Глава 5, Частина 1

— Отак! — різко вигукнув Бастер, кинувши свою останню карту поверх інших — Я переміг!

— Ц — незадоволено хитнувши головою, Едгар поклав свої три залишившихся карти поряд — Пощастило тобі, що я забув крикнути тоді. Вітаю.

Бастер лиш хмикнув у відповідь, тепло посміхнувшись.

— Ну що, ще гру? — спитав він.

Та не встиг Едгар відповісти, як його перервав роздратований голос, линувший із-за спини Бастера:

— Вам не набридло, м? Ви вже пів дня граєте!

Нахмурившись, Едгар виглянув із-за друга, шукаючи джерело голосу. Насмішливо хмикнувши, Бастер повернувся й сам.

— Гей, Фенгу! — добродушно гукнув він друга — Може з нами пограєш? Ти ж взагалі-то собі це “Уно” купив. 

— Та не до ігор мені зараз! —  Фенг різко встав з колоди, на якій сидів — Не можу я грати, коли проблема не вирішена!

— Проблема? — здивувався Бастер — Мені здавалося тебе ніколи не виводили з ладу навіть наймасштабніші проблеми.

— Не виводили то не виводили — пробурмотів Фенг, склавши руки на грудях — Та знаєш, коли новий день, шо повинен бути чудовим, з самого свого початку сипле тобі перцю в очі і руйнує усі плани, то не вийти з ладу неможливо!

   Едгар гірко хмикнув. Так, день і справді почався не найкраще, особливо для цих двох. Спочатку вчорашня пасмурна погода дала про себе знати: вночі пішов дощ, що просочився в пошарпаний намет неуважних хлопців, змусивши їх прокинутися промокнувшими і замерзлими до кісток. Потім в надувному човні виявилася немаленька така дірка, а залатати її не було чим, тож катання на човнику знову відмінилося. І бінго до всього цього — Фенг, що, схоже, встав не з тієї ноги сьогодні: злий, ображений і пасмурний, як та погода. Страшно було б уявити що відбувалося, якщо б хлопець в такому стані раптом посварився з Бібі. Та на щастя, дівчинка ще спала. Останні три дні вона ще та соня!

   Згадавши Бібі, Едгар поневолі напружився. Йому ніяк не давала спокою вчорашня ситуація з дівчинкою. Що вона могла забути в його наметі? Хлопці тому ж і грали в “Уно” через поріг (Едгар сидів на порозі свого намету, а Бастер — назовні, постеливши на мокру траву пакет від вчорашніх покупок), бо Едгар боявся навіть добродушного товариша в намет пустити. А тут — Бібі! В його наметі! Немов шукала щось. “Невже вона шукала книгу?” — ця думка не давала хлопцю спокою. Хоча десь в глибині душі він і сумнівався в цьому, та тривога і сором створювали оберненні переконання в вигляді нав’язливих думок. 

   По тій самій причині він не міг повністю сердитися на дівчинку за скоєне: чи вчинив він краще, буквально вкравши її річ? Тепер вже хлопець не міг заспокоїти себе ніякою “ціллю вивідати інформацію”: його план провалився, коли Емз образилася на нього, і тепер він просто не знав, як повернути книгу Бібі. Не знав, що може зробити взагалі, окрім як вибачитися перед Емз. Благо, він купив дівчині її улюбленого зефіру вчора, і тепер залишилося тільки підловити момент…

— …І головне — від дощу вимок хмиз, тож тепер нам нема чим запалювати багаття!

З силою вийшовши з думок, Едгар підняв голову. Бастер все так само був повернений до Фенга, а той в свою чергу стурбовано ходив вліво-вправо. Хлопець з досадою зітхнув: знов він проґавив частину розмови!

— То тебе це так хвилює? — в голосі Бастера й далі чувся подив — Серйозно?

— Так, серйозно! — Фенг зупинився, втупившись роздратованим поглядом в друга — Дивно, шо тебе це не хвилює!

— Не хвилює, тому що я логічно думати вмію — спокійно промовив Бастер — Очевидно, що в цьому лісі безліч сухих гілок і подібного. Дивно, що ти не розумієш таку очевидну річ, враховуючи те, що ти цей ліс краще за мене знаєш.

— Бастере, ти мене чуєш чи ні?! — від досади Фенг ледь не перейшов на крик — В лісі. Пройшов. Дощ! Усі сухі гілки тепер не сухі а мокрі, телепню! 

— Не кричи на мене. —  з твердим докором сказав Бастер — Саме сухих гілок можна знайти на дні якоїсь купи наприклад. Або ті, які валяються під особливо густими деревами чи кущами. Ось що я маю на увазі.

   Було помітно, що чи то спокійний тон друга, чи то логіка його слів подіяли на Фенга заспокоююче.

— Та зрозумів я, про шо ти — ніяково пробурмотів Фенг — Ну то й шо, ти пропонуєш ходити по лісу і шукати місця, де можуть бути ті сухі гілки?

— Е-ем… так? — Бастер, схоже, був настільки здивований питанням друга, що вже почав сумніватися в логічності своєї пропозиції.

— Ну так, нам ще не вистачало оббігати кожен кущик в пошуках сухого хмизу — хмикнув Фенг, скрививши саркастичну усмішку.

“Це, доречі, як раз-таки в твоїй манері” — подумки хмикнув Едгар, та в голос нічого казати не став.

   Деякий час Бастер мовчав, чи то намагаючись зрозуміти логіку друга, чи то думаючи як відповісти, щоб не розсердити його. Зітхнувши, він нарешті тихо сказав:

— То поістери ще, якщо так хочеться. А потім запропонуєш свій варіант вирішення проблеми.

Щось буркнувши, Фенг знов впав на колоду, і відвернувся до погашеного багаття. Пожав плечима, Бастер повернувся до Едгара. Побачивши погляд хлопця на собі, він підбадьорливо посміхнувся.

— І такий в нас Фенг буває. Злючкою, як наша Бібі.

— Еге… — розсіяно кивнув Едгар.

— Ну нічого — продовжував Бастер, складаючи карти в стопку — Бувало і гірше. Я зрозумів, що головне в такі моменти — це не сваритися з ним у відповідь. Він скоро заспокоється. А поки ми з тобою ще партію зіграємо…

   Щось наспівуючи собі під носа, Бастер прийнялася перемішувати колоду карт. Та почувши різкий, бадьорий вигук позаду він ледь не виронив їх від переляку.

— Я придумав! 

Перед тим як повернутися, Бастер хіхікнув і шепнув “Я ж казав”, а повернувшись, спитав, ховаючи насмішку:

— Що ж ти придумав?

   А Фенг тим часом знов прийнявся ходити вліво-вправо, та тепер не від стурбованості, а від збудження. Очі його по-дитячому сяяли, а голос був повний звичного захвату:

— Придумав, де сто відсотково зможемо знайти сухого хмизу! Там, за колосковим полем!

— Тобто там, де ти жив колись? — уточнив Бастер.

— Егеж!

Фенг зупинився, круто повернувшись до хлопців. Він втупився в друга, очікуючи, поки розуміння прийде до того. Але Бастер одразу здався:

— Вибач, та я не розумію твоєї затії.

— Ех, Бастере — Фенг махнув рукою в сторону хлопця, і прийнявся знов крокувати туди-сюди — Жив я де? В містечку. В містечку шо? Домівки. В домівках хто? Люди. А так як це містечко-село, то більшість там ведуть своє господарство. А яке ж господарство без хмизу і подібного? Чимось же піч треба розтоплювать…

— Тобто ти хочеш, щоб ми ходили по домівках і прохали хмизу? — спитав Бастер без всілякої ініціативи.

— Браво! — Фенг знову зупинився, і поплескав другові — Дійшло!

Нахиливши голову, він почергово переводив очікуючий погляд з одного хлопця на іншого. Бастер повернув голову до Едгара. В його очах світився сумнів. “Чи гарна це ідея?” — немов питав хлопець мовчки. “Сумніваюся” — так само мовчки відповів Едгар, пожавши плечима.

— Фенгу… — Бастер знов повернувся до друга — Ти, думаю, й сам розумієш, що ходити і випрошувати в незнайомих людей хмиз — погана ідея. Не легше буде пошукати гілок в лісі?

Посмішка вмить сповзла з обличчя Фенга. Очі його потускніли — захват змінився роздратуванням:

— Ні, не легше! — він підняв голову й склав руки на грудях, показуючи своє незадоволення — Вони всі мокрі після дощу, і запалити їх не вийде, Бастере! Шо ж до тебе то не доходе??

— Але ж не можуть абсолютно всі гілки бути мокрими! — гаряче крикнув Бастер, якого, схоже, логіка друга почала виводити з себе — Я ж тобі казав: на дні якихось куп з гілками або під особливо густими деревами вони залишились сухими!

— А я не хочу шукати ті твої купи чи густі дерева! — не здавався Фенг — Не факт шо ми їх знайдемо: дощ то не слабкий був! Та і взагалі — це нудно! Навіщо бігати по лісу, якшо можна піти в якісь нові місця?

— Але ж ми з самого початку хотіли провести ці дні тільки в лісі — заперечив Бастер — Ми вже зробили виключення, вирушивши до магазинів, а сьогодні зробимо його знов. У чому тоді взагалі сенс поїздки до лісу?

— Як це в чому? Ти ж сам знаєш: шоб провести час разом, згадати минуле, поподорожувати по новим місцям! Та і взагалі, тобі шо, не цікаво подивитися, де я жив колись? 

— Цікаво, але…

— Слухай, Бастере — несподівано втрутився в розмову Едгар — А може, Фенг все-таки в чомусь правий? Весь час проводити лиш в одному місці нудно. Чому б нам і справді не піти?

— Он бачиш, навіть Едгар зі мною згодний! — отримавши підтримку, Фенг одразу відчув себе впевненіше — Давай, Бастере! Погоджуйся!

— Едгаре… — Бастер повернув голову до хлопця. В його очах світилося щире здивування — Ти впевнений?

— Угу — буркнув хлопець. Той і сам був здивований з себе: він ніколи не думав, що здатен погодитися на дурну ідею Фенга. Але йому було занадто цікаво побачити наочно те, про що він неодноразово чув від друга в дитинстві. До того ж, може вийде підловити момент щоб вибачитися перед Емз…

   На мить Едгар помітив, як очі Бастера потускніли. Той відвернувся до Фенга, і, зітхнувши, мовив:

— Гаразд.

— Ура! — підскочив Фенг — То, збираємося?

— Збираємося — пробурмотів Бастер, складаючи карти в коробку. Було видно, як він засмутився, тож Едгару стало ніяково. Бідний Бастер… Може, слід було підтримати його?

   Та перед тим, як Едгар встиг щось сказати, Бастер встав. Взявши свій пакет-”сидушку”, він покрокував до намету, навіть не подивившись в сторону Фенга. І в сторону Едгара. Відчуття провини пронизило хлопця. Йому хотілося побігти за хлопцем і вибачитися, та він чомусь так і не наважився на це. “Я вибачусь перед ним, коли будемо в дорозі” — вирішив він.

   Едгар підняв голову. На долю секунди йому здалося, що на обличчі Фенга, проводжуючого поглядом Бастера, мелькнуло нерозуміння. Але тільки но хлопець скрився в наметі, Фенг одразу ж повернувся в свій звичний настрій.

— Емз! — гукнув він, повернувшись до дівочого намету — Іди сю…

   Та Емз вже сиділа на порозі, схрестивши ноги і підперши підборіддя долонею. Вона махнула Фенгу рукою, коли він повернувся до неї.

— Тут я — буркнула вона — Вже декілька хвилин спостерігаю за вашими сварками, і в курсі, куди ви збираєтеся йти. Не скажу що я рада вирушити з вами, та вибору в мене нема, чи не так?

— Звісно! — кивнув Фенг, посміхнувшись.

Емз лиш насторожено прижмурилась. Та Фенгу, здавалося, було начхати на те, як прозвучала його згода.

— Де там Бібі? Досі її сьогодні не бачив!

— Спить ще — кинула Емз в відповідь.

— Серйозно? — здивувався Фенг — Ще спить? Вже ж… — він швидко глянув на свій наручний годинник — Вже ж майже друга дня!

— Вау — байдуже відповіла Емз — То мені її будити чи як?

— Звісно буди! — енергійно закивав Фенг — Шо ж нам, без неї йти?

   Емз щось пробурчала у відповідь. Едгар майже нічого не розчув, та був впевнений, що дівчина сказала щось типу “Краще вже без неї”. Тривога черв’ями закопошилися в животі. Він ніколи не думав, що почує таке від Емз. Здавалося б, дівчина ніколи не сказала б подібне про кращу подружку. Але… між ними все й справді тяжко зараз. Між ними трьома. “Чи вирішиться це колись?” — думав Едгар — “Чи буде все хоч трохи як раніше?”

   Тепер, коли Емз скрилася в наметі, Фенг перевів погляд на Едгара.

— Шо ти сидиш тут? Іди збирайся!

— Іду, іду — буркнув Едгар.

— Давай-давай — кинув Фенг, крокуючи до свого намету — Водички там візьми, їжі… і рацію не забудь!

— Не забуду — зітхнув Едгар, відвертаючись до сумки. І їжу не забуде, і воду, і рацію. Та найголовніше — не забути зефір. Зефір для Емз…

***

   На відміну від вчора, на небі не було ні однієї хмаринки. Навпаки: сонце сьогодні світило настільки яскраво, що небо здавалося білим, а мохнаті верхівки дерев в далечі немов палали. Палали й дахи домівок — великих і малих, старих, побитих — що оточували мандрівників з усіх сторін. Вони стояли хаотично, і чіткої дороги між ними не було: лиш маленька земляна стежинка. Здавалося б, тут легко заблукати, та Фенг впевнено крокував, періодично звертаючи кудись.

   Бібі роздратовано зітхнула, коли хлопець пройшов повз чергової домівки.

— Ти сліпий, чи тупий? — сердилась вона — Ми вже давно в цьому… селі!

— Я в курсі — спокійно відповів Фенг, навіть не повертаючись до дівчинки.

— То куди ми й далі прямуємо? Вже наче можна почати стукатися в домівки людям і прохати… що ви там хотіли?

Фенг, трохи сповільнився, щоб зрівнятися з Бібі.

— Хмизу ми хотіли — хмикнув він, повернувши голову до неї. — А ще я декілька разів пояснював по дорозі, куди саме я хочу прийти. Чого ж ти така неуважна то останні дні?

— Нормальна я — буркнула Бібі, відвернувшись. Не винувата ж вона, що заспокійливі настільки затуманюють її розум! Сьогодні, як і вчора ввечері, вони подіяли на неї занадто сильно: Бібі думала, що впаде й засне по дорозі. Вона майже не запам’ятала дороги сюди — лиш пухнасті верхівки жовтих колосків, що ковдрою простягалися вперед і ховали за собою заставлений домівками холм залишилися в її пам’яті. Прийшла Бібі в норму тільки тоді, коли її ноги почали боліти від різкого підйому наверх. Так що розмов друзів весь цей час вона не чула й поготів. “Мабуть, я все-таки переборщую з дозою” — думала дівчинка — “Три штуки — вже забагато для мене”.

— Ну то… куди саме ми йдемо? — ніяково запитала вона в Фенга, що знов випередив її.

— А от не скажу тепер — судячи з жвавого голосу, Фенг глузливо посміхався — Слухати треба було.

— Та ти… — Бібі вже й не знала що відповісти, щоб не принизитися перед цим бовдуром — Тобі що, так складно?!

— Еге — безтурботно кинув той у відповідь.

   Бібі вирішила не допрашувати Фенга далі, і, роблячи вигляд, що їй байдуже, прийнялася поправляти комір своєї розстібнутої кофти (перед дорогою дівчинка встигла переодягнутися в свою власну одежу). “Не хоче, той не хоче! Не буду ж я перед ним принижатися”.

— Ми йдемо до старої домівки Фенга.

Бібі ледь не підскочила, коли несподівано почула тихий голос Бастера поряд. Хлопець тримав свою любу відеокамеру, а тепер роздратовано дивився на Фенга. Сором пронизив Бібі: невже вони перервали його зйомку своєю розмовою? Хоча, здається, Бастер був не в настрої ще тоді, коли друзі тільки збиралися виходити… Цікаво, що на нього найшло?

— Ну Бастере! — обурений, Фенг аж повернувся — Ну шо ж ти все псуєш?

Бастер лиш змірив того докорним поглядом, і продовжив:

— Він хоче подивитися, як змінився його дім, побачитися зі знайомими, і показати нам всім де раніше проживав.

— Ну… так — все ще незадоволений, Фенг неохоче кивнув — Заради такого навіть Едгар згодився піти з нами. Так, Едгаре?

— Мг — відповів хлопець, що, як завжди, йшов позаду всіх разом з Емз.

— Ну от — проскрипів Фенг, потягуючись — Так що ми зобов’язані сходити туди.

— Тупа ідея — відрізала Бібі, склавши руки на грудях.

— Це ще чого? — спіткнувшись, Фенг ледь не впав.

— А тому, що повернися й дивись куди йдеш — хмикнула та — Ти тут давно вже був, і можливо твою стару домівку вже перебудували до невпізнаваності. Або ж ти не згадаєш як вона виглядає. Ми може її й не знайдемо, і лиш час дарма витратимо!

— Навіть якщо домівку й перебудують, я свій рідний дім все одно впізнаю! — важно промовив Фенг, що все ж таки послідував пораді Бібі й відвернувся — Якщо я чудово пам’ятаю розташування усих магазинів в центрі, то чому б мені забути шлях додому? Час перестати сумніватися в мені, Бібі! Або ж до всього придиратися.

— Якщо я придираюся, то не просто так! — фиркнула дівчинка.

Раптом, Фенг різко зупинився. Бібі айкнула, ледь не врізавшись в хлопця, а Емз, ставши біля Бастера, спитала:

— Ну і чого ми зупинилися?

Замість відповіді Фенг лиш підняв вказівний палець, закликаючи дівчину до мовчанки. Підійшовши до хлопця, Бібі прослідкувала за його уважним поглядом. Він був спрямований на маленьку, зарослу домівку, сховану в тіні густих дерев. Під самим дахом чорними плямами розповзалася пліснява, а під забрудненим вікном красувалася велика тріщина, що показувала захований за шаром цементу пінопласт. Та й огорожа, що оточувала домівку виглядала не дуже мило: залізна, трохи заіржавіла і зі злізлою фарбою в деяких місцях.

— І… це і є твоя домівка? — спитала Бібі, не зводячи очей з будівлі.

— А якщо я скажу що так? — глузливо посміхнувся хлопець, повернувши голову до дівчинки.

— Тоді мені шкода бідненьку — хмикнула та — І так невдачною вийшла, а після вашого від’їзду про неї взагалі більше ніхто не піклувався.

   Фенг не відповів на це. Знов перевівши погляд на домівку, він немов задумався про щось. Тільки коли всі друзі, зацікавлені об’єктом, стали поряд з хлопцем, він, нарешті, подав голос:

— Я жартую. То не мій дім. Але я теж цю будівлю чудово знаю.

Всі втупилася в нього, очікуючи пояснень.

— Здається, в цьому домі жила одна жіночка, до якої нас часто посилали посидіти як до “хорошої тьоті”, коли зайняті були. Ой жеж і дивною та стара була. І неохайною. В домі її завжди чимось смерділо… Та не суть. Головне, шо я пам’ятаю це місце. А отже, і до моєї домівки недалеко!

   Договоривши останні слова, Фенг одразу зірвався з місця і ледь не бігом попрямував далі. Інші, на мить зупинені подивом, подалися наздоганяти хлопця.

   Поступово місцевість почала трохи мінятися. Домівки плавно переходили із хаотичного розташування в рівні ряди з двох боків від дороги. І вони самі, і оточуючі їх паркани тут виглядали більш розкішними і новими, а в деяких дворах здавалося, були індивідуальні сади й огороди. Тож приємний вигляд цього місця змусив кожного з захватом крутити головами.

   В особливому захваті від цього місця, звісно ж, був Фенг. Він то просто крутився, то сповільнювався, то й зовсім зупинявся, оглядаючи це місце. Очі його сяяли не тільки звичним йому запалом, а й якоюсь трохи кислою, та приємною настольгією.

— Ці паркани… — заворожено бурмотів він — Ці домівки, ці дерева. Це місце… Ще трошки…

   Бібі не очікувала побачити стільки спокійного блаженства й ніжності від цієї людини. Їй навіть стало трохи ніяково. Вона відвела погляд від хлопця. Бастер крутився з камерою, знімаючи будівлі, і періодично переглядався з Едгаром, що тепер йшов поряд з хлопцями. На обличчях обох сяяла усмішка: вони були щиро раді реакції друга. В голові Бібі поневолі сплив фрагмент однієї з гулянок компанії в молодших класах — ще один з небагатьох спогадів того часу. Вона глянула на Емз, що йшла поряд з нею. Навіть вона, вічно холодна, не залишилася байдужою. Вперше за довго на обличчі дівчини читалися сум і жаль. Немов вона, як і Бібі, згадала ті часи. І так само сумувала за ними…

   Та ось, тільки що поглиблена в свої почуття Емз різко підняла голову, почувши крик попереду. Бібі, налякана, повернулася на шум й сама, та тут же роздратовано фиркнула: це всього лиш Фенгу раптом приспічило зірватися і побігти, мов навіженому. Та щось в цьому крику торкало. Це був крик людини, яка нарешті побачила те, що так давно шукала. Бібі пришвидшила крок, намагаючись нагнати хлопців. Судячи з тупотіння позаду, Емз послідувала прикладу дівчинки.

   Зупинився Фенг лиш тоді, коли дістався кінця вулички. Фиркаючи, Емз і Бібі зупинилися поряд. Тут стежинка різко повертала вліво, тож будівлі тепер возвеличувалися прям перед друзями. Вони більше не стояли так щільно: між деякими з них були невеличкі проміжки, через які виднілося порожне, нескінченне поле позаду будівель, що, здавалося, йшло в самісіньке небо.

— Це вона — зітхнув Фенг — Вуличка, на якій я жив.

Деякий час всі мовчали, з блаженством обдивляючись залиті золотим світлом сонця домівки, паркани й стовпи. Нарешті, Едгар тихо промовив:

— То… яка з цих домівок твоя?

— Ідем — лиш кивнув Фенг в сторону будівель.

І знову всі погрузилися в мовчанку, крокуючи стежкою вулиці. Все теж саме зачарування і блаженство змушувало їх з зацікавленістю роздивлятися навіть звичайні сухі кущі: настільки незвичною й красивою була ця місцевість для жителів великого міста. Навіть лісова краса не викликала в них стільки захоплення. Бастер знов знімав все навколо, а Фенг був особливо уважним, шукаючи очима свою домівку. 

   Обличчя останнього різко змінилося, тільки но він знайшов очима дві стоячих поряд будівлі. Перша — двоповерхова, побудована з дерев’яних колод, і огороджена чистим, повним візерунків кам’яним парканом. Поряд стояли два невисоких, обережно підстрижених кіпариси, що додавало ще більш естетичного вигляду цьому помешканні і показувало явну небайдужість хазяїв до порядку. А поряд — теж двоповерховий будинок з білої цегли, за трохи заіржавілою, сірою огорожею.

— Вау — шепнула Бібі, обводячи очима будинки.

— Еге ж — Фенг гордо поставив руки в боки — Як думаєте, яка з домівок була моєю?

— Біла — майже одночасно випалили Емз і Бібі.

Бастер з Едгаром лиш переглянулися. Схоже, вони знали правильну відповідь.

— Це тільки тому, шо вона виглядає менш естетично? Ех, недооцінюєте ви мене! В дерев’яній я жив, отак! — притворною обурився Фенг, повернувшись до друзів, та потім тихо додав — Хоча, визнаю, цей дім не виглядав настільки круто, коли ми жили в ньому. Ну, на моїй пам’яті.

— Тож зараз хтось інший живе в твоєму домі? — спитала Бібі.

— Еге — кивнув Фенг — Спочатку, коли ми тіки переїхали, цей дім був нашою дачею. А потім мама зрозуміла, що в нас нема часу ще й цією домівкою займатися, і продала її. І нові хазяєва, схоже, її дуже люблять. Але то й добре.

Договоривши, Фенг обвів поглядом друзів, немов чекаючи, чи хтось ще задаватиме питання. Побачивши, що ніхто нічого казати не збирається, він повернувся до білої будівлі.

— А ось тута жили дуже близькі нам знайомі. І сподіваюся, ще живуть. Я з їхніми дітьми товаришував, і їх як добрих людей знаю. 

Фенг повільно покрокував до залізної калітки.

— Ти впевнений, Фенгу? — затурбувався Бастер — А що, якщо твої знайомі вже не живуть там?

— Ну от зараз і перевіримо — відмахнувся той — Заодно і хмизу попрохаємо, як і хотіли.

— Ну… добре — погодився Бастер.

Хлопець пішов за Фенгом, а з ним й інші. Фенг щосили постукав в залізну калітку. Тиша. Фенг постукав ще раз. І знов ніякої відповіді.

— Ну чо вони не відповідають? — сердився він.

— Може, нікого нема вдома? — припустила Емз.

— Ну ні-і — Фенг менше всього хотів такого наслідку подій — Ну тільки не це! 

Підганяємий відчаєм, Фенг постукався ще один, останній раз. І… знову ніякої відповіді.

   Досадно рикнувши, він плюхнувся на лавку, що стояла біля огорожі. 

— Ну от чому зараз? — ображено бурмотів він — Саме зараз — і дома нема нікого! Ну як так?

   Бастер сів поряд з другом, і плеснув йому по плечу; Емз роздратовано цикнула, відвернувшись; Едгар уважно розглядав калітку, роблячи вигляд що нічого не помічає; а Бібі відсторонилася, не знаючи, як реагувати. Але відповідь на питання Фенга дати ніхто не зміг.

    Та ось, на обличчі Едгара з’явилася дивна посмішка.

— А може, хазяєва просто не почули? — він кивнув на кнопку, що висіла на калітці — Може, в дзвінок подзвонити?

— Думаєш, спрацює? — засумнівався Бастер.

Фенг, присповнений надії, різко піднявся.

— Спрацює – не спрацює, а спробувати треба!

Він з деякою опаскою натиснув кнопку. Пролунав глухий, низький дзвін, а після нього — різка тиша.

Всі завмерли в очікуванні. Ця пауза, здавалося, тягнулася цілу вічність. Емз відкрила рота: мабуть, хотіла вже сказати що дома й справді нікого нема. Та раптом, у дворі почулося спочатку глухе шарудіння, а потім — скрип дверей. Бібі поневолі відступила, а Фенг, здавалося, ось ось розірвався б від радості.

   Тупотіння і бурмотіння ставало все ближче й ближче. Раз — і воно утихло. Різкий, дзвінкий звук сповістив про те, що хазяїн відчиняє отвір калітки. І та, нарешті, відчинилися.

   І ось, навпроти друзів стояв височенний, з міцною статурою чоловік. Здавалося, йому було років сорок, судячи з невеликої кількості зморшок на суворому обличчі, і лиш трохи посиділого волосся. Хоча від волосся на його голові залишилося мало чого: лише маленький, кумедний чубчик, коротенький “пушок” на щоках, і бовтаючийся хвостик позаду. Зате під носом в нього красувалися розкішні, руді вуса.

— Хто ви такі? — пробасив дядько, міряючи тяжким поглядом підлітків.

   Складно було не помітити, як потяжіло повітря від напруги і страху. Навіть Бастер, що ростом був не сильно менший за чолов’ягу, з недовірою й опаскою дивився на того. Тільки Фенг виглядав на диво розслаблено.

— Це ж ви дядько Сем? — спитав він.

Чоловік зупинив погляд на хлопцеві. В очах його читалася розгубленість.

— Ну я, і?

— Дядько Сем! — радісно вигукнув хлопець — Це ж я, Фенг! Не впізнали?

   Чоловік прищурився, намагаючись розпізнати парубка, що стояв перед ним. І нарешті, піднявши густі брови, він здивовано вигукнув:

— Фенгу? Невже то ти?