Розділ 8

Сніг м’яко та тихо падав на землю.

Алекс потер руки, намагаючись зігрітися. Пальці не слухалися. Він списував це на холод – але це не допомагало. Він стиснув пальці сильніше, ніби це могло зупинити серце. Хотілося заплющити очі й не бачити того, що щойно відкрилося його зору.

Третя стіна. Сама думка про неї стискала його груди. У тіні засніжених гір вона виглядала спокійною. Непорушною. Але чому тоді ставало так нестерпно тривожно? Чому він ніяк не міг заспокоїти себе?

Позаду роздався свист паровозу. Поруч бренькнули на землю кайданки. Перед натовпом вискочив радісний Ґрін і швидко оглянув присутніх. Він розкинув руки і з усмішкою на обличчі голосно мовив:

– Щиро вітаю вас у Неймарі – батьківщині жаху!

…

…

Кормак казав правду.

Каторжницьке життя розділилося на до та після. Поки Ґрін знаходився в карцері все було фактично однаковим. Буденним. З рідким присмаком радості у вечір суботи чи вихідного в неділю. Але з його поверненням все кардинально змінилося.

Цей вічно життєрадісний чоловік увірвався у буденне життя каторжників і перевернув його догори дриґом. Він постійно жартував. Але мало хто знаходив його жарти смішними. І багато хто – так само як і Алекс – почали мріяти дати йому копняка під зад.

На щастя для Алекса мало що змінилося. Ґріна назначили до каменоломні, тому хлопець зустрічав того лише під час сніданку, ранкового шикування чи вечері. Але і цього було достатньо, аби долоні – самовільно стискалися в кулаки.

Єдиною новою змінною у житті Алекса став книжковий клуб Руссо. Він не був любителем книг. І читав тільки коли була на те потреба. Недільна служба при церкві не зробила з нього аж надто освічену людину. Алекс більше тяжів до цифр і розрахунків.

Сам Кетчер не знав, чому тоді погодився на пропозицію Руссо доєднатися до цього клубу. Можливо, на це вплинули погляди Ґріна та Руссо. А можливо, він просто не міг відмовити. Хай там як, а від своїх слів відмовлятися він не звик. Та й не збирався.

Дістати хоча б якусь книгу в цьому місці виявилося ще тією задачею. У таборі не було ні бібліотеки, ні якоїсь книгарні. Тут взагалі, окрім цирульні та їдальні, не було нічого. Але чуючи, як на роботі, багато хто обговорює можливість прийти до цього клубу, змушувало Алекса злегка нервувати.

А що як він єдиний прийде на перше зібрання без книги? Чи прожене його сеньйор Руссо одразу, чи спочатку висміє? Хоча він не здавався людиною, яка здатна на таке. Цього варто було очікувати саме від Шона. А тішити Ґріна і давати тому привід знущатися над ним, Алекс не збирався. За будь-яку ціну він мав дістати ту кляту книгу. Хоч збірку анурійських казок. Будь-що.

Тому Алексу не лишалося нічого, окрім як звернутися за допомогою до єдиної людини, яка мала доступ до зовнішнього світу – Кормака. Їх наглядач – колишній каторжник – точно міг йому допомогти з цим. Якщо і питати про допомогу, то тільки у нього.

У п’ятницю ввечері, по закінченню роботи, Алекс підійшов до Кормака.

– Кормаку!

– Що сталося? – наглядач щось перевіряв у паперах, коли до нього звернувся Кетчер.

– Ти можеш мені у дечому допомогти? Підшукати книгу для завтрашнього клубу.

– І ти туди ж? – здивувався Кормак почувши прохання. – Та вам там що – медом помазано, чи як?

– Кормаку, та я з радістю туди б не йшов, – з жалем відповів Алекс.

– Так не йди. Ти не видаєшся мені людиною, яка за будь-яку ціну шукатиме прихильності Руссо. Взагалі, моя тобі порада – тримайся від нього якнайдалі. Він і раніше був… дивним. А останнім часом, я зовсім його не розумію.

– Розумієш у чому річ. Мене туди запросили. А я… не зміг відмовити.

– А! Так ось воно що. Ну-у, я можу замовити якусь книгу з Мундо. Але вона прибуде не раніше ніж через два тижні.

Побачивши розчарування у очах хлопця, Кормак прокашлявся:

– Хоча знаєш що? Є у мене одна книга. Колись забрав її у Шона, коли ми ще разом полювали. Якраз перед тим як нас заарештували. Після звільнення вона так і лишилася у мене. Думав повернути її, та він у іншій бригаді, тому ніяк часу немає, аби пересіктися. Я можу позичити тобі її, а ти вже пізніше віддаси її йому. Згода?

Алекса зовсім не тішила ідея брати книгу, яка колись належала Шону Ґріну. Та ще й повертати її. Але іншого виходу не було. Тому трохи повагавшись, він коротко кивнув – даючи свою згоду. Кормак сказав, що передасть її невдовзі.

Після цієї розмови хлопець ледь не летів назад до келії. Навіть не звернув увагу на Роя, який цього разу щось дряпав на дерев’яній стіні. А просто швидко схопив рушника і побіг вмиватися після роботи.

А під час вечері Алекс ледь не найпершим закінчив трапезу. У їдальні, після одноразового приходу туди Руссо, постійно перешіптувалися про нього. Усіх дивувало, що саме знайшов Руссо у цьому хлопцеві. Спостерігали оцінюючи його. Тому від понеділка у Алекса розвилася звичка швидко з’їдати все.

Хоча Кетчеру не подобався Шон, але була одна річ, через яку він був йому вдячним. Його хаотична поведінка і різкі слова швидко перемикали увагу каторжників з Алекса на нього. Це дозволяло хлопцеві повечеряти у відносному спокої.

По вечері Алекс повернувся до келії. Останнім часом погода ставала гірше, тому довго знаходитися на вулиці було проблематично. Особливо після того, як у понеділок він промок до нитки під дощем, а у вівторок ледь не зліг з застудою.

Увесь вечір Алекс чекав коли з’явиться Кормак з тією клятою книгою. Він сидів на краю ліжка і тихо набивав ритм ногою. Руки складені в замок підпирали підборіддя, а очі постійно бігали туди-сюди. То на Роя, то на двері. І знову.

Можливо, Кормак віддасть книгу завтра. Але чому тоді сказав, що невдовзі? Він же не міг змилити Алекса. А якщо міг?

Алекс прикрив очі і затрусив головою Усе добре. Навіть якщо не сьогодні, то завтра книга вже буде у нього. Варто лише зачекати.

З коридору почувся голос наглядача і хлопець вийшов на вечірню перевірку. У проході, як і завжди зібралися усі мешканці бараку. Окрім Роя звісно. Той виходив хіба що, якщо його позвати з собою.

Закінчивши перевірку наглядач відпустив усіх по кімнатах і почав їх зачиняти. Дійшовши до келії Алекса, він зупинився, та покликав хлопця.

– Кетчере! Лейтенант Кормак наказав передати це тобі, – сказав він і кинув щось важке та громіздке на підлогу. Після чого зачинив двері навісним замком.

Алекс схиливши голову на бік поглянув на підлогу. А потім миттю підхопився з ліжка і схопив потерту книгу.

Так! Це саме воно! Те, що йому зараз було треба.

Алекс широко усміхнувся поглянувши на потерту та вицвілу обкладинку книги. Кормак не збрехав. У тьмяному світлі ліхтаря вона здавалася чимось чужим. Не з цього світу. Але Алекс не міг не радіти їй. Він на радощах відкрив книгу і з жахом закрив її.

Бестіарій.

Ця клята книга була бестіарієм. І не звичайним. А повним зібранням усіх відомих світу покручів із їх детальним зображенням.

Алекс мовчки присів на край ліжка й відклав книгу в бік. Чому Кормак мав саме цю книгу? Ні, він же сказав, що вона раніше належала Ґріну. Правильне питання, для чого вона Шону? Знову не те. Він же базікав, що колись полював на почвар у Туманних горах. Тоді наявність у нього подібної книги повністю виправдана.

Кетчер знову поглянув на бестіарій. Ну ні. Читати він його точно не збирається. Все, що йому було потрібне для клубу, так це наявність книги. Не обов’язково треба її читати.

Тому Алекс відклав бестіарій у шухляду і погасив ліхтар, готуючись до сну.

Та сон ніяк не йшов. Чи був повинен у цьому Рой, що голосніше почав бубніти слова молитов. Чи може вина лягла на дурні думки, що лізли в голову.

А що як завтра сеньйор Руссо запитає про що його книга, або попросить процитувати щось з неї? І знову в уяві виник образ кепкуючого над ним Ґріна. Алекс прогарчав і піднявся з ліжка. Швидко знайшов сірники і запалив свічку в ліхтарі. Дістав бестіарій з шухляди, він вже хотів відкрити його, але погляд раптово зачепився за Роя.

Рой обхопивши руками коліна сильно гойдався і бубонів. Але цього разу Алекс помітив дещо дивне. Він сповільнювався, а його голос стихав. Та… невже? Ні… Цього не могло бути.

А й справді. Рой завжди поводився однаково. Коли світло горіло, то він не вдавався до крику. А вдень поводив себе… нормально. Ну, наскільки це можливо. Але ось уночі. При повній темряві, Рой перетворювався на скаженого.

Невже весь цей час, рецепт спокійного сну завжди лежав на тумбі в коробці сірників? Невже достатньо було лише залишити свічку горіти, аби виспатися? Алекс не знав. Але вирішив поспостерігати за ним.

– Рою, ти ж не будеш проти, якщо я трохи почитаю?

Той не відповів. А лише продовжив гойдатися і нашіптувати слова молитви, іноді повторюючи слова наглядачів. Алекс вирішив більше його не турбувати, а зосередитися на читанні.

Книга виглядала старою і пошарпаною. Обкладинка давно вицвіла і місцями була потертою. А золотисті літери назви неможливо прочитати. Між сторінками бестіарію стирчали вклеєні вкладки і не схоже було, що це такий задум автора. Напевно Шон помічав для себе певні сторінки. Але цих вкладок було так багато. Диво, що йому взагалі вдавалося у них орієнтуватися.

Алекс відкрив бестіарій і завмер. То були не вкладки. Коментарі. Уся книга була розписана дрібним, рівним почерком. Літери лягали щільно одна до одної, але читалися легко. Місцями записи підкреслювали важливі речення, закреслювали надрукований текст або писалися просто поверх нього. Іноді вони виходили за поля – і тоді в центр сторінки вклеювалися шматки паперу, що продовжували думку.

Швидко пробігши очима по записах, Алекс мимоволі усміхнувся та напружився. Ґрін часто наповнював страхітливий бестіарій смішними коментарями. На одній зі сторінок, де зображався Цирклон – кругла, чорна істота без очей, з тоненькими ніжками й руками, але з рядами довгих як лезо зубів, – було дописано: ця мала бабака вхопила мене за литку. Боляче.

Ще через кілька сторінок Алекс наштовхнувся на перекреслене зображення волохатої людської ноги з вухами та підписом: солдатська байка. Ні жерти, ні срати.

І так усю книгу.

Алекс погойдав головою. Ну ні. Ось ці дописи він вже точно більше не збирається читати. Серед купи несерйозних коментарів, заледве знайдеться кілька по-справжньому влучних і доцільних. Тому він зосередився тільки на тому, що було надруковано.

Скільки годин минуло хлопець не міг сказати. Але він зупинився читати тільки тоді, коли очі почали пекти від болю. Розібрати оригінальний текст під жартівливими дописами Ґріна виявилося ще тією задачею. Тому відклавши книгу назад у шухляду, Алекс позіхнув та збирався загасити світло. Але раптом зупинився.

Рой припинив бубоніти. Він спокійно сидів на ліжку, кусаючи великий палець. За весь цей час, що Алекс провів за читанням бестіарію, той жодного разу не зірвався на крик. Можливо, і справді, секрет спокійного сну ховався в освітлені.

Не гасивши світло, Кетчер повернувся обличчям до стіни й спробував заснути.

З моменту прибуття до табору Алексу майже припинили снитися жахи. Проте сьогодні вони повернулися. Якщо раніше йому снилася його власна судова справа, то сьогодні все було інакшим.

Він тікав.

Від велетенської потвори чимось схожу на шестиногу собаку зі хвостом, як у скорпіона. Отруєне жало раз за разом намагалося проткнути йому спину.

Заховавшись за раптово виниклою будівлею Алекс хотів перевести подих. Але перед ним постала людська статуя з перекошеним обличчям. Із порожніх зіниць якої витікала жовто-зелена рідина. Ухопивши списа, статуя спробувала ударити ним по Алексу, та все ж промахнулася і хлопець знову кинувся утікати.

Він все біг. І біг. А нові покручі продовжували з’являтися перед ним.

Ось кіт з людським лицем.

А ось із під землі виринув велетенський хробак.

Над головою пролетів лисий кажан, що спробував ухопити Алекса за волосся.

І нарешті – гігантська людина, чию голову вкривала густа, лев’яча грива. Безликий велет з корінням вирвав сусіднє дерево і жбурнув його прямо в Кетчера. Від удару хлопець відлетів і упав на м’яку траву. Він закрив очі, готуючись зустріти власну загибель.

Та її не сталося.

Підвівшись, Алекс спробував озирнутися довкола, та прямо перед ним постало місто. Мармурові будинки. Золоті дахи.

Алекс опинився прямо посеред алеї, обабіч якої росли величні верби. У вузьких канавках дзюрчала кришталева вода. Поруч пролетів блакитний метелик. Роззявивши рота, хлопець простягнув руку, але той лише змахнув крилами і зник.

Що це було за місце – Алекс не знав. Та й не надто вже хотів цього знати. Головне – тут було безпечно.

Усе це місце було сповнене теплим, золотавим світлом. І від нього на душі ставало спокійно.

Хлопець спробував пройтися містом та раптом ззаду почувся чийсь голос:

– Ні. Не ти.

А потім пролунав постріл.

Підхопившись з ліжка Кетчер, важко дихаючи, спочатку схопився за сорочку і обмацав своє обличчя.

Він живий. Цілий. Неушкоджений.

Дихання поступово вирівнювалося і Алекс упав на ліжко знову.

За вікном світало.

Рой вже спав. І, як не дивно ця ніч – за винятком жаху – пройшла спокійно. Руки все ще тремтіли та погано слухалися наказів. Але все поступово поверталося до норми.

Що це йому щойно наснилося? Напевно, не варто було читати ту книгу прямо перед сном. Чудовиська з ілюстрацій ожили і почали полювати на нього. А далі… А що власне йому наснилося далі?

Алекс втупився в стелю. Спати вже не мало сенсу. Та й якось цього не хотілося. Однаково скоро підйом.

Покрутившись у ліжку якийсь час Алекс дістав з шухляди бестіарій і знову прийнявся його переглядати. Йому хотілося прочитати якомога більше перед сьогоднішнім зібранням і тому у світлі вранішніх сутінок прийнявся вчитуватися в надруковані слова.

Очі горіли. Пекло так, що на мить Алекс задумався, а чи не було це марним задумом. Проте долаючи біль він продовжував, аж допоки не почувся голос наглядача, що сповіщав про підйом.

Відсутність нормального сну давалася взнаки. Весь ранок і під час роботи Алекс постійно позіхав. Він вже звик не висипатися через крики Роя, але сьогодні все було інакше. Алекс просто не мав можливість поспати. Спочатку через бестіарій, а далі через навіяні ним жахи.

Знесилений хлопець ледве переставляв ноги, крокуючи ввечері до їдальні. Йому хотілося скоріше повернутися до власної келії і лягти спати. Але перед тим, ще треба було прийти на те кляте зібрання. От навіщо він тоді кивнув? Не мав би зараз таких проблем.

А може взагалі не приходити? Його ніколи не цікавило читання. Побачити розчарування в очах Руссо? Насмішки з боку Ґріна? Ха! Байдуже. Жоден з них не був близьким Алексу. Але все ж… Саме Руссо першим не засудив його. Навпаки, прийняв і наголосив, що у цьому немає нічого такого. І якось не хотілося його підводити, адже така людина як Руссо не стала б розкидуватися запрошеннями. А отже – треба таки йти.

Швидко покінчити з вечерею не вийшло. Алекс постійно куняв за тарілкою. Виснаження, викликане відсутністю сну та важкою працею, давало про себе знати. Тому він затримався довше ніж планував. А коли, нарешті, закінчив з їжею то помітив як Ґрін командував двома підлеглими Руссо.

– Ви – два тупі бевзі – ану хутко зібрали столи до купи.

Два тупі бевзі, як висловився Шон, лише прогарчали, але почали виконувати наказ. Чому Ґрін взагалі давав їм якісь розпорядження? Чому вони його взагалі слухали? Він один, а їх двоє. Та й були вони в рази більшими від нього.

– А ви чого втупилися? – звернувся Ґрін до ще кількох каторжників поруч. – Несіть стільці. Скоро зібрання клубу.

Ага! Так ось у чому справа. Тепер Алексу було зрозуміло, що люди Руссо виконували його наказ, а не Шона. У такому разі все ставало на свої місця.

Раптово на думку спало, що перед зібранням треба було взяти з собою книгу. Тому Алекс рушив до виходу, але його перестрів Шон Ґрін.

– Ти це куду намилився? Ми скоро розпочнемо. Чи може ти того, злякався? Навіть, якщо читаєш як дитина – це не проблема. Ми просто посміємося та й все.

– Я за книгою, – крізь зуби процідив Алекс.

– А-а! Ну, тоді давай хутчіше. Читака.

Алекс стримався у бажані прямо зараз врізати Ґріну. Він лише послав тому грізний погляд, а Шон – у відповідь – повітряний цілунок. Після чого голосно розсміявся побачивши, як перекосилося обличчя хлопця.

Покинувши їдальню Алекс швидко перебіг через плац до свого бараку. Упіймав сповнений нерозуміння погляд наглядача, коли промчав поряд з ним в коридорі. І зрештою – налякав Роя. Та так, що той ще довго сидів у кутку підібравши коліна. Забравши бестіарій, Алекс повернувся назад.

Він прибув якраз учасно. Зал їдальні поступово наповнився людьми. Навіть ті, що закінчили вечеряти раніше за інших повернулися для цієї зустрічі.

Окрім цього, тут раптово стало більше охоронців. Зазвичай їх було важко помітити в таємних закутках по всьому таборі. І Алекс навіть не звертав на них уваги. Проте зараз їх було так багато, що хлопець мимоволі затремтів від остраху. А що якщо подібні зібрання були забороненими?

Може Алекс і не знав точно, але був певен на всі сто, що нічого протизаконного вони не робили. У вільний від роботи час каторжники могли робити що завгодно. Спілкуватися між собою чи навіть грати в шахи, або займатися якимось іншим зайняттям, що не порушувало табірну дисципліну. Тому, якщо розглядати це зібрання як самозайнятість – у цьому не було нічого небезпечного. Щонайменше так себе запевняв Кетчер. Можливо, військове керівництво вбачало в цьому дещо інше.

Алекс угледів вільне місце поруч з Робертом Мепсом та Калебом Ґілтом, і тому одразу направився до них. Привітавшись і кивнувши на незайнятий стілець, він зачекав на відповідь і, нарешті, сів.

– Угу. Тож хлопець таки виконав домашнє завдання. Ти знову програвся, – звернувся до Калеба Мепс.

Ґілт цокнув і відвів очі.

– Це ви про що? – здивовано запитав Алекс.

– А ти поглянь уважніше на інших, – відповів Роберт. – Бачиш? Не так вже й багато людей принесли книги.

– Ха! А я боявся, що прийду один такий, якщо не знайду хоча б щось. Ви до речі як свої дістали?

– Як сказав базікало: треба правильно обирати компанію, – усміхнувся Ґілт. – О! А ось і Руссо.

Люди в залі затихли.

До їдальні, у компанії двох своїх вірних послідовників, прибув Руссо. Це вже був третій раз коли Алекс зустрічався із ним. І раз у раз він дивувався. Ким був Руссо? Він здавався приємним на вид старим. Уважно слухав інших та міг легко стишити будь-кого. Але він ніяк не міг зрозуміти, чому всі довкола намагалися йому догодити.

От взяти до прикладу зараз. Кілька каторжників підхопилися зі своїх місць і спробували уступити йому своє місце. Проте він навіть не поглянув на них, а спокійно прокрокував до Ґріна, який вже довгий час відганяв усіх охочих від стільця поруч. Щойно Руссо сів, як усі покірно завмерли. А двоє наближених стали позаду нього.

– Мої Вам щирі… – почав було говорити Ґілт, але його зупинив Мепс.

– Мовчи.

Алекс кинув на них погляд сповнений нерозуміння. Але Мепс мовчки дивився прямо. А Ґілт – скривившись – потирав плече.

– Ну що, розпочнемо? – піднявшись зі свого місця промовив Ґрін. – Але перед цим, варто дещо зазначити. Оскільки більшість з вас справжні валеки, то ви навіть не спромоглися подумати, що для клубу любителів книг обов’язково потрібна що? Правильно – книга. І я б хотів аби ви – зграя довбушів – негайно покинули це місце і ніколи більше сюди не приходили. Але будьте вдячні пану Руссо за те, що він змилився над вами. Тож сидіть собі тихесенько. Але це так тільки сьогодні. Бо наступного разу не буде.

Усі в їдальні почали перешіптуватися. Хтось спробував заперечити, але одного косого погляду Руссо було достатньо, аби двоє військових відійшли від стіни і схопили бунтівника та вивели його з залу. Після такої демонстрації усі миттєво стишилися.

Щойно в їдальні знову запанував спокій, Шон Ґрін вийшов в центр та розвів руки в сторону.

– Тож ми починаємо перше зібрання літературного клубу, ги-ги. Зазвичай, я й пан Руссо, обговорюємо одну книгу і ділимося своїми враженнями щодо неї. Але вас так багато, та й книжечки ваші теж різні. Тому я на всі сто впевнений, що ті, хто таки допетрав припхатися сюди разом з книгами, навіть не відкривали їх. Тож, сидіть поки тихенько. Прогляньте принесений вами матеріал для обговорення. Навіть, якщо ви жахливо читаєте – цього вже достатньо аби зрозуміти про що ваша книга.

Закінчивши свій виступ Шон повернувся на своє місце і повернувся обличчям до Руссо.

Алексові долоні стиснулися на бестіарію. Він був певен, остання фраза, яку кинув Ґрін, призначалася саме йому. Чому він був у цьому так впевнений? Бо під час неї погляд Шона проковзнув через Алекса. І цього вистачило аби скласти два плюс два.

Ґрін тим часом про щось тихо розповідав Руссо. Він активно жестикулював і кривив гримаси. А Руссо – прикривши очі – усміхався. Та раптом він нахмурився і щось запитав у Шона. На що той відкрив книгу на певній сторінці і провівши пальцем по рядку – зачитав його. Закінчивши, він знову почав щось доводити. Руссо схопивши власне підборіддя пальцями уважно слухав його. Згодом він відвернувся у бік. Кілька довгих секунд міркував над словами Шона, і з рештою ствердно кивнув.

Про що говорили ці двоє Алекс не чув. Аж занадто далеко від них він був. Але те, як Руссо та Ґрін обговорювали щось викликало у нього дивне відчуття. І не тільки у нього.

– Прямо як старе подружжя, – сплюнув Калеб.

– Угу, – погодився з ним Роберт.

– Цікаво, що він знайшов у цьому бовдурі? Він тільки й може, що патякати. А як справа доходить до чогось серйозного, то мовчки втікає.

– Я б з цим не погодився. Є в ньому щось таке.

– І що це?

– Не знаю.

– А мені цікаво, як саме вони познайомилися, – долучився до розмови Алекс. Ґілт і Мепс одночасно повернулися до нього.

– Що? – здивувався Калеб.

– Я про те, що це точно не їх перша зустріч.

– Ну звичайно. Базікало ж згадував, що вже був тут раніше. Можливо, тоді вони й познайомилися.

– Ні Калебе. Він правий. Одна справа, коли вони просто зустрічалися в минулому, а інша – поводити себе ось так як зараз. Гм-м… Я чув, що у Руссо була власна справа у Мундо. Може Ґрін вже тоді з ним співпрацював.

– А хіба він не казав, що був одним з тих мисливців-контрабандистів? – нагадав Алекс.

– Одне одному не заважає. Якщо Руссо тут, то його справа точно мала бути не цілком легальною. Не міг же він просто так тут опинитися.

– А раптом? Ну, не поклонився якомусь місцевому чинуші й загримів сюди.

– Я не знаю, хлопче. Не знаю. Та й яке нам з того діло. Щоб там не було, не думаю, що вони поділяться з нами справжньою історією. А з огляду на те, що я бачив і чув, там точно не все так просто.

Покінчивши з розмовами усі втрьох відкрили свої книги, та прийнялися читати їх. Алекс, як і вчора, спробував ігнорувати дописи Шона і сконцентруватися тільки на надрукованому тексті. Виходило так собі. Очі постійно зачіплялися за коментарі.

Через півгодини такого читання Алекс здався. Це було неможливо. Тому він закрив книгу. Але зробив це так гучно, чим привернув до себе небажану увагу. Ґрін та Руссо відволіклися від своїх обговорень і поглянули спочатку на нього, а потім на інших.

– Ну що ж… – прокашлявся Шон встаючи зі свого місця. – Думаю цього вже більше аніж достатньо. Давайте перейдемо до основної теми нашого зібрання. Ти, – вказав він на якогось каторжника. – Про що твоя книга?

– Е-е… Книга вона… е-е… про скарби, – невпевнено відповідав той.

– Скарби? Які скарби? Я знаю кілька книг про скарби. Ну ж бо розкажи детальніше.

– Ну там… цей… як його… Був трактир і карта скарбів.

– Ага! Робертсон. Непоганий вибір як для початківця, – Шон повернувся до Руссо і показав тому великий палець. Той йому не відповів.

Шон продовжив розпитувати каторжника про книгу. І через якийсь час той вже відповідав більш впевненіше ніж на початку. Закінчивши розпитувати його, Ґрін знову повернувся до Руссо і повторив свій жест. Цього разу Руссо ствердно кивнув, а Шон усміхнувся та вийшов до центру. Розкрутившись довкола себе він вказав на чергового в’язня. Після чого направився до нього та сів на край столу.

– Ну а ти? Що розкажеш ти? – запитав він.

І все повторилося знову. Шон ставив питання з приводу книги, а каторжник йому відповідав. По завершенню розмови він звертався до Руссо, а той або кивав, або махав головою. Все залежало від відповідей бранця. Таким чином Ґрін опитав уже кількох в’язнів.

Коли Шон розпитував четвертого каторжника Алекс нарешті зрозумів, що насправді відбувалося. Руссо через Ґріна відсіював людей, відповіді яких йому не подобалися. Напевно, ці люди більше ніколи не прийдуть сюди знову, рівно як і ті, хто сьогодні був без книги.

Кетчер раптово засумнівався у книзі, що була в його руках. Це звичайний бестіарій. Зацікавити ним Руссо було неможливо. Але здавалося, що цих двох цікавили не скільки сам вибір книги, а стільки людина, яка її обрала. У Алекса не було якихось видатних навичок чи ще чогось такого. А коли до нього підійде Ґрін, то він точно не стане відповідати на його питання щиро.

Та здавалося, що Шон спеціально ігнорує Алекса. За весь цей час він навіть не поглянув на нього. Підійшовши до чергового каторжника Ґрін схилився над столом та уперся на нього ліктями. Поклавши свою голову на долоні, він усміхнувся так мило наскільки міг це собі дозволити. Протягом всього цього часу він жодного разу не розривав зоровий контакт зі співбесідником, чим змушував мимоволі відводити свій погляд.

Коли Шон нарешті закінчив розпитувати бранця, то знову повернувся обличчям до Руссо. Та цього разу він не показав пальця в гору. Навпаки – униз. Але Руссо ані підтвердив, ані заперечив. Він задумався.

Що це щойно відбулося? До цього моменту Алекс вважав, що остаточне рішення завжди приймав саме Руссо, але як виявилося Шон теж мав можливість відбракувати нецікавих йому кандидатів. Через цю незнайому раніше перемінну серце Алекса прискорилося. А коли Руссо таки погодився з рішенням Шона – взагалі затарабанило в грудях.

Алекс спробував себе заспокоїти. Той що, що рішення Ґріна мало таку ж саму вагу, що й рішення Руссо. Алексу на це було цілком байдуже. Він прийшов сюди сьогодні тільки тому, що його запросили. Навіть якщо це його останнє зібрання він нічого не втрачав. Навпаки – позбувався додаткової головної болі через необхідність постійно приходити сюди.

Роздуми хлопця зупинив прихід одного з офіцерів. Щойно він увійшов до їдальні, як усі наглядачі випрямилися. Суворо оглянувши присутніх на зібранні, він піймав погляд Ґріна та дістав з кишені годинник. Постукав пальцем по скельцю офіцер заховав його назад і склав руки за спиною.

– Ех! Добре, – хлопнув у долоні Шон. – На сьогодні наше зібрання – завершене. Можете нарешті пензлювати звідси. Дочитайте свої книги. Наступне зібрання буде через місяць. Я додатково проінформую, коли воно відбудеться.

Після цих слів усі повставали зі своїх місць. Більшість була невдоволена. Ті, хто не мав книжок, спідлоба зиркали на тих у кого вони були. І навіть ті, хто прийшов з ними, свердлили поглядами одне одного.

Йдучи до виходу Алекс почув коротку розмову між Ґріном та Руссо.

– Тож ти запевняєш, що ідеї Карса повністю помилкові.

– Ну-у, не зовсім. Є в них кілька воістину правильних моментів. Один орган регуляції праці чого вартий. Але здебільшого, це не спрацює. Людська натура ніколи цього не прийме. В ідеальному світі, де люди здатні до такого рівня колективної співпраці – може щось з того б і вийшло. Але не в нашому. Можуть статися жахливі події, якщо слідувати цим ідеям. Навіть боюся уявляти які саме.

– То, що ти ще помітив своїм «всевидячим оком»?

– Гм-м… Ви не проти, якщо я трохи підрихтую його трактат? Просто так одразу і не скажеш.

– О! Буду чекати з нетерпінням на твої правки. Їх завжди весело читати.

Хоч Алекс не розумів контексту цієї розмови, його здивувало те, як спокійно ці двоє говорили. Не просто як двоє людей зі спільними інтересами. А як двоє старих друзів.

А ще його здивував цей спокійний, врівноважений тон відповідей Ґріна. Аж надто дивно було бачити його таким серйозним під час розмови. В уяві Алекса уже вкорінилося, що Шон завжди має цю дурнувату усмішку на обличчі, а його слова часто провокативні. Навіть під час сьогоднішньої зустрічі він постійно вів себе подібним чином.

Повернувшись до келії Алекс пірнув на власне ліжко. Суцільне виснаження давало про себе знати. Ліниво повернувши голову на бік, він помітив, що Роя не було в кімнаті.

«На краще», – подумав Алекс і не гасивши світло поринув у сон.

Тиждень змінився новим. А за ним і ще одним. Погода надворі ставала все похмуріше. Небо тепер постійно було вкрите хмарами. Іноді дощило. А ранкові холоди часто покривали землю льодом, але ближче до обіду все знову перетворювалося на багно.

Одяг каторжників змінився на більш теплий. Відповідний до сезону.

Одного недільного дня Алекс сидів на порозі бараку з бестіарієм у руках. Він вже прочитав його повністю. Але кожного разу повертався. Переважно тому, що перечитуючи його він відкривав для себе дещо нове. І не тільки про покручів.

Якщо ще на початку через нього Алекс не міг спати, то це минулося дуже швидко. На заміну жахів сповнених страхітливих почвар знову повернувся сон про той самий день. Раніше цьому перешкоджали нічні крики Роя. Проте з моменту, як Алекс довідався залишати горіти свічу вночі, він став робити це значно рідше ніж колись. Можливо, варто знову почати гасити світло, аби уникнути цих жахів.

Поринувши у власні думки, Алекс навіть не помітив, як над ним дехто навис.

– Половину з цих ти ніколи не побачиш.

Від несподіванки Кетчер зронив з рук бестіарій і підняв голову. Над ним навис один з наглядачів його бараку. Він раніше вже говорив з ним. Це, здається, було напередодні приходу Руссо до їдальні. Як і тоді – наглядач вийшов перекурити.

– Якщо такий полохливий, то під час бою зарийся в якусь нору, – посміявся з нього наглядач.

– Та що зі мною станеться, – відповів Алекс підіймаючи бестіарій. – Сиди собі у безпеці поки вас там шматують.

– Га? Нас? Шматують? Ти певно погано свою книжечку читав. Деякі з цих гадів літати вміють. А інші по скелях добре лазяють. Ми то хоч зброю маємо. А ти?

– Я? Зариюся в якусь нору й тільки дупу лишу назовні, – серйозно відповів хлопець.

Кілька секунд вони дивилися один на одного. Жоден м’яз на обличчі навіть не посмів сіпнутися. Аж поки… обоє не засміялися так голосно, чим привернули увагу людей, що без діла валандалися плацом.

– Кумедний ти, хлопче, – витираючи сльози промовив наглядач. – Кумедний та дурний.

– Чому це я дурний? – все ще усміхаючись запитав Алекс.

– Ну так поглянь довкола. Тільки дурні опиняються тут не з власної волі.

– А ти значить по своїй? Як на мене – це ще більша дурість

– І додати нічого, – наглядач підняв очі до неба. – Малий, а хочеш ветеранську пораду?

– Ну-у – ні, – відмовився Кетчер. – Та й на ветерана ти не схожий.

– Я вже п’ять разів бував у Неймарській долині. Тож можу назвати себе ветераном. А пораду все одно дам. Тож слухай уважно. Гроші – ще та хріновина. Чим більше ризик тим більше платять. А чим більше платять – більша спокуса. Не гонися за легкими грошима, бо це завжди ризик.

– Щось я не зовсім зрозумів про що ти.

– Отож бо. Я колись також не розумів.

Опісля цих слів, наглядач затушив сигарету і пішов геть.

Якийсь час Алекс спостерігав за ним, а коли той зник з поля зору, опустив очі донизу. Що він мав на увазі? Чому підійшов і розпочав цю дивну розмову? Алекс не знав навіть імені цього наглядача, а той так легко завів розмову із ним.

«Дивний чоловік» – подумав Алекс збираючись у середину.

Каторжницьке життя залишалося незмінним. Сніданок, робота, вечеря та сон. І так день удень. Тиждень за тижнем. Рутина стала нормою життя.

З початком листопада погода зовсім спаскудилася. Постійно лив дощ, від якого не захищала навіть плащ-накидка. Але це не зупиняло військових від тренувань у стрільбі. Майже щодня лунали постріли на стрільбищі. Що вдень – що вночі.

Холодний вітер пронизував не лише під час роботи, а й після неї. Дерев’яні бараки не мали жодного утеплення. Тому більшість в’язнів залишалася у теплій їдальні – намагаючись відігрітися після відпрацювань. І Алекс був серед них.

Обхопивши обома руками чашку з гарячим відваром він намагався зігрітися. Як добре, що Дуглас попіклувався про можливість захворювань і зварив відвар з трави гіст. Ця солодка на смак трава росла всюди де була вода і мала легкий лікувальний ефект. І як виявилося не тільки його…

Роблячи черговий ковток, Алексу одразу згадався дім. Маленька квартирка у Дессексі. І власна матір. Щоразу, коли хтось з братів або сестер Алекса хворів – вона ходила збирати гіст-траву до невеличкого озерця в міському парку і варила схожий відвар.

Обпершись на стіл лобом та простягнувши руки вперед, він тихо застогнав. Виявляється той наглядач був правим. Легкі гроші і справді спокусливі. Але і ризик відповідний. Алекс справді був дурнем. У цьому він щоразу впевнювався згадуючи своє минуле.

– Я ніжно прокричу тобі на вушко… – легенький подих залоскотав його вухо.

Тихий шепіт праворуч змусив хлопця різко підхопитися зі свого місця і схопитися за вухо. Прямо над ним завис Шон Ґрін, що прямо зараз увесь голос реготав та вказував на Кетчера.

– Ти що твориш, га? – потираючи вухо прокричав Алекс – З якого дуба впав?

– Ги-ги-ги! – продовжував реготати Ґрін.

– Ти зовсім гепнутий? Може тобі вставити по самі гланди аби заспокоїти.

Але Шон не припиняв сміятися. Навпаки. Демонстративно витер сльозу і розсміявся сильніше аніж до цього. Подібна поведінка вивела Алекса з себе.

Зімкнувши зуби він стис долоню в кулак. І сам того не помітив, як почав гарчати.

Всього мить і кулак Алекса вже летів прямо в обличчя Ґріна.

Ще мить і права рука хлопця опинилася прямо за його спиною.

З неймовірною швидкістю Шон зайшов Алексу за спину притискаючи його руку до спини. Кетчер мимоволі вигнув спину намагаючись применшити біль.

Ґрін припинив реготати та притиснувшися до Алекса – прошепотів:

– Пан Руссо повідомляє. Зустріч клубу відбудеться у цю суботу в той самий час на тому ж місці, що й минулого разу. Не забудьте взяти з собою ваші книжечки.

Після цього Шон відпустив Алекса. Мило усміхнувся. Зробив реверанс. І з широкою усмішкою попрямував до виходу з їдальні.

Потираючи руку Алекс провів Ґріна поглядом до дверей. Щойно він зник, Кетчер озирнувся довкола. Випадкові глядачі цієї сцени миттєво повернулися до своїх справ. Так, наче всього кілька хвилин тому нічого зовсім не відбувалося.

Зітхнувши, хлопець полишив їдальню. Більше робити тут було нічого.

Субота настала швидко. Аж занадто, як для дня котрий чекаєш весь тиждень. По вечері Алекс знову швидко збігав за бестіарієм і повернувся назад. Як і тоді – Ґрін роздавав накази. Помітивши Кетчера і книгу в його руках, він усміхнувся і промовив:

– Зарано, хлопче. До зібрання ще цілих півгодини. Та ти можеш допомогти цим довбограям і пришвидшити процес.

– А ти просто стоятимеш і командуватимеш?

– Ну хтось вам йолопам має наказувати.

Алекс ледь стримався аби не спробувати вдарити цього базікалу знову. Але пам’ятаючи нещодавні події – стримався. Він поклав книгу на стіл та направився допомагати іншим каторжникам.

Цього разу столи не здвигалися. Навпаки їх відсунули ближче до стін, а в центрі виставили коло зі стільців. Алекс швидко порахував їх. Менше ніж половина з тих, хто був на першому зібранні буде присутня сьогодні. І щось підказувало, що на наступному буде ще менше.

Учасники клубу почали збиратися і займати місця. Забравши бестіарій, Алекс як і минулого разу сів поруч з Ґілтом та Мепсом. Згодом прибув і Руссо разом зі своїми незмінними супутниками.

«Дивно», – подумав Алекс. – «Хіба ці двоє не прибули цьогоріч, як усі інші. Тоді чому вони вже такі близькі до Руссо?»

– Роберте, – прошепотів Кетчер.

– Гм?

– Хто ці двоє? Я маю на увазі – цих біля Руссо.

– Не знаю. Вони майже не розмовляють. А якщо говорять – то етарійською. Я чув лише, що вони спеціально щось утнули, аби потрапити сюди.

– Думаєш вони якось пов’язані з Руссо?

– Та тут багато хто з ним пов’язаний. Навіть ми. Ми ж в його клубі й таке інше. Не думай про них. Зосередься на зібрані. Я чув сьогодні ще половину відкинуть.

Алекс відкрив було рота аби розпитати, звідки Мепс про це дізнався, але його випередив Ґрін – почавши свою промову.

– Ну що мої маленькі черв’ячки, закінчили поїдати книжечки? Сьогодні ми почнемо з того, на чому закінчили минулого разу. Отож, хто перший? Є добровольці?

Мало хто горів бажанням грати з Шоном в його гру. Алекс швидко оглянув присутніх. Усі демонстративно ігнорували Ґріна і потайки молилися, аби не обрали їх. Кетчер помітив на собі погляд Руссо. Щойно їхні погляди зустрілися старий усміхнувся кутиками губ. І Алекс, сам того не бажаючи, повільно підняв руку.

– Ага! – зрадів Шон. – А ось і доброволець. Встань і представся. Минулого разу ми обійшлися без знайомств, бо нас було багацько. Але сьогодні таки доведеться познайомити усіх.

– Я Алекс, – зітхнув він. – Алекс Кетчер. Думаю мені не треба казати, через що я тут. Та й не бажаю.

– А нам і не цікаво, – Шон нахилився вперед і нетерпляче завовтузився на стільці. – Ми тут не за цим. Розкажи нам Алексе, що ти там обрав?

– Бестіарій.

– О! Який саме? Від Макса Ченінга, чи Лоренцо Фоскарі?

– А-а… – розгубився хлопець. – Я не знаю.

– Гм… Якого року? Стиль письма тобі зрозумілий чи може є невідомі слова?

– Та наче все розумію.

– Тоді я б не довіряв цьому бестіарію. Сучасні бестіарії містять багато помилок.

– У мене виправлена версія

– Справді? – Шон вирівнявся та на якусь секунду задумався. – Тоді давай пройдемося по ньому.

Ґрін піднявся зі свого місця і підійшов до Алекса. Шон наблизився впритул, і різко – не відриваючи погляду – притулився до нього й ухопив під руку.

Алекс навіть не встиг зреагувати, як Шон потягнув його прямо в центр кола. Відпустивши руку, він обійшов Кетчера довкола – оцінюючи його. Алекс намагався не подати виду, що прямо зараз кипить від злості.

– Ну що Алексе? Готовий до швидких питань? – Кетчер не став відповідати, а Ґрін продовжив. – Який зріст у велетів?

– П’ять метрів, – стримано відказав Алекс.

– Точно?

– Так.

– Впевнений? – Ґрін продовжував кружляти.

– Так, – відрубав хлопець.

– Добре. Що вбиває покручів? От прямо до справжнісінької смерті, а не хибної.

– Вогонь.

– А чого найбільше бояться почвари?

– Вода.

– Просто вода? Не глибини, не потоку. А саме вода?

– Прісна вода. Вони бояться саме прісну воду. Тому деякі з них плавають у морях Зовнішнього океану, а у Внутрішньому – ні. Він менш солоний за Зовнішній.

– Добре. Дуже добре. А скажи-но, що ще спільного мають чудовиська? Можливо, у них є якась слабкість.

Алекс задумався. Про це в бестіарії не було жодного слова. Хоча…

– Трава гіст. Її аромат діє на них інакше ніж на людей.

– Як саме?

– Для них це наче дурман. Вони починають розслаблятися і засинати.

Шон зупинився нарешті зупинився і встав навпроти Алекса. Він все ще не відривав своїх очей від очей Кетчера. На його вустах розцвіла зловісна посмішка.

– А на честь кого назвали цю траву?

Алекс завмер.

«Що?»

Що мав на увазі Ґрін? Хіба цю траву названо на честь якоїсь постаті? Ні. Він напевно хотів заплутати Алекса. Ця трава завжди вважалася звичайним бур’яном. Так, вона мала антисептичний ефект і могла трохи знижувати жар. Але вона росла всюди де була вода. Навіть неглибока калюжа могла спричинити ріст гіст-трави.

Тож це питання було точно для того, аби просто збентежити Алекса. Тому він готувався вже відповісти, аж раптом… Руссо, який до цього мовчки спостерігав, нарешті озвався:

– Годі тобі Шоне. Анурійці моляться на Неймара й навіть не знають звідки той родом. А ти ставиш найбільш суперечне питання з його біографії.

Ґрін повернув голову і поглянув на старого. Вони якийсь час грали у глядачки. А після цього виставив долоню у бік Алекса, ледь зачепивши його носа. Долоня стислася в кулак, а великий палець виставлений у бік.

Ґрін та Руссо свердлили один одного поглядами.

На якусь мить Алексу навіть здалося, що Шон збирається опустити палець донизу. Але цього не сталося. Він широко усміхнувся і підняв його догори. А ще через мить вдарив Алекса вказівним пальцем по носі. Після чого повернувся на своє місце, залишивши Алекса стояти в центрі кола одного.

Кетчер здивовано поглянув спочатку на Шона, а через мить на Руссо. Той знову лише усміхнувся і відвернувся.

Алекс повернувся до свого стільця.

В Анурії Неймара вважали людським втіленням бога. Геній-алхімік. Той, хто створив захист від покручів. Алекс знав це ще з недільної школи. То що мав на увазі старий, коли казав про найбільш суперечливе питання з його біографії?

Але справжнє усвідомлення прийшло пізніше. Неймар не лише побудував стіну. Він був ще й тим, хто створив гіст. І, здається, назвав її на честь когось.

Він знову поглянув на Руссо. Звідки він про це знав? А звідки дізнався Шон? Вони обоє знали більше ніж могло здатися на перший погляд.

– Ну-у, – Ґрін з незмінною посмішкою оглянув присутніх. – Хто наступний? Ніхто? Ну то будеш ти.

І все почалося знову. Шон продовжив проводити зібрання. Розпитувати присутніх про обрані ними книги. Іноді щось уточнював. А інколи стверджував, що ті просто не зрозуміли свої книги.

Алекс задумався. А як Ґріну взагалі вдавалося підтримувати розмову з усіма. Ну не міг же він і справді прочитати всі ці книги, які обговорювалися сьогодні. А якщо й міг – то скільки всього читав? Те, як легко Шон орієнтувався у темі запевняло, що багато. На якусь мить Алекс навіть почав поважати цього зухвалого нахабу.

Опитавши майже всіх Ґрін поглянув на одного з охоронців. Той пальцем постукав по зап’ястку – показуючи, що час вичерпано. Зітхнувши, Шон звернувся до присутніх.

– На жаль… – він похитав головою. – На жаль, я вимушений завершити наші посиденьки. Оскільки наступне зібрання якраз припадає на прибуття до Неймару, тож коли воно буде – побачимо вже там. У Неймарській долині. А тепер зберіть своє «високоінтелектуальне» чтиво, і шуруйте звідси.

Після слів Ґріна, серце Алекса рухнуло донизу. На якусь мить він навіть забувся, де саме знаходився. Ці зібрання дозволяли відгородитися від оточення. Створювали справжній затишок. Наче він і досі був вдома. А згадка про Неймар миттєво повернула його до жорстокої реальності. До каторги.

І як на зло, погода останнім часом тільки підтверджувала слова Шона. Раніше просто холодний вітер змінився морозним. А з дощем почав випадати ще й сніг. Одного ранку Алекс прокинувся і побачив вкритий білим снігом плац. Та він не протримався до обіду і швидко зійшов. Час ще був.

Працюючи на будівництві хлопець помітив, що його руки почали тремтіти. Не через холод. Серце постійно стискало, щойно зранку він помічав щось біле за вікном. А ще – невідомо чому – з голови зникли всі думки.

Та Алекс не був єдиним, хто так само вглядався у вікно. Під час сніданку він підслухав розмову двох каторжників. Вони говорили тихо, але у повній тиші їх, певно, чули всі.

– Він же зійде, так? – запитав один з них дивлячись як знадвору сніжить.

– Угу, – сухо відповів йому інший.

Коли всіх вели до місць відпрацювань, Алекс також розчув розмову Кормака зі ще одним наглядачем:

– Все зібрав?

– Та наче все, – відповів військовий. – Чуєш, а ти скільки тунфів береш з собою?

– Жодного. Навіть тенса не візьму, – відповів Кормак. – Цього вишкребка треба кинути під варту, а не дозволяти приїздити до Неймару, коли йому захочеться.

– Та ну тебе. В нього дуже смачне односолодове віскі.

Кормак на мить зупинився та поглянув на свого підлеглого.

– Якщо я вчую від когось з вас запах алкоголю, то всі разом палитимете трупи. Без зброї – як каторжники. Все ясно?

– Так точно!

Щойно Кормак обігнав підлеглого, той тихенько пробурчав. Щось на тему того, що командир змінився, щойно став лейтенантом. Які стосунки мав Кормак зі своїми підлеглими Алекс не знав. Але судячи з розмови, вони були дружніми.

Робота дозволяла трохи відволікатися від думок про долину. Поки працюєш – то не думаєш ні про що. Але по закінченню думки завжди поверталися.

Так продовжувалось аж допоки одного дня сніг так і не розтанув до обіду, або не розчинився з дощем. Того дня вирувала страшенна завірюха. І хоча це був робочий день – нікого не гнали на роботу. Саме тоді Алекс і зрозумів, що час настав. З дня на день їх поведуть до залізниці. Посадять у вагони та повезуть до Неймару.

Того ж дня – підвечір – їм повідомили. Завтра.

Всю ніч Алекс не міг заплющити очі. Постійно повертався з боку на бік. Думаючи про те, що очікуватиме на нього зранку. Він спробував згадати, що саме колись чув про це місце. Ще з Дессексу він знав, що там є чи то якась велика стіна, чи то кілька стін. Що у цьому місці постійно йдуть битви проти чудовиськ народжених Заміщенням. І що це найлихіше місце у світі.

Від каторжників, які вже бували в Неймарській долині він чув майже те саме. З одним єдиним винятком. Вони описували долину, як щось неймовірне. Щось до смерті привабливе.

Ще вони згадували про якесь місто перед стіною, але розказати багато не могли, оскільки майже в ньому не бували.

Десь після опівночі, коли решта, можливо, вже заснула, а Рой знову дряпав стіну і шепотів, Алекс сів на край ліжка. У нього не було речей, які можна було взяти з собою, окрім зубної щітки та шматка мила. Тому його збори ввечері були швидкими. Але була ще одна річ, яку він окутав рушником. Бестіарій.

За час, який Алекс провів тут, не знайшлося речі, яку б він так оберігав як цей бестіарій. Не тому що він важливий для клубу. А через звичку читати щось перед сном. Тому розгорнувши рушника, він дістав з нього книгу. Можливо…

Ні. Він точно не допоможе заснути. Але згаяти час – так.

Гортаючи сторінки Алекс не чув ні завивання вітру знадвору, а ні як йому вторив Рой. Він переглядав цей бестіарій десятки разів і постійно наштовхувався у ньому на дописи, які раніше не помічав.

Серед численних сторінок Алекс зупинився на зображенні Міорелакса – звичайного на вид кажана розмах крил якого був понад метр. Він провів по ілюстрації пальцями і сіпнувся від крику поряд.

– НЕ ЧІПАЙ!

Алекс поглянув на Роя. Його очі сповнені жаху, а лице скривила гримаса. Він пальцем указував на книгу і повторив, але цього разу тихіше:

– Не чіпай.

Похитавши головою Алекс знову вставився на Роя. За ці три місяці він жодного разу не проявив зацікавленості до будь-чого, що не стосується їжі. А тут…

Кетчер відвів свій погляд у бік бестіарію і переглянув опис чудовиська.

Міорелакс — отруйна крилата істота, яка зовні схожа на велетенського кажана. Варто пам’ятати, що отруєним є його піт. Тому ніколи не торкайтеся до нього голими руками. І невеличка примітка від Шона: та торкайся на здоров’я. Просто не тягни потім пальці до рота чи очей.

Алекс нервово гиготнув. Невже Рой побачивши зображення, прийняв його за справжнє чудовисько? Чомусь це здавалося кумедним. Рой – завжди у себе на думці. Але варто було йому помітити покруча, як він одразу спробував зупинити від необдуманих дій.

– Чому? – все ще усміхаючись запитав Алекс.

– Трунок, – розширені очі Роя спостерігали за ілюстрацією та рукою хлопця. – Небезпечно. Ні. Не можна.

– А як що до цього? – Алекс перегорнув сторінку.

– А-а! То південь. Вони тільки там, – відмахнувся Рой побачивши ще одну крилату істоту.

Що за маячня? Звідки Рой міг знати де водяться різні чудовиська? Та й ще так легко відмахнувся. Ніби: не хвилюйся, таке тебе не зжере.

Взагалі Рой завжди здавався Алеку дивним. Він не ходив на каторгу. Військові відносилися до нього добре. А інші каторжники не знали, як довго він перебував у таборі. Також ніхто не знав, який злочин він скоїв, аби потрапити сюди. Навколо нього витало чимало таємниць. І до них додалася ще одна.

– Хто ти збіса такий?

Проте Рой, здається, знову втратив зв’язок з реальністю. Він відвернувся і, як зазвичай, почав нашіптувати свою молитву. Тільки цього разу Алексу здалося, він робив це навмисне.

Усіляке бажання продовжувати читання відпало і Кетчер вирішив таки спробувати заснути. І хоч усілякі думки, що лізли у голову, заважали це зробити, Алекс задрімав.

Але сюрпризи від Роя не закінчилися на сьогодні. Та й не тільки від нього.

Зранку усіх як завжди розбудив наглядач. Після ранкових процедур був сніданок, а за ним – шикування на плаці. Цього разу нікому не давали жодних доручень. А просто надягли кайданки й повели до платформи.

Згадався той день, коли Алекс вперше потрапив до табору. Тоді він був знесилений утомою та голодом і майже не дивився довкола. А тепер не міг через снігопад. За останні кілька днів снігу намело великі кучугури, але платформа лишалася чистою. Військові постаралися.

Цього разу поїзд був значно більшим. Алекс навіть не бачив локомотива. Таким довгим той був.

Каторжників почали заганяти до вагонів. Якщо раніше їх звозили до табору у клітках, то зараз усіх гамузом запхали у кілька вантажних вагонів. Тіснява була страшенна. А щойно закрилися розсувні двері – ще й темрява.

Алекс намагався знайти для себе місце. Трохи поблукавши у напівтемряві – через шпаринки проникало денне світло – і зачепивши когось, він нарешті розмістився на підлозі. Прямо навпроти Роя, якого туди посадили двоє військових перед тим як зачинити вагон.

Хлопець провів поряд з ним достатньо часу, аби з одного погляду визначити, що він переживає зараз ненайкращий час. Рой підібрав коліна до грудей та почав гойдатися. Це питання часу, коли він зірветься. Якщо до цього Роя захищали замкнуті кімнати, то зараз він був закритий з іншими в одному місці. Навіть ті, що жили в інших бараках могли зашкодити йому.

Але щоб не сталося, Алекс не збирався втручатися. Може йому й було шкода Роя, але заступатися за нього він не збирався. Хоча підсвідомо почав молитися, аби все пройшло без сутичок.

Приблизно через годину або дві поїзд нарешті рушив і почав набирати хід. Усіх рівномірно хитало з боку в бік. І Алекс відчув, як його серце починає підлаштовуватися під цей рух.

Чух-чух.

Тук-тук.

Немає чого боятися. Все ж вони завжди будуть за стінами. У безпеці. Так, можливо, деякі почвари уміють літати. Але у солдатів є гвинтівки. Тож вони завжди будуть насторожі. Якщо, звичайно, не хочуть виконувати каторжницьку роботу.

Алекс зовсім не боявся. Ні. Зовсім ні. Просто ніяк не міг розтиснути пальці.

Він чув багато розмов у таборі про Неймарську долину. Знав майже все, що треба. У Дессексі про це місце згадували як про страшне. Та тільки чому йому зараз стало так неспокійно? Ще вчора зранку було добре. Та й ввечері знайшов розраду.

Чух-чух. Чух-чух.

Спокійно рухався поїзд.

Тук-тук. Тук. Тук-тук. Тук.

Серце збивалося з ритму.

Алекс заплющив очі. Набрав повні легені повітря і рівно видихнув. Не варто себе накручувати.

Він розплющив очі й побачив перед собою Роя, стан якого залишав бажати кращого. Алекс не знав, яких зусиль той докладає, аби просто шепотіти молитви, а не зірватися на крик чи ще щось у тому дусі. Його гойдало не тільки з боку в бік, а й уперед та назад. На мить здалося, що він перетворився на дзиґу.

Кетчер мимоволі посміхнувся. У цьому вагоні був той, кому було значно гірше за нього. І якщо він продовжить думати далі, то існувала вірогідність стати другим Роєм.

Озирнувшись у напівтемряві довкола, Алекс помітив, як увага всіх була прикута до трохи божевільного каторжника. Усіх окрім людини, яку він не очікував тут побачити.

На відміну від інших, Шон Ґрін не сидів на підлозі. Він обперся об дерев’яну стінку вагону, та мовчки спостерігав за іншими. Його очі ледь затримувалися на кожному з каторжників. Здавалося, що він чогось чекав.

Ззовні почувся гудок. І всього за мить, поїзд в’їхав до тунелю.

Цілковита темрява заполонила вагон. Наступні кілька секунд було спокійно. Допоки…

…Рой не вдався до крику.

Алекс знав, що станеться щось подібне. Відколи він став залишати світло на ніч, кількість зривів стала меншою. Але періодично траплялися поодинокі випадки, коли навіть воно не допомагало.

Ще за мить, коли поїзд нарешті виїхав з тунелю, Алекс став свідком події, на яку очікував від початку. Варто бути повним йолопом, аби не здогадатися, що кілька виснажених нічними переживаннями каторжників, не спробують закрити Рою рота. Навіть якщо для цього доведеться удатися до бійки.

– Та стулися вже! – прокричав хтось.

– Я сам його зараз стулю. Потримайте його.

Кілька каторжників біля Роя і ще кілька неподалік, підхопилися зі своїх місць та схопили його комір. У пориві власного божевілля він спробував вирватися. Та все це марно, коли тебе тримають кілька людей водночас.

Зрозумівши марність своїх дій, наляканий темрявою та ситуацією, Рой обм’як в руках каторжників. Його, як завжди це бувало після чергового зриву, порожній погляд зачепився за Алекса. Від цього кров у жилах хлопця захолола. А Рой тим часом почав нашіптувати молитви:

– Боже наш милостивий, у світлі твоїм віднайду я спокій. І згине темінь ночі та принесе світанок земний. Урятуй душу сина свого та захисти від зла, що його оточує, – на одному диханні випалив він.

Один з тих, хто утримував Роя встав навпроти нього та заніс кулак для удару. Але перед тим промовив:

– Ну все, падло. Ти догрався. Молитви тобі більше не допоможуть.

– Тобі теж.

Поруч з ним прозвучав голос.

Нападник смикнувся раніше, ніж встиг зрозуміти чому. Шон уже тримав його за зап’ясток і різко подався вперед — лоб у лоб.

Не очікувавши нападу, той захитався.

А в поїзді, що продовжував свій рух, важко устояти на місці. Тому всього через мить він звалився на підлогу.

Ще один, що тримав Роя за руки, отримав прицільним ударом коліна по паху і швидко скрутився від болю.

Третій встиг відреагувати.

Проте це йому не допомогло.

Шон перекинув руки через його шию і потягнув на себе – придушуючи нападника.

Перший спробував піднятися. Але Шон, все ще душачи кайданками третього, ударом ноги зацідив йому по обличчю.

Щойно третій почав хрипіти від задухи, Шон нарешті відпустив його і штовхнув прямісінько в стінку вагону.

Почувся глухий звук і той впав на підлогу. Важко хапаючи повітря ротом він схопився за шию. Ще через мить – зайшовся кашлем.

Дехто з каторжників спробував піднятися та допомогти їм. Але щойно вони помітили, як Шон встав у стійку – готуючись до чергового бою – відступили. Краще не займати його.

– Ну? Кому ще виписати лікувальних тумаків, га?

Якусь секунду Ґрін уважно спостерігав за реакцією усіх присутніх. Ніхто навіть не посмів і ворухнутися. Після чого Шон повернувся до Роя та обхопив його лице долонями.

– Рою! Заспокойся, – наказав він.

– Дякую милостивий боже за рятунок…

– Рою! Це ж я. Пам’ятаєш мене?

Та здавалося, що він знову втратив зв’язок з навколишнім світом.

– Бійцю, я наказую Вам зібратися.

– Так точно! – миттю відповів той і припинив трястися.

Ґрін з полегшенням видихнув, усміхнувся і поплескав Роя по руці.

Усі спостерігали за тим, як легко він змусив Роя заспокоїтися. Як усадив його на місце і примостився поруч – обійнявши за плече. Як швидко пробігся очима по присутніх і на мить зачепився за Алекса.

Кетчер лише здивовано відкрив рота. Він погано пам’ятав той день у пабі. Але й тоді, здавалося, що Шон добре б’ється.

«Постраждалий, а як же» – подумав Алекс відвертаючись у бік.

Ґрін не був тим кого з себе вдавав. Алекс це помітив.

Решту шляху пройшла у тиші й під постійним поглядом Ґріна. Ніхто більше не збирався щось робити. Ні коментувати. Ні допомогти тим трьом. Усі лише крадькома кидали свій позирк на один одного і швидко відверталися.

Десь через півгодини-годину паротяг почав збавляти свій хід. І у вагоні одразу оживилися.

Біле світло проникало всередину через шпарини і багато новеньких спробували розгледіти через них саму долину. Хтось з тих, хто вже бував тут раніше, посміялися з них. «Марна справа» – говорили вони.

Ще хвилин через десять почулося кілька гудків і поїзд начисто зупинився.

Алекс помітив як Шон кілька разів штурхнув поснулого Роя і почав підійматися. Ті, для кого це вже було не вперше, теж вставали зі своїх місць. Слідуючи їх прикладу Кетчер також заходився розминатися.

Можливо так діяло гірське повітря, а можливо, хвилювання, про яке він став забувати, знову поверталося. У голові паморочилося. Тому, торкнувшись пальцями скроні й прикривши очі, хлопець спробував зосередитися.

Ззовні почулися теревені військових. За кілька хвилин брязкнув об землю замок і двері вагону розчинилися. Сліпуче біле світло хлинуло всередину. А слідом за ним увірвався холод.

– Ну і скипень тут сьогодні, – здригнувся Шон.

Алекс вийшов майже одразу за ним і вже хотів було сказати, аби той припинив знову вдавати з себе блазня. Але щойно його очі звикли до світла – завмер. Так і не вимовивши жодного слова.

Вони стояли посеред залізничної платформи. На верхівці пагорбу.

Навпроти височіла укутана снігом крута гора. Її верхівка, здавалося, підпирала холодне безхмарне небо. Прямо в підніжжі, наче висічена в самій скелі, стояла фортеця – подібна до тієї, що в Дессексі.

Неглибока річка збігала по схилу і впадала у широкий канал, по обидва боки якого розкинулося старовинне місто. Криві та довгі одноповерхівки із зеленувато-сірого каменю і такою ж черепицею на дахах. Одна будівля, в центрі, біля широкої площі, була вищою за інші й мала щонайменше три поверхи. Подібні будинки Алекс бачив хіба що у старих районах рідного міста.

Навпроти неї, крізь площу, стояла невисока дзвіниця з громіздким дзвоном, покритим зеленуватою патиною. За кілька вулиць від площі, над каналом був перекинутий кам’яний арковий міст. А ще через декілька вулиць – вона…

…Стіна. Вона простяглася від одного краю долини до іншого. Давня. Не менш давня за місто під нею. А може, й старіша. Біля самої верхівки, у жолобах, висіли масивні металеві пластини.

Холодне червоно-рожеве сонце повільно опускалося за гори, у напрямку стіни. Його світло лягало на камінь, і вона ставала ще холоднішою.

Коли Алекс чув про стіну, він уявляв її значно вищою. Подібною до гір довкола. Але тепер, коли він побачив її на власні очі, вона лякала не висотою.

Алекс нервово сковтнув і відвернувся від стіни. Пальці почали дубіти. З цим треба було щось робити.

– А ми вже думали ви цьогоріч не приїдете, – неподалік один військовий звернувся до щойно прибулого.

– Га-га, а ми сподівалися, що ви всіх покручів перестріляли, – подав руку той.

– Та де там. Ще трохи для вас залишили, – вони потисли долоні та усміхнулися. – Де вас чорти носили? Ми вже чотири дні як речі зібрали.

– Тю, та ти хіба не знаєш МакКойла? Поки не впевниться, що можна рушати – не рушить. Ну, як цього року? Все те саме?

– Та як завжди. Вчора відстрілялися. Чуєш, я чого оце до вас піднявся. Кайданки зайві є?

– А що вже сталося?

– Та знову старий Клемент, – роздратовано кинув той. – Шляк би трафив цих чарівників. Сьогодні зранку знову видав: нікуди я не поїду – тут лишуся.

– Щодо зайвих не знаю, але з одного з цих кадаврів зняти можу. Вам з Клементом допомогти?

– Та ні. Ми аж через тиждень рушаємо. Ще вас розвантажити треба. Та ти й сам знаєш, як тут все працює. Бачу в’язнів у вас цього разу більше.

– Ага. Генерал аж до графства Ернт їздив. Зібрав вишкребків з усієї країни.

– Та ти що? Сам? Тридцять навіть до столиці не навідувався, а зараз аж до сходу… А що там ще нового чути?

– Зараз-зараз. Тільки кайданки видам. Хто там… А! Ти. Сюди іди, – промовив військовий до Шона.

– Не боїшся зараз відпускати?

– Кого? Його? Не страшно. А ось рота б йому заткнути не завадило.

– Я взагалі-то вас добре чую, – відповів Шон простягаючи руки.

– А наче ми перешіптуємося. Ну все. Дивись ме….

У цей самий час паротяг просигналив і повільно рушив далі. До ще одного форту

Шон потер зап’ястки. Усміхнувся. І різко виступив уперед, стаючи перед каторжниками. Швидко оглянув присутніх та… розкинув руки в сторону.

– Щиро вітаю вас у Неймарі – батьківщині жаху!