Розділ 6

Минув майже місяць відтоді, як Алекс прибув до табору на околицях Мундо. І цей місяць не минув даремно. Алекс трохи набрав у вазі, а його душевний стан потроху почав зміцнюватися. Переважно через відсутність снів, за що варто окремо подякувати його сусіду – Рою. Важливу роль зіграло й те, що він міг вільно пересуватися в межах табору каторжників.

За кілька тижнів Алекс досконало вивчив розпорядок дня у таборі. Підйом о сьомій ранку контролювали військові, які приходили та будили в’язнів, після чого робили перевірку присутності. О восьмій їх по черзі вели до столової, а потім шикували на плацу, де визначалася подальша доля кожного. З десятої ранку до п’ятої вечора вони відбували на виправні роботи. О шостій – вечеря, а далі вільний час до дев’ятої. Після чого їхні кімнати зачинялися на замок до наступного ранку. І так шість днів на тиждень. Щосуботи військові «забували» зачиняти келії, а як пізніше Алекс довідався – спеціально, і вихідний у неділю.

Щонеділі до табору прибували нові бранці – з усієї Анурії і не тільки. Якось йому навіть вдалося почути пандакську мову. Пізніше Алекс від старших дізнався, що пандакська влада переправляла сюди найнебезпечніших злочинців.

Але не тільки в’язні прибували у неділю. На другий тиждень свого перебування тут Алекс побачив молодого солдата, який завербувався до війська цього року. Він був приблизно того ж віку, що й Алекс і просто сяяв у ще не зношеній формі. Дивлячись на нього Кетчер подумав, що потрібно бути по-справжньому дурним, аби так радіти тому, що протягом року тебе постійно намагатимуться з’їсти почвари. Але спостерігаючи за ним Алекс чомусь відчув крихту заздрості.

Можливо, це було через те, що цей новобранець був повністю вільним та мав змогу йти куди схоче. А можливо, це було через його радісне обличчя. Алекс уявив батьків новобранця. Як батько щасливо плескає того по плечу і промовляє: «я виховав справжнього чоловіка». А матір розповідає своїм подругам про хоробрість та мужність її сина. І як таємно, аби цього не бачив син, гірко проливають сльози.

Та від смутку найкращим порятунком стала робота. У таборі було просто море роботи. За цей місяць Алексу довелося побувати на багатьох із них, допоки за ним не було закріплено будівництво нових споруд.

Каторжників відправляли і до кар’єру для видобутку каміння і до лісу, аби валити дерева. Також вони будували нові казарми для війська й тренувальні полігони для вправляння зі зброєю. Декому щастило і їх спрямовували на пошиття військової форми, або варку мила чи ліплення з глини посуду.

Завжди, коли бранці знаходилися за межами табору, їх приковували один до одного. Лейтенант Кормак – доглядач над в’язнями – одного разу сказав Алексу, що це не стільки через острах їх утечі, скільки захист від самих себе. Спочатку Алекс цього не розумів, але згодом до нього дійшло.

Під час однієї з таких робіт двоє в’язнів почали сперечатися між собою і затіяли бійку. Тільки спільними зусиллями обох груп вдалося їх розборонити. Щоправда, дуже швидко прибули солдати та від’єднали цих двох один від одного і, перед цим побивши, відправили до карцеру. Це нагадало Алексу Шона Ґріна, якого ніхто не бачив від моменту прибуття. Дехто припустив, що його так само направили до карцеру, але були й ті, хто вважав, що Шона вже немає серед живих. Аж надто сильно його тоді побили.

Від одного зі старших, для якого це має бути уже другим відправленням до Неймарської долини, Алекс дізнався, що саме об’єднує Кормака та Ґріна. Як виявилося, Кормак раніше був таким самим контрабандистом як і Шон. Їх заарештували разом і разом доправили сюди. А ще вони стали першими, кого звільнили через рік їх перебування тут, бо ж раніше необхідно було відбувати повне покарання. Лише в цьому році змінили правила і багатьох просто відпустили. Ніхто не знає чому Кормак того ж року приєднався до війська, але відтоді минуло уже шість років і усі, хто міг про це розповісти, або загинули, або були звільнені. Старший і сам довідався про це з третіх вуст.

Так і минали дні у таборі.

До суботи руки та плечі просто гули від виснажливої роботи. Тому того вечора, коли військові «забули» зачинити камери в’язнів, хоч і замкнули бараки – мов павуків у глеку, якось зауважив Калеб Ґілт – Алекс із компанією нових знайомих грали у карти, виміняні у солдат. Це був звичайний покер, де за ставку приймали будь-що, що можна було обміняти: чашки, зубні щітки чи навіть свіжу скибку понеділкового хліба. Четверо гравців і ще троє просто спостерігали. На столі – яким насправді була низенька тумба – вже лежала стара люлька, дві офіцерські запонки і клаптик паперу з розпискою на понеділковий хліб. Усе йшло в хід.

– Ставлю одну горбинку, – у тиші, з усмішкою промовив Ґілт.

На столі лежало п’ять карт: дві трійки та дві вісімки і одна десятка. Фактично там зібралася неймовірна комбінація і всього одна карта могла визначити переможця столу. Алекс знову поглянув на свої карти. У нього було каре з трійок. Це була б виграшна комбінація, якби не ті дві вісімки… Якщо Ґілт не блефує, а й справді має інші дві вісімки на руках – усе скінчено. Швидко оглянувши присутніх за столом, Алекс помітив, як усі невдоволено скидають свої карти.

– Хо-хо, а я тепер багата людина, – усміхався Калеб. – А ти, хлопче, не збираєшся скидати?

– Рівняю, – впевнено відповів Алекс дивлячись прямо в очі Калебу.

– Упевнений? Ти хіба не чув? Я найкращий гравець у покер в Дессексі. Як гадаєш, через що я тут?

– А хіба не ти хвалився, що зарізав свою дружину і її коханця? – нагадав Алекс розмову в поїзді.

– Ага! – Калеб указав на Алекса пальцем і підморгнув. – Спіймав. Ну то, що? Відкриваємося?

Алекс та Калеб ще півхвилини не відводили погляд один від одного. Напруга росла. Люди за столом почергово спостерігали то за одним, то за іншим. Якби зараз хтось поставив між ними сірника, то він би мигцем згорів. У тьмяному світлі лампи навіть мерехтливі тіні здавалися застиглими. І зрештою…

– Старша карта — туз, – Калеб повільно поклав на стіл туза.

Гравці затамували подих в очікуванні другої. Настала мертва тиша, яку переривав хіба що монотонний шепіт Роя за тонкою стінкою.

– І нарешті, – Ґілт поклав другу карту на стіл та не перевернув її. – П’ятірочка. Ги-ги-ги!

Один з присутніх схопився за голову, а інші нервово засміялися. Їх провели як дітей. Хто знав, що Ґілт блефує? Але тепер цікаво, що такого мав на руках Алекс, раз так упевнено урівняв ставку. Усі погляди тепер були прикуті до нього.

А Алекс абсолютно спокійно поклав на стіл свої дві трійки. На його обличчі розквітла широка усмішка і він почав збирати свій виграш. Калеб Ґілт проричав щось не зрозуміле і сказав роздавати знову. Він мав намір відігратися.

– Агов, хлопче, – почав Ґілт, щойно йому роздали нові карти. – Як дізнався, що я блефую?

– Ось він, – Алекс вказав на того, що нещодавно схопився за голову, – не надто охоче скидав свої карти. Наче вагався, чи варто це робити.

– І що? Як це допомогло тобі розкусити мій блеф?

– Тоді я і здогадався, що в нього на руках є, щонайменше одна вісімка. А значить, якби у тебе була інша, це не переб’є моє каре з трійок.

– Ага! То ти у нас спостережливий, так? Ну нічого, я зараз відіграюся.

– Та годі тобі, Калебе, – промовив один з глядачів. – Ти вже й так сьогодні програвся. Дай іншим пограти.

– Ану цить! – відмахнувся Ґілт беручи до рук нові карти. – Я миттю.

Алекс лише зневажливо погойдав головою. Калеб… він був більше хвальком – якщо судити з того, що він про нього знав – аніж реально загрозливим опонентом. Але йому якимось чином вдалося заробити певний рівень авторитету. Просто він був аж занадто азартним гравцем. І, напевно, скоїв якийсь злочин, аби покрити борги. Щоправда який саме ніхто не міг сказати точно, бо Калеб постійно вигадував нову історію.

Тому Алекс уже збирався залишити стіл та дати пограти іншим, але його зупинив Калеб:

– Ану сидіти. Я з тобою ще не скінчив.

Алекс прикрив очі та повернувся до гри. Цього разу у нього на руках були сімка та десятка. Не надто гарні карти, але перша трійка ще не була відкрита. Хоча тюремний покер відрізнявся від звичайного тим, що мав дещо слабші правила, а ціна ставок майже рівна, Алекс не збирався віддавати казна-що. Тому його вибір впав на виграні у минулій грі парі офіцерських запонок, завчасно вкрадені кимось з майстерні.

Один із спостерігачів схвально загойдав головою.

На стіл поклали першу карту – червового валета – а друга, повільно опускалася слідом. Алекс намагався угледіти, що там за карта…

І в цю мить тишу барака прорізав крик.

Та такий крик, що аж волосся дибки ставало. Ніби когось різали живцем. Від несподіванки Алекс випустив свої карти з рук і вони упали на підлогу. Хтось, як і Алекс, здригнувся. А дехто відкинувши голову назад, промовив до неба: «ну тільки не знову».

– Сучій патрубок! – вилаявся Калеб Ґілт. – Я колись його таки прикінчу.

– Спокійно, – поспішив хтось його заспокоїти. – Це ж всього лише Рой. Йому недовго лишилося.

– Недовго? Та ще цілий рік таке терпіти, – не вгамовувався Калеб. – Хоча, якщо його нічні крики відлякуватимуть покручів, то я готовий зачекати.

– Повір – не лякатимуть.

– Проте хоча б попереджатимуть, га-га-га…

– Ги-ги-ги, – зареготали усі.

Алекс мовчки підняв свої карти з підлоги. Продовжувати гру не було сенсу. Хтось міг побачити карти, які мав Алекс. Тому поклавши їх на тумбу, Алекс встав зі столу. Він вже забагато сьогодні виграв. А в таких місцях це завжди закінчується погано.

– Агов! Ти куди? – здивувався Калеб, помітивши, що Алекс залишив гру.

– А сенс? Ти вже бачив карти, тож я краще піду назад.

Покинувши келію Алекс пройшов по коридору до дверей, що вели до його з Роєм камери. Крик уже стих, але за дверима все одно чулася метушня та шепіт молитов. Алекс набрав повітря до легень і схопився за ручку. Всього на секунду він завмер. Чому б йому просто не повертатися сьогодні до себе? Переночувати у коридорі. Завтра зранку військовим буде точно байдуже на те, що він не знаходився у келії. А якщо й ні, то байдуже уже було Алексу.

Зібравшись з духом Алекс пройшов до кімнати. Рой – його дещо божевільний співмешканець – сидів на власному ліжку у кутку кімнати. Охопивши коліна руками, він повільно гойдався туди-сюди. Його усього трясло, а погляд метався у різні боки не маючи змоги сфокусуватися на чомусь конкретному.

Алекс пройшов до свого ліжка, спокійно поправив подушку, відкинув ковдру та сів на край ліжка знімаючи взуття. Його погляд упав на все ще наляканого Роя.

Рой був не набагато старшим від Алекса. Можливо, на років п’ять-шість. Але його волосся, що певно, колись було дуже густим, уже почало рідіти від постійного виривання. Нігті були обламані від постійного дряпання стін, а в його погляді читався тваринний жах. Удень Рой був абсолютно звичайною тихою, малоговіркою людиною. Проте вночі він перетворювався на справжнього демона, що не знав спокою і не давав його іншим.

Ніхто не знав точно, що з ним сталося. Подейкували, що він такий від народження і опинився тут, через те, що під час чергового приступу зарубав сокирою свою родину. Дехто оповідав, що він таким став після свого першого року у неймарській долині. А ще дехто вірив, що це прокляття накладене на Роя чарівником.

Щойно Алекс закінчив зі взуттям, він уже збирався повністю роздягтися, але спинився. Знову поглянувши на занепокоєного Роя, Алекс кілька секунд дивився на нього. Ким би не був Рой у минулому і що б не зробив, але йому… було жаль його. Хоча той не рідко лякав його. Тому трішки повагавшись Алекс мовив до нього:

– Рою, – жодної реакції. – Рою! Чуєш мене чи ні?

– У світлі твоїм, знайду я спокій… у світлі… – продовжував зачитувати слова молитви Рой.

– Рою, та заспокойся ти вже. Немає тут нікого. Тільки я – Алекс. Пам’ятаєш мене?

– І згине темінь ночі, та принесе світанок земний… світанок земний…

Алекс махнув рукою. Марна затія. У такому стані до Роя не достукатися, що б ти не робив. Поки Рой не блудить уві сні – все добре. А він таким часто страждає. Та сьогодні двері келії відкриті, тому можна спокійно лягати спати і не боятися прокинутися та побачити застиглого над собою Роя.

Тому швидко стягнувши з себе штанні та сорочку і кинувши їх на підлогу, Алекс закутався у ковдру і відвернувшись до стіни прикрив очі. Може хоча б сьогодні йому вдасться виспатися. І під бубоніння Роя – де серед молитвених слів чулися ще й фрази по типу «буде виконано, пане» – Алекс повільно поринав у сон.

Хоча у неділю ранок завжди наступає пізніше – через прибуття нових в’язнів – Алекс за звичкою прокинувся о сьомій. Рой, що усю ніч заважав спати, нині мирно сопів уві сні та пускав гази. Алекс швидко протер очі долонями, одягнувся та тихо, аби не розбудити Роя, дістав зі своєї шухляди шматок мила, зубну щітку та зубний порошок. Захопивши рушник, що висів на дерев’яному бортику ліжка і поклавши його на плече, він вийшов з кімнати.

Швидко пройшовши вузьким коридором до подвійних дверей він відчинив їх. У цей час вони вже завжди були відкриті, хоча й не було ніякої ранкової перевірки. Шкіру обдало холодним повітрям і Алекс мимоволі затрусився. Осінь поступово витісняла літо. Ще місяць тому була середина серпня, а вже зараз майже середина вересня.

Ранкове сонячне проміння ліниво пробивалось через легкий туман. Алекс чув, що у Неймарі, туман – лиха звістка. Але тут, неподалік від Мундо, це був звичайний туман. Алекс тяжко видихнув випускаючи гаряче повітря з легень. Легенький пар вийшов з рота. Прохолодно.

– Що? Рой? – раптово заговорив до Алекса один з наглядачів, якого він не помітив.

Він різко здригнувся від несподіванки та схопився однією рукою за серце. Його очі рефлекторно закрилися і Алекс зробив глибокий вдих-видох. Спокійно. Це всього лише наглядач, який вийшов для перекуру. Нічого лихого не сталося.

– Якийсь ти жаханий. Може тобі того… настойки з валер’яни зробити?

– Та ні, обійдуся, – Алекс вже був хотів піти до цирульні, але помітив біля неї чергу з новоприбулих. – Дідько! З голови вилетіло.

– Так це останні, – наглядач зробив затяжку і випустив сигаретний дим з легень. – Більше вже не приїздитимуть.

– То що? Скоро до Неймару?

– Та то вже як перший сніг випаде. А ти що, до вбиральні зібрався? Ну то сходи он. Відро з водою стоїть. Там і примарафеться.

– … Дякую.

За цей місяць Алекс затямив дві речі про військових з дев’ятої бригади. Одні з них нормально поводилися з каторжниками. Спілкувалися, ділилися цигарками і іноді жартували. А інші поводилися як Вільгельм. Для них була противна сама думка знаходитися поруч з в’язнями. Ось цей – відносився до перших.

Зазвичай зранку Алекс ходив до цирульні, де в теплі й приймав ранкові процедури. Перший тиждень після прибуття він не знав про таку можливість, поки одного дня не почув від старших про намір сходити туди у вільний час. Відтоді щоранку, окрім звісно що неділі, Алекс завжди навідувався до цирульні. Якщо є можливість скористуватися послугами, то чому б ними не користуватися. Особливо безкоштовно.

Більшість каторжників рідко користувалися бодай якимись послугами, окрім стрижки волосся. Вони більше надавали перевагу приходити сюди, до невеличкого простору між бараками, де стояли дерев’яне відро і таз з водою. Та й це робили зрідка.

Підійшовши до тазу Алекс помітив, що в ньому вже зібралася каламутна вода, а значить, що він не перший, хто сьогодні користується ним. Встромивши руку у холодну воду Алекс зачерпнув трохи води долонею та швидко плеснув собі на обличчя. Повторивши так кілька разів Алекс вчергове набрав води у долоню та пройшовся по шиї. Холодна вода збадьорила у мить.

Після цього Алекс дістав з кишені круглу, потерту, жерстяну баночку із зубним порошком та швидко відкрив її. У ніс вдарив приємний запах крейди та м’яти. Змочивши щітку у відрі Алекс набрав трішки порошку на неї і почав швидко чистити зуби та намагатися не думати про смак мокрої свинячої щетини. Закінчивши з чисткою він знову зачерпнув долонею дрібку води і прополоскав рота. Сплюнувши на землю та витерши обличчя рушником Алекс повернувся до бараку.

За час його відсутності каторжницький барак почав оживати. У кімнатах чулася метушня. Хтось голосно позівав, а хтось покашлювався. Повернувшись до своєї келії Алекс тихо – аби не розбудити Роя, який міг спати тільки під ранок – повісив рушник на бильце, а щітку поклав на підвіконня. Сховавши порошок до шухляди він улігся на ліжко. Ще трохи зачекати і усіх покличуть до сніданку.

Десь через годину-півтори очікування почувся голос наглядача про готовність і Алекс, разом з іншими мешканцями бараку направився до спільної столової. Змішавшись з натовпом людей з інших бараків він увійшов до кам’яниці, де вже закінчували свій сніданок щойно прибулі. Поглянувши на їх короткострижене волосся Алекс згадав, як у перший свій день тут втратив свідомість і цирульник не завершив з його стрижкою, через що він мав доволі кумедну криву зачіску. І хоча зараз волосся вже трохи відросло, все ще лишалися ділянки де було більше волосся.

Дійшовши до видачі їжі Алекс перекинувся коротким кивком з Едвіном Вестом, який уже з наступного дня після прибуття почав працювати на кухні. Алекс не знав де Кормак відшукав ще одного помічника, але той пропрацював тут менше доби. Дуглас гнав його поганою мітлою аж до самих дверей столової. А ось з Едвіном він спрацювався дуже добре і часто нахвалював його перед керівництвом.

Взявши свою порцію каші Алекс озирнувся у пошуку вільного місця та знайомих. Краще не сідати з малознайомими. Це Алекс затямив дуже швидко. І слова базікала про уміння розрізняти людей стала йому у нагоді. Особливо, коли через це можна втрапити у халепу.

Раптом на думку чомусь спав Руссо, але той ніколи не приходив до столової і зазвичай снідав та вечеряв у своїй кімнаті. За місяць перебування тут Алекс не міг навіть згадати, чи бачив того на роботах. Максимум що вдалося згадати так це те, як він бачив його під час варки мила у компанії двох високих та широкоплечих каторжників. Це виглядало дивно.

Помітивши знайомі обличчя зі свого бараку і вільне місце біля них, Алекс направився прямо туди. Привітавшись з усіма він розмістився та прийнявся за сніданок. Хоча їжа вже не викликала той божественний ефект як у перший день, вона все ще була на голову вище за те, чим годували у Дессексі.

Після сніданку у неділю можна було робити що завгодно. Тому Алекс повільно прогулювався плацом у пошуку якогось заняття для себе. Спостерігав за новоприбулими, які те й діло дивилися на небо у пошуку літаючих покручів та тихо насміхався з них. Почвари дуже рідко перебиралися через Туманні гори, тому їх тут не могло бути. Хоча перший час і Алекс був таким самим як вони.

«До першого снігу, так?» – думав Алекс.

З першим снігом вони рушать до Неймару і тоді почнеться справжнє пекло. А зараз це лише короткий перепочинок між двома колами Пекла. До зими лишалося всього два місяці, а сніг випаде не раніше середини листопада. Ще є час.