Глава 4, Частина 3

— Прийшли! 

   Бібі мотнула головою, не зрозумівши, хто саме з друзів сказав це. Бо тепер, замість вітру, що трохи заспокоївся, голоси заглушала вода, що сильними струменями лилася з обшарпаного, явно не нового по вигляду фонтанчику.

   По шкірі Бібі пройшлися мурашки від холодної води, що бризкала на і без того замерзлі плечі. Вона відійшла від струменів води до друзів. Усі вони знаходились біля одної з чотирьох лавок, що стояли коло фонтану в асфальтованому колі, огородженому поребриком. Це створювало свого роду маленьку подобу парку, от тільки тут майже не було дерев. Зупинившись біля Бастера, Бібі підняла голову до затягнутого хмарами неба. Хоч як це не було дивно, та за пару днів вона звикла бачити над собою масивні стовбури з зеленими гілками. І тепер, коли небо нічого не закривало, Бібі почувала себе якось некомфортно, тож вона тільки ближче підсунулася до хлопця.

   Фенг, що стояв попереду всіх, з захватом оглядав дахи невеличких будівель в далечі.

— А це місце сильно так змінилося!

— Звісно змінилося — подав голос Бастер — Ти ж тут останній раз років так 13 тому був.

— Фенг був тут? — трохи здивувалася Бібі. Тепер було зрозуміло, звідки він знав шлях сюди!

   Фенг повернувся. Він кинув розгублений погляд на Бібі, що змусило її напружитися. Вона почула, як поряд з нею хтось ледь чутно чи то хіхікнув, чи то хмикнув. Це чомусь розізлило її.

— Я що, тобі теж не розповідав? — пробурмотів хлопець.

— В сенсі “теж”?! — роздратовано рявкнула Бібі, ховаючи розгубленість за різкістю — Поясни нормально про що ти! 

— Все добре, Бібі — заспокоюючим голосом мовив Бастер — Просто, як виявилося, Фенг ніколи не розповідав тобі й Емз про те, що він народився в цьому містечку.

— Угу. Он там, за колосковим полем, шо на карті, мій старий дім  — Фенг відвернувся, показуючи рукою вправо — Жив там до шести років, а потім мама вирішила шо нам треба жити в більшому місті. То ми й переїхали.

— Он як — буркнула Бібі, хоча й почута інформація ще не до кінця вклалася в її голові. Як вона могла не знати таке про людину, з якою знайома вже 9 років?

— Та-ак — Не повертаючись, важно кивнув Фенг — І в цьому лісі я, доречі, часто був. Ми проходили через нього, коли сюди в магазини ходили.

— Так он чого ти так добре в цьому лісі орієнтуєшся. А я то думала в тебе… вроджена стихія така.

— Це яка “така”? — Фенг повернувся до Бібі — Величного дослідника і володаря лісів?

— Тваринна — хмикнула та, важно поставивши руки в боки, як би це зробив Фенг, якщо б жарт був його. Та тепер, схоже, перемогла вона.

   Та Фенг одразу знайшов що відповісти на таке. Їдко посміхнувшись і так само поставивши руки в боки, він уїдливо промовив:

— Мені здається, що “тваринна” стихія більше личить тому, хто зі соснами б’ється. І ходить весь подряпаний в перші ж дні. 

Обличчя Бібі вмить перекосилося в гніві, що ховав за собою сором. І знає ж цей подонок, куди вразити! 

— А мені здається тому, хто по життю веде себе як тупа, некультурна тварина — процідила вона, з викликом прищуривши очі.

Та Фенг не встиг відповісти на це. Її перервав гучний кашель позаду, яким явно намагалися привернути увагу.

   Почувши його, хлопець перевів насмішливий погляд кудись за Бібі. Та, в свою чергу, повернулася й сама.

   Позаду неї стояли Емз і Едгар. Перша, якій кашель і належав, роздратовано дивилася на Фенга, склавши руки на грудях. Останній же, в свою чергу, дивився прищуреним поглядом прям на Бібі, сховавши руки в кармани. “Тобі не набридло на мене витріщатися?” — подумки спитала Бібі, відповівши на взір хлопця злим поглядом. Так, їй все ще було соромно, але що зроблено, те зроблено. Це ж не означає що він мусить постійно нагадувати їй те, що вона накоїла!

— Може, повернемося до того, для чого ми сюди взагалі прийшли? — холодно мовила Емз, роздратовано стиснувши зуби.

— Звісно — легко відказав Фенг, пожав плечима — То давайте ще раз: хто куди йде?

— Ми з Едгаром ідем у продуктовий магазин — згрупувався Бастер, поманивши рукою темноволосого хлопця.

— Я в аптеку — буркнула Бібі, повернувшись до Фенга.

— Я в якийсь дрогері схожу — трохи ніяково пробурмотіла Емз — Такі ж тут є?

— В кого-кого сходиш? — не зрозумів Фенг.

— Дрогері — з досадою повторила Емз — Магазини для уходу, гігієни і подібне.

— Ц, знову ти за своє — мотнув головою Фенг — Ну, такий магазин тут є точно. Якщо я не помиляюся, то він десь неподалік від магазину техніки, тож нам з тобою по дорозі.

Фенг повернув голову до Бастера з Едгаром.

— Вам туди — він кивнув головою кудись за них — продуктовий доволі величенький, тож ви його точно легко знайдете.

Нарешті, Фенг повернувся й до Бібі.

— А тобі просто прямо — Фенг тикнув великим пальцем за себе — Аптека зовсім не далеко, я її вже звідси бачив.

Фенг зробив крок назад, і обвівши всіх поглядом запитав:

— Усім все зрозуміло?

Та перед тим, як хтось встиг відповісти, Бастер зробив крок вперед. Він виглядав стурбовано: погляд відведений, руки терлися одна об одну, а голос звучав невпевнено.

— Слухай, Фенгу… чи можемо ми довіряти тобі на сто процентів?

Фенг зупинив на другові розгублений погляд.

— А що не так?

— Ну, просто… ти точно пам’ятаєш розташування всіх магазинів?

Обличчя Фенга миттю похмуріло.

— Е-е… я десь помилився?

— Та я ж за це і питаю — в голосі Бастера почулася легка досада — Ми це містечко зовсім не знаємо, і єдиний наш орієнтир — це ти. Але ж ти в цьому місці останній раз був аж 13 років тому, і то коли був зовсім маленьким. Просто не віриться що ти досі пам’ятаєш розташування магазинів тут.

— А-а-а, он ти за шо — Фенг розслабився, повернувшись у свою звичну легку форму — За це не хвилюйтеся: хоч я і був маленький, коли жив тута, та ходив сюди настільки часто, шо запам’ятав все до єдиного. Більше скажу: мене мама навіть колись самого відпускала, бо я вже все чудово знав! В п’ять років! Через ліс! А особливо часто ми ходили в продуктовий і от цей ось ваш… дорегі.

— Дрогері — виправила хлопця Емз.

— Так, догері — кивнув він — Так шо… коротше, можете мені спокійно вірити — я все пам’ятаю чудово. Та якщо вже хтось і загубиться, то тут в нас зв’язок є. Тож якщо є проблема — дзвоніть.

— Як взяти насос, так ти забув, а місцевість, в якій вже давно не живеш пам’ятаєш чудово — буркнула Емз, підходячи до Фенга.

— Ну, така вже в мене стихія — посміхнувся той, кинувши глузливий погляд на Бібі — Знаєш як тварини добре в місцевості орієнтуються?

Бібі лиш фиркнула, відвернувшись.

— Ну, гаразд — Бастер відступив трохи ближче до Едгара — Ідемо?

— Ідемо!

Фенг підстрибнув і був вже готовий зірватися з місця, та та отримавши ляпас по плечу і “Заспокійся!” від Емз, пішов повільним кроком.

— Зустрінемося тута! — кинув він наостанок.

Бастер кивнув Едгару, і вони пішли своєю дорогою. Ще раз незадоволено фиркнувши, Бібі одиноко покрокувала в протилежному напрямку.

***

   Почувши дзвіночок, що сповістив про прибуття відвідувача, худюща, старенька жінка в білому халаті виглянула із-за віконця.

— Добрий день. Що вам? — пролунав її низький голос.

— Мені чотири середніх бутилька антисептику і бинт — промовила Бібі, підійшовши до каси.

— Який вам антисептик?

Бібі, що оглядала будівлю, розгублено повернулася до аптекаря.

— А?

Жінка зітхнула.

— Для рук, обробки ран, дезінфекції поверхонь?

— А-е… тоді три для рук і один для обробки ран — пробурмотіла Бібі. Існують різні види антисептиків? Їй то здавалося, що для обробки ран і рук використовують один і той самий…

— Для рук у вигляді спрею чи гелю? — з ноткою роздратуванн запитала аптекар.

— Давайте у вигляді спрею — Бібі відчула, що теж починає дратуватися. Ця жінка ще й біситися з неї буде? Сама ж все ускладнює!

— Добре — аптекар відійшла від віконця: схоже, пішла шукати антисептики — А бинт стерильний чи нестрильний?

— Давайте вже нестрильний — кинула Бібі, не бажаючи розбиратися ще й в цьому.

   Через деякий час жінка повернулася до віконця, виклавши на касу замовлення. Тикаючі кнопки в калькуляторі, вона запитала:

— Пакет потрібен?

І тут Бібі вже не витримала:

— Ви серйозно?

Жінка підняла голову. Вона поправила окуляри і з під лоба подивилася на рюкзак на спині Бібі. 

— Пакет потрібен чи ні? — холодно перепитала вона.

— Ні! — обурено буркнула Бібі. Вона що, настільки сліпа і не помітила рюкзак, чи веде себе так із принципу?

   Знову тикнувши на якусь кнопку, аптекар оголосила:

— З вас 4 доллари і 40 центів.

   Мигикнувши, Бібі дістала з рюкзаку п’ять долларів і протягнула продавщині. Прийнявши гроші, та сунула їх в шухляду і поклала перед дівчинкою решту.

— Більше нічого не потрібно?

— Ні.

— Тоді дякую за покупку і до побачення.

   Останній раз кинувши засудливий погляд на Бібі, жінка відвернулася і відійшла від віконця. Передразнивши її і поспішно забравши покупку, дівчинка попрямувала до виходу.

   Коли вуличний шум знов заполонив вуха, а холодний вітер обійняв плечі, Бібі видихнула. Тепер, коли вона купила все, що їй було потрібно, вона могла нарешті піти подалі від тієї конченої аптекарки. “Та якщо б я знала що вона просто так зіпсує мені настрій, то взагалі не прийшла б сюди” — зі злості подумала Бібі, хоча й розуміла що це не правда. Бо якщо антисептики (і то тільки для рук), які її попрохав купити Бастер, вони ще могли замінити водою, то чистий бинт був потрібний дівчинці: старий вже був брудний, і щоб не було гірше, його слід замінити, а разом з цим і обробити рани. Та хай там як, більше Бібі до тієї жінки не прийде, навіть якщо її собаки покусають!

   Фиркаючи, Бібі сіла на найближчу лавку, і поклала свій рюкзак на коліна. Склавши туди свою покупку, вона “з’їхала” зі скамійки, обіпершись об її спинку і зайнявши свого роду лежаче положення. Тепер, коли вона закінчила з покупками, їй більше не було що робити, окрім як повернутися до фонтану. Але було очевидно, що там ще нікого нема: магазини, в які пішли інші були набагато далі за аптеку, тож напевно ще не всі навіть до них дійшли. А просто сидіти і чекати друзів Бібі не хотіла, і вона більше не придумала нічого, окрім як просто пройтися. Все одно перебинтувати рани вона зараз не зможе: не хотілося робити цю бридоту при людях. 

   З деякою неохотою вона встала, одягнула рюкзак і пішла в протилежну від фонтану сторону. Спочатку вона з цікавістю оглядала кожну будівлю, що зустрічалася їй на шляху. Та не враховуючи однієї пекарні, це були в основному крамнички з смаколиками або якимось дрібничками, тож Бібі швидко втратила до цього заняття інтерес. Тоді вона звернула увагу на людей, що йшли мимо: хтось ходив один, як і Бібі, пустим взором дивлячись в землю, хтось ходив з вередливими дітьми, лаючи їх за щось, а хтось ходив компаніями, гучно сміючись і балакаючи. Бібі стало дискомфортно, коли останні глянули на неї. Їй здалося, що вони сміються з неї. Як колись…

   Опустивши очі, Бібі поневолі пришвидшилась. І тільки тоді, коли сміх компанії віддалився, вона підняла голову. Та дискомфорт не пройшов: Бібі помітила, що інші перехожі теж іноді якось дивно поглядають на неї. Разом з дискомфортом її пронизила і тривога: чого це вони? Вона що, виглядає погано? Щось забруднила? Що не так?

   З таким відчуттям Бібі йшла ще довго. Навіть коли людей поменшало, або вони не звертали на дівчинку увагу, в неї не зникало бажання скритися від людських очей. Скритися, щоб перевірити, через що усі так дивно дивляться на неї. Але куди сховатися, якщо дорога веде лиш прямо?

   Та всесвіт немов почув бажання Бібі. Вона раптом звернула увагу на праве узбіччя: здавалося, трохи далі воно було розділене, немов там був якийсь прохід. І Бібі не помилилася. Вузенька доріжка, засиплена маленькими камінцями, розділяла крамничку і якусь огорожу. Вона була доволі довгою, і йшла трохи вниз, створюючи свого роду маленький, темний провулок. Не задумуючись, Бібі шуснула в нього. 

   Тільки но дівчинка скрилася від людських очей, як полегшення нахлинуло на неї. Перше, що вона зробила — це прийнялася швидко обдивлятися себе. Спочатку, Бібі перевірила штани й футболку на наявність дірок чи забруднень. Нічого. Діставши з рюкзака (що теж був у нормі) телефон, вона ввімкнула камеру. Тепер з екрану на неї дивилася чорноволоса, вузькоглаза дівчинка. І хоч Бібі трошки відвикла від свого віддзеркалення за ці півтори дні, вона впевнено могла сказати, що виглядає доволі таки нормально. 

   Одягнувши рюкзак на спину, Бібі з нерозумінням втупилася в землю. Якщо ж в її зовнішності все добре, то… чому люди так витріщалися на неї? Що їм не сподобалося в дівчинці? “А чи справді вони на мене «витріщалися»?” — раптова думка спливла в голові дівчинки. “Витріщалися, ще як!” — хотіла вона вже відсмикнути себе, та раптом засумнівалася в своєму твердженні. Так, вона бачила як пару людей кинули на неї погляд, але ж всього пару. І все. Бібі не пригадувала, щоб це робив кожний зустрічний…

   Відчувши досаду, дівчинка пнула якусь маленьку гілочку, що валялася на землі. Прекрасно, тепер вона забула, чого злякалася! “Та і взагалі, чого тобі стало лячно від людей, дурепо?” — сердилась на себе Бібі — “Накрутила себе незрозуміло чому, а потім і взагалі забула через що! Точно вже з глузду з’їджаю”…

   Тепер, коли здоровий глузд повернувся до Бібі, вона все-таки вирішила огледіти нову місцевість. Вуличка була доволі вузькою: на стежці біч о біч могли стояти лиш дві людини. Замість крамничок з двох сторін від стежки простягувалися огороджені парканом будиночки. Вони нагадували маленьку версію Закинутої Будівлі: зарослі і побиті, тож мало вірилося, що в них хтось жив. Хоча, схоже, так і було: не виднілося і не чулося ні однієї живої душі, і лиш пташки розрізали мертву тишу перегукуваннями, а їх пір’я мелькали в зеленому покрові дерев, яких тут, доречі, було не мало. Та що там “не мало”: їх стовбури виглядали із кожного двору, а гілки обвивали забори і тягнулися один до одного з двох сторін, ховаючи вуличку від зовнішнього світу.

    Та Бібі достатньо звикла до лісового покрову над головою, щоб вважати це місце моторошним. Навпаки, його схожість з лісовою місцевістю діяла заспокоююче. А небажання повертатися “на люди” і дивна зацікавленість так і манили дівчинку пройтися поміж масивних стовбурів і старих будинків. І вона піддалася цьому бажанню. “Поосто пройдуся трошки вперед” — вирішила вона — “Так не заблукаю”.

   Чим більше Бібі задивлялася на криві гілки і на вибиті вікна домівок, тим більше вона подумки поверталася у ліс. Тож невдовзі полегшення і спокій поступилися місцем тривозі. Бібі згадала, чому її так налякали люди: це провина тієї компанії. Компанії, що поглядала на неї, сміючись. ”Вони сміялись, як сміялися колись діти в тому спогаді. Вони хотіли щоб я зламалась, як зламалась вона. Всі вони завжди хотіли, щоб я покінчила, як вона. Та я не дамся. Я не покінчу так само. Ніколи”.

   Бібі зупинилася, коли відчула, як навколо потемніло. Сердце застукало швидше від різкої паніки. Тільки не знову! Схопившись за іржавий забор, Бібі окинула взором розпливчасті силуети навколо. Вона автоматично підняла голову в гору і зітхнула від полегшення: хмари почорнішали, затягнувши сонце остаточно, і створюючи цю саму темряву.

   Бібі обережно відійшла від забору, боячись раптово впасти. Паніка проходила, і думки ставали все чіткіше. Та навіть якщо б Бібі була абсолютно спокійна, вона б все одно не змогла зрозуміти одне: що змусило її запанікувати? Вона взагалі не могла згадати, про що думала останні дві хвилини. Та дівчинка й не хотіла шукати розгадки: дещо попереду привернуло її увагу.

   Невідомо як давно, та стежинка розширилася: тепер тут спокійно могла проїхати машина. Двори залишилися позаду, а останні дерева махали гілками, запрошуючи до нової, абсолютно голої ділянки.

   Та Бібі не поспішала прийняти їх запрошення. Дивне, сковуюче відчуття так і просило її розвернутися і піти. Та занадто привабливими здававалися ці невеличкі схили, сірі стовби і далека, біла огорожа на самій верхівці. Що може бути в них не так?

   Та чим далі Бібі невпевнено крокувала вперед, тим сильніше ставало це дивне відчуття. Відчуття погрози. Вона зупинилася тільки тоді, коли тіло раптом отяжіло, а ноги підкосилися, немов щось нависло на ній. Хтось навис на ній.

   Відчувши, що стало складно дихати, Бібі злякано опустила голову. Блідо-зелені руки обхватили її з живіт, не даючи втекти. Потворний поріз, що красувався на одній із них, змусив дівчинку відвернутися. Та весь вид їй загородила безлиця голова з чорним волоссям-бурульками, що лежала прям на її плечі. Тяжко дихаючи, Фігура прохрипіла прямо на вухо:

“Ти зовсім не вчишся на помилках, Бібі?”

Підсвідомо Бібі розуміла, що може спокійно втекти, бо Фігура — нереальна, та страх затуманив розум настільки, що дівчинка забула про це. Тож, злякано завмерши, вона з ненавистю прохрипіла:

— Чого ти знов від мене хочеш, чудовисько?!

“Того, чого хотіла від тебе завжди. Чому ти знов не слухаєш свої почуття? Чому ти знов не слухаєш мене?”

— Тому, що я тобі не вірю! Ти збрехала мені! Все, у що ти змушувала мене вірити — неправда!

Голос Фігури став тихішим і погрозливішим:

“Але чому ти так вважаєш? Невже я не доводила тобі обернене? Невже я зробила недостатньо?”

— Ти збрехала мені за книгу — бурмотіла Бібі, не в силах розмовляти гучніше — Змусила повірити, що вона не була сном, лиш щоб зробити “сильніше”. Спогади теж не правдиві. Ти створила їх, щоб переконати мене. Ти — паразит в моїй голові. І тепер я зрозуміла це повністю.

Договоривши, Бібі відчула, як хрипіння Фігури стало важчим. Дівчинка прижмурилась, коли гнівний крик чудовиська громом розразився в її голові, змусивши ту закрутилися.

“Да чого ж ти така вперта скотина?! Я не могла збрехати тобі! Не могла показати тобі неправдиві спогади, тому що я буквально э частиною тебе, ідіотка! Невже ти не можеш зрозуміти, що я намагаюся врятувати тебе?! Сховати від неминуючої загрози?! Від того, чого ти до смерті боїшся?!”

   Фігура замовкла, очікуючи відповіді. Та єдинне, чим змогла відповісти Бібі — це тихими схлипами. Сльози безсилля заполонили очі, немов в маленької дитини, на яку накинулися хулігани. Та Фігуру це не зупинило. Хоч голос її став спокійніше, та гнів і погроза нікуди не зникли:

“Тобі погано? Моторошно? Та ти сама робиш собі гірше, Бібі. Сама. В тебе є останній шанс покінчити з цим всим. Останній шанс покінчити з цим жахом. Все, що ти повинна зробити, це послухатися мене. Послухатися страхів. Довіритися мені. Ти ж віриш мені, Бібі?”

   В очах Бібі все розплилося, у вухах бридко пищало, а сердце шалено билося і боліло, готове розірватися. Дівчинка немов знаходилася в центрі урагану. Ось-ось — і вона, здавалося, просто з’їде з глузду від всього цього божевілля. Вона розуміла — слід їй лиш сказати “так”, і всім цим мукам прийде кінець. Але… Бібі і сама чудово розуміла, що не зможе зробити це. Їй заважало все: від гордості до розуміння того, що якщо вона послухається Фігури, то вже не зробить собі краще. Лиш гірше. Вона буде знов слухатися страхів, і жити під чиїмось управлінням. Вона здасться.

— Ні… ні, ні ні НІ!!

   Бібі не змогла стриматися. Не змогла сказати інакше. Та тільки тепер, коли вона відчула як хрип Фігури перервався, вона зрозуміла, що зробила це дарма. Дуже дарма.

   Готова до найжахливішого, Бібі безсильно заплющила мокрі очі. Все відбулося різко: спочатку вона відчула, немов Фігура стиснула її так, що, здавалося, дівчинка зараз лусне. А потім… Нічого?

   Все закінчилося так само різко, як і почалося. Не встигнувши зреагувати, Бібі впала на землю, коли уявні руки відпустили її. Усвідомивши, що вона тепер “на свободі”, та на останніх силах відповзла від Фігури якомога далі. Коли, нарешті, дівчинка опинилася достатньо далеко, щоб відчути безпеку, вона підняла голову.     

   Тепер Фігуру можна було розгледіти в повний ріст. Вона стояла в декількох метрах від дівчинки, згорбившись, і понуривши голову. Створіння мовчало, як і мовчала Бібі, що не знала, чого очікувати далі. Та це тривало недовго: Фігура нарешті подала голос. Він звучав на диво втомлено і з неочікуваним відчаєм:

“Гаразд. Я зрозуміла. Зрозуміла, що не переконаю тебе. Навіть якщо зажахаю тебе до смерті, зведу з глузду, ти не згодишся зі мною. То мені не залишається нічого, окрім як відпустити тебе. Покинути. Іди, але не сподівайся на мою поміч. Не сподівайся на мене. І не кажи, що я тебе не попереджала. Бувай”.

   Останнє слово луною відбивалося в голові Бібі, поки Фігура поступово розчинялася. Нарешті, вона зникла. Її “бувай” стихло теж. Як і пищання у вухах. Гладкі схили і чорні хмари почіткішали. Сердце заспокоїлося, а слабкість пропала, немов її і не було. Немов нічого не було. Але… невже все пройшло так просто? Невже після того пекла, що тільки що було, не залишиться ні сліду?

   Але слід залишився: порожнеча в грудях, в голові, в руках, в ногах. Ні страху, ні злості, ні сліз — нічого. Бібі ще довго просиділа, обдумуючи те, що сталося. Та думки теж зникли. І хоч ця порожність не свідчила ні про що хороше, та саме вона змусила Бібі нарешті встати. Тепер, коли Фігури й справді так легко пішла, то дівчинці не залишилось нічого окрім того, щоб піти вперед. Туди, куди створіння так не хотіло пускати її.

    Ігноруючи неприємне посмоктування в животі, Бібі пошкандибала на вершину схилу. Невдовзі, біла огорожа, що так манила дівчинку до себе, гострими піками стирчала прям перед нею. Та цікавіше було те, що вона огороджувала: могили, могили, і ще безліч могил, що цілою армією простягалися вдалеч. Кладовище.

   Бібі поневолі позадкувала. Їй раптом стало зле. Вона згадала, як ще десь в четвертому класі ходила з Едгаром і Емз на місцеве кладовище вночі. Це був один з небагатьох спогадів з минулого, який запам’ятався дівчинці. Та навіть гуляючи по тому кладовищу в повній темряві Бібі не було так моторошно як тепер, коли вона стояла біля освітленої сірими променями білої огорожі. Можливо тому, що тепер друзів поряд не було, а може тому, що вже явно давно закинуті могили виглядали більш погрозливо, ніж ухожені плити у місті. Та Бібі розуміла, що причина страху ховається десь глибше. І як би їй не було моторошно, вона мусить пірнути в глиб своєї душі, щоб зрозуміти причину страху. Щоб нарешті зрозуміти саму себе повністю. Вона мусить перестати боятися глибини.

   Обережно перелізши між гострими білими піками, Бібі ступила на територію кладовища. Здавалося, усі могили миттю перевели свій кам’яний погляд на неї. Зжавшись, дівчинка ще довго не наважувалася зробити хоч крок вперед. Та раптом визирнувший із-за хмар блідий промінчик простягнувся прям перед нею, немов спонукаючи її іти далі. Він придав дівчинці сил, тож, насторожено озираючись, та обережно покрокувала поміж зарослих могил.

   Бібі абсолютно не знала, що вона збирається шукати в цьому Богом закинутому місці. Та й бажання втекти звідси все наростало й наростало, тож, сподіваючись відволіктись, Бібі прийнялася роздивлятися кожну зустрічну могилу. Спочатку це не допомагало: зусереджена на страху, вона ледь не одразу забувала, що прочитала на плиті. Та невдовзі вона захопилася цим ділом настільки, що навіть втратила лік часу. І які тільки могили вона не зустріла: і зовсім нові, що належали молодим людям і дітям, і старі, що були поставлені тут століття тому. Тут були й звичайні люди, і ветерани війни, і навіть тваринки (побачивши могилу маленького кошеня, Бібі ледь стрималася щоб не заплакати).

   Вона ще довго ходила, читаючи написи на кожних могилах. І так ходила б далі, якщо б її не налякав крик галки вдалечі. Вона різко підняла голову на звук, та винуватиця вже скрилася в хмарах. Бібі фиркнула, і збиралась вже повернутися до свого заняття, та раптом помітила, що могили тепер оточують її з двух сторін. “Наскільки далеко я вже пройшла?” — спитала себе Бібі, з опаскою ковтнувши. Тепер, коли все, що вона бачила — це плити, до смокчущого страху примішалися й паніка. Вона раптом згадала про друзів. Мабуть, вони вже давно чекають на неї біля фонтану. “Час вибиратися звідси” — думала дівчинка — “Досить гулянок на сьогодні”.

   Та тільки но Бібі збиралася рушити назад, як на очі їй потрапила одна цікава плита. Зроблений з каменю хрест, подряпаний і зацвілий, виріс перед дівчинкою. Та привернув її увагу випиляний напис у нижній частині плити. Ім’я похороненої тут людини видно не було: якраз в тому місці, де воно повинно було бути, плиту розрізала велика тріщина. Зате призвіще було видно чудово. Бібі одразу впізнала його. Одразу впізнала своє прізвисько.

   Мурашки пройшлися по шкірі дівчинки. “Та ні, не може бути” — заперечувалв вона — “Це просто… однофамілець”. Та Бібі сумнівалася в цьому. Навіть більше: вона була впевнена, що тут похований її родич. І знову дивна, зовсім інша паніка кольнула в грудях. Хто саме тут був похований, вона пригадати не могла, та й розуміла, що просто боїться зробити це. Але вона мусить. Це точно щось важливе!

   Бібі присіла на навпочіпки щоб краще розгледіти написане на плиті. Під фамілією було видряпано цифри: дату народження і смерті людини. Хоча перше, як і ім’я, було знищене тріщиною, та останнє хоч з трудом, та ще можна було розгледіти:

“— хх.08.201х”.

   Бібі задумливо хмикнула, її обличчя вмить посерйознішало. Ця людина померла рівно 4 роки тому. 4 роки тому… Серпень, перехід Бібі у п’ятий клас. Одразу згадалися слова Емз при сварці: “Після літніх канікул перед п’ятим класом ти вела себе немов ужалена: кричала, огризалася на всіх і вся”. І спогади… відсутність спогадів саме з того часу. А до 5 класу — лиш спогади з друзями… “Так, стоп!” — різко відсмикнула себе Бібі — “Це може бути просто співпадінням! Та і як смерть якоїсь людини може бути пов’язана з цією дивною дірою в пам’яті, з незрозумілими панічними страхами і подібним? Ні, це точно не так!”.

   Тепер Бібі і справді почала сумніватися в тому, що ця могила їй щось дасть. Може, тут і справді просто похована якась людина, чиї прізвисько і дата смерті так точно співпали з ситуацією дівчинки. Але… Чи може бути співпадіння настільки точним? Ні. Навряд чи це є випадковим. “Досить переконувати себе, що це все випадково!” — сердилась на себе Бібі — “Не просто ж так це дивне почуття не давало мені сюди прийти. Не просто ж так Фігура не давала мені сюди прийти!”. От тільки… хто ж тоді похований тут? Якщо тільки…

   Бібі прижмурилась, намагаючись прочитати останній, найменший рядок. Він, на відміну від попередніх, був цілим, але літери були настільки маленькими, що дівчинка з трудом розібрала:

“Люба донька, жінка, й мати. Покійся з миром”.

Мати. Мати…

   І тут Бібі осінило. Мати, єдина людина яку Бібі не пам’ятає зовсім: ні вигляду, ні характеру, ні взагалі її присутності в житті дівчинки. Але… невже під цим хрестом похована вона?

   Спочатку дівчинка просто сиділа в ступорі. Ніяких емоцій, лиш спроба усвідомити все це. Та тільки но розуміння повністю прийшло до неї, в тілі немов спрацював важіль. Той страх, та паніка, те відчуття провини. Здавалося б, чого Бібі було так страшно? Вона ж не пам’ятала цю жінку зовсім. Але ж ні. Вона пам’ятала її. Пам’ятала її теплі дотики. Її голос. Щось жахливе, що трапилося з нею. Воно просто було сховане. Сховане за чорним прямокутником. Але воно було. Було, бо мучає її досі.       

   Бібі різко встала, і поневолі відступила назад. Її тілом і думками немов знову хтось заволодів. “Це не може бути правдою!” — крутилося в голові — “Все це неправда! Це співпадіння! Це все підлаштувала Фігура. Вона знову збрехала! Це не може бути правдою. Може, це сон..?” Та вперше, десь в самій самій глибині підсвідомості, Бібі була точно впевнена — все це повна правда. 

   Та, як завжди, емоції були сильніші за Бібі. Вона позадкувала від хреста з відчуттям, що той зараз нападе на неї. Що кожна могила навколо зараз нападе на неї. Тож різко повернувшись, вона кинулася бігти.

   Мабуть, Бібі пощастило з тим, що в цьому районі ніхто не ходить. Інакше, якщо б люди побачили бігаючу по кладовищу дівчинку-підлітка, то могли б і поліцію викликати. Але Бібі не могла більше знаходитися в цьому місті. Навіть табір, в якому їй так складно знаходитися зараз здавався безпечним місцем. Навіть біла огорожа не зупинила дівчинку. Вона прудко перелізла через неї, і кинулася в сторону закинутої вулички.

   Поміж дерев і старих домівок Бібі вже трохи заповільнилась. Чи то через те, що в схожій на ліс місцевості почувала себе безпечніше, чи то через те, що вже просто втомилася бігти. Та повністю вона змогла зупинитися тільки тоді, коли вибігла з провулку на центральну вулицю. Бібі обіперлась на огорожу, не в силах рівно стояти на ватних від втоми ногах. Тільки зараз вона відчула наслідки довгого бігу: дихання збилося, щоки палали, а тіло тремтіло. Вона постояла ще трішки, а як відчула себе краще, в’яло дістала з рюкзаку телефон, що тепер, здавалося, важив як цегла.    

   Дивлячись на себе в камеру, Бібі поправила розпатлане волосся. Вона дістала бутилку з водою, набрала трохи в долоню, і бризнули собі на обличчя. Тільки після того, як льодяна вода охолодила, Бібі змогла полегшено видихнути. Діставши невелику пачку сухих серветок, вона протерла обличчя. Думки втихомирилися, тож Бібі нарешті змогла взяти себе в руки, хоча й розуміла, що ненадовго. Тож щоб знову не опинитися в пастці своїх емоцій, вона поспішила рушити у сторону фонтану.

   Як би Бібі не хотіла швидше дійти до друзів, втомлені м’язи і потривожені різкою активністю рани дозволяли їй лиш хромати. Хоч вона вже була далеко від того клятого кладовище, та страх з панікою все одно починали знов наростати. Бібі відчувала, що знов втрачає контроль над своїми думками, і це вперше злякало її. Бо тепер, вона розуміла точно: вона мусить розібратися в собі, в своїх страхах і навіть в тій могилі. Та як вона може зробити це, коли навіть без Фігури не може мислити вільно? От би ті думки з емоціями можна було заглушити. Як-небуть заспокоїти…

   Бібі витратила багато часу на шлях до фонтану, та нарешті, в далечі почала виднітися аптека. Бібі поневолі поморщилася, згадавши аптекарку. От кому як, а цій дурі точно треба заспокоїти свій нрав. Стрес і образу на життя накопичила, а вилити нікуди, от і чепляється до відвідувачів! Хай заспокійливого нап’ється, може тоді адекватною стане…

   І тут в голову Бібі прийшла ідея. Дійшовши до аптеки, вона зупинилася на її порозі. Проковтнувши всю злість на її володарку, Бібі потягнула двері. “Дзінь-дзінь!” — і стара, сива аптекарка вже чекала клієнтку на касі.

— Вам треба щось ще? — холодно промовила вона, сверлячі Бібі холодним поглядом крізь окуляри.

— Угу — буркнула та — Мені заспокійливого, будь ласка.

***

— Прийом! Мене чути?

— Чути — буркнула Бібі, зажавши кнопку на рації — А тепер залиште мене в спокої.

Зітхнувши, вона запхнула прибор під сумку. Очі злипалися від приємного світла багаття, а крик Фенга “Працюють!” прозвучав якось глухо і далеко. Бібі ледь стримувалася щоб не впасти на свій затишненький спальний мішок і не заснути, але вона ще не закінчила обробляти рани. Мабуть вона, все-таки, перебільшила із заспокійливим…

   Тільки но Бібі купила баночку із цим препаратом, який, по її думці, повинен був допомогти їй впоратися з емоціями і думками, як одразу ж прийняла дві таблетки. На диво, вона прийшла до фонтану не останньою: Едгар і Бастер накупили стільки, що ледь дійшли до друзів з тими тяжущіми пакетами. По тій самій причині їхній шлях до табору був явно не швидким, і повернулися вони аж в ночі. І хоч йшли вони дуже довго, Бібі не відчувала, що заспокійливе спрацювало: думки про те, що сталося на кладовищі й далі мучали її. Тож тільки но друзі дісталися табору, вона прийняла ще три штуки. І майже одразу після цього заспокійливе почало діяти: думки заспокоїлися, а дівчинку почало хилити в сон. Тож поки всі інші смажили сосиски і спілкувалися про день і покупки, Бібі пішла до намету, щоб швидко обробити рани і піти спати. Єдинне, на що вона згодилася — це протестувати рації, які купив Фенг окрім насосу, щоб “у лісі між ними був зв’язок”.

   Підсунувши ногу ближче до світла, Бібі капнула антисептику на покриту коркою крові довгу подряпину, що красувалася на лівій гомілці. Вона поморщилася, та не від пронизившого ногу болю: він був легкий і доволі приємний. Вигляд подряпини чимось нагадав їй поріз, що був на руці Фігури: довгий, глибокий і рівний. Але він, звісно, виглядав набагато жахливіше.

   Протерши рану ватним диском, Бібі прийнялася обмотувати її бинтом, що лежав поряд з нею. Фігура… Їй досі не вірилося, що це створіння так легко покинуло її. Просто зникло. До того ж зараз, коли під дією заспокійливого Бібі мала змогу мислити адекватно, її взагалі дивувала сутність Фігури і те, що дівчинка могла її бачити. Слова, які вона казала тоді… “ти сама створила мене”, або ж “я буквально э частиною тебе”… Але якщо її слова правдиві, то як давно вона існувала? До цієї подорожі вона була лиш внутрішнім голосом, тож Бібі не звертала на неї особливої уваги і не могла сказати, як давно чула її. А її образ… це біле плаття, чорне волосся, поріз на руці врешті-решт… Звідки він з’явився в голові Бібі? Вона не пам’ятала, щоб колись бачила такої людини. Може, вона і справді була, просто Бібі забула її? Це найвирогідніше, враховуючи те, що дівчинка забула багато чого.

   Натягнувши бинт, Бібі відрізала частину від мотку ножичком, який дав їй Бастер. Хай там як, думати про все це в неї вже не залишилось сил. Тож, міцно зав’язавши бинт, Бібі зручніше вмостилася в свій мішок, і майже одразу заснула під приглушені розмови друзів ззовні. Вона подумає над всим цим завтра. Пориється в пам’яті, і спробує знайти відповіді хоч на якісь питання. І можливо, завтра станеться щось таке, що дуже допоможе їй в цьому.