Безликий №11

—Вітаю, Павуче.

Павук опинився в кабінеті Управителя.

—Ти знаєш, чому ти тут?— не відводячи погляду від паперів запитав він.

—Через те, що заволодів людським тілом.

—Іі?

—Посередники.

—Саме так. І ти знаєш, що я повинен зробити.

Знаю. Якщо я вже приречений, то хоча б поведу їх хибним шляхом.

—Пане, я визнаю свої помилки. Дозвольте допомогти вам…

—Пх. Хахаха. ПХАХАХАХАХАХХ,— вищий демон вибухнув сміхом.

Павук закляк. Він боявся. Йому ніколи не було так страшно, навіть коли був звичайним чортом, навіть коли мав справу з сильнішими за себе нижчими демонами.

—Ти зараз серйозно?! Ти мене за дурня маєш?!— Управитель відклав ручку і дивився Павуку в очі.— Співпрацювати? Визнаєш помилки? Ти думаєш, що я вчора народився? Чи що я ніколи не був нижчим демоном? Жоден демон не скаже такі слова щиро. Ви, нижчі демони, зневажаєте вищих більше за все.

Павук знав все це. Він хотів уникнути покарання, тому готовий був вхопитися за наймарніший з усіх шансів.

—І як ти зібрався співпрацювати? Видати мені імена демонів, які мають посередників? Чи, точніше, вказати мені неправильні імена демонів? Відкрию тобі секрет. Мені відомі імена всіх демонів, які мають посередників.

Павук був щиро здивований. “Чому тоді він не діє?”— міркував нижчий демон. Тим часом, Управитель вже повністю заспокоївся і повернувся до паперів.

—Старпоме, забери його і посади на паль. Та так, щоб усі бачили.

—Буде виконано.

З нізвідки з’явився Старпом і забрав Павука з кабінету. Наступної миті, його тіло висіло на палі, на потіху чортам. Найгірше в цьому покаранні те, що демон не помирає, де б і як не був пробитий, але біль не вщухає. Ніколи. І зняти тіло неможливо, воно прикіпає до стовпа, тож лишається просто висіти.

–

Земля. Одразу після зникнення Павука.

—Хух, це було важко,— сказав один з екзикуторів.

—Особливо, коли ви сказали, що його не треба вбивати, пане Люлька.

—Коли ми відрубали йому ноги була ідеальна мить,— промовив третій екзикутор.

—Визнаю, але ми впоралися. Ви всі великі молодці,— похвалив побратимів Люлька.

—Дякую вам, що допомогли. Ви врятували мені життя.

Всі в мить замовкли і подивилися на мене, наче тільки помітили. Може і не хотіли помічати. В їх очах читалися сумніви. Я був одним з тих, кого вони вбивали, а тут, вони рятували мене. Один з мечників стиснув руків’я своїє зброї.

—Будь ласка. Потім якось відплатиш,— нарешті порушив паузу Люлька.— Це наш обов’язок, битися з посередниками й одержимими.

—Ото ж бо, пане. Обов’язок. Ви впевнені в своєму рішенні?

—Впевнений.

Екзикутори незадоволено дивилися на Люльку. Вони точно хотіли мене вбити. Гадаю, це було для них догмою, а співпраця неприпустимою. А тут їхній старший товариш, можливо, наставник, порушує її. Через мене в Люльки, напевно, виникло купа проблем. Він користувався авторитетом серед побратимів, як я зрозумів, але от, його порушено. Через мене. Соромно якось.

-З усією повагою, але пане…— озвався один екзикутор.

-Годі!— грубо обрізав Люлька.— Я від керівництва наслухався. Я знаю. Знаю! — він повернувся до мене.— Ти не маєш цього робити, але, будь ласка, доведи, що я не помилився щодо тебе.

—Я постараюся.

—Дякую.

Знову виникла пауза. Ми декілька секунд постояли, доки не почули стогін. Це був хлопець. Імовірно, той, тіло якого було під контролем демона.

—От же ж! Зовсім забув. Лісорубе, допоможи.

Екзикутор з сокирами, виходить Лісоруб, і Люлька підійшли до бідолахи. Лісоруб припідняв тіло хлопця, а Люлька дав святої води. Хлопець закашлявся і почав приходити до тями.

—Ельфійко, ти сама спритна з нас. Віднеси його до церкви.

—Так точно.

Дівчина хутко схопила хлопця і понесла в напрямку міста. Вражає. Навіть, якщо хлопчина і був худий, він мав би важити принаймні кілограм 50, а вона так легко з ним бігала і стрибала.

—Чудова робота,— пролунав голос в моїй голові.

—Дякую, Управителю,— Увага екзикуторів знову була прикута до мене.— Як там наш опонент?

—Вже висить на палі.

—Ого. Жорстоко.

—Ти не бачив справжньої жорстокості.

І то правда.

—Щодо нашої угоди. Готуйся. Зараз станеш трохи сильнішими.

Нарешті. Хотілося б, аби він зробив мене сильнішим до битви з одержимим, але, вочевидь, він мене перевіряв. Зовсім скоро я відчув, як щось вливалося в моє тіло. Дивне відчуття. Разом з тим, моє фізичне тіло зазнавало змін. Це було трохи боляче. Шкіра на моїх руках почала злазити, оголяючи м’ясо. Під тиском цих відчуттів я став на коліно. Коли все закінчилося, я почувався краще.

—Коли в посередника вливають додаткову демонічну енегрію, окрім підвищення всіх фізичних показників, це впливає на його зовнішність і на здібність. Нас цікавить друге. Одне з двох, або твоя наявна здібність стає потужнішою, або в тебе з’являється нова,—пояснював мені Управитель.—Спробуй.

Перевірю перший варіант. Я створив меч в правій руці. Це ніколи не займало багато часу, та все ж, створення відбулося швидше. Спробував трохи помахати. Мої рухи стали швидше і сильніше, але це не стосувалося здібності. В мене не було ідей, як створення матерії може стати потужнішим. Незначне прискорення цього процесу було таким собі бонусом. Може, тоді з’явилася ще одна? Я стер щойно створений меч і виставив руку вперед. Екзикутори стояли і насторожено дивилися. Я і забув, що вони тут.

Знову з’явилася кістка, але вона не падала, як було в провулку, вона висіла в повітрі. Відвів руку в сторону і кістка полетіла за нею. То тепер я можу керувати ними. Також мені була підвладна дистанція, на якій перебували кістки.

—А це вже корисно.

—Ну як?

—Тепер я здатен маніпулювати ними на відстані.

—Чудово. Маєш запитання?

—Гадаю, ні. Подзвоню, як щось треба буде.

—Тоді щасти.

Я повернувся до екзикуторів. На мене все ще дивилися, як на загрозу.

—Що ж, те, що ти став сильніше, це дуже добре. До речі, маю для тебе подарунок.

Подарунок? Люлька кинув мені якийсь пристрій. Це була рація, але яка мала три кнопки, 1 2 і 3.

—Мій номер 311, твій 232. Вмикається кнопкою з боку, нею ж і вимикається. Витяшуєш антену, набираєш і чекаєш. Це щоб служителів більше не лякав.

—Дякую і перепрошую.

311. Треба запам’ятати. Екзикутори незадоволено дивилися на Люльку.

—Ще раз дякую вам, що прийшли на допомогу.

—Ми прийшли виконати нашу роботу.

—Все одно дякую.

—Будь ласка.

Ми трохи постояли в тиші.

—Ну добре, ми підемо. Перед єпископом звітувати треба. До зустрічі.

—Бувайте.

Дуже швидко екзикутори зникли з поля мого зору, а я, більш спокійним кроком, теж рушив у місто.

–

Пекло. Одразу після покарання Павука.

—Павук попався!

—Вищі демони взялися серйозно.

—Посередник вищого демона?! Та ти жартуєш!

Це була новина номер один на нижньому рівні.

—Я не хочу на паль. Я відкликаю посередників.

—Я теж.

—І мені на паль не хочеться.

Більшість демонів прийняли рішення відмовитися від посередників. Демони теж живі істоти і вони теж хочуть жити. Та все ж, було декілька демонів, які не думали цього робити.

Рада найсильніших нижчих демонів.

—Отже, шановні. Вищі демони таки прокинулися. Зараз Управитель, а далі хто зна. Інші теж рано чи пізно можуть вступити в гру. Нам треба бути обачніше.

—Згоден. Посередників стане менше, через страх слабших демонів. Увага екзикуторів тепер буде більше сконцентрована на нас. Це стане проблемою.

—Ще й цей посередник Управителя. Ми ще не дізналися, хто це. А що як він пошле ще одного? Чи таки підключаться інші вищі?

Почався гомін. Кожен висловлював свою думку. Демонів тут було всього десять, але звучали вони як тридцять. Тут, демон, що сидів на чолі прямокутного столу підняв руку. Інші, помітивши це, враз припинили говорити.

—Шановні. Я розумію ваше занепокоєння, але не треба так перейматися,— голос був спокійним, але в ньому читалися нотки роздратування.—З екзикуторами ми воюємо вже понад тисячоліття. Ми знаємо, як з ними боротися. А посередники не проблема. Наскільки б вищі не наділяли своїх слуг демонічною енергією, наші посередники досвідченіші і їх більше. Перемагає не той, хто сильніше, а той, хто краще розуміє свої сили. Ми свої сили чудово усвідомлюємо, а вони можуть задерти носа. Цим ми і скористаємося. Але визнаю, обачнішими стати доведеться.

Ці слова переконали присутніх. Завершивши обговорення, демони розійшлися.