Розділ 6: Дивний склад (Іланський)

Частина 1. Спокійна дорога

Після Тайшета дорога здавалася неймовірно спокійною. Майже нудною.

Тепловоз котився вперед рівним ходом, колеса вистукували монотонний ритм. За вікнами розстилалася сибірська тайга — нескінченні ліси, що тяглися до самого небокраю. Сосни, ялини, берези. Час від часу колія проходила повз невеликі озера, де вода дзеркально відбивала небо.

Альоша сидів на своєму місці, дивлячись у вікно. Після пекла Тайшета ця спокійна краса здавалася нереальною. Наче вони проїхали їдуть між двома світами — світом смерті та світом життя.

Хрест вів тепловоз невимушено, одна рука на важелі швидкості, друга спокійно лежала на коліні. Обличчя його було розслабленим — вперше за багато днів.

— Красиво тут, — сказав Альоша, не відриваючи погляду від вікна.

— Так, — погодився Хрест. — Сибір завжди був красивий. До війни сюди приїжджали туристи з усього світу. Хотіли побачити справжню тайгу, Байкал, ріки.

— А тепер тут ми, — усміхнувся Альоша. — Двоє мандрівників на старому тепловозі.

— Так, — Хрест теж усміхнувся ледь помітно. — Інші часи – інші подорожі.

Вони їхали мовчки ще годину. Сонце поступово піднімалося до зеніту, день обіцяв бути теплим. Вітер доносив запахи хвої, трав, іноді води.

Альоша відчував, як напруга останніх днів поступово відпускає. Тайшет залишився позаду. Найстрашніше пройдено. Попереду — ще кілька днів спокійної дороги до Красноярська.

Він дістав карту, розгорнув на колінах. Провів пальцем по лінії залізниці.

— Дивись, — сказав він Хресту. — Попереду Іланський. Невелике місто, залізничний вузол.

Хрест глянув на карту, кивнув.

— Іланський. Чув про нього. Там велике депо було. І військові склади.

— Військові? — Альоша придивився до карти уважніше.

— Так, — підтвердив Хрест. — Іланський був логістичним центром. Через нього йшли військові поставки по всьому Сибіру. Зброя, техніка, боєприпаси — майже все.

Альоша задумався.

— Значить, там можуть бути склади з тим, що нам потрібно. Протигази, захисні костюми, можливо навіть зброя.

— Можливо, — обережно відповів Хрест. — Але пройшло багато років. Склади могли розграбувати. Або захопити та зробити з них бази.

— Все одно варто подивитися, — наполягав Альоша. — Нам потрібні протигази та захист для Олі та Дітей лісу. Для зворотного шляху через Тайшет та Усольє-Сибірське. Два костюми, які дала Віра, — це добре, але недостатньо.

Хрест помовчав, обмірковуючи.

— Та це зрозуміло, — нарешті сказав він. — Але зараз зупинятися не будемо. Просто повільно проїдемо повз, подивимося. Якщо побачимо, що там могло щось залишитися — заїдемо на зворотному шляху.

— Згоден, — кивнув Альоша.

 

Частина 2. Перші ознаки Іланського

Невдовзі почали з’являтися перші ознаки передмістя. Просіки, старі лісосічні ділянки, покинуті будівельні майданчики. Потім — перші будівлі.

Іланський був невеликим містом, набагато меншим за Іркутськ чи Ангарськ. Будинки низькі, переважно дерев’яні або цегляні. Деякі цілі, деякі напівзруйновані. Але місто не виглядало мертвим — тут-там виднілися сліди життя: димок із труби, випрана білизна на мотузці, город біля будинку.

— Тут живуть люди, — сказав Альоша, дивлячись у бінокль.

— Так, — підтвердив Хрест. — І це для нас не дуже добре. Склади можуть бути вже порожніми.

Тепловоз котився через місто. Ніхто не виходив на вулиці, ніхто не намагався їх зупинити. Може, місцеві звикли до того, що іноді повз проїжджають мандрівники. А може, просто не хотіли контактувати з чужинцями.

За містом колія розгалужувалася. Основна йшла далі на захід, до Красноярська. Бокова гілка відходила вправо, до промзони на околиці.

— Он там, — сказав Хрест, показуючи рукою праворуч.

Альоша подивився в тому напрямку. На відстані півкілометра виднілася величезна територія, обнесена високим парканом. Метрів шість, може сім — занадто високо для звичайного військового складу.

— Дивно, — пробурмотів Альоша. — Більшість складів мають паркани метри два-три, максимум чотири. Цей набагато вищий.

Хрест теж придивився.

— Так. І дозорних вишок мало. Тільки чотири — по одній на кожному куті.

—Для такої великої території це дуже мало, — додав Альоша. — Зазвичай вишки ставлять частіше, щоб контролювати весь периметр.

Хрест уповільнив тепловоз, щоб вони могли краще роздивитися.

— Зупинимося? — запитав Альоша.

— Ні, — похитав головою Хрест. — Просто їдемо повільно. Дивимося.

Тепловоз повільно їхав вздовж складської території. Так можна було роздивитися детальніше.

 

Частина 3. Склади

Територія була немаленькою — близько півтора кілометри вздовж залізниці. За парканом виднілися верхівки будівель — довгі, схожі на ангари.

Паркан був металевим, суцільним, без жодних отворів. Зверху — колючий дріт, на кутах — дозорні вишки, теж металеві, з невеликими будками нагорі.

— Схоже на військовий склад, — сказав Хрест. — Типова радянська конструкція. Але паркан великий. Дуже великий.

Альоша дивився через бінокль, вивчаючи деталі. Тепловоз проїхав вздовж всього складу, тепер можна було побачити бокову частину огорожі.

— Ворота, — сказав він, показуючи. — Он там, збоку. Велетенські ворота. Металеві. Зачинені.

Хрест подивився в тому напрямку. Справді, на західній стороні  у паркані виднілися величезні ворота — метрів десять завширшки, може більше, зроблені з товстого металу.

— До воріт від залізниці йде окрема залізнична гілка, — додав Альоша. — Прямо всередину території.

Хрест кивнув.

— Логічно. Для доставки вантажів. Підганяли вагони з боєприпасами, зброєю, технікою. Розвантажували всередині території.

— Але ворота зачинені, — сказав Альоша. — Якби склад був розграбованим, то нікому б на думку не спадало зачиняти за собою ворота. Склад виглядає… недоторканим, ніби його досі не чіпали.

Це було дивно. Зазвичай, військові склади грабували в перші місяці після війни. Люди шукали зброю, боєприпаси, їжу, медикаменти. Але цей склад таким не виглядав.

— Може, там нічого не залишилося? — припустив Альоша. — Евакуювали все до війни?

Хрест задумався.

— Можливо. Але все одно ворота були б відкрити. Можливо, склад був таким добре захищеним, що ніхто не зміг прорватися. — Він показав на високий паркан. — Дивись. Шість-сім метрів. Колючий дріт зверху. Ворота металеві, товсті. Це не просто склад. Це фортеця.

Альоша знову подивився через бінокль, вивчаючи периметр.

— Не бачу жодних слідів штурму, — сказав він. — Паркан цілий. Ворота теж. Ніяких вибоїн, пробоїн, слідів вогню.

— Значить, ніхто не намагався прорватися, — підсумував Хрест. — Або намагався, але не зміг.

Тепловоз почав віддалятися від складу.

— Не схоже, що там є люди, — сказав Альоша. — Дозорні вишки порожні. Ніякого руху всередині. Жодного диму, жодних звуків.

— Так, — погодився Хрест. — Це дивно. Якби там були люди, вони б якось себе виявили. Хоч би дим від вогнища. Або патрулі на периметрі та дозорні на вишках.

— Може, просто покинули після війни? — припустив Альоша. — Евакуювали персонал, закрили ворота і пішли? Але все одно хтось повинен був перевірити, чи не залишилось на цьому складі щось корисне. Та схоже, що досі ніхто цього не перевіряв. Цікаво, чому?

Хрест пожвавився.

— Так. Це дуже цікаво.

— На зворотному шляху, — сказав Альоша, — нам обов’язково треба сюди заїхати. Якщо там справді є протигази та захисні костюми — це вирішить нашу проблему з Тайшетом та Усольєм.

Хрест кивнув.

— Так. Але треба бути обережними. Невідомо, що там всередині. Не подобається мені цей склад.

 

Частина 4. Роздуми та припущення

Тепловоз знову набрав швидкість. Іланський залишався позаду, розчиняючись у тайзі.

Альоша сидів, обмірковуючи побачене.

— Дивний цей склад, — сказав він.

Хрест кивнув.

— Так. Занадто багато незрозумілого.

— По-перше, — Альоша почав перелічувати, — паркан набагато вищий за звичайний. По-друге, дозорних вишок мало — тільки чотири, на кутах, а повинні бути через кожні 300 метрів. По-третє, ворота зачинені, і ніяких слідів штурму. По-четверте, територія виглядає недоторканою. І, нарешті, там немає жодних ознак життя.

Альоша задумався.

— Але чому тоді ніхто не спробував пограбувати його за ці роки? Військовий склад — це скарбниця. Зброя, боєприпаси, їжа, медикаменти.

Хрест знизав плечима.

— Можливо, високий паркан став на заваді. Шість-сім метрів — це серйозна перешкода. Без спеціального обладнання не подолати. А де взяти таке обладнання зараз?

— Або місцеві знають щось, чого ми не знаємо, — додав Альоша. — Якісь чутки, легенди. Може, хтось неодноразово намагався проникнути і не повернувся. І після цього всі бояться наближатися.

Хрест кивнув задумливо.

— Можливо. Люди схильні вигадувати історії про покинуті місця. Прокляті склади, привиди, таке інше. Особливо після війни, коли стільки незрозумілого сталося.

Альоша кивнув.

— Але навіть якщо там є якісь небезпеки, — сказав він твердо, — нам все одно треба туди дістатися. Без протигазів та захисних костюмів ми не зможемо провезти Олю та Дітей лісу через Тайшет та Усольє. А іншої дороги немає.

Хрест зітхнув.

— Так. Тому це питання не “йти чи не йти”, а “як йти”. Треба буде добре підготуватися і діяти з максимальною обережністю.

Вони їхали мовчки ще кілька хвилин. Потім Альоша сказав:

— Знаєш, я подумав… Якщо той склад справді недоторканий, якщо там є не тільки протигази, а й зброя, боєприпаси… Це може допомогти не тільки нам, а й поселенню на Байкалі. Артем постійно турбується про оборону, — пояснив Альоша. — Зброї мало, патронів мало. Якби ми привезли звідти хоч частину — це б сильно допомогло. Особливо зараз, коли поселення росте, приходять нові люди.

— Можливо. — Відповів Хрест, — Але спочатку треба туди потрапити. А потім треба буде перевезти. Це не кілька рюкзаків — це ящики, важкі, об’ємні.

— Зате ми будемо не самі, — нагадав Альоша. — З нами будуть діти лісу. Артем казав, вони вправні в усьому, що стосується виживання. Можливо, вони допоможуть знайти спосіб. До того ж там може бути залізнична платформа або вагон, може й не один. В нього все завантажимо, причепимо і так привеземо.

— Так, — кивнув Хрест. — Це плюс. Але все одно треба бути обережними. Невідомість — завжди небезпечна.

Альоша зітхнув.

— Це правда.

Хрест кивнув.

— Не поспішати — це теж мудрість.

Іланський залишився позаду. Тепловоз котився вперед, залишаючи за собою таємничу територію військових складів.

Альоша сидів, перебираючи в голові свої думки. Відчував, що зробили щось важливе. Знайшли потенційне рішення для зворотного шляху.

— Ще скільки до Красноярська? — запитав він.

Хрест глянув на карту.

— Кілометрів двісті. Може, трохи менше. Якщо їхати без затримок — день-півтора.

— День-півтора, — тихо повторив Альоша.

«Ще трохи, Оле, — подумав він. — Ще один день. І я буду там».

Він згадав той сон знову — гребля, що тріскається. Вода, що поглинає все. Відчуття, що час спливає.

«Я встигну, — пообіцяв він собі. — Мушу встигнути».

Тепловоз їхав далі.