Те, що він носив у собі

Будильник задзвонив о 7:12. Не кругле число — він ніколи не виставляв рівно. Едді кілька секунд лежав, дивлячись у стелю. Сон остаточно не відпускав, думки ще ліниво плуталися в голові. Погляд безцільно ковзнув по потрісканій штукатурці й зупинився на старій плямі від протікання. Вона нагадувала хмару: щоразу в ній можна було побачити щось інше. Він перевернувся на бік. У квартирі було тихо. Настільки, що будь-який звук здавався зайвим.

Десь на кухні тихо гудів старий холодильник. Звідти ж тягнуло запахом холодної піци й кетчупу. Едді навіть не дивився в той бік — він і так пам’ятав порожню коробку на столі, зім’ятий чек і недопиту банку газованої води. На те, щоб змусити себе встати, пішло кілька хвилин. Нарешті Едді піднявся й повільно поплентався до холодильника, ніби навіть ця проста дія вимагала від нього надто багато зусиль. Світло всередині спалахнуло занадто яскраво, і він на мить примружився. Усередині майже нічого не було: сосиски, майонез, кетчуп, кілька шматків білого хліба та дві банки дешевого пива. Звичайний набір людини, якій давно байдуже, що їсти.

Він їв стоячи. Телевізор працював фоном. Ведучий новин говорив про щось серйозне, але слова зливалися в однорідний гул. Едді машинально глянув на своє відображення у вікні. Сонне обличчя. Трохи опухлі щоки. Звичайні очі. Нічого особливого.

«Зі мною все нормально», — подумав він.

Наче повторював це вже багато разів. Він вимкнув телевізор, але гул ще кілька секунд стояв у вухах. Потім — тиша. Едді помив руки, витер їх об рушник, який давно пора було випрати. Постояв у коридорі, натягуючи куртку. Ключі дзенькнули в долоні. Сходова клітка пахла пилом і чиїмось сніданком. Десь грюкнули двері. Він спустився повільно, не дивлячись у вікно між поверхами. Надворі було прохолодно. На зупинці стояло кілька людей. Двоє підлітків голосно сміялися, дивлячись у телефон. Один із них на секунду підняв очі, ковзнув поглядом по Едді — і знову засміявся. Едді не дивився у їхній бік. Він дивився на тріщину в асфальті. Сміх був знайомим звуком.

…Роздягальня. Запах поту і дешевого дезодоранту. Хтось стукає по металевій шафці.

— Гей, обережно, не роздуши її!

Голос лунає занадто голосно. Сміх. Чиясь рука штовхає його в плече. Едді моргнув. Автобус під’їхав. Він сів ближче до вікна. Скло було холодним, коли він притулився до нього скронею. За вікном пропливали однакові будинки, парковки, магазини зі знижками. Місто не було ворожим до нього. Воно просто не помічало його. У супермаркеті пахло випічкою і миючими засобами. Едді повільно котив візок між рядами. Він завжди брав більше, ніж потрібно. Повний холодильник заспокоював. Біля полиці з кормом для тварин стояла жінка з маленькою собакою на повідку. Пес нервово нюхав повітря. Коли Едді проходив повз, собака тихо загарчала. Жінка усміхнулась — ввічливо, але з напруженням.

— Вибачте, вона іноді так реагує.

— Нічого, — швидко сказав він.

Собака дивилась на нього. Маленькі чорні очі.

…Шкільний двір.

Хтось тримає за нашийник великого пса.

— Обережно, він чує запах страху!

Сміх. Пес гавкає, ривком тягнеться вперед. Едді відступає. Спотикається. Падає на спину. Асфальт холодний. Сміх гучніший. Він кліпнув очима. Пес у супермаркеті вже відвернувся. Едді поклав у візок заморожену піцу. Руки трохи тремтіли, але він списав це на холод.

Опівдні він зайшов у невелике кафе. Замовив бургер. Сів у кутку. Там було безпечніше. За сусіднім столиком двоє хлопців у робочій формі щось обговорювали. Один кинув швидкий погляд на Едді. Потім нахилився до друга і щось прошепотів. Другий пирхнув. Едді дивився на кетчуп, що повільно витікав на тарілку.

«Вони не про тебе», — сказав він собі.

Він часто це повторював.

— Гей, ти ж учився в Норт-Веллі, так? — раптом пролунав голос.

Едді підняв очі. Один із хлопців дивився прямо на нього.

— Е-е… так.

— Я теж. Ти… Едді, здається?

Він кивнув. Пауза затягнулась на пів секунди довше, ніж треба.

— Ага. Пам’ятаю.

Посмішка. Та сама посмішка. Звичайна для будь-кого іншого. Але Едді щоразу бачив у ній приховану насмішку.

— Ну… бережи себе.

Вони знову повернулися до своєї розмови. Едді не доїв бургер.

…Коридор школи.

— Едді, почекай!

Він обертається.

— Ти в спортзал ідеш? Чи в буфет?

Сміх. Він швидко вийшов із кафе. Вдома він довго стояв перед дзеркалом у ванній. Світло тут було жовтим, м’яким. Воно трохи згладжувало контури.

— Я нічого не зробив, — тихо сказав він.

Відображення не сперечалося. Він спробував усміхнутися. Вийшло неприродно. Усмішка розтягнулася і зникла. На кухні задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Він не відповів. Сидячи на дивані, він дивився у вимкнений телевізор. За вікном хтось вигулював собаку. Ланцюжок дзенькнув. Собака загавкала. Едді напружився. Гавкіт був різким, пронизливим. Від нього всередині неприємно стиснулося.

«Перестань», — подумав він.

Собака гавкнула ще раз. Він підвівся і підійшов до вікна. Пес дивився вгору, в його бік. Господар щось сказав і потягнув повідець. Вони пішли. Тиша повернулася. Едді стояв біля вікна довше, ніж потрібно. У голові крутилась одна й та сама думка — не оформлена, не чітка, просто відчуття: щось назріває. Але поки що нічого не вибивалося із звичного порядку. І якби хтось запитав, він би сказав, що з ним усе як завжди. Він і сам намагався в це вірити.