухні.

— Це був не я!… Не я це зробив!

Голос вирвався сам. Майже панічно. Він різко обернувся. У дверях стояв чоловік. Світле волосся. Втомлений погляд. Незнайомець здивовано насупився.

— Що?

— Клянуся, коли я зайшов сюди, він уже був мертвий!

— Про кого ти?..

Чоловік на секунду замовк.

— Хоча неважливо. Я Джеймс. Джеймс Сандерленд.

— Е… Едді…

Новий спазм різко скрутив шлунок, і його знову знудило.

— Едді, а хто той мрець на кухні?

— Я його не вбивав! Це не я!

— Та заспокойся. Я тобі вірю.

Едді підняв голову.

— Справді?

— Це цілком міг зробити той тип… з червоною пірамідою на голові.

— Що?

Едді розгублено кліпнув.

— Яка ще піраміда? Я бачив тут дивних людей… ну, або не зовсім людей… Але нікого такого. Я просто злякався і прибіг сюди.

Джеймс задумливо кивнув.

— Але тут теж небезпечно.

Едді нічого не відповів.

— Ти знаєш, що сталося з цим містом?

— Ні. Кажу ж, я взагалі не звідси. Просто випадково сюди потрапив.

— Випадково?

Джеймс уважно подивився на нього.

— Чи тебе щось сюди привело?

Едді на кілька секунд задумався.

— Можна сказати і так…

Джеймс кивнув.

— Гаразд. Як би там не було, нам треба забиратися звідси.

— Ти правий, — тихо сказав Едді. — Власне, я саме це й збирався зробити.

Він трохи помовчав.

— А ти?

— Я не піду, поки не закінчу своїх справ.

На мить у його голосі промайнуло щось дивне. Вперте. Майже приречене.

— Едді… будь обережний, добре?

Едді кивнув і опустив погляд.

— Так… Ти теж будь обережний.

Коли Джеймс вийшов із ванної, він ще довго сидів, вчепившись у холодний потрісканий фарфор, і намагався не думати про те, що лежить зараз на кухні. Минуло кілька хвилин, перш ніж тремтіння в руках почало слабшати. Дихання повільно вирівнювалось. Тиша в квартирі тепер уже не тиснула так сильно. Едді обережно підвівся. Ноги досі були ватяні. Він витер спітнілі долоні об шорти й кілька секунд просто стояв, дивлячись у темний дверний проріз кухні. Потім усе ж змусив себе підійти ближче. Тіло нікуди не зникло. Воно так само лежало біля старого холодильника — неприродно скручене, худе, майже ламане. Тепер, коли паніка трохи відступила, щось у побаченому починало здаватися неправильним. Не сам монстр. А вся ситуація.

— Що ти взагалі таке?. .

Голос прозвучав тихо й невпевнено. Він обережно придивився до тіла. І що довше дивився, то важче ставало зрозуміти. Воно справді було не схоже на звичайну людину. Але… Чи не здалося йому це? Після всього, що він уже тут побачив?Едді повільно опустив очі. У голові раптом промайнула страшна думка. А якщо це просто людина? Якщо він збожеволів? Якщо він щойно застрелив когось через власний страх? Від цього всередині миттєво похололо. Він різко відступив на крок.

— Ні…

Але думка вже вчепилася в нього. Бо Джеймс, Лора… та дівчина біля цвинтаря… Вони ж виглядали нормально. Звичайні люди. Так, дивні. Налякані. Але люди. А це?.. Едді знову глянув на тіло. І раптом зрозумів, що більше не хоче підходити ближче. Наче боявся побачити щось, що остаточно розкриє всю правду. Едді ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім повільно відвернувся. Дивитися на тіло ставало дедалі важче. Наче варто було затримати погляд трохи довше — і він почне бачити в ньому щось людське. А цього Едді зараз боявся найбільше. Він машинально дістав револьвер і глянув на нього. Великий. Важкий. Ще зовсім недавно зброя давала дивне відчуття впевненості. Наче тепер він нарешті може захиститися. Не бути тим, кого постійно заганяють у кут. Але після пострілів усе змінилося. Метал у руці більше не заспокоював. Тепер він ніби нагадував про те, що сталося кілька хвилин тому. Едді швидко сховав револьвер назад під светр. І в цей момент десь далеко в будівлі знову почувся скрип. Він завмер. Потім ще один звук. Наче хтось повільно пройшов коридором поверхом вище. Едді напружився, але цього разу страх уже був інший. Тепер він боявся не тільки того, що може ховатися в темряві. А й самого себе. Він ковтнув і повільно вийшов у коридор квартири. Повітря тут було холодніше. Сирість просочувала стіни. Десь капала вода. Звичайні звуки. Але тепер кожен із них здавався підозрілим. Едді повільно рушив до виходу. Йому раптом дуже захотілося вибратися з цієї квартири. З цього поверху. Можливо, навіть із самого комплексу. Але біля дверей він несподівано зупинився. У голові знову спливли слова Лори. «Ти так реагуєш, ніби це місто спеціально тебе лякає.» Едді насупився. А що, якщо вона помилялась? Що, якщо це місто й справді бачить його? Не так, як інших. Наче щось тут уже давно чекало саме на нього. Від цієї думки стало не по собі.

Едді повільно вийшов із квартири 101 і обережно причинив за собою двері. Наче боявся, що те всередині раптом знову ворухнеться. Коридор був порожній. Але тепер тиша тут уже не здавалася мертвою. Вона ніби слухала. Едді повільно рушив до сходів. І раптом помітив дещо дивне. На стіні біля поштових скриньок хтось колись повісив велике дзеркало. Старе, мутне, вкрите темними плямами часу. Проходячи повз, він машинально кинув у нього погляд. І одразу завмер. Відображення коридору було порожнім. Самого Едді там не було. Серце різко провалилося кудись униз. Він ступив назад. І в ту ж секунду відображення з’явилося знову. Нормальне. Переляканий товстий хлопець у брудному светрі. Едді ще кілька секунд дивився на себе, важко дихаючи. Потім різко відвернувся.

— Ні… Ні, зі мною все нормально…

Але навіть для самого себе це прозвучало жалюгідно. Він швидко рушив далі. Сходи вниз потонули в густій напівтемряві. І що нижче він спускався, то сильніше починав відчувати дивний запах. Сирість. Іржа. І ще щось. Ледь знайоме. А потім раптом зрозумів. Запах шкільної роздягальні після уроків фізкультури. Вогке повітря. Чужий сміх. Погляди. Щось усередині неприємно стиснулося. Він різко пришвидшив крок. І саме тоді десь унизу почувся тихий сміх. Одразу кілька голосів. Ніби хтось уже чекав на нього біля сходів. Едді завмер на сходах. Сміх унизу швидко стих. Наче його й не було. Тільки серце продовжувало важко стукати десь у горлі. Він кілька секунд стояв нерухомо, вдивляючись у темряву першого поверху. Нічого. Порожній коридор. Старі лампи. Тіні вздовж стін. Едді повільно видихнув і спустився нижче. Біля сходів лежала перекинута шафа для газет і рекламних листівок. Більшість паперів давно розмокли й злиплися в брудну сіру масу. Але один аркуш чомусь виглядав майже новим. Едді машинально нахилився й підняв його. Це була стара газетна вирізка. Пожовкла фотографія. Натовп людей біля озера. Поліція. Ноші, накриті тканиною. Заголовок був частково стертий вологою, але кілька слів ще можна було розібрати:

«…зникнення дітей…»

«…Толука…»

«…тіла так і не знайдено…»

Едді відчув неприємний холод усередині. Він перегорнув аркуш. На звороті хтось ручкою написав лише одне речення:

«Місто пам’ятає всіх. »

Едді відчув, як по спині пробіг легкий холодок. Він різко закрив журнал.

— Хворі психи…

Але папір усе одно не викинув. Склав його й машинально засунув у кишеню. Поряд на стіні висів старий стенд із оголошеннями мешканців. Більшість аркушів давно зітліли. Та один плакат ще тримався. На ньому була реклама якогось місцевого свята біля озера Толука. Усміхнені люди. Повітряні кульки. Діти. Але волога роз’їла обличчя. Тепер усі вони виглядали так, ніби плавляться. Едді швидко відвернувся. Усе це місто було неправильним. Наче після того, як звідси пішли люди, тут залишилось щось, чого вже неможливо позбутися. Він уже хотів рушити далі, коли раптом помітив ще дещо. Унизу, біля виходу з комплексу, на дверях висів старий туристичний постер.

«Сайлент Хілл — місце, де ви знайдете спокій. »

Частина плаката обгоріла. І через темні плями усмішка намальованої жінки виглядала моторошно живою. Едді затримав погляд лише на секунду. А потім йому раптом здалося, що намальовані очі дивляться прямо на нього. Едді завмер. Щось у цих очах було неправильне. Надто знайоме. Він насупився й мимоволі зробив крок ближче до плаката. Обгорілий папір тихо ворухнувся від протягу. І в ту ж мить у голові щось різко смикнулося. Наче старий спогад, який роками лежав десь дуже глибоко, раптом вирвали назовні силою. Ці очі. Він уже бачив їх колись. Не тут. Зовсім в іншому місці.

Тепле світло. Шум дешевого кафе. Чийсь сміх за сусіднім столиком. І вона. Дівчина, на яку він тоді не міг нормально навіть дивитися. Бо варто було зустрітися з нею поглядом — і всередині все починало стискатись. Вона усміхалась йому. Спочатку. А потім… Картина різко смикнулась. Уже інші голоси. Гучніші. Чийсь короткий смішок. Її обличчя, яке раптом змінилось. Ніяковість. Жалість. І цей погляд. Наче вона тільки в ту мить по-справжньому його побачила. Едді різко відвернувся від плаката. Усередині все неприємно скрутилося.

— Ні…

Він важко вдихнув, намагаючись відігнати спогад. Але найгірше було інше. Це обличчя на плакаті не просто нагадало її. На секунду йому здалося, що це й була вона. Неможливо. Едді повільно підняв очі назад на постер. Тепер там знову була просто намальована жінка. Чужа. Але холод усередині вже не зникав. Бо в голові раптом з’явилась інша думка. Звідки це місто могло знати про неї? Едді ще кілька секунд стояв перед плакатом, не зводячи погляду. Усередині повільно наростав липкий неспокій. Це вже не могло бути випадковістю. Басейн. Сміх. Дзеркала. Ті погляди у вікнах. І тепер це. Місто ніби постійно торкалося чогось особистого. Того, про що ніхто не мав знати. Едді повільно ковтнув. І раптом у голові виникла дивна думка. А що, якщо воно не просто лякає його? Що, якщо воно придивляється? Вивчає. Наче обережно копається всередині нього, перевіряючи реакцію. Що його злить. Що лякає. Що болить найбільше. Від цієї думки по шкірі пробіг холод. Едді машинально озирнувся. Порожній коридор. Але тепер Едді ніяк не міг позбутися відчуття, що це місце уважно за ним стежить.

— Чого вам від мене треба?. .

Голос прозвучав тихо й глухо. Ніхто не відповів. Тільки десь угорі знову тихо скрипнула підлога. Едді насупився. І раптом відчув дещо ще. Місто не просто тиснуло на нього. Воно ніби чекало. Наче хотіло побачити, що він зробить далі. І від цього ставало по-справжньому моторошно. Бо десь усередині вже народжувалося відчуття, яке лякало його значно більше за темряву чи монстрів. Едді повільно рушив до виходу з комплексу. Кроки лунали глухо й неприродно голосно. Здавалося, будівля ще довго буде пам’ятати звук пострілів. Біля дверей він мимоволі озирнувся назад. Темний коридор тягнувся вглиб комплексу, гублячись у тінях і сирості. І на секунду Едді раптом відчув дивне бажання повернутися. Наче там, у темряві, лишилось щось важливе. Щось, що стосувалося тільки його. Він одразу прогнав цю думку.

— Чортове місце…

Старі двері важко скрипнули, коли він вийшов надвір. Туман став густішим. Вологе повітря одразу вдарило в обличчя. Едді повільно спустився сходами у двір. Порожній басейн тепер виглядав звичайно. Просто стара бетонна яма. Але він усе одно старався туди не дивитися. Десь далеко, за туманом, протяжно завила сирена. Звук був глухий і неприродно далекий. Едді завмер. Сирена поступово наростала, проходячи крізь усе місто, ніби повільна хвиля. І разом із нею щось почало змінюватися. Світло. Повітря. Сам туман ніби потемнів. Едді озирнувся навколо. У вікнах комплексу раптом почали зникати слабкі відблиски світла. Один за одним. Наче будівля повільно занурювалась у щось глибше й темніше.

— Що за?. .

Десь усередині «Вудсайду» почувся далекий металевий гуркіт. А потім ще один. Наче величезні механізми почали рухатися десь за стінами. Едді відчув, як усередині знову наростає паніка. Місто ніби переставало прикидатися порожнім. І тепер починало показувати щось інше. Звук сирени звучав над містом довго. Монотонно. Наче попередження. Едді стояв посеред двору й відчував, як усередині повільно наростає паніка. Щось було не так. Не просто страшно. Саме неправильно. Повітря ставало важчим із кожною секундою. Туман темнів просто на очах. А тоді десь угорі щось різко загуркотіло. Едді здригнувся й підняв голову. Фасад «Вудсайду» ніби почав змінюватися. Стара фарба темнішала. Стіни вкривалися плямами іржі. Деякі вікна раптом стали абсолютно чорними, наче за ними більше не було кімнат. Сирена замовкла. І в ту ж мить місто накрила темрява. Не ніч. Щось інше. Едді різко озирнувся. Басейн позаду тепер був повний густої чорної води. У її глибинах щось ворушилось. Він відступив. І почув звук металу. Скрегіт. Десь зовсім близько. Із туману повільно почали проступати постаті. Худі. Ламані. Вони рухались неприродно, ніби їхні тіла були зібрані неправильно. Едді відчув, як у грудях все стиснулося. Один із монстрів раптом різко сіпнувся в його бік.

— Ні!

Постріл гримнув над двором. Потім ще один. І ще. Едді почав задкувати, стріляючи майже навмання. Гільзи дзвеніли по мокрому бетону. Монстри падали. Але десь у тумані вже рухались інші. Їх ставало більше. Значно більше. Він кинувся до дверей комплексу. Коридори всередині тепер виглядали зовсім інакше. Стіни вкрилися брудними металевими решітками. Стеля місцями блищала від густої темної вологи, що повільно стікала вниз по стінах. А за стінами постійно щось гуркотіло й скреготало. Наче весь будинок перетворився на один величезний механізм.

Едді біг майже навмання. Іноді стріляв у темряву. Іноді просто ховався в кімнатах, затискаючи рот рукою, поки щось важке проходило зовсім поруч у коридорі. Час тут ніби зупинився. Він уже не розумів, скільки минуло хвилин. Чи годин. Лише сирість. Темрява. Скрегіт металу. І постійне відчуття, що місто тепер бачить його наскрізь. А потім сирена пролунала знову. Так само раптово. Монстри завмерли. Темрява почала відступати. Іржа на стінах повільно зникала. Металевий гуркіт стихав десь у глибині будівлі. Едді сидів на підлозі в якійсь квартирі, важко дихаючи й стискаючи револьвер мокрими руками. А за вікном уже знову був звичайний туманний Сайлент Хілл. Тихий. Порожній. Наче нічого й не сталося. Едді повільно підійшов до вікна. Надворі була ніч. Але тепер він уже розумів. У цьому місті існувала не просто ніч. І не просто темрява. Наче Сайлент Хілл мав інший бік. Глибший. Наче під усією цією іржею, туманом і руїнами ховалося щось старе, темне і голодне. І сирена була межею. Після неї місто ставало чимось іншим. Місто ніби засинало й прокидалося. І коли прокидалося — випускало назовні щось таке, чого не повинно існувати. Едді мимоволі стиснув револьвер сильніше. Бо тепер знав ще одну страшну річ. Це повернеться знову.  Але зараз місто ніби знову затихло. Темрява відступила. Скрегіт металу зник. І Сайлент Хілл знову став схожий на покинуте туманне місто. Едді повільно глянув у вікно. Небо зовні посвітлішало. Темно-сіре. Брудне. Але вже не чорне. І тільки тепер до нього почало доходити. Тут не було нормального дня і ночі. Була темрява. А після неї — щось схоже на день. Наче місто переживало короткий напад божевілля, а потім знову вдавало спокій. День ночі. Перерва. Час, коли можна перевести подих перед тим, як усе почнеться знову.

Едді відвернувся від вікна. Його погляд випадково впав на старий плакат, пришпилений до стіни біля дверей. Папір давно пожовтів по краях. На ньому усміхнений чоловік у діловому костюмі тиснув руку самому собі. Поруч стояв похмурий, неголений невдаха. Внизу великими літерами було написано:

«Кожен новий день — це шанс стати кращим.»

Едді дивився на плакат кілька секунд. Потім криво посміхнувся.

— Авжеж…

Чомусь саме зараз ці слова здалися йому особливо безглуздими. І раптом Едді відчув, наскільки сильно втомився. Це навалилося на нього не одразу. Просто в якийсь момент ноги стали важкими. Думки — повільними. А очі почало різати від бажання просто заплющити їх хоча б на кілька хвилин. За останній час він пережив забагато. Постріли. Монстри. Сирена. Ці кляті спогади. І місто, яке ніби постійно лізло йому в голову. Едді важко видихнув і вийшов із будівлі. Вулиці знову були тихими. Лише туман повільно плив між будинками. Він сам не пам’ятав, як дістався Нілі-стріт. Йшов майже машинально, час від часу нервово озираючись на кожен звук. Аж поки не помітив стару крамницю одягу. Вивіска над входом ще трималась: «Модний салон». Одне з вікон було розбите. Едді обережно зазирнув усередину. Тиша. Манекени в пилюці. Старий одяг на підлозі. Нічого живого. Він повільно зайшов у магазин. Тут пахло тканиною, сирістю й старим деревом. Дивно нормальний запах після всього, що він сьогодні пережив. На одному зі столів серед пилу стояла невелика рекламна фігурка з вітрини. Гладке пластмасове обличчя. Круглі щоки. Коротке темне волосся. Едді мимоволі затримав на ній погляд. Було щось знайоме в цих рисах. Наче хтось намагався зліпити його самого по пам’яті, а потім покинув тут збирати пил. Дивне відчуття тривало лише мить. Едді втомлено потер очі й рушив далі. За прилавком виявились двері в маленьке підсобне приміщення. Тісне. Захаращене коробками. Але в кутку стояв старий продавлений диван. Едді кілька секунд просто дивився на нього. І в цю мить той диван виглядав мало не найкращою річчю в усьому місті. Він важко сів, поклав револьвер поруч і сперся головою на стіну. Лише на хвилину. Просто перепочити. Але очі закрилися самі. І вже за кілька секунд Едді провалився в важкий і тривожний сон.