Глава 5 Частина 3

   Тяжко дихаючи, Едгар мчав через двір. Рюкзак, недбало накинутий на плече, тихенько гримів своїм змістом. Та в хлопця не було часу надіти його як слід: він спішив до Емз. Страх і тривожні думки підганяли його вперед. Він здогадувався, що сталося з подругою.

   Хлопець зупинився біля калітки. Вона була привідчиненою, що свідчило про те, що через неї нещодавно виходили. Обережно штовхнувши її, Едгар шмигнув за двір.

   Тільки но залізні двері залишилися позаду, хлопець прийнявся шукати Емз. Та знайти її було не складно: вона сиділа на лавочці під огорожею, зігнувшись ледь не навпіл і обхопивши руками живіт. Обережно, немов боячись злякнути Емз, Едгар обережно підійшов до подруги.

— Емз?

   Почувши своє ім’я, дівчина різко підняла голову. В її очах блиснула досада.

— Що ти тут робиш? — прохрипіла вона — Я казала залишити мене наодинці!

— А ти впевнена, що змогла б залишитися одна? — спокійно спитав Едгар, присівши навпочіпки перед дівчиною.

— Змогла б! — вдаючи впевненість, рявкнула та — Зі мною все нормально!

— Ну так, я бачу — хмикнув той, пильно обдивляючись подругу — В тебе болить живіт?

— А ти сліпий? — прошипіла та крізь зуби у відповідь.

Та Едгар пропустив різкість Емз крізь вуха.

— Коли ти останній раз їла?

Емз напружило це питання.

— Яка тобі різниця? — прохрипіла вона.

— Велика — буркнув Едгар — Коли ти останній раз їла?

— Сьогодні вранці — пробуркотіла Емз, відвівши погляд.

Едгар лиш фиркнув у відповідь.

— Брешеш.

І тут Емз не витримала.

— Та чого ти до мене причепився?! — крикнула вона, різко піднявшись — Що тобі знову від мене треба?!

Едгар теж піднявся. Йому вже слабо вдавалося стримувати емоції.

— Я до тебе причепився? А нічого той факт, що ти тут ледь не вмираєш?! Я допомогти намагаюся, та тобі, дивлюсь, легше і далі впиратися, ніж прийняти допомогу і закінчити свої муки!

Емз вже відкрила рота, збираючись відповісти, та знов схопилася за живіт і впала на лавку.

— Ну і як же ти збираєшся мені допомогти? — прохрипіла вона, дивлячись на Едгара злими, та безпомічними, пустими очима.

Цей погляд змусив Едгара трохи зм’якшитися. Швидко відкривши рюкзак, він дістав звідти невеличкий пакетик, наповнений зефіром. 

— Ось — він простягнув його Емз — З’їж.

Та дівчина не прийняла подарунок. Вона подивилася на Едгара так, немов бачила перед собою дракона.

— Ти ідіот? Як ти збираєшся лікувати хворий живіт зефіром?!

— Головне, що він їстівний. Треба ж хоч чимось заповнити твій нещасний шлунок, який голодує… десь з позавчорашнього вечора, я правий?

— Ти ще і слідкуєш за мною?! — ошкірилася Емз.

— Ну так, мені ж робити нічого — хмикнув Едгар — Знаєш, помітити те, як ти весь час жадібно дивишся на їжу та нічого не береш не складно.

Емз не відповіла на це. Вона лише зітхнула, і, скукожившись від болю ще сильніше, слабо пробурмотіла:

— Я не буду їсти зефір. Я не люблю його.

— З яких таких пір ти не любиш зефір? — здивувався Едгар.

— Я тобі казала, що вже давно не люблю солодке.

— Але ти казала мені лише за шоколад!

— Тоді кажу тобі зараз: я не люблю солодке.

   З кожним своїм словом Емз все слабшала й слабшала. Далі сперечатися з дівчиною Едгар не став. Він не бачив сенсу щось доводити їй: лише марно витратить її сили. Все одно він був впевнений, що Емз не припинила любити солодке, а лиш намагається нав’язати це самій собі.

— З’їж уже, прошу тебе — зітхнув хлопець.

   На щастя, Емз не стала супротивлятися. Вона все таки прийняла пакет, і з демонстративною неохочістю поклала зефірку собі до рота. Та невдовзі від тієї неохочості не залишилось і сліду: кожну наступну солодощ дівчина ковтала ледь не цілком.

— Не поспішай — застерігав подругу Едгар, з полегшенням спостерігаючи за нею — А то гірше собі зробиш.

   Нарешті, з усіма шістьма зефірками було закінчено. І хоч Емз була рада, що нарешті поїла, та її очі були повні злості і провини.

— Задоволений? — зі злобою прошипіла вона.

— Якщо тільки тобі стало легше — зітхнув Едгар.

   А Емз, схоже, і справді стало краще: голос її звучав вже не так сипло. І хоча дівчина все ще виглядала ослаблою, вона, нарешті, змогла розігнутися, і тепер сиділа, обіпершись на спинку лавки, склавши ногу на ногу, а руки — на грудях.

   Едгар мовчки простягнув дівчині свою бутилку з водою. Емз так само мовчки взяла її, і, протерши рукою горлечко, зробила пару ковтків.

— А тепер пояснюйся мені, Емз — мовив Едгар, коли дівчина закінчила з водою — Що відбувається між тобою і їжею? 

— Мені здавалося, що така спостережлива людина як ти, вже повинна була все зрозуміти — їдко відповіла та.

— Але я досі не можу зрозуміти що з тобою — пробурмотів Едгар — Якщо тільки ти не голодуєш спеціально, щоб похудати там…

   Емз вмить стало ніяково, і Едгар чудово помітив це.

— Емз… Ти що, серйозно… намагаєшся похудати?

— Так, намагаюся, і на те є причини! — різко мовила вона, відвернувшись.

— Які причини?! — вибухнув Едгар — Ти бачила себе?! Твої випираючі кістки ніяк не можна назвати “причиною”!

— Ти просто не розумієш — лиш ніяково буркнула Емз.

— Я, якраз-таки, все розумію! — не заспокоювався Едгар — Розумію, що в тебе з’явилися якісь недоречні комплекси! Єдине, що мені не зрозуміло – це те, звідки і коли вони з’явилися.

— Я завжди вважала що моя зовнішність недостатньо гарна, Едгаре — тихо відповіла Емз — Просто раніше мені не вистачало сили волі виправити себе.

— Але тобі нічого “виправляти”! Ми любили тебе не за зовнішність, а за те, яка ти є! Для нас ти була ідеальною! — гаряче вигукнув Едгар, і понизивши голос, додав — А особливо для мене…

Схоже, Емз не почула останні слова, а якщо й почула, то не подала виду. 

— Ти ж розумієш, що не переконаєш мене? — хмикнула вона.

— Розумію — кивнув Едгар — Але голодувати я тобі більше не дам, повір мені.

— Цікаво як — саркастично прищурилася Емз — З ложечки мене годувати будеш?

— Якщо доведеться, то буде і так — погрозливо промовив Едгар.

   Емз лише цикнула у відповідь. Ненадовго повисла мовчанка. Та ця мовчанка була не тяжкою: вона дала друзям час трохи заспокоїтися. Час видихнути, і припинити сердитися один на одного. І першою її перервала Емз:

— Слухай… Цей зефір… Звідки він в тебе? І чому ти просто ховав його в себе в рюкзаку? По-моєму, його б було чудово їсти з чаєм.

— Ну, цей зефір насправді був для тебе — ніяково пробурмотів Едгар.

— Для мене? — здивувалася Емз.

Едгар кивнув.

— Просто… мені було справді соромно за те, що я образив тебе. Я пам’ятаю, що ти обожнювала зефір в молодших класах, тож коли ми були в магазині, я купив його для тебе в знак вибачення.

Едгар винувато подивився прям в очі Емз.

— Пробач мені, Емз. Я не хотів, щоб ти подумала, що я використовував тебе тільки як джерело інформації. Просто… я побачив що ви з Бібі посварилися, і захотів дізнатися причину. Але це не означає, що це було єдиним приводом розмовляти з тобою. Мені справді подобалося проводити з тобою час, бо я дуже скучив. Сподіваюся, ти зрозумієш мене.

   Деякий час Емз мовчки дивилася на Едгара. Її емоції було складно зрозуміти, та хлопцю здавалося, що вона не вибачить його. Але він помилився.

— Я розумію — зітхнула Емз, ніяково опустивши голову — Я вже зрозуміла, що не мусила ображатися. Я не повинна була сердиться на те, що ти просто турбуєшся за Бібі, та по зрозумілих причинах не можеш поговорити з нею. Я не повинна була вести себе, як егоїстка.

— То ти вибачаєш мене? — з надією спитав Едгар.

— Так, так, вибачаю — пробурмотіла Емз, навіть не повертаючись — Тільки годі вже. Пішли до інших. А то зараз вони побачать, що нас довго немає, і всі сюди позбігаються. А мені ще цього не вистачало.

   Не чекаючи відповіді, Емз обережно встала, і трохи похитуючись, зайшла у двір. Едгар, трохи розгублений, дивився їй в слід. Що це було? Емз признала себе винуватою? Чи то був сарказм? І чи можна це справді вважати за те, що вони помирилися?

   Едгар зітхнув, розуміючи, що відповідь на ці питання дасть лише час. Тож він вирушив вслід за дівчиною.

***

   Обережно ступаючи біч-о-біч з Емз, Едгар з блаженством розглядав місяць, що сяяв високо в небі, періодично ховаючись за чорними тучами.

— Ти впевнена, що пам’ятаєш дорогу? — спитав він в дівчини, не відводячи від місяця очей.

— Ні — почувся поряд тихий голос — Але ти, я впевнена, пам’ятаєш.

   Все ж таки відірвавшись від нічного красеня, Едгар повернув голову. Емз впевненою, гордою ходою йшла поряд. Тускні промінчики падали на дівчину, поблискуючи в її прекрасних очах і на оголених, тонких плечах.

Не стримавшись, Едгар поневолі усміхнувся.

— Ти права — тихо мовив він — Я чудово запам’ятовую дивовижні й красиві місця.

   Друзі вийшли на наступну вуличку. Хаотичне розташування домівок і заплутані стежинки стелися перед ними. Як і тоді, коли компанія тільки зібралася на цей холм. Отже, вони ось-ось дістануться кінця містечка. 

   Хоч тут було легко заблукати, та Едгар не міг слідкувати за дорогою. Бо тепер, коли густі дерева залишилися позаду, місяць світив настільки яскраво, наскільки міг. А з ним світилася й Емз, блищало її пишне волосся, обережне личко, і граціозна, та змучена фігура. “Немов у занепавшего ангела” — поневолі вспливло в голові.

— За дорогою слідкуй — буркнула Емз, відчувши на собі зачарований погляд.

— Я слідкую — спокійно відповів Едгар — Просто перевіряю, щоб тобі раптом не стало погано.

— Припини — лиш насупилася дівчина.

   Едгар відвернувся, слідуючи пораді Емз. Насправді, перевіряти було нічого: і по голосу, і по ході було зрозуміло, що Емз почуває себе доволі таки непогано. На щастя, дівчина окрім зефіру все-таки з’їла трохи печива з чаєм, коли вони повернулися. Хоча Едгар був радий, та він встривожився за те, щоб їй не стало гірше від різкого насичення. Але все обійшлося.

   Едгар і Емз ще деякий час сиділи з іншими, та згодом дівчині набридло і вона відпросилася піти до табору. А з нею і Едгар — йому вже хотілося скоріше дістатися свого намету. Хоча насправді головною причиною було дещо інше. Едгар і сам не знав що саме — йому просто дуже хотілося пройтися з Емз. Мабуть, щоб впевнитися, що вона справді вибачила його. Та Емз більше не виглядає ображеною чи злою. Якщо тільки якоюсь… встривоженою…

   Із роздумів хлопця вивев поштовх в плече. Він повернувся до Емз:

— Дивись — кивнула вона.

   Едгар прищурився, уважно дивлячись туди, куди показала дівчина. Там була домівка. Схована за заростями домівка із подряпаними стінами і заіржавілою калікою. Едгар одразу впізнав її: та сама, яку їм показував Фенг. Отже, залишилося ще трошки.

   Через пару хвилин ходьби і поворотів друзі зупинилися. Тут земля під їхніми ногами різко йшла вниз. Це був схил: не пологий, і не крутий, щось середнє. Вдалечі чітко виднілися чорні силуети дерев вже рідного друзям лісу, та найцікавіше було у підніжжя. Там простягалося пухнастою, срібною від світла місяця ковдрою колоскове поле.

   Погляд Емз затримався внизу лиш на декілька митей. Трохи постоявши, вона шмигнула повз Едгара, і направилася до єдиної протоптаної доріжки, що вела вниз. Рухи дівчини стали різкими, немов вона раптом зрозуміла, що кудись запізнюється.

— Спокійніше! — гукнув Едгар їй услід, та Емз, здається, і не почула. Тож хлопцю довелося наздоганяти її, паралельно роздратовано зітхаючи від того, що йому не дали роздивитися всю красу внизу.

   Спустилися друзі швидко, не дивлячись на те, що схил був немаленьким. Хоча декілька разів вони ледь не впали і не покатилися вниз кубарем, дібралися вони цілими. Зате тут, внизу, можна було роздивитися вблизь всю красу колоскового поля.

   Друзі підійшли поближче. Едгар не зміг стримати завороженого охкання: ввечері поле виглядало зовсім не так, як удень. Тепер воно не було просто купою посаджених рослин. Під світлом місяця кожний колосочок в цій величезній родині відчувався живим. Немов кожен з них шепотів про щось своє, колихаючись від легенького, нічного вітру. А разом, вони створювали одню величезну мантію, під якою так хотілося сховатися і послухати їхні розмови…

   Емз, схоже, розділяла це блаженство з хлопцем. Обережно, немов боячись завадити перемові рослин, вона підійшла до них в саму близь. І, повільно простягнувши руку, торкнулася пальцями їхніх верхівок. Волосся дівчини коливалося на вітру в такт колоскам. Едгар подумав, що такий естетичний момент Бастер захотів би засняти на свою камеру.

   Друзі, мабуть, стояли так доволі довго. Мовчки, і навіть не дивлячись один на одного: лиш любовалися вечірньою красою. Та ніщо не може тривати вічно.

— Дивна ти щось — тихо мовив Едгар, ступивши до Емз трохи ближче.

— Чого це? — дівчина опустила руку і повернулася до хлопця.

— Тебе ніколи не вабила краса природи — відповів той — Інтернет завжди був для тебе цікавішим.

Емз з деяким сумом прикрила очі.

— Тут його нема — буркнула Емз — Та і останнім часом в мене взагалі нема ніякого бажання з’являтися там.

— Ого — зітхнув Едгар — А чого так?

— Не важливо. 

   Емз хитнула головою, показуючи, що не хоче говорити на цю тему. В її очах мелькнуло щось схоже на тривогу. Цікаво. Едгар і подумати не міг, що Емз може відчувати щось таке до місця, що, мабуть, стало невід’ємною частиною її життя. Хотілося би хлопцю дізнатися чому, та Емз не була налаштована на розмову.

— Ідем — лиш буркнула вона.

   Друзі прийнялася обходити поле. Едгар дістав ліхтарик: чорні тучі почали ховати місяць, роблячи таким же чорним все навкруги. Хлопець знов почав думати про Емз. І про Бібі. Якщо вже Емз признала, що не мусила сердитися на те, що він “хвилювався” за Бібі, то… чи захоче вона щось розповісти йому про це? Та він спробував відігнати ці думки. Знову він за своє! Емз тільки припинила ображатися на нього, а він знову хоче повернутися до цього. Ні, Емз сама все розповість тоді, коли захоче. Всьому свій час.

   Та дівчина немов підслухала думки Едгара. Трохи повагавшись, вона тихо мовила:

— Слухай… Мені от просто цікаво, чому ти так різко змінив своє відношення до Бібі? Ну, типу… ти її терпіти не міг, і зрозуміло чому, а тут почав цікавитися що з нею…

— А… — Едгару стало не по собі від цього питання — Ну, просто… сталось дещо, що змусило мене згадати, що Бібі може бути не тільки істеричною хуліганкою. Згадати, якою вона було до п’ятого класу.

   Емз повернула голову до Едгара. В її очах блиснула деяка зацікавленість.

— І після цього я немов прозрів. Те, як вона себе вела і веде зараз мені більше не байдуже. Я зрозумів, а точніше згадав, що вона так веде себе не просто так. Але що є причиною не знає ніхто з нас, бо ми так і не змогли це вияснити. Тож я хочу спробувати зробити це зараз. І… я подумав: хто зможе допомогти мені більше, ніж людина, яка дуже добре знає Бібі? Наприклад, її краща подруга.

   Емз розсіяно відвернулася.

— Сумніваюся, що я можу тобі чимось допомогти.

— Це ще чому?

— Ну… Що саме ти хочеш від мене почути?

— Щось, що може бути пов’язаним зі зміною Бібі. Ваша сварка, наприклад.

— Знову ти за сварку — незадоволено буркнула Емз — З чого ти взяв, що вона пов’язана з цим? 

— Ти ж сама казала мені, що цей ваш конфлікт почався з п’ятого класу і пов’язаний з Бібі.

— Так, казала, але він не є причиною такої її зміни. Навпаки, конфлікт стався через неї.

— Он як — розчаровано буркнув Едгар — Але… невже ти більше не знаєш нічого такого, що могло б бути хоч якось пов’язано з тим інцидентом?

— Ну а звідки я можу знати? — Емз почала дратуватися.

   Едгар з силою зжав в руці ліхтарик.

 — Звідси, що ти краща подруга Бібі! — стримуючи наростаючу злість, мовив він — Невже вона зовсім не довіряла тобі?   

— Як бачиш, не довіряла — прошипіла Емз.

   Після цих слів Емз пришвидшила крок і обігнала Едгара. Хлопець зітхнув.

— Мда. А мені то здавалося, що ви були достатньо близькими, щоб знати одна одну добре — процідив він.

— Не тобі нас судити — не повертаючись огризнулася Емз — Навіть якщо я і нікудишня подруга. Ти не знаєш всього, що було між мною і Бібі.

— То розкажи! — гукнув до неї хлопець.

   Емз зупинилася настільки різко, що Едгар виронив ліхтарик. Він нахилився за ним.

— Розказати? — почув він розсіяне бурмотіння.

   Піднявшись, Едгар зустрівся очима з очами Емз. В них холодною кригою блистіли подив, невпевненість і страх. Хлопець не зрозумів, що викликало таку реакцію, та вирішив не відступати:

— Так. Розкажи, щоб я вже розумів хоч щось. Мені набридло що ви вдвох ховаєтесь за своєю агресією, не бажаючи розповідати про свою проблему. Гаразд Бібі, але невже ти не розумієш, що своєю грою в мовчанку робиш гірше?

   Весь цей час Емз не зводила з Едгара наляканих очей. Хлопець прищурився. Було помітно, наскільки дівчина вагалася: спина її згорбилася, очі бігали. Думала вона довго. Та схоже, слова хлопця все-таки подіяли на неї.

— Гаразд. Я розкажу тобі. Але попереджаю: ти не будеш задоволений почутим.

***

— В молодших класах між мною і Бібі, здавалося, було все добре — почала Емз, коли друзі продовжили свій шлях — Багато часу разом, схожі характери, безліч спільних тем — справжні кращі подруги. Та було одне “але” — Бібі немов… не знаю, як це сказати… боялася мене, чи що. Ми ж всі знаємо, яка вона: прискіплива, агресивна, істерична. Та зі мною вона завжди була неприродно спокійною і сором’язливою.

— Я б, чесно, був тільки радий, якщо б вона зі всіма була такою — не подумавши, буркнув Едгар.

— Впевнений? — хмикнула Емз, саркастично глянувши на хлопця.

Той не відповів.

— Я теж тоді була рада цьому. Ну, точніше… взагалі не придавала цьому значення. Ну веде себе так і веде, її діло. Тоді я була… нерозумною дитиною, яка не знала що таке проблеми і почуття інших. 

   Едгар помітив, як на останньому реченні в очах Емз блиснула ледь помітна тривога. Вона немов хотіла сказати щось інше, але побоялася.

— Та це змінилося в п’ятому класі. Все змінилося в п’ятому класі. Точніше наприкінці літа, перед ним. Досі пам’ятаю як все було… дивно. Як в середині серпня Бібі просто пропала: декілька днів не заходила в мережу, не відповідала на дзвінки… А коли ми з Бастером і Фенгом ходили до неї додому, а Булл нас проганяв, пам’ятаєш?

   Звісно, Едгар пам’ятав все це. Слухаючи Емз, він немов і сам повернувся в ті дні. Він немов знову бачив ту паніку в їхньому чаті, коли Бібі не було в мережі третій день; немов знов стояв в запльованих стінах під’їзду біля Емз і Бастера, поки Фенг дзвонив у брудний від іржі дзвінок до квартири Бібі; і немов знов сидів на лавочці поряд з її домівкою весь в сльозах біля Емз і Бастера, який заспокоював його, поки Фенг ходив поряд, думаючи про те, що могло статися з їх подругою.

— А за пару днів до першого дзвінку сталося найстрашніше: Бібі повернулася — тихо мовив Едгар.

   Емз кивнула.

— Угу. Так само різко, як і пропала. Але я веду до цього не просто так. Пам’ятаєш, якою ми побачили її в школі?

— Як же це не пам’ятати… — по шкірі Едгар аж мурашки пробігтися при згадці — Вона була просто… дикункою якоюсь. Ходила собі, немов не в цьому світі, і тільки спробуй їй щось сказати, так вона такі скандали учиняла… ледь не кожен день шкільний психолог забирала її до себе під час уроків.

— Саме так — погодилась Емз — Бібі була жахливою. І це було вперше, коли я побачила її в поганому світлі. А я, як вже сказала, була нерозумною дитиною, що не була готова зустріти Бібі такою. Я не знала, як реагувати на її поведінку, і тому… намагалася уникати її. А коли я трохи набралася сміливості, і думала якось поговорити з Бібі, то помітила, як вона почала відноситися до тебе. Як вона задирала тебе, спеціально соромила перед однокласниками, знаючи твою… боязливість. 

   Едгар зітхнув. Ось він — момент, з якого їхнім з Бібі дружнім відносинам прийшов кінець. Тепер він згадав їх точніше. Так, Бібі не просто ненавиділа його. Вона цькувала його і закликала до цього інших. І в неї навіть виходило. Звична ненависть скипіла в середині хлопця.

— Чому вона це робила? — з сумом прошепотів Едгар — Я просто намагався поговорити з нею. Я хотів зрозуміти що сталося і допомогти…

— І саме це повністю відбило в мене бажання як-небудь взаємодіяти з нею. І хоча я знала, що зі мною не буде того ж, що і з тобою, бо я мала доволі високий авторитет, та мені стало бридко з Бібі. Я зрозуміла, що більше не хочу вважати таку людину другом. Але… я відсторонилася не тільки від Бібі. Після того, як в Бастера почалася підготовка до екзаменів, а Фенг просто став забитий уроками, я розізлилася ще і на них. Бо ми майже перестали проводити час разом, що фактично розбило нашу компанію. Хоча в цьому я, в першу чергу, звинувачувала Бібі. І тоді я прийняла найтяжкіше рішення: забути все, що в мене було з вами, і почати “нове життя”. Бо я розуміла — як раніше вже не буде.

   Емз зітхнула. Її очі потемніли від печалі. Едгар бачив, як їй складно все це розповідати. Бо йому і самому стало не по собі, коли він згадував цей злощасний інцидент, і переживав всі ці неприємні моменти заново. 

   Емз, тим часом, продовжила:

— І ось, пройшов деякий час. Два роки в мене все йшло добре: я відкрила для себе блогерство, завела нових друзів і в мене навіть з’явився хлопець. Я, здавалося, нарешті відпустила і забула вас всіх. Але раптом з’явилася… Бібі. Вона просто причепилася до мене: в школі постійно намагалася зі мною заговорити, писала мені, звала гуляти і подібне. Схоже, вона хотіла повернути все, але я вже не могла бачити її тією кращою подругою. Тож я ігнорувала її. Совість іноді мучала за це, але я заспокоювала себе тим, що Бібі потоваришувала багато з ким після того, як прославилася на всю школу своєю… скандальністю, тож без мене вона не пропаде.

І так я прожила ще два роки. В дев’ятому класі я знов забула за вас всіх: тоді мені доводилося дуже ретельно готуватися до екзаменів, бо в попередніх класах вони мене не дуже турбували. Але ось, дев’ятий клас закінчен, екзамени здані, більше мені не було за що хвилюватися. Та замість того, щоб гуляти і насолоджуватися канікулами я весь час проводила вдома. Бо я бачила, як гуляють Фенг з Бастером. Бачила повідомлення Бібі, де вона вблагала мене відповісти їй. І я вже не могла стримувати нав’язливе відчуття, що я все зробила неправильно. Я вже давно зрозуміла, якою дурою, якою жахливою подругою я була. Але визнати змогла це тільки тоді…

   На останніх словах голос Емз затремтів. Судомно вдихнувши, вона опустила голову. Едгар розгубився. Він просто не міг дивитися на те, як страждає подруга. З ніжністю глянувши на неї і обережно торкнувшись її плеча, він тихо промовив:

— Але ти сама казала, що була лише дитиною. Ти не бажала нікому зла, ти лиш намагалася захистити себе. І це нормально, бо…

   Емз різко відсмикнула руку, не давши хлопцю договорити.

— Ні! — рявкнула вона — От не треба мене зараз заспокоювати! Я розповіла це не для цього!

   Едгар розгубився, не готовий до “нападу” Емз. Очухавшись, він прийнявся наздоганяти подругу, що неочікувано прискорила крок.

— Я була егоїсткою — гнівно бурмотіла вона — Я не подумала, що в Бібі були причини себе так вести. Я одразу забула, що вона все ще та ж сама Бібі. Я кинула найтяжкіший момент спочатку її, а потім тебе. 

   Едгар ледь не спіткнувся від подиву.

— Мене? — прохрипів він.

— Тебе. Ти і до цього був сором’язливим і закритим, а коли Бібі почала цькувати тебе, ти закрився в собі ще більше. Я могла зупинити її, я могла захистити тебе! Але я втікла.

   Едгар поневолі заповільнився: ноги його потяжкішали, а в голові запаморочилося. Дивні почуття давили на нього, не даючи іти вперед. Співчуття до Емз і сум боролися разом з гнівом, образою і розумінням, що дівчина права. Він розумів, що Емз, як людина, теж здатна помилятися, та згадуючи того маленького хлопця, якого одна близька подруга цькувала, а друга — кинула в найтяжкіший момент, він відчував все більшу і більшу відразу.

   Емз, що нарешті помітила відсутність Едгара, зупинилася і повернулася. Її очі холодно блистіли в темряві, та дивилася вона не на Едгара. Хлопець встав поряд і прослідкував за поглядом подруги. І тепер вони вдвох спостерігали за колосковим полем, що вже залишилося на пару десятків метрів позаду.

— …Та коли я все це визнала, мені не стало легше — тихо продовжила Емз — Гніт провини давив на мене ще більше, бо я признала свої помилки занадто пізно. Я думала, що в мене більше немає шансів виправитися. Але Всесвіт змилувався наді мною, і в один чудовий серпневий день до мене подзвонив Фенг, щоб запросити на подорож до цього лісу. Хоча й він повідомив, що ти не поїдеш з нами, я розуміла, що не повинна пропускати таке хоча б заради Бібі. А коли я все-таки побачила тебе в автобусі… Було зрозуміло — це мій найкращий шанс. Та поки все йде не дуже добре: я намагалася наладити відносини з Бібі, але ми посварилися. І… ох, я знов не можу змусити себе все виправити. Я настільки жалюгідна… Навіть подорослішавши, я не набралася розуму: я і далі роблю ті ж самі помилки. Я вже втратила стільки можливостей за ці пару днів… І все по своїй тупості.

   Тремтячий голос Емз перетворився на схлипи. Відвернувшись, вона обійняла себе за плечі, немов намагаючись заспокоїти. Вся відразу до дівчини як вітром здуло. Едгар відчув, як його руки тремтять від паніки: побачити, як плаче Емз йому не доводилося ще ні разу. Поки що все, на що він був спроможний, це з тривогою оглядати схлипуючу Емз.

— Припини дивитися на мене! — прошепотіла вона, безпомічно зажмурившись — Я казала, що тобі не сподобається почуте! Ох, нащо я все це розповіла? Чому я тільки послухала тебе? Що я тепер в твоїх очах..?

   Та невдовзі, розгубленість і паніка поступилися місцем рішучості. Едгар зрозумів — губити нічого. Ніхто зараз не зможе допомогти Емз окрім нього. Тож набравши в легені побільше повітря, він з суворою впевненістю і спокійністю мовив:

— Згадай, що ти казала про Бібі. Не зважаючи на її вчинки, вона залишається тією ж самою людиною. Так само і з тобою: навіть після того, що я почув, ти все ще та сама Емз. 

   Емз невпевнено глянула на Едгара мокрими від сліз очима. Підбадьорений цим поглядом, хлопець продовжив:

— Хоч ти і зробила багато помилок, але… усі ми люди, чи не так? Та, знаєш, не кожний може визнати це. А ти не тільки змогла визнати, та ще й насмілилися згадати весь цей жах знову і поділитися тяжкою ношою з кимось. І це… справді сильно.

   На це Емз лиш фиркнула.

— Припини казати так, наче я зробила якийсь подвиг! Насмілилася розповісти комусь, яка я тварь… Бридко.

— Але невже тобі було легко робити це? — прищурився Едгар.

   В очах Емз знов блиснула невпевненість. Вона помовчала, задумавшись, а потім, ніяково відвівши погляд, буркнула:

— Ну… ні.

— Отже, це все таки подвиг для тебе.

   Та такий висновок знов не влаштував Емз. Вона відсторонилася від Едгара, обурено задерши підборіддя.

— Припини мене втішати! Мені це не потрібно! Я розповіла тобі це, щоб ти побачив, що я не краща подруга для Бібі і відчепився від мене. Що ти хочеш від людини, яка ніяк не може виправити все, що наробила, навіть коли доля підносить їй найзручніший момент зробити це на блюдечку?

— Звісно не можеш, бо ти намагаєшся зробити це одна.

Емз з нерозумінням нахмурилася.

— Так я і повинна зробити все це одна. Бо це мої власні проблеми.

— Це не лише твої проблеми — не здавався Едгар — Бо все, що ти розповіла, сталося з усіма нами. Бібі, я, Фенг з Бастером — всі ми були в цій ситуації, і всі ми винні по своєму. Чи ти хочеш сказати, що поведінка Бібі, зайнятість Фенга і Бастера і подібне — тільки твоя провина?

— Та ні, я не про це! — з досадою прошипіла Емз — Я про мої власні вчинки, які вплинули на вас і нашу компанію негативно.

   Декілька митей Едгар мовчав, задумливо дивлячись на Емз. Після, він повільно, немов все ще обдумуючи щось, мовив:

— Добре. Давай візьмемо до прикладу твою відстороненість від Бібі. Скажи, ти почала ігнорувати її просто так?

   Емз здивувало таке тупе питання.

— Ти ідіот? — скривилося вона.

— Відповіси мені — суворо мовив Едгар.

Емз роздратовану зітхнула.

— Очевидно, що причина тому була її різка агресія.

— А у твоєї злості на Фенга і Бастера що, не було причини? — продовжив хлопець.

— Ну, була — вже з деякою розсіяністю відповіла Емз — Вони були настільки зайняті своїми уроками, що зовсім не проводили з нами час, і, здавалося, стали байдужими і до поведінки Бібі, і до нас з тобою.

— А не “захистила” мене від Бібі, коли вона почала цькувати мене просто тому, що не хотіла?

— Тому, що не могла бачити Бібі і… боялася її.

   І тут до Емз, схоже, дійшло, що намагається донести до неї Едгар. Вона з сумнівом поглянула йому в очі. Хлопець кивнув їй.

— Усі твої вчинки — це наслідки вчинків інших, які так само є наслідками якихось вчинків… Розумієш? Тож в цій ситуації винна не тільки ти — всі ми зробили щось, що негативно вплинуло на нас і нашу компанію. Всі ми пов’язані однією неприємною ситуацією, і всі ми намагаємося виправити її. Навіть Бібі.

   Едгар з силою відірвався від льодяно-блакитних очей подруги. Він повільно повернув голову в сторону колоскового поля, і тихо продовжив:

— Та нажаль, ми досі не досягли жодного результату. І провиною цьому — те, що всі ми діємо окремо. Бо різка зміна Бібі змусила нас відсторонитися не тільки від неї, а й один від одного. Щоб почати щось робити, ми мусимо спочатку зрозуміти один одного, знехтувати гордістю і визнати свої помилки. Що ти і зробила. Тепер розумієш, чому твій вчинок — подвиг?

   Едгар й далі дивився на танцюючі колоски в далечі, тож не бачив реакції Емз. Та було чутно, як та вагалася, пританцьовуючи на місці. Нарешті, вона відповіла:

— Мабуть, розумію. Але, ну… ось ми, типу, зізналися, зрозуміли одне одного. І що тепер?

— Мабуть, треба розібратися з головним — з Бібі — пробурмотів Едгар.

— Але як? Ні в кого з нас немає ніякої інформації, що допоможе.

— Я думаю є. Просто ми самі того не розуміємо. Нам просто слід глибше зануритися в наші спогади. Але… на сьогодні цього вже достатньо.

   Едгар повернувся до Емз, і з надією глянув їй в очі.

— А поки, давай пообіцяємо більше не ховатися один від одного, а намагатися розібратися з цим всим разом?

   Едгар протягнув Емз руку. Та завмерла, невпевненим поглядом розглядаючи її.

— Не обіцяю — буркнула вона, і зжавши долонь Едгара, мовила: — Та постараюся.