Розділ 7

Ранок понеділка видався дощовим. Лило так, що земляний плац у таборі каторжників став суцільним болотом. Уривчастий вітер хлистав по обличчю й ліз під липку сорочку. Зябко й противно.

Та роботу ніхто не скасовував Тому, зібравши всіх на плаці по коліна у багнюці, Кормак кричав розпорядження. Його голос губився серед дощу. Справжнє диво, що хтось його чув. А може, ніхто й не слухав – папір розмок, і він просто тицяв пальцем, кому куди.

Алекс, як і останні два тижні до цього, був призначений на будівництво. Разом із кількома знайомими й новенькими він, згорбившись і тремтячи від холоду, поплентався до виходу з табору. Якби не примус, він би й носа не висунув у таку негоду. Та що там – і собаку не вигнав би. Якби вона в нього була.

Стоянка дев’ятої бригади була поділена навпіл. З одного боку знаходилися дерев’яні бараки каторжників, а на іншому – новенькі кам’яні казарми військових. Більшість новобудов були побудовані протягом останніх трьох років. До цього бранців використовували для прокладання залізничного сполучення між Мундо і Неймаром.

Будівництво в горах не терпіло поспіху. Породу доводилося часто рвати динамітом, прокладені відрізки не раз зникали під завалами. Час від часу над ущелинами з’являлися повітряні почвари і тоді роботи зупинялися самі по собі.

Коли ж колію нарешті довели до кінця, тимчасові бараки розібрали так само швидко, як і зводили. Дев’ята бригада залишилася без місця, яке можна було б назвати своїм. Тому прямо зараз і зводилося нове місце – яке ніхто не поспішив назвати домом.

– Ну і мряка, – буркнув хтось з каторжників протираючи чоло від дощу.

– П-працюй мовчки краще. І так зуби ц-цокотять, – відповів йому інший.

І Алекс не міг заперечити. Їх вишукували у лінію і скували ноги ланцюгами — один до одного. У сонячний день це була б найпростіша робота. Стій і передавай відра далі. Але не сьогодні.

– Цегла! – прокричали з одного боку.

Алекс схопив порожнє відро і передав далі. За мить воно повернулося вже повним.

– Суміш! – кричали звідти ж.

Так минув увесь ранок.

Ближче до обіду дощ почав вщухати. Проте холодний вітер – ні.

Одяг, промоклий від дощу, неприємно лип до тіла. Проте робота не припинялася. Навіть навпаки – пришвидшилася. Коли дощ припинив заливати очі, а вітер посильнішав, бранці з того боку ланцюга почали працювати швидше. Усе аби зігрітися.

Тріск.

БУХ!

Алекс здригнувся на мить та обернувся. Постріли. Десь за стінами будівель знову гримнуло. Цьогорічні новобранці управлялися у стрільбі на полігоні.

– Гля, вафльониші тренуються, – тихо промовив хтось поруч. Інший хмикнув:

– Ага. Добре, що не по нас.

Алекс спробував роздивитися бодай щось. Але єдине, що удавалося розгледіти з такої відстані, це як серед сіро-зелених постатей постійно носилися туди-сюди офіцери у темно-червоних мундирах. Вони щось там кричали новобранцям, а потім ті знову почали стріляти.

Не було сенсу далі спостерігати за солдатами. Вони десь там – у своєму, відносно, спокійному світі – де не треба постійно гарувати. Щонайменше, так здавалося Алексу. Тому він просто повернувся до роботи.

– А це там випадково не МакКойл? – запитав один з наглядачів у Кормака.

– Де? Он той? Певне… Так, то він і є, – відповів Кормак приклавши долоню до чола. – Ого! Ти тільки поглянь туди.

Почувши слова Кормака, Алекс і сам повернувся аби знову подивитися у бік полігону. Він помітив як серед новобранців спокійно ходив один офіцер. Це, напевно, і був генерал дев’ятої бригади. Він підійшов до одного з новеньких і щось сказав тому. Після цього, ще зелений хлопчисько, віддав тому свою гвинтівку.

Генерал швидко оглянув зброю. Припав плечем до прикладу і… майже не цілячись – вистрілив. Навіть не затримуючись, перевів затвор. Рука вже заряджала новий набій. МакКойл різко змінив ціль. Постріл. Далі все повторилося. З боку могло здатися, що він не докладає жодних зусиль. Наче гвинтівка була продовженням його руки. І знову. І знову. Рухи – точні, відпрацьовані до автоматизму. Те, що для новобранців було навчанням, для нього давно стало звичкою.

МакКойл стріляв, доки не закінчилися набої. Поглянув на новобранця, щось коротко пояснив і повернув зброю. Став позаду. Поправив стійку. Постріл. МакКойл ледь помітно кивнув і рушив далі.

З моменту свого прибуття сюди Алекс більше не бачив генерала. Для нього це була людина, яка прирекла його на страждання. Хоча чи справді саме МакКойл був винним у всьому, що відбулося з Алексом – він не хотів на це відповідати. Йому завжди здавалося, що генерал був просто суворим офіцером, що тільки те й робив – віддавав накази і примушував усіх їм коритися. Майже таким самим, як мер його рідного міста.

Та зараз Алекс побачив і майстерність МакКойла. Він помітив, як Кормак і деякі інші наглядачі, із захопленням спостерігали за діями їхнього генерала. А також, як деякі, невдоволено скривилися. Щось у цьому було дивне.

За спогляданнями за генералом Алекса відволік інший каторжник поруч. Він штурхнув його в плече і вручив відро. Алекс спочатку поглянув на порожнє відро, а потім на бранця.

– Цегла, – крізь зуби промовив той і відвернувся.

Алекс просто передав відро далі й зачекав, коли воно повернеться наповненим. Робота продовжувалася без огляду ні на що. Але лишалося дещо, що й досі його турбувало. Тому набравшись сміливості він повернувся до свого сусіда й запитав:

– Що це з Кормаком?

– Ти про що? – невдоволено перепитав той.

– Хіба він колись не був на нашому місці? Тож чому зараз у війську? Та ще й з таким захопленням дивиться на МакКойла?

– А я звідкіля це можу знати. Я тут не більше твого. Якщо так кортить, то піди і запитай у нього сам.

Алекс вдарив себе по обличчю. Ну звісно! Більшість каторжників доєдналися лише у цьому році. Навіть ті, хто тут вже третій рік не знали відповіді. Єдині люди, які могли знати справжню історію, або загинули, або уже полишили каторгу. Тож аби дізнатися істину – варто і справді розпитати все у Кормака. Та чи погодиться той поділитися своєю історією?

Ще десь через годину роботи хмари повністю розсіялися і на небі засяяло післяобіднє сонечко. Вітер трохи стих і вже не так пробирався під сорочку. Але тіло все ще трусило. Півдня під дощем та прохолодним вітром залишало свій слід. І як на зло – робота почала сповільнюватися.

Після такого виснажливого дня під дощем – точно можна було захворіти. І Алекс уже навіть відчував як його тіло поступово почало гарячити. До завершення робочого дня лишалося кілька годин і можна йти на вечерю. Алекс сподівався, що сьогодні їм подадуть чогось гаряченького.

За спиною почувся голос Кормака:

– Струнко!

Усі наглядачі миттєво витяглися. Алекс одразу зрозумів – прийшов хтось зі старших. Не повертаючи голови, він почав вслухатися у розмову.

– Як тут? – почувся голос МакКойла.

– Усе добре, пане, – відповів йому Кормак.

Алекс на мить завмер. МакКойл ніколи до цього не приходив перевірити роботу каторжників. Зазвичай це робив інший старший наглядач. Але сьогодні було усе було інакше.

– Випадки?

– Жодних, пане.

– Скільки ще?

– Цю казарму зведемо за два тижні. Тиждень на внутрішнє оздоблення. А ось наступну…

– Що з нею? – перервав генерал.

– Не встигнемо до відправлення, пане. Звести коробку – так, але завершити до кінця – ні.

– Скільки людей ще потребуєш?

– Ще два десятка, пане.

– Будуть.

Після цього МакКойл почав обходити ряди каторжників, мовчки спостерігаючи за їх роботою.

Алекс, як і інші, напружився. Темп роботи зріс сам по собі. Кормак ніколи не гнав людей, але одна лише присутність генерала змушувала їх працювати швидше – навіть проти власної волі.

МакКойл наблизився до Алекса. І як на зло – саме у цей момент йому передали відро з цеглою. Серце шалено закалатало. Відро вислизнуло з рук. Цегла з гуркотом розсипалася по землі. Алекс і двоє поруч миттєво схилилися збирати її. Один з них, той самий, у кого Алекс розпитував про Кормака, лише ворушив вустами, сиплячи прокльони.

МакКойл не зупинявся. Просто пройшов собі далі, лише на мить затримавши погляд на них.

Навіть коли генерал пішов геть спокій так і не повернувся. Думка про помилку вперто крутилася у голові, мов заїдена платівка. Будівництво ще можна було витримати. Не те що ліс або каменоломні. А на більш легші роботи потрібна була хоча б якась спеціалізація у минулому. Тому залишок дня Алекс провів у понурому настрої.

О пів на п’яту вечора Кормак наказав зупинятися і прибрати за собою. Коли з цим нарешті було покінчено, усіх повели назад до табору.

Алекс відчував у грудях протяжний біль. У голові шуміло і він не міг зосередитися. Чи це так подіяла сьогоднішня робота під дощем, чи це було через його помилку перед МакКойлом хлопець не міг знати. Але щось його таки непокоїло. Він підняв очі і озирнувся довкола.

Поруч із ним повільно йшов Кормак і поправляв запонку на рукаві. Він мав той самий вигляд, що і завжди, але здавалося, що сьогодні він мав піднесений настрій. Раптово на думку спало, з яким захопленням Кормак спостерігав за тим, як МакКойл навчав новобранців. І у Алекса знову виникло те саме питання, яке він запитував раніше.

– Кормаку, – тихо покликав його Алекс.

– Гм? Що сталось?

– Мене все цікавить одне питання. Як ти опинився у війську?

Кормак коротко хмикнув, а тоді розсміявся – грубо, але щиро.

– Ну-у, ти певно чув, що я раніше теж був каторжником?

– Так. Тому я й запитую. Чому після усього цього, ти вирішив доєднатися до війська?

– Та я якось і не знав куди діватися. Мені пощастило стати одним з найперших людей, які відбули каторгу лише рік. І одна хитра собака якось натякнула мені, що тут стабільно платять. Не так як за чудовиськ. Але стабільно. А стабільність, знаєш, іноді дорожча за життя. І хоча я все ще продовжую ним ризикувати, я роблю це хоча б не сам. До речі про собак. Я тут щойно згадав, що одну бездомну псину сьогодні спускають з ланцюга. Тож відтепер не буде часу для смутку.

Що мав на увазі Кормак, Алекс так і не зрозумів. По поверненню до своєї келії його, як завжди, зустрів порожній погляд Роя. Його ніколи не гнали до роботи. Він завжди залишався у таборі. Алекс вважав що це на краще. Не хотілося б щоб під час роботи Роя схопив черговий приступ і через це постраждали інші.

Сполоснувши руки та обличчя у холодній воді Алекс повернувся до своєї кімнати. Рой тим часом почав знову зачитувати свою незмінну молитву. Коли настав час іти на вечерю Алекс піднявся і дійшов до дверей. Зупинився біля дверей і повернувся у бік Роя.

– Рою, вечеря.

– Буде виконано…

Іноді Алексу спадало на думку, що Рой не був зовсім божевільним. Просто прикидався ним, аби уникати роботи. Але тоді швидко згадував про його крики і порожній погляд. А ще ці фразочки, які Рой нахапався від тутешніх вояк.

У коридорі Алекс перетнувся з Калебом Ґілтом, що так само йшов до їдальні. Помітивши його, Алекс усміхнувся.

– Калебе, ти ж не забув, що винен мені дві горбинки свіжого хліба?

Калеб лиш прогарчав, але нічого не відповів. І мовчки йшов слідом за Алексом. А Алекс не став уточнювати. Коли вони вдвох дійшли до столової, то помітили як багато людей там сьогодні зібралося у цей час.

Зазвичай на вечерю ходили групами. Та сьогодні усі так виморилися під дощем, що просто знехтували власними невимовними правилами і прийшли гамузом. Кого тут тільки не було. І ті, хто зранку до вечору гнув спину у каменоломні. І ті, що працювали на миловарні.

Посеред тісняви Алекс раптом побачив того, кого тут не мало бути. А саме Руссо і його двох здоровенних бевзів. Вони втрьох фактично зайняли увесь стіл і пропустити їх було важко. Поява Руссо посеред їдальні викликала неабияке здивування. І не тільки у Алекса. Усі присутні мовчки спостерігали за ним і гадали, чому той міг прийти сюди у цей час.

Руссо про щось тихо перемовлявся зі своїми людьми і не звертав уваги на оточення. А ті, у свою чергу, робили вигляд наче не підслуховують. Раптом Руссо підняв погляд і побачив біля дверей Алекса та Калеба поруч із ним. Він на секунду примружився. Згодом його вуста ледь піднялися. Щось промовив своїм послідовникам і ті встали з-за столу. Ще через мить Руссо жестом підізвав Алекса до себе.

На якусь секунду Алекс завмер. Руссо справді щойно підізвав його до себе? Його?

Серце шалено почало калатати, а долоні спітніли. Алекс відчував ворожі погляди на собі. Тому сковтнувши клубок у горлі попрямував прямо до Руссо.

– Алексе, – Руссо усміхнувся одними кутиками губ. – Давно ми не бачилися.

– Пане… тобто, сеньйоре Руссо, – Алекс злегка нахилився уперед, хоча сам того й не хотів. – І справді, ми не бачилися вже певно з місяць.

– Так. Тож… Тепер тобі вже краще?

– Звісно, сеньйоре Руссо. Це усе завдяки Вашій допомозі тоді.

Руссо знову усміхнувся.

– Радий це чути. А хто твій друг?

– Га? – не зрозумів він.

Повернувшись він побачив біля себе Калеба, який стояв позаду нього. Ґілт низько уклонився і представився:

– Калеб Ґілт, сеньйоре Руссо. Це честь для мене познайомитися з Вами особисто.

Руссо не відповів. Він уважно оглянув Калеба, коротко кивнув і знову повернувся до Алекса.

– Ти ж не проти скласти мені компанію цього вечору? Звичайно, твій друг може доєднатися до нас.

– Вельми дякую Вам, сеньйоре Руссо, – промовив Калеб знову вклонившись, після чого зайняв місце навпроти Руссо.

Алекс не знав що відповісти. Його губи ледь розтулилися. Але зібравшись, Алекс ствердно кивнув і сів поруч із Калебом.

– Пробачте мою нетактовність, але дозвольте поцікавитися, сеньйоре Руссо, що привело Вас сьогодні сюди?

– Нічого такого. Просто почув дуже дивні чутки і вирішив, що варто поглянути на виставу.

– Виставу? – поцікавився Алекс.

– Ти скоро сам усе зрозумієш. А поки… – у цей момент повернулися два здоровані, які до цього були поруч з Руссо, – чому б нам не повечеряти, поки ми чекаємо?

Один із вірних послідовників поставив на стіл тарілку зі свіжоспеченим хлібом, а інший – масляницю. Після чого обоє стали позаду Руссо. Алекс здивовано поглянув спочатку на масляницю, а потім на самого Руссо. Він не бачив справжнього масла з моменту свого ув’язнення і був впевненим, що не побачить ще дуже довго. Його погляд упав на стійку видачі, за якою стояли не надто задоволені Дуглас і Едвін.

– Дозвольте допомогти Вам, сеньйоре Руссо, – промовив Калеб готуючись схопитися за булку.

Руссо повернувся до Калеба і знову уважно поглянув на нього. Після цього, не повертаючи голови, поглянув на Алекса. У грудях щось різко стиснулося. Як би не хотів Калеб вислужитися перед Руссо, той очікував допомогу від іншого.

Знову проковтнувши клубок у горлі Алекс швидко підсунув до себе масляницю і схопився за хліб. Калеб зі злості уп’явся нігтями в долоню і злісно зиркнув на Алекса.

– Я допоможу Вам, сеньйоре Руссо.

– Це так мило з твого боку, – старий знову усміхнувся кутиками вуст – Тож… скажи мені, Алексе. Ти вже освоївся тут?

– Так, звичайно.

– То, як тобі? Помітив щось особливе? Можливо, незвичне?

– Ви були праві. Це і справді – «вальне» місце, – Алекс усміхнувся дивлячись прямо у вічі йому.

Він намагався не подати виду, але всередині нього все калатало. Руссо викликав дивні відчуття. З одного боку, щось підказувало Алексу триматися від нього якнайдалі. З іншого – хотілося підійти ближче. Руссо став першою людиною з якою Алекс познайомився тут. І першою людиною яка не осудила його.

– Я впевнений, що зовсім скоро тобі відкриється і інший бік цього місця, – Руссо поклав руки на стіл і переплів пальці. – Ах! А ось і вистава.

Руссо поглянув кудись позаду Алекса і він рефлекторно обернувся. Біля входу стояв хлопець років двадцяти п’яти. Його зачіска була обережно підстрижена, не так як у більшості ув’язнених тут. Одяг новий – свіжий. А вуста розплелися у широкій усмішці – кажучи щось по типу: не чекали, а я повернувся.

Шон Ґрін не виглядав побитим чи поламаним. Навпаки, він здавався абсолютно бадьорим, наче і не було ніякого побиття на пероні і місяця утримання у карцері. Його жвавий погляд швидко пройшовся по всіх присутнім у їдальні і зупинився на Руссо. Після чого його й так широка усмішка – стала ще ширшою. Він направився прямо до столу.

– Пане Руссо! – протягнув Шон цілуючи протягнуту руку Руссо. – Non potete immaginare quanto sia felice di riveder Vi¹.

– Ma va’, ragazzo. Sono io contento di rivederti², – відповів Руссо забираючи руку. – Il tuo etariano è migliorato³.

– Я мав гарного учителя, – широко усміхався Шон сідаючи на край столу. – Я був певен зустріти Вас у Вашій кімнаті, та як виявилося Ви тут.

– А я все гадав, чи поспішиш ти спершу до мене, чи навідаєшся до їдальні. Певне, цього разу я помилився.

– Проте не помилилися, коли говорили, що ми ще зустрінемося.

– То як твій відпочинок?

– Прямо як на курорті. Увесь цей час у карцері, я тільки й думав про те, як знову зустрінуся з Вами.

– Прямо таки весь час? – перепитав Руссо.

– Beh… – зам’явся Шон, – ogni tanto⁴. Більше корив себе за те, що так і не зустрівся з сестрою.

– А ось це вже більше схоже на правду. До речі, ти вже зустрічався з моїми новими знайомими?

Шон лише тепер звернув увагу на навколишніх Руссо людей. Його погляд зустрівся спочатку з Калебом, а згодом і Алексом. На мить одвічна усмішка Ґріна сіпнулася. Та згодом розквітла ще ширше аніж до цього.

Алекс з-під лоба споглядав за тим як Шон зухвало спілкувався з Руссо. Не те щоб той щось значив для нього, але… Одного погляду на Ґріна вистачало аби кров у венах почала закипати. Людина через яку він і опинився у цьому місці, зараз сиділа на краю стола і вишкірялася дивлячись на нього.

– О так. Було діло, – відповів Шон дивлячись Алексу прямо у вічі. – А від Вас як завжди важко щось приховати, пане Руссо.

– Звісно. Тож скажи мені Шоне, чому ти шукав зустрічі зі мною?

– Ах, так. У карцері було нудно. Аж до смерті нудно. Тому я вирішив поміркувати над собою і всяке таке. І так гидко стало на душі, що хоч вішайся. А як звільнили, то подумав що хочу чогось такого, що здатне мене розвеселити. Аби позбутися дурних думок.

– У моїй колекції точно щось знайдеться для тебе. Шукаєш чогось конкретного?

– Гм-м, дайте подумати, – приклавши палець до губ обмірковував Ґрін. – Можливо, щось філософське. І бажано з Рейвіля. Я чув останнім часом їх школа філософії знатно покращилася.

– З самого Рейвіля? – Руссо теж замислився. – Ні, такого не маю. Але є книга одного рейвільського мігранта. Тобі щось говорить ім’я Марк Карс?

– Уперше чую. А що, написав щось цікаве?

– Так, такий собі трактат. Бюджет.

– Економіка?

– О ні, – заперечив Руссо. – Я назвав це б радше ідеологією, аніж звичайною філософією. Прочитавши цей трактат вперше, я одразу подумав про тебе. Тобі сподобається.

– Ха! Ну добре. Я зайду до Вас за цим «Бюджетом», чи як там. Почитаємо, що там понаписував цей Ваш Марк Карс.

– Як закінчиш, я б волів почути твою думку.

– А в мене є краща ідея. Чому б нам не відродити наш маленький клуб? Ми могли обговорити все, що прочитали за цей час.

Руссо уважно поглянув на Шона. А потім широко усміхнувся і прикрив очі.

– А я маю ще ліпшу ідею. Чому б нам не розширити наш клуб? Доєднати кількох новеньких. Ось до прикладу Алекс. Алексе ти доєднаєшся до нас?

Хлопець не розумів про що говорили Руссо і Ґрін. Але під пильним поглядом обох – він ствердно кивнув. Шон на секунду задумався, а після чого оглянув як присутніх за столом, так і всіх у їдальні.

– Чули всі? Пан Руссо запрошує всіх охочих до клубу любителів книг. Беріть книги і приходьте сюди у суботу ввечері для їх обговорення.

Після чого Шон схилився над Алексом і тихо додав:

– Якщо звісно умієте читати.

– Я умію, – крізь зуби вичавив Алекс.

– Справді? То добре, – Шон збирався підвестися, але помітив у руках Алекса горбинку хліба і знову широко усміхнувся. – Дякую за гостинець.

Шон вихопив хліб з Алексових рук і відкусив шматок. Знову усміхнувшись, він підвівся. Ковтнув. І проходячи повз Руссо, сказав:

– Attento. Questo cucciolo ha i denti ⁵.

Після чого порівнявся з одним із здорованів Руссо і, тихо прогарчав, знову відкусив шматочок. А далі, тихо насвистуючи, покрокував до Дугласа.

Алекс до кінця не розумів на що підписався. Але вороття назад вже не було.

– A te si addice più abbaiare che ringhiare⁶ – сам до себе мовив Руссо, спостерігаючи за Шоном, який вже не звертав ні на кого уваги.