Глава 3

Знову це місце. Ця темрява, що окутує собою, тьмарячи розум і змушує розчинитися в своїх глибинах. Та не сьогодні. В цей раз вона була не жадібною чорною водою, а порожнім, нескінченним небом. Не зорь, не місяця — лише холодний вітер, що несе в своїх обіймах кудись вниз.

   Сьогодні тут стало просторніше: темрява більше не душила, і тепер можна було вільно летіти. Та найголовніше, тут чітко відчувалося тіло. І не тільки воно. Разом з ним емоції і спогади стали своїми, не чужими, хоча й все ще розмитими. Тепер фрагменти не тікали, а хоч і з неохотою, та показували себе. І почуття, немов бутон квітки, повільно, але радо розкривалися, зустрічаючи початок дню.

   На фрагментах, немов мелодія на фоні, лунав глухий сміх і жваві розмови. Хоч все це і виглядало як відео аномально-поганої якості, та теплі відтінки були на них помітні чудово. А з ними і солодким присмаком у роті відчувалися щастя і спокій. Хотілося залишитися тут навіки. Хоч вмерти. Лише б тільки вітер ніс це тепле, безнапружне повітря дитинства.

   Та в цьому місці не буває нічого хорошого. Солодкий присмак ставав гіркішати і гнити, викликаючи рвотний рефлекс. Страх і відчай витісняв щастя. Уривки потускніли, а сміх хоч і залишився, та тепер він був якимось злим. Якимось погрозливим. Тепер він був не музикою — він різав вуха, немов розладана скрипка. Політ більше не був легким — це було падіння в ту ж саму чорну глиб.

   Спогади на пару з емоціями ставали все мрачніше і мрачніше. Вітер більше не обіймав, а стискав своїми сталевими кігтями, не даючи змоги врятуватися. Все навкруги божеволіло: крики, сміх, плач — усе змішалося, створюючи какофонію, що кожною нотою наносила на голову порізи лезом. Кольори більше не були ні теплими, ні холодними — вони були ядерними, неприродними: такими кольорами демонстрував картинку зламаний телевізор. На фрагментах тепер не було звичайного ефекту розмиття — усе спотворилося, створюючи аномальні, моторошні фігури, в яких не було нічого реального. Хотілося кричати, лише б це тільки припинилося. Та хоч і тіло тут тепер було своїм, керуванню воно все ще не піддавалося.

   Та раптом, на фоні, де неможливо було вже розгледіти нічого, почала чіткішати фігура. Спотворення полишало її, але та від цього менш моторошною не ставала. Почали вимальовуватися знайомі риси: Кольору гною шкіра, забруднені кров’ю чорне волосся і колись біле плаття. І, звісно ж, потворний поріз на правій руці. 

   “Знову ти?” — хотілося крикнути — “Полиш мене, вблагаю!” Та замість відповіді Фігура потягнула свою бридку руку. Десь в голові луною віддалися знайомим голосом її слова: “Будь сильною”. Та вони не стихали. Навпаки, ставали тим гучніше, чим ближче була рука створіння.

“Будь сильною”.

“Будь сильною”.

“БУДЬ СИЛЬНОЮ”.

Рука Фігури прудко, немов гадюка, схопила за шию. Злощасні слова почулися останній раз.

“БУДЬ СИЛЬНОЮ”.

Бібі різко підвелася. Холодний піт струмками тік по її тілу. Сердце билося з такою силою, що був чутен лише його божевільний танець. Відчуття удушшя не відпускало, тож дівчинка тремтячими руками общупала шию. Нічого. Біглим поглядом вона почала обдивлятися все навколо. Ось темно-зелені стіни намету, скрізь які пробивалися ласкаючі білі промінчики. А ось гора з сумок, яку вкривали забруднений рожевий топ і порвані чорного кольору кофта і штани. Все спокійно і знайомо… Видих полегшення немов зняв камінь з грудей.

   Дихання почало рівнішати, сердце втихомирювалося. Десь далеко почулося пташине цвірінькання, якому підспівував вітер, граючи з листям дерев. Це заспокоювало, і змушувало до кінця усвідомити що весь цей жах — лише сновидіння. Бібі зробила декілька глибоких вдихів і видихів. “Якщо вже всього цього не було, то ніхто не повинен бачити мене в такому стані” — це було першою чіткою думкою після сильної паніки — “Я вже достатньо осоромилася за цей час”. 

   Одразу згадавши вчорашній день, Бібі знов перевела погляд на купу речей, на вершині якої красувалася її зіпсована одежа. Пригадати що було після того, як Бастер привів Бібі до табору було складно, бо та явно була не в найкращому стані: тоді, як і зараз турбувало лише видіння. Все, що вона пам’ятала — це Емз, яка чекала її біля погашеного вогнища. Та перехватила в Бастера подругу, і привівши до намету, щось робила з її ранами, а потім сунула їй в руки купу якогось одягу. Дівчинка абияк переодяглася і майже одразу поринула у сон.

   Тільки-но Бібі згадала все це, як пекучий біль, мов вогонь, опалив все тіло. Вона глянула на ноги. Замість звичних темних карго на ній були одягнені явно завеликі сірі спортивні штани. Ліву ногу щось стискало. Дівчинка закатила штанину. Видовище було не з найкращих: уся нога в синцях, з роздертим у кашу коліном і трохи брудний від крові бинт на гомілці. Бібі з відразою відкотила штанину обратно. До відрази примішався й гнів: постійний колючий біль дратував.

   Бібі відтягнула від себе тонку тканину футболки, що тепер була на ній: темно-фіолетова, з якимось малюнком. Здається, з мерчу “Bad Randoms”. Так, цю футболку було легко впізнати: Емз, головна фанатка музикальної групи, обожнювала цю футболку настільки, що одягала її куди тільки можна. Навіть у ліс, і в той взяла, хоча й коштовну одежу сюди брати погана ідея, як вже встигла впевнитися Бібі. Вона гірко хмикнула уявивши, що з нею буде якщо і ця футболка буде зіпсована. Та все ж таки факт того, що Емз настільки довіряє подрузі грів душу. “Або ж, в неї просто не було вибору”— неприємна думка хмарою закрила теплоту.

— Прокинулася?

   Здригнувшись від несподіванки, Бібі повернула голову на голос. А ось, власне, і сама Емз, що сиділа на виході з намету. Жовтогаряче проміння світило на неї так, що здавалося, немов її волосся палало яскраво-рожевим вогнем, а очі сяяли наче озеро, коли Бібі вперше його побачила. В руках дівчини була невелика коробка сірого кольору, але що там, зрозуміти було неможливо.

— Доброго ранку — раптова ніяковість заволоділа Бібі, немов вона бачила подругу вперше.

— Якщо третя година дня для тебе ранок, то й тобі того ж — равнодушно хмикнула та.

— Вже три години дня?! — здивовано пискнула Бібі. Як вона могла проспати стільки? Звісно, вона повернулася до табору вже майже на світанку, але все ж таки… Чого її ніхто не розбудив? Вона щось пропустила? Голова крутилася від цілого рою думок. А це тільки початок її дня!

— Мгм — промичала Емз, та побачивши стурбованість подруги поспішила її заспокоїти — Спокійно, я й сама прокинулася десь годину тому. Рано встали і пішли кудись тільки Едгар з Фенгом.

— Ну-у… добре… — пробурмотіла Бібі. Вона не знала що говорити. Думки знов забушували в голові ураганом, не вдавалося зловити ні одну. Немов в тому кошмарі… Бібі з’їжилася. “Але я не в кошмарі, і поряд з близькою подругою… Невже так легко стати чужими?”

— Ти себе як почуваєш? — Емз дивилася на подругу пильним взором, періодично кидаючи погляд за межі намету.

— Та, непогано наче… — дівчинка мимоволі кинула погляд на розідерту долонь.

— Ходити можеш? 

— Звісно можу! Я ж нічого собі не зламала! — Бібі обурено склала руки на грудях, та згадавши високий, крутий схил, що заповнений гострим камінням і гілками, про себе додала — “На диво…”

— В такому разі… Бери свої речі і пішли зі мною — Емз кинула біглий погляд назовні — Швиденько!

— Що? Куди? — Бібі й не поворушилася, кидаючи розгублений погляд то на подругу, то за неї.

— Давай, давай! Без зайвих запитань! — роздратовано кинула та, киваючи на речі.

   Бібі не хотіла злити подругу, тож все, що їй залишалося — мовчки повинуватися. Поспішно взувшись і схопив костюм з топом, дівчинка, шиплячи від протестуючого болю, вискочила до Емз, що вже чекала на неї за межами намету.

— Все взяла? — тихо спитала та, нервово приплясуючи, від чого коробка гриміла своїм вмістом. Так і не дочекавшись відповіді, вона кивнула — Пішли!

   Емз різко зірвалась з місця, немов по команді. Бібі ледь не побігла за нею: вона не встигала за швидкими кроками довгоногої подруги, та і подряпані ноги не давали ходити так швидко.

— Та скажи ж ти мені, що відбувається! — роздратовано кинула Бібі понизив голос, щоб їх ніхто не почув і в так на диво порожньому таборі — Що за метушливість? Навіщо тобі ця коробка і мої речі?

   Емз повернула голову, з її вуст вже була готова зірватися різка відповідь. Та вона перевела погляд кудись за подругу.

— Дівчата!

   Емз завмерла так різко, що Бібі ледь не врізалася в неї. Обличчя дівчини змінилося, губи скривилися від досади. Нарешті, й Бібі обернулася.

   До них йшов Бастер. Сонячні окуляри відбивали сліпуче світло сонця, що світило прям йому в обличчя. І хоч лиця хлопця не було видно, та вже було зрозуміло що щось сталося. Хоч і його голос був, як завжди, сильний, та якийсь… беземоційний. Не присвійний йому. Що це з ним сталося?

   Бібі ойкнула від несподіванки: Емз боляче схопила її за плече і потягнула назад.

— Сховай речі! — процідила вона крізь зуби, грубо штовхаючи подругу. 

   Та, насупившись від болю, відійшла за спину Емз, сховавшись ледь не в кущі, щоб одяг не було так помітно. Сама ж Емз підійшла ближче до подружки, щоб її скрити, але коробку ховати вже не стала.

   Бастер к цьому часу вже був достатньо близько, щоб перейти з крику на звичний тон.

— Дівчата! Ви куди зібралися?

Бібі не помилилася. Згорблена постава і в’ялий голос видавали самопочуття хлопця. Він нервово тупцював ногою, явно переживаючи за щось. Бібі поневолі насторожилася. Її бісила енергійність Бастера, та без неї він вже не був собою.  

— Прогулятися — почувся різкий голос Емз.

   Бастеру ця ідея, схоже, була не по душі. 

— Бібі, ти впевнена? — тихо спитав хлопець — Точно змо-

— Та зможу, господи! — Бібі починало виводити із себе те, що з нею сюсюкаються, як з інвалідкою — Я почуваю себе нормально, зі мною нічого критичного не сталося!

   Деякий час Бастер вагався, та все ж таки здався.

— Добре, йдіть вже — зітхнув він — Тільки не довго. Ми всі потім декуди підемо.

— Наскільки “недовго”? — уточнила Емз.

   Хлопець підняв голову до неба, задумавшись на декілька митей.

— Коли… коли сонце почне сідати, повертайтеся — нарешті відповів він.

— Добре — ледь розбірливою буркнула Емз.

— І будь ласка — Бастер знову повернувся до Бібі — Будьте обережні.

Злість, змішана з соромом вмить спотворила обличчя дівчинки. Очевидно, що застереження було адресовано лише їй.

— Без тебе знаємо! — рявкнула вона, демонстративно відвернувшись, і з шумом розштовхуючи колючі гілки вільною рукою, полізла крізь кущі. 

— Обережніше! — то й діло роздратовано шепіла позаду, немов кішка, Емз, що слідувала за подругою.

   Одна мить — і дівчат із табором розділяла зелена стіна. Бібі не хотіла тут зупинятися: ноги несли її геть від цього місця, та Емз не дала їй втекти, схопивши за плечі.

— Ану стій! — гримнула та. 

Десь хвилину вона крутила подругу туди-сюди, обдивляючи з ніг до голови. Нарешті, вона залишила Бібі у спокої, і полегшено зітхнув, пробурмотіла:

— Слава богу, нічого не порвала. Я не знаю що зробила б з тобою, якщо б знайшла хоч одну дірочку на своєму одязі. Тобі несказанно пощастило.

   Бібі лише буркнула щось незрозуміле. Так і не почувши нормальної відповіді, Емз зітхнула.

— Гаразд. Ідемо вже.

   Перед тим, як вирушити за подругою, Бібі все ж таки обернулася. Силует Бастера стояв, схований за пухнастими гілками, і лише світивший на нього промінь видавав його присутність. Гнів утих, змінившись несподіваною жалістю. Бастер і так був сьогодні не в дусі, а Бібі ще і накричала на того нізащо. Тривога за неї витіснила з хлопця всю його жвавість, а вона відплачує йому так. “Чому я так серджуся на нього? Чи я серджуся на саму себе?”

   Рука друга показалася із-за зеленого покрову: він махав Бібі. Та втомлено посміхнулась, і махнувши рукою у відповідь, похромала за Емз, що вже скрилася в лісовій чащі.

***

   Фарбоване золотим водяне полотно шуміло, немов нашіптувало колискову. Воно заглушало звичні пташині розмови: ті залишились десь далеко, з деревами. Легенький бриз приємно охолоджував гарячі щоки, а льодяна водойма — руки. Та Бібі не заважала на це. Вона з блаженством дивилася на те, як вода рівномірно поглинала рожеву тканину в її червоних від холоду руках. Чи вони лише здавалися червоними?

   Бібі підняла голову. На небі з’явився легкий помаранчево-рожевий рум’янець. 

— Вже вечоріє! — гукнула вона.

— Нічого, Бастер нікуди не дінеться — почувся неподалік голос Емз — мені пару дірок дошити залишилося.

   Бібі повернулася, і прийнялася гарячково терти пляму на топі. Так, дівчата були у озера. Знову. Та вони прийшли сюди не просто так: Емз вирішила, що це найкраще місце, де можна привести речі Бібі до порядку. 

— Очевидно, що тільки на озері є змога попрати речі — пояснювала дівчина по дорозі — До того ж, там ніхто не побачить зайвий раз жахливого стану твого одягу.

“Або ж те, як ти шиєш” — хотіла додати Бібі, та все ж таки не осмілилася. Емз виправдовувалася, що взяла набір для шиття тому, що знала що хтось стовідсотково порве свою одежу в лісі. Хтось інший легко би повірив в це, але не Бібі. Хто-хто, а вона чудово знала про пристрасть подруги до шиття. Саме вона перша і єдина оцінила колись зшиту Емз сумочку, хоча майстрині її витвір не сподобався і той полетів у мусорку. Після цього вона більше не шила. Принаймні, Бібі більше не чула від подруги про її хобі. А шкода. В неї так добре виходило. І чому тільки Емз так легко здалася…

   Бібі винула топ із щипаючої води. Руки оніміли настільки, що більше не відчувалися, тож вона вирішила зробити перерву. Вона рівно розклала мокрий топ на мостику, а потім встала і, ігноруючи біль, зі смачними позітханням потягнулася. Тим часом сонце сідало ще нижче, фарбуючи гладь озера в алий колір. Тепер, коли дівчинці не було чим зайнятися, вона чітко чула кожний шелест, шорох, і фиркання подруги. Але ці звуки не заспокоювали — лише дратували і викликали дивну тривогу. Тільки не тривога…

   Бібі повернулася.

— Емз?

— Так, кицю? — обізвалася та, зосереджена своєю роботою.

— А чому ти взагалі згодилася приїхати сюди?

   Після недовгої паузи Емз підняла голову і дивно втупилася у подругу. 

— А чому б і ні?

— Ну-у просто… — Бібі було ніяково під цим холодним взором, тож вона відвернулася — Просто це на тебе зовсім не схоже. В тебе є чим займатися, до того ж тут точно не нафарбуєшся і манікюр не зробиш. Дивно що тебе привабило це місце.

— Ти й сама від мене недалеко. Да і компанія наша тебе бісить, сама мені постійно скаржилася. Тож я задам тобі теж саме питання. 

“Через сім’ю” — хотіла вже зірватися заучена відповідь, але несподівано з’явилася нова думка: “А що з нею не так?” Все, що Бібі знала, так лише те, що вона ненавидить батька, а брат ненавидить її. Але вона не пам’ятала причину, наче її зовсім не було. Да і взагалі Бібі майже не пам’ятала свого минулого. Немов цілий проміжок часу жила не вона, а хтось інший. Всі спогади, які звідти залишилися — це проведений час з Бастером, Фенгом, Емз і Едгаром. Все інше — лише пусті слова. Немов сценарій, якому треба слідувати.

   Бібі знов прийнялася прати свій топ. Але в цей раз не щоб відволіктися, а щоб чимось зайняти свої руки. І хоч як тривога не намагалася змусити її перестати думати, ця тема просто не вилітала з голови. Бібі напружилася, шукаючи в голові ще приклади “не її” спогадів. “Ну, мабуть насмішки” — це було перше, що прийшло в голову — “Я ненавиджу коли наді мною сміються, але я не можу пригадати чо-”

“Тебе і не повинно це тривожити”.

Бібі наче вдарили струмом. Незрозуміла паніка охопила її, коли вона раптом почула внутрішній голос. Після довгого затишшя він набрався сил: чувся чітко і реально, немов належав окремій людині. Але найстрашніше те, що Бібі нарешті його впізнала.

“Тобі не потрібне твоє минуле. Ти повинна зосередитися на тому, ким ти є зараз”

Та тут Бібі ледь не скрикнула. На ало-кровавій гладі води на мить з’явилася власниця голосу: Фігура з порізом на руці. Відчуття удушшя зжало шию невидимими пальцями. Та небезпечно хруснула, коли Бібі щосили тряхнула головою. Хотілося плакати, кричати, битися — лише б тільки це чудовисько залишило її в спокої. Та тіло було знедвижено страхом: чи то від побаченого, чи то від факту того, що Бібі божеволіла.

— Бібі?

Збентежений голос Емз повернув її в реальність. Ступор пройшов, і вона відчула, що знов керує своїм тілом. Бібі різко винула руки з води, де їх тримала весь час. Роздерті долоні пекли, немов були не в воді, а в вулику з осами. Та цей біль, на диво, навіть заспокоював.

— Ти мені відповіси чи ні? — у голосі подруги почулася нотка роздратування.

— Через сім’ю — промовила Бібі, та впевненості в цих словах більше не було.

   Емз цю невпевненість, схоже, сприйняла за брехню.

— Легко ж виправдовуватися поганими відносинами з рідними, коли правду не знає ніхто — несподівано різко заговорила вона — Відомі лише імена твоїх батька і брата — Булл і Ворон. І це все! Як я можу тобі вірити, коли це все, що відомо про твою сім’ю? Про мати твою взагалі мовчу — ні слуху, ні духу, наче її зовсім не існує.

   Бібі завмерла на долю секунди. Всередині бушував вихор з різних емоцій, тож вона не знала як реагувати. Вони затьмарили розум настільки, що, не було зрозуміло що саме визвало таку реакцію: чи то незрозумілий напад подруги, чи то згадка матері.

Тільки но шок пройшов, дівчинка повернулася і з подивом втупилася в подругу. Та, наче не було нічого, зосереджено штопала штани Бібі. Це визвало раптову лють. Їй захотілося кинутися на Емз і зарядити кулаком в цю серйозну морду. Та вона лише зжала мокрий топ в руках та ігноруючи ріжучий біль ран, розтягнула його так, що вода струмками полилася з нього.

“Тепер ти бачиш яка в тебе «хороша» подруга? Після того, що вона видала вона не є зрадницею?”

І хоч зараз все, що Бібі відчувала до Емз — це відразу, десь в глибині душі вона все ще не могла погодитися з голосом. Десь далеко було сховане бажання виправдати слова подруги і забути цю розмову. Та лють була сильнішою.

— Чого це тебе раптом так турбує? Я наче не допитуюся в тебе, де твої батьки.

Бібі хотілося вбити себе за злісне задоволення, що розлилося в грудях коли Емз підняла голову з ураженим виразом обличчя.

— Це інше! — огризнулася вона — Я сама не знаю що з моїми батьками, бо Мортіс, гад, не хоче мені про це розповідати. Так що в тебе не вийде перевести стрілки. 

“Ти подивися, як швидко вона здалася. Тож постав її на місце. Вискажи їй всі її повинності”.

Після цих слів Бібі краєм ока побачила Фігуру. В цей раз та сиділа біч о біч з нею. Та страху в середині дівчинці зараз не було місця. Весь гнів і образа, що накопичилися за майже п’ять років вирвалася назовні.

— Знайшла собі виправдання! Думаєш, ти вся така невиновна? Ти нічим не краща мене, якщо не гірша! Якщо ж ти така чесна, то чому протягом п’ятьох років ставилася до мене, як до лайна? Чому ти різко почала мене уникати, знаходити відмовки — лише б тільки триматися від мене подалі? Та невже ти занадто боязлива, щоб назвати причину? Чи хоча б сказати прямо, що я тобі обуза? Але ні, ти не просто мовчала — ти змушувала мене думати про це кожен. божий. день! Коли ти була потрібна — ти просто пішла! Ти така… Ти… ти…

Більше Бібі не змогла сказати нічого — схлипи заткнули її. З очей бризнули сльози, що затуманювали взір, не даючи подивитися реакцію подруги. Бібі закрила очі рукавом. Топ, випавший з рук, безшумно впав на дерев’яну поверхню мостика. Гнів счез — відчай і горіч витіснили його. 

“Не смій ридати як остання дура. Заспокійся”.

   Бібі, осилив себе, швидко стерла сльози з обличчя. Вона ненавиділа плакати. Та вона не могла не визнати, що їй стало легше. Але тепер, зі здоровим глуздом, Бібі була беззахисна. Беззахисна перед страхом. Тільки тепер до неї дійшло, що вона накоїла.

   Паніка списом вразила Бібі. Вона так і не змогла б змусити себе підняти очі на Емз, якщо б їй не здалося, що подруга пішла. Та мовчала весь цей час, немов її не було. Але, здавалося, вона навіть не ворухнулася. Дівчина стояла, мов камінь, з дивним виразом обличчя. Виразом злості і… відрази?

— Е-емз..! Я… я не мала на увазі-

— Що ти не мала на увазі? — Емз спитала тихо, та виклик чувся в її холодному голосі.

— Я-я не хотіла… ти не… — язик зрадницьки заплітався, не даючи пояснитися — Прошу, вибач!

Емз повільно попрямувала до неї. Її кулаки погрозливо зжалися, очі холодно блистіли. 

— “Вибач”? Тепер “вибач”? Чим ти взагалі думала? Я стільки всього робила для тебе! Хто вирішив поділити з тобою намет? Хто поділився з тобою цінними речами після твоєї тупості? Хто обробляв твої рани? Хто, врешті-решт, зашивав твої грьобані речі?

   Ось, Емз схилилася над Бібі. Їй хотілося втекти: здавалося, що подруга ось ось зірветься і заб’є її до смерті. Та сковуюча паніка не давала поворушитися.

— Ти не думала, що у всьому цьому твоя провина? — Емз нахилилася і приблизила обличчя до Бібі так, що вони ледь не дотикалися носами — після літніх канікул перед п’ятим класом ти вела себе немов ужалена: кричала, огризалася на всіх і вся. Ось я і віддалилася — щоб було безпечніше мені і комфортніше тобі. А потім ти більш менш заспокоїлася. Тож я вирішила, що все роблю вірно. Я турбувалася за тебе, але ти звинувачуєш мене в цьому. Ти мовчала про своє неподобство чотири роки, і ще називаєш боягузкожю мене — Емз піднялася, дивлячись з-під лоба своїм прищуреним, льодяним взором прям в очі Бібі, і, мов змія, прошипіла — Винувата лише ти і твоя агресія.

   Різко повернувшись, дівчина ледь не бігом пішла до колоди, на якій стояв її набор для шиття. Взявши коробку під пахву, вона, останній раз злобно блиснувши очима, прокричала:

— Якщо я така погана подруга, то розбирайся зі своїми речами сама!

   Декілька митей — і Емз вже зібралася протоптаними сходинками наверх. Ще мить — і вона вже зникла за стовбурами дерев, залишивши Бібі одиноко дивитися їй услід.

***

   Дерева, немов великими кігтяними лапами, махали гілками Бібі, вітая її, коли та підійшла до табору. Вона не була рада запрошенню: їй не хотілося повертатися. Навряд чи її хтось чекає. Сонце вже майже сховалося за густим покровом лісу, і лише ледь помітне рожеве світло в далечі свідчило про те, що те все ще вартує. Тож Бібі точно запізнилася на час мінімум.

   Та вона просто тягнула час. Їй не хотілося повертатися, бо їй знов рано чи пізно доведеться побачити Емз. Слова дівчини застрягли в голові, немов цвях: “Винувата лише ти і твоя агресія”. Відчуття провини пожирало з середини, змушуючи задуматися: “А чому я себе так веду?” 

   Раніше Бібі не бачила нічого поганого в такій поведінці. Їй здавалося, що агресія — показник сили. Але сьогодні щось клацнуло всередні. Бібі зрозуміла, що ненавидить свій характер. Її злість невиправдана. Вона втомилася постійно захищати себе від неіснуючої загрози. Але вона не могла вести себе інакше — вона вже так звикла. Незрозумілий страх лише годував створіння, що живе в її голові, і воно становилося все більше. Але чого саме цей страх?

   Прохід між двома деревами, немов світлом в кінці темного тунелю, звав до себе. Бібі чудово розуміла, що зайти туди не буде її спасінням, та вона мусила. Вона збрехала: все ж таки було дещо в таборі, що справді чекало на неї. Те, заради чого вона знайшла в собі сили повернутися. Її панацея. Вдихнувши, Бібі міцно зжала рукоятку бити, яка була забута на озері ще вчора, і, нарешті, виступила із-за тіні лісу.

Все, що наповнювало затихший табір — це поглинуті бузковими сутінками силуети, серед яких раптово заворушилася знайома, велика фігура.

— Хто там?

– Бастер?

Бібі розгубилася. Вона не очікувала побачити тут когось.

— Що ти тут робиш? 

— Тебе чекаю, що ж іще! — переконавшись, що у вході до табору стояла Бібі, хлопець вскочив з колоди, на якій сидів. Він підбіг до неї, і та нарешті змогла побачити його повні полегшення зелені очі.

Бастер мить мовчав, немов думаючи з якого питання почати.

— Чому ти так пізно повернулася? — він намагався звучати суворо, та в нього погано виходило скривати своє полегшення — Я ж думав з тобою знов щось сталося!

— Не важливо — пробуркотіла Бібі, відвернувшись. Раптово згадавши про мокрі речі, вона попрямувала до першої потрапившої на очі гілки, до якої вона була спроможна дістати. Їй враз стало погано: вона боялася цих питань, бо знала, що не зможе сказати правду.

— Ще як важливо! — не вгамовувався Бастер — Емз прибігла раніше за тебе, і виглядала дуже злою. Вона теж відмовилася говорити, але ж щось погане ста-

— Да відчипися! — Бібі з криком повернулася до хлопця, не в силах стримувати гнів. Вона не могла слухати про подругу. Гострі кігті провини рвали її з середині при кожній її згадці — Я сказала не важливо, тож замовкни вже!

   Бастер завмер, розгублено дивлячись на неї. Не в силах витримати цей погляд, Бібі з фирканням відвернулася.

— Просто не питай мене про це — пробуркотіла вона, діловито вішаючи свій одяг на товсту гілку.

— Добре, пробач — зітхнув Бастер, і після декількох секунд мовчанки знов почувся його тепер втомлений голос — Треба декуди перенести спальні мішки. Допоможеш?

— Що? Навіщо? — закінчив з одягом, Бібі з нерозумінням глянула на друга.

— Я по дорозі тобі поясню — пообіцяв той, та побачивши вагання дівчинки, поспішно заспокоїв її — То всього на одну ніч. Ми повернемося.

— Ну, добре… — невпевнено кивнула Бібі.

— І візьми з собою деякі необхідні речі — кинув хлопець, накидуючи на плече портфель — Ліхтарик там, трошки води з їжею… Ну і твій та Емз спальні мішки.

   Дівчинка кивнула, і поковиляла до свого намету. До звичної болі в тілі примішався болючий тиск в грудях: тривога. Тривога за те, що далі більше не буде нічого хорошого. Щоб вона не робила, все буде тільки гірше.

***

— Бібі, дістань ліхтарик, будь ласка. На мапі нічого не видно.

Сонце вже повністю сховалося за горизонтом, поступившись місцем молодшому братові — місяцю, коли Бастер з Бібі вийшли з табору. Та дівчинка і не помітила б, наскільки потемніло якщо б не прохання друга. Не тільки мапи, а навіть його обличчя не було видно, хоча той йшов пліч о пліч з нею. Бібі вперше була рада, що Бастер поряд: їй було недобре від густої темряви тихого лісу.

— Зараз.

Одним рухом знявши з плеча рюкзак, Бібі швидко розстібнула молнію і прийнялася копатися в середині. Рука одразу нащупала ліхтарик, та дівчинку цікавило дещо інше. “Ну де ж ти…” — сердце застукало швидше — “Я ж не могла… О!” — рука нарешті відчула гладку, холодну поверхню, змусивши Бібі полегшено зітхнути. Та вона одразу поплатилася за це: її зап’ясток схопила зеленувата рука, що з’явилася на мить а у вухо прошепотів знайомий голос:

“Ти не смієш. Ти не хочеш. Не хочеш зробити собі гірше”.

Бібі зморщилася від раптового сплеску страху. “Ти нереальна. Тебе не існує” — заспокоювала вона себе, намагаючись не звертати увагу на тривожні думки, що осами літали в голові. Сьогодні вона позбавится від Фігури хоча б на трохи. Її порятунок лежить на дні рюкзака.

— Бібі? — голос Бастера повернув її в реальність — Ти що, ліхтар забула?

— Ні, ні, зараз… — пробурмотіла вона, швидко нащупавши тремтячими руками пластмасове руків’я.

Зблиск білого світла розрізав темряву, немов блискавка — небо. Та кругом лише стало ще лячніше: здавалося, що хтось таїться поза світлом. Десь позаду. Бібі поневолі приблизилася до Бастера.

— На мапу посвіти.

Дівчинка, мигикнувши, виконала прохання. На пом’ятому папері вмить з’явилися різнокольорові фігури з помітками.

— Та-ак… — Бастер уважно розглядав шматок паперу, прижмурившись чи то від різкого світла, чи то задумавшись — Якщо дивитися на масштаб карти, то від табору нам йти ну приблизно… 

   Та далі Бібі бурмотіння друга не слухала — занадто тихі і нецікаві вони були. Вона напрямила свій погляд у глиб лісу. Його спокій і тиша неабияк напружували. Дівчинці здавалося, що кожний шелест — шепіт чудовищної Фігури, кожний тріск — її кроки, а кожне шарудіння — взмах її руки, готової схопити беззахисну шию. Це чудовисько всюди. Воно засуджує. Воно ховається, а потім нападає. Не дає шансів врятуватися. Ось-ось воно з’явиться знов… Ось-ось…

   Не в силах винести погрозливу тишу чащі, Бібі різко відвернулася.

– Бастере!

— А? Що? — оклик дівчинки повернув хлопця в реальність.

— Ти обіцяв мені розповісти, що ви там взагалі сьогодні придумали.

— А, так… — в голосі друга почулася досада — Почекай, дай дорахую. Ти мене збила.

   Пройшло вже декілька митей, та здавалося, у нескінченній пітьмі це розтягнулося на вічність. Коли вже Бібі була готова знов крикнути, Бастер випередив її:

— П’ятнадцять!

— А? — Бібі кинула розсіяний погляд на друга.

— Нам йти ще п’ятнадцять хвилин! Або десять… Я знову збився. Добре, не суть — хлопець махнув рукою — Тож я тобі обіцяв розповісти куди ми йдемо…

Бібі лиш мовчки кивнула у відповідь.

— Бачеш галочку? — Бастер ткнув у ліву частину карти, де красувалася намальована маркером каракуля — На твоїй карті це місце теж потім позначемо. Ну коротше, тут знаходиться якась закинута будівля. І ми переночуємо у ній.

— Ночувати… у закинутій будівлі? Серйозно..? — Бібі кинула на друга такий погляд, ніби він запропонував полетіти у космос на машині.

— Ну, так — було помітно, що Бастер і сам розумів всю божевільність ідеї — Не дивись так на мене. То не моя ідея, а Фенга. Плюс ми там не просто переночуємо, а ще і свого роду бенкет влаштуємо. З’їмо все найсмачніше, що взяли з собою

— Влаштовувати бенкет в брудному домі — саркастично хмикнула Бібі — Чудова ідея!

— Ми це передбачили — важно помітив Бастер — Зранку відправили Едгара і Фенга прибратися на другому поверсі. 

— Другий поверх… Здається я зрозуміла, про яку ти будівлю — Бібі згадала, як вчора, після того як Фенг знайшов її, вони натрапили на одну таку: зламану, моторошну. Тоді вони знайшли там Емз, що настільки захопилася будівлею, що довго не помічала друзів — Та, яку знайшла Емз?

— Вона сама — кивнув Бастер.

— Зрозумі-іло… — протягнула Бібі, не знаючи що сказати ще.

   На декілька митей друзі знов занурилися в тяжку мовчанку. Бастер уважно вдивлявся в глибини лісу, та не зі страхом, а із захватом

— Слухай, ти зможеш помовчати декілька хвилин? — він раптом зупинився, почулося шарудіння — Хочу засняти цю красу на камеру.

— Помовчати? — Бібі повернулася до друга. Страх пронизив груди, варто було їй лише уявити, що вона знов буде грати в мовчанку з лісовою чащою.

— Еге — в руках Бастера вже блистів від світла ліхтарика сірий корпус камери — Я хочу засняти не тільки нічний ліс, але і його звуки.

— А це обов’язково робити? — Бібі намагалася говорити рівним голосом, не видаючи паніки — Ну, знімати це зараз?

— Ну, ні… — видно було, що Бастер розгубився від такої реакції — Просто…

— То давай ти зробиш це наступного разу — нетерпляче кинула Бібі — Пішли вже! Нас там чекають.

— Добре, йду… — пробурмотів Бастер, розчаровано ховаючи камеру в ранець.

   Друзі вирушили далі. Бібі стало незручно: вона не хотіла зневажати хобі друга. Тож вона спробувала показати, що їй справді цікаво.

— Слухай, а як давно ти займаєшся відеозйомкою? Ніколи до цього не чула, щоб вона тебе так цікавила.

— Ну, якщо чесно… — Бастер ніяково посміхнувся — Ще з середньої школи.

— Серйозно? — Бібі щиро здивувалася — Чому тоді я ніколи про це не чула?

— Буду відвертим: я соромився. Мені здавалося що все, що я знімаю — просте безглуздя. Тож про це знав тільки Фенг — при згадці кращого друга посмішка Бастера потеплішала — Саме він вмовив мене не цуратися свого хобі. Одного разу він сказав: “Усі ми люди по природі дивні. Тож саме щось соромне і «неправильне» робить нас особистостями”. І я йому повірив.

— І все він правильно сказав! — твердо кивнула Бібі, та скоріше щоб переконати саму себе. “Я теж маю права захоплюватися тим, що мені подобається! Нема нічого поганого в тому, що я люблю чи-”

“Виправдовування чужими словами — ознака слабкості. Щось ти занадто розм’якла. Ти поплатишся”.

   Бібі різко зупинилася. Попереду, в декількох метрах від неї з’явилася власниця голосу — Фігура. Вона стояла немов стовп, погрозливо нахиливши голову.

— Бібі? — почувся стурбований голос Бастера десь далеко — Ти чого?

“Що з тобою? Де твоя бувала сила, сміливість, холодність? У що ти перетворилася за ці два дні?”

“Якщо я не постійно на сторожі, це не означає що я слабка!” — хотілося крикнути Бібі — “Я не повинна захищатися постійно!”

“Але небезпека всюди. Люди тільки і чекають поки ти даш слабину. І що ж робиш ти? Довіряєш, боїшся, і, нарешті, робиш з себе жертву. Наскільки ж ти зіпсувала себе. Як бридко”.

“Замовкни, замовкни!!” — страх рвав груди, не даючи дихати. Та найжахливіше було те, що не так лякала сама Фігура, як факт того, що вона права. Бібі занадто послабила захист. Вона показує, що боїться, жаліє. Вона шукає захисту в інших. В тих, хто в будь-який момент може ткнути ножа в спину.

“Ти хочеш позбавитися мене. Вбити. Та я не піду так просто. Ти ніколи не опинишся на моєму місці. Обіцяю”.

— Бібі!!

Легкий доторк до плеча повернув Бібі в реальність. Фігура, немов почувши посторонніх, зникла, залишив після себе лише відчуття жаху. Дівчинка обернулася. Перед очима все пливло, та чітко було видно повні тривоги очі Бастера.

— Бібі, все добре?

— Угу, забий — пробурмотіла Бібі, намагаючись подавити нестерпний страх. Всередині дзижчав цілий рой, та вона намагалася не звертати на це увагу. Не зараз. Та від пронизливих очей Бастера не вийшло скрити жаху.

— То ти просто… боїшся? Боїшся темряви? 

— Нізащо! — крикнула Бібі, відсторонившись. Іронічно, та від цих слів до холодного страху додалася ще й паніка. Бастер бачив її переляк. Тільки не це…

— То ти тому не хотіла щоб я знімав? — хлопець задав питання більше собі, ніж Бібі — Тебе лякала тиша…

— Ні! Неправда! — дівчинка ледь стримувалася, щоб не впасти і заплакати. Бастер не повинен був бачити це! — “Ні, ні ні…” — від шаленої суміші емоцій запаморочилася голова.

— Бібі… — вона не дивилася на хлопця, та чула, як пом’якшав його голос — Все добре. Це нормально — боятися чогось.

Бібі відскочила від Бастера, і ледь не впала: ранені ноги зрадницькі підкосило. Бібі зашипіла, та не від болю. Тепер гнів змусив її труситься. Як він сміє? Як цей трус сміє говорити таке їй? Бібі впилася поглядом в Бастера. Його очі блищали теплотою і співчуттям в світлі ліхтарика. Та цей погляд не заспокоював, а лише наганяв ще більшої люті. Ні, Бібі не дозволить жаліти себе. 

— Ну звісно, тобі легко виправдовуватися такими словами! — з ненавистю виплюнула вона — Ти ж бо сам всього боїшся! 

   Очі Бастера вмить потемніли. Обличчя витягнулося від подиву. Його рот ворухнувся: мабуть, він щось сказав. Та Бібі не звернула на це уваги: все, що вона чула — стук крові у вухах.

— Я то пам’ятаю тебе ще зі школи: відмінник середніх класів Бастер, “улюбленець всіх вчителів” — так часто називав тебе Фенг. Тихий, ні з ким не свариться, але обов’язково допоможе не дивлячись ні на що! — голос Бібі тремтів, як і вона сама. Все тіло палало. Ще трохи — і дівчинка просто впаде без сил.

— Бібі… — голос Бастера був слабкий, немов у вмираючого — До чого тут все це..?

— До того, що ти завжди був всього лиш боягузом! — процідила Бібі — І навіть тепер, коли ти виріс, і, здавалося б, набрався сміливості, ти все ще залишаєшся тим самим “хорошим хлопчиком”! Тож не смій говорити мені про те, що боятися — це “норма”, коли ті самі страхи роблять тебе таким немічним.

Усе, що відчувала Бібі, вилетіло разом із цими словами, залишив лише порожнечу. Вона відчула раптову втому. Бібі не бачила нічого — лише розмитий силует Бастера, що одиноко стояв під білим світлом.

— Припини сюсюкатися з усіма підряд — тихо промовила Бібі наостанок— А особливо зі мною.

Бастер не відповів їй. Він навіть не ворухнувся, перетворившись в живу статую. Мабуть, був у шоці.

Бібі опустила руку, в якій був ліхтарик. Раз, і хлопець пропав. Розчинився в пітьмі. Разом з ним розчинилися і дерева. Зникли звуки. Тепер все, що залишилося в цьому світі — це Бібі і її думки. Думки, що зводили з глузду. Змушували знов відчувати тривогу. Проживати цей жах. Знову.

   Це стало крайню краплею: Бібі більше не могла стояти. Сили полишили її. Вона всілася на холодну траву. Ліхтарик випав з ослаблих рук. Глухий удар — і більше не було світла. Не було надії. Не було нічого. Як в кошмарах…

   Поряд почулося шарудіння — кроки. Під тусклим світлом місяця вимальовувалися обриси фігури. Вона в’яло нахилилася над Бібі, і так само в’яло піднялася. Клац — і світло ліхтаря знов заполонило темряву силуетами. Вони більше не були плямами: Бібі чітко бачила пухнасті гілки і масивні стовбури. А також Бастера, тримаючого в руці ліхтарик. Тепер Бібі чітко бачила його обличчя: суміш тривоги, болю, і жалю було намальовано на ньому. Бастер простягнув руку:

— Як ти себе почуваєш?

— Все добре — пробурмотіла Бібі.

   Він відкрив рота: хотів щось сказати, та передумав.

— Тоді ідемо — через декілька митей видихнув він — Нам трохи залишилося.

   Бібі посиділа ще трошки, збираючись з силами. Зітхнувши, вона неохоче піднялася, ігноруючи руку Бастера. Тіло нило і пекло, груди кололо від тривоги. Хотілося сховатися. Плакати. Залишитися тут. Зникнути.

“Піднімайся. Покажи, що ти ще на щось здатна”.

   Дрож пройшлася по всьому тілу, коли Бібі відчула руку, що погладила її по спині. Це був не Бастер: той вже повільно ковиляв попереду. Вона повернулася: позаду не було нікого. Та вона чудово знала хто торкнувся її. Хто спочатку вимучав, а потім підштовхнув до кращого. До правильного. Хоча… чи справді Фігура хоче зробити Бібі “правильною”? Чи все ж таки навпаки? Чи правильно відштовхувати всіх, щоб все було добре? Чи все ж таки в цьому немає сенсу? Та хай там як, зараз Бібі не могла ясно мислити. Їй доведеться повинуватися. Доведеться бути “правильною”. Лише б тільки не переживати цей кошмар знову. 

   Останній раз глянув за спину, Бібі тяжко зітхнула. Зручніше натягнув рюкзак і міцніше прижавши до себе спальні мішки, вона повільно пошкандибала за Бастером.

   Наступні декілька хвилин друзі йшли мовчки. Кожен думав про щось своє, або ж просто намагався ігнорувати попутника. Лише іноді вони кидали погляди один на одного. Бастер — біглий і стурбований, Бібі ж — злий і ніяковий. Але ні одного звуку. І лісова чаща, здається, замовкла, імітуючи друзів. Навіть повітря стало тяжким від напруги. Бібі пришвидшила крок. Розум потихеньку пояснювався, слабкість проходила, тож і думки стали яснішими. Та в цьому не було нічого хорошого — питання в голові були занадто небезпечними. Якщо Бібі не перестане задаватися їми, то викличе гнів Фігури. Тільки не знову…

   Та старий і працюючий метод як раз доречі сплив в пам’яті. Щоб відволіктися, Бібі почала уважно обдивлятися місцевість. Кожний листок, камінчик, травинку вона намагалася запам’ятати. Невдовзі, їй може це згодитися…

— Ми майже прийшли — кинув Бастер, побачивши з яким інтересом Бібі крутить головою.

І він був правий: невдовзі дівчинка помітила невеликий, прямокутний силует попереду. Та по мірі того, як друзі підходили до нього, той все більшав, поки не виріс розміром з середне дерево. Бібі впізнала ці сірі, каміневі стіни, що нехило так заросли мохом і лозою. На диво, той виглядав дуже навіть цілим, якщо не звертати уваги на відсутність нормальних вікон на першому поверсі. Лиш гострі уламки, немов зуби, стирчали в рамках, погрозливо блища в світлі ліхтаря. Від їх вигляду Бібі поневолі поїжилася. Вона повернулася до Бастера.

— То… ідемо чи як?

— Так, так, пішли — пробурмотів той, ховаючи очі.

Дівчинка лише фиркнула, і твердо покрокувала у чорну пащу напівмертвого дому.

   Перше, що зустріло її там — це така ж сама густа пітьма і тяжке повітря, як і в лісі. Тільки но тут вона душила по справжньому, а дихати було складно через пил. Бібі зупинилася, не спроможна пройти далі. Її ноги скувало при вигляді повної чорноти. Але вона мусить. Мусить зайти…

   Та поки вона вагалася, позаду неї виріс Бастер з ліхтарем-рятівником. Тепер, перший поверх можна було роздивитися уважніше. Хоча, це не мало сенсу: окрім покритої пилом підлоги і почорнілих від плісняви стін тут не було нічого. Зовсім нічого. Будівля була настільки порожня, що свист вітру відбивався від стін луною, нагнітаючи атмосферу.

— Нам туди — Бастер кивнув на ледь помітні дерев’яні сходинки у дальній кімнаті.

— Без тебе знаю! — огризнулася Бібі, з досадою відчувши, як тихий голос Бастера знов діяв на неї заспокійливо — Пішли вже.

   Не чекаючи відповіді, вона побігла до сходин. Тепер, Бібі чітко чула приглушені голоси, що доносилися з гори. Вона зупинилася перед сходинками. Виглядали вони так само, як і сама будівля: наче цілі, та в будь-який момент можуть рухнути. Погрозливий скрип дерев’яних дощечок так і кричав: “Забирайтеся звідси!”, та Бібі і сама не горіла бажанням підніматися наверх. І навіть не тривожна атмосфера цієї будівлі відганяла геть. Ні. Гнала звідси присутність найближчих людей. Ті, з ким, здавалося б, приємно і тепло. Але це було так давно. Тепер, Бібі готова була віддати все, лише б тільки не знаходитися з ними. Та, мабуть, все ж таки краще буде відчувати на собі злі погляди товаришів або чути їх безсенсові балачки, ніж знов залишитися наодинці із собою.

   Бібі повернулася, зрозумівши, що не чує Бастера. Той стояв, вичыкувально дивлячись на неї. Та тільки но їх погляди зустрілися, Бастер різко відвів очі. Бібі почала дратуватися з такої поведінки. 

— Ну, ти так і будеш стояти й витріщатися на мене, чи, нарешті, зволиш хоч щось робити? — накинулася вона на хлопця.

— А може ти припиниш кричати на мене з кожного приводу, і будеш розмовляти зі мною нормально? — неочікувано різко випалив Бастер.

Бібі очікувала такої реакції від будь-кого, але не від цієї людини, тож вона на мить розгубилася. Та обурена таким, Бібі швидко знайшла гнівну відповідь.

— А що я? Сам ведеш себе так, немов я якийсь ізверг! Взагалі-то…

— Ну досить вже — втомлено, та роздратовано обірвав Бібі Бастер, що змусило її зніяковіти — Я не хочу з тобою сваритися. Просто пішли.

І не дочекавшись відповіді, той підійшов до сходинок, і обережно, немов боячись розізлити їх, почав підійматися. А за ним і Бібі — вражена і ображена, обережно ступила на скрипучі, чорні дошки.

   На мить, від хвилювання вона втратила рівновагу. Вона вчепилася в хиткі пірила, ледь не упустивши спальні мішки. Бібі глянула у кінець сходин, готова зустрітися із стурбованим поглядом Бастера, та той вже зник у отворі, з якого світило тьм’яним, жовтогарячим світлом. Тут же почувся знайомий голос. Бібі була впевнена, що він крикнув “Бастер!”. Тож невдовзі він крикне і її ім’я. Останній раз ковтнувши наростаючі паніку і тривогу, вона, не звертаючи увагу на погрозливий скрип сходин, твердо полізла назустріч світлу.

   Другий поверх зустрів Бібі приязніше, ніж перший. Те саме тепле світло на кінці сходин повністю заливало кімнату. Запах ванілі приємно лоскотав носа, змусивши поневолі розслабитися. На підлозі і стінах, відчищених від моху і пилу, танцювали довгі, чорні тіні. 

— А ось і Бібі!

   Зібравшись на тверду підлогу, Бібі повернула голову до голосу. По середині, ледь не на пів кімнати простягався синій в клітинку плед. По його краях сиділи друзі. Фенг, чий голос Бібі і чула, привітно махав в її сторону. Поряд з ним сидів Едгар, з ніг до голови укутавшись в сіру ковдру (від його вигляду Бібі поневолі хіхікнула). А біля Едгара, зосереджено нахмурив обличчя, лежала на животі Емз. Вона клацала запальничкою, намагаючись запалити аромосвічку, від якої, схоже, запах ванілі і походив. Та Бібі розуміла, що та спеціально прикинулася зусередженою — вона не хотіла дивитися на подругу.

— Тож… ви тута і справді добре прибралися — Бастер вже підійшов до друзів, і розкладав спальні мішки, паралельно роздивляючись кімнату.

— А ти в нас сумнівався? — Фенг гордо підняв голову — Мужики сказали, мужики зробили. Так, Едгаре? — він гепнув рукою по плечу Едгара, щосили обійнявши його. Судячи з незадоволеного кряхтіння хлопця, Фенг трохи переборщив.

Бастер не відповів, кинувши погляд на Бібі. Та, очухавшись, повільно попрямувала до нього, розкладаючи решту спальних мішків. Закінчивши, та всілася біля Фенга, в найбільш дальній від усіх куток. Сам Фенг вже щось жваво розповідав Бастеру, постійно тикаючи на Едгара. Та Бібі не було цікаво. Вона глянула на Емз. Та вже запалила останню, п’яту аромосвічу, і розставляла їх на великій квадратній дошці, що була розміром ледь не з весь плед. Вона ставила їх коло масляної лампи, що стояла рівно посередині. Строго коло неї, на строго-рівній відстані. Бібі гірко усміхнулася. Все в цьому житті змінюється, але не перфекціонізм Емз.

— Бібі!

— Га? — вона перевела розсіяний погляд на Фенга.

— А чого тебе так довго не було взагалі? — спитав він як завжди легко і несерйозно, навіть не дивлячись в сторону Бібі: він діловито розрізав якийсь невеликий шоколадний тортик — Ми могли почати раніше, якщо б ти не запізнилася!

Після цих слів немов весь світ затих, чекаючи відповіді. Бастер з Едгаром втупилися в Бібі, Емз, навпаки, відвернулася, і лише Фенг, як ні в чому не бувало, і далі займався нарізкою, ще і підспівував собі щось під носа. Бібі вмить зніяковіла, і на поміч прийшла її звична різкість. 

— А тебе це турбувати не повинно — відрізала вона — Що хочу, то й роблю, ясно?

— Ну, речі наче так довго не прають — Фенг зупинився, і тепер він теж сверлив Бібі уважним, прищуреним поглядом своїх і до того вузьких очей — До того ж коли ви займалися цим удвох…

Бібі слухала це з відкритим ротом. Звідки Фенг знає про прання? Емз… вона все розповіла? Вона ж спеціально влаштувала все це так, щоб ніхто не довідався… Звісно, в цьому не було нічого такого, але чого ще вона їм усім наговорила..?

   Бібі перевела на подругу погляд, очікуючи пояснень. Було видно, що та явно зніяковіла: вона всілася, обійнявши коліна руками, і спрямувала погляд в підлогу.

— Та завали свою пику вже! — немов відчувши взір подруги, Емз рявкнула, вскинувши голову в сторону Фенга — Ми будемо починати цей ваш грьобаний “бенкет”, чи як?

— Та добре, добре — хлопця, як завжди, лише розвеселила груба відповість. Пожав плечима, він недбало відкинув ніж — Тільки-но ідея поласувати тортиком у світлі аромосвічок і старовинної лампи була твоєю.   

Та Емз не встигла відповісти на колкість хлопця: Бібі раптово скрикнула, перервавши її. Сильний, різкий страх вдарив її струмом, коли ніж Фенга впав в півметрі від неї. В очах потемніло, а в грудях заболіло так, немов ніж влучив в саме серце. Тіло перестало відчувати підлогу: немов знову падало у глиб безпощадної чорноти.

   Та раптом, перед очима блимнув фрагмент. Але в цей раз він був абсолютно чіткий, без спотворень. І хоч з’явився він всього на мить, та запам’ятався чудово. Ні, не запам’ятався, а… згадався. Він був. Була ця кімната з жовтим світлом люстри. Був цей стіл. Був цей ніж. Було… це тіло. Тіло…

   І десь далеко знову почулися ті слова:

“Ти ніколи не опинишся на моєму місці. Обіцяю”.

Бібі судорожно вдихнула, немов тонуючий, що винирнув з жадібної води. Одразу ж погляд впав на ніж. В його лезі ледь помітно відзеркалювалася до жаху налякана дівчинка. Інстинктивно, навіть не думаючи, та відсунулася від ножа. Бібі зашипіла від болю: вона зробила це занадто різко і потривожила рани. Та що таке ці рани після того, що сталося? Бібі не могла повірити в те, що відбулося, тож їй потрібен був час щоб очухатись і згадати, де вона знаходиться.

   Та усвідомлення прийшло до неї швидко, коли вона побачила здивовані погляди друзів, спрямовані на неї. Бібі відчула, як руки затрусилися від сорому. Як же вона виглядала в їх очах? Вона навіть уявити не могла. Лише від цих сверлячих поглядів хотілося провалитися крізь землю. “Що ж зі мною відбувається? Що ж зі мною не так?” — Бібі хотілося плакати від злості на саму себе.

— Не дивіться так на мене! — рявкнула вона, нервово крутячи головою, немов зашугане кошеня — Чуєте мене? Досить!

   Першим очухався Фенг. Його реакція була найгіршою з усіх, які тільки могли бути.

— Ти. Боїшся. Ножів? — було видно, що той ледь стримує сміх — Я всього очікував, але… ніж? Серйозно?

— Я… Ти… — Бібі здавалося, що вона згорить від сорому. Вона б не стримала сльози, якщо б той не змінився на настільки ж сильну лють. Як шкода, що біта залишилася в таборі. Зараз вона б вибила усі криві зуби цьому виродку. Хоча… навіщо біта? Є ж кулаки. Боляче вмазати ідіотам можна будь чим…

   Та тільки но Бібі хотіла кинутися на Фенга, щось боляче схопило її за руку. Вона різко повернулася, вже готова вдарити і цьому кретину. Та зустрівшись із нажаханими очима Бастера, що сидів з іншого боку від неї, раптове відчуття провини змусило її зупинитися.

— Бібі! — його голос був настільки тихим, що говорив хлопець ледь не пошепки — Зупинись! Що ти робиш?

І правда… чи це вже не занадто? “Чому ж я не здатна тримати себе в руках? Чому?”

   Бібі всілася на місце, останній раз кинувши злий погляд на Фенга. Той все ще посміхався, та ця посмішка була кривою. Якоюсь… нервовою.

— А ти… Ти думаєш головою?!  — Бастер кинув злий погляд на хлопця. На секунду Бібі навіть злякалася за нього: не кожен день побачиш Бастера злим, ще й на кращого друга — Не соромно тобі сміятися з чужих страхів?!

— Та я ж… я — тепер Фенг більше походив на зашугане кошеня — Просто…

— Ну тебе вже — Бастер недбало махнув в сторону кращого друга — Думати навчись, перед тим як щось робити.

   Фенг не відповів, лише відсунувся, сховавши очі. Бібі, не спроможна більше на нього дивитися, кинула погляд на Емз. Та, як і Фенг, не дивилася ні на кого із друзів: розглядати свої нігті їй було цікавіше. Бібі перевела взір на Едгара. Той майже повністю сховався в ковдру, з зацікавленістю спостерігаючи за тим, що відбувається. І ось, той нарешті перевів погляд на Бібі. В його очах щось дивно блиснуло: чи то насмішка, чи то… жаль? 

   Бібі відчула звичну, глуху ненависть, що каменем давила груди. Та тут в голові спливло несподіване питання: а від чого така ненависть до Едгара взагалі? Бібі тут же відсмикнула себе. Яке дурне питання! Очевидно, що на це є причини. Їх безліч: дивна поведінка, лізе не в своє діло, поки не почнеш його відганяти, та і взагалі він сам наривається. Але дивні сумніви не покинули. Ці відповіді не переконали, і це… лякало? Але чому?

— Так, добре. Може, почнемо вже?

Із роздумів Бібі вивів бадьорий голос Бастера. Ну, точніше Бастер намагався зробити його таким. Але це не дуже виходило. Все, що він пережив за сьогодні, схоже, не давало жвавості звучати щиро.

— Так, давно пора! — а ось у Фенга вийшло швидко повернутися в свою форму. Він знову виглядав так, наче нічого не сталося. Якоюсь мірою Бібі навіть заздрила йому. Ця навичка б їй дуже згодилася…

   Далі все пішло більш-менш добре. Невдовзі знову почулися жваві розмови і сміх. Друзі насолоджувалися смаколиками, яких було безліч: і чіпси з сухарями різних смаків, і цукерки з батончиками, і навіть трошки яблук. Ну і, звісно ж, тортик посередині. Він був шоколадним, з фруктами — Бібі обожнювала такий. Та і взагалі вона любила їсти всілякі чіпси і цукерки. Але зараз в неї зовсім не було апетиту, тож вона не взяла до рота ні одного шматочка. 

   Весь цей час Бібі сиділа, спершись підборіддям на коліно, і дивилася кудись скрізь друзів, стін, дерев. Не дивлячись на те, що вона знаходилася в колі друзів, тривожні думки не тільки не полишали, а цілим потіком лилися на неї. І кожна з безлічі думок була новою: “Чому я така зла? За що так ненавиджу Едгара? Чому мене так тривожить ненависть до нього? А чого я так злякалася ножа? Кого я бачила на тому фрагменті? Хто там був” — і так по колу. Кожна думка приводила до нової, ще більш тривожної. І Бібі вже не була спроможна не подавити їх, не якось їм протистояти взагалі. Тож їй доведеться прибігнути до цього.

Нарешті, на столі не залишилося нічого (крім яблук). “Бенкет” тривав години так півтори, та Бібі здалося, що він був півгодини максимум. Та це й до кращого. Все одно ще треба чекати, поки всі заснуть. Бібі не зможе робити це при всіх. “А може, не робити його взагалі?” — поки Бібі чекала, притворно заплющив очі, коли вже всі повкладалися спати, постійні сумніви мучали її. Та тільки но тривожні думки знов вспливали в голові, усі вагання одразу зникали. Бібі мусить. Інакше від думок не позбавитися. І від неї. До того ж, чи вона сама цього не хотіла?

   Бібі не могла точно сказати скільки пройшло часу, та невдовзі вона зрозуміла, що все навкруги стихло. Не розмов, не сміху — лише сопіння і храп. Обережно, щоб не наробити зайвого шуму, Бібі піднялася. Всі сплять? Вона уважно роздивлялася кожний силует, облитий біло-голубим сяйвом. Наче так… 

   Та вона не могла більше чекати: їй здавалося, що думки ось-ось зведуть з глузду. Вона повільно розстібнула рюкзак, і запустила руку всередину. Вона відчула холодну, гладку поверхню. Сердце забилося швидше. Ось вона. Ось…

   Бібі швидко витягнула руку. В ній блистіла від світла місяця гладка обкладинка… книги. Товстелезний роман її улюбленого автора. Нарешті. Весь вечір Бібі чекала на нього. Як і роман на неї. 

   Та Бібі розслабилася занадто рано: за руку, в якій була книга її схопила вже знайома долонь.

“Ти не смієш. Ти не хочеш. Ти ж знаєш, що буде”.

   І знову різкий, нестерпний страх списом пронизив Бібі. Та вона вже була готова до цього. Вона знала, чого хоче. “Я не боюсь тебе. Ти не можеш мною керувати. Не можеш псувати мене” — шепотіла Бібі. Страх не зламає її так легко. Вона врятується, хай там як.

“Добре. Я піду. Але не на довго. Я не відпущу тебе так просто. Я не дам тобі закінчити так само, як і я. Я врятую тебе”.

   Фігура зникла настільки різко, що Бібі виронила книгу з тремтячих рук. Та з глухим стуком впала на ногу. Вона зашипіла, ледь стримуючись щоб не скрикнути: тяжкий роман гепнувся прям на величезний синець.

   Та не встигла бідолашна очухатись і від цього, як почула шорох. Вона поспішно заховала книгу у спальний мішок. Невже вона когось розбудила? 

   Прищурившись, Бібі обдивилася пильним взором мирно сплячі силуети. Один з них ворочався, і щось бурмотів уві сні. Це був Едгар. Досада змішалася зі страхом: не вистачало розбудити саме його!

   Але невдовзі шарудіння припинилися, і кімнату знов заполонила нічна тиша. Полегшено видихнув, Бібі нащупала руками книгу. Піднявши її, вона ще раз з блаженством обдивилася обкладинку. Звісно, вона розуміла наскільки ризикувала. Шанс, що хтось застане Бібі за її хобі був великим. Але це зараз зовсім не турбувало. 

   Відкривши сторінку, позначену рожевою закладкою, Бібі, нарешті, прийнялася за читання. Не дивлячись на те, що вже була глибока ніч, кожну букву було видно чудово: місяць світив так ярко, як не світив ніколи. Вперше за довгий час вона не відчувала нічого, окрім умиротворення. Тепер, вона знову зможе забути всі свої жахи хоча б на трошки, з головою поринувши у світ видуманих героїв. Героїв, у яких завжди все добре.

   Шелест сторінок, листя від легкого вітру і посапування друзів діяло на Бібі, як колискова. Ласкаве світло місяця втомило очі, тож вона з трудом тримала їх відкритими. Руки отяжіли, тож товстенна книга ледь не випадала з них. Бібі ледь стримувалася, щоб не піддатися сонливості, що баюкала, немов мати дитину. Але вона терпіла. Їй хотілося розтягнути цей момент. Момент, коли все добре. Коли не існує нічого. Коли вона може спокійно читати. Хоча б ще на трошки. Ще пару сторінок. І все. І все… І… все…

*** 

   Перші білі промінчики раннього сонця освітили кімнату, грайливо лоскотячи очі. Пташки співали, переговорюючись між собою. Хтось цвірінькав коротко і дзвінко, хтось — низько і протяжно, але всі вони були однаково раді початку нового дню.

   Едгар з неохотою відкрив очі, зрозумівши, що більше не зможе заснути. Деякий час він просто лежав, тупо дивлячись у стелю, не в силах зробити щось ще. Тіло нило, а голова боліла, немов він не спав взагалі. Хоча, можливо, так і було. Він довго ворочався без сну і тільки но відчув, що засинає, як світло сонця вже будить його.

   Досадно промичавши, він повернувся набік. Емз сопіла поряд в своєму спальному мішку, а трохи далі хропіли Бастер в Фенгом. Едгар поневолі посміхнувся, зупинившись взором на розслабленому личку Емз, та миттю відсмикнув себе. Ліниво похлопавши рукою по ковдрі, він нащупав свій телефон. На екрані висвітився час — 4:57. Світанок. 

   Тяжко зітхнувши, хлопець з кряхтінням потягнувся. Він обережно сів, щоб не закрутилася голова, і прижмурився. Яскраве світло в величезному вікні навпроти сліпило ще сонні очі. Біля вікна лежав синій спальний мішок, а в ньому — Бібі. Едгар насмішливо хмикнув. Спеціально лягла окремо від всіх, в ще й називає його “нетакусею”. Її завжди було тяжко зрозуміти. Цікаво, що відбувається в неї в голові?

   Та раптом, Едгару в очі кинулося дещо цікаве. На Бібі щось лежало. Це “щось” було складно не помітити: воно яскраво блистіло, немов іскра, відбиваючи назойливі сонячні промінці. Едгар тихо встав, і піддавшись допитливості, покрокував до Бібі. Та лежала на спині, схиливши голову на бік. Складно було сказати, що ця мило спляча дівчинка ще той згусток агресії. Та Едгару не вона була цікава. Він не відводив очей від об’єкту. На грудях Бібі лежала, сяючи картонною обкладинкою… книга? 

   Едгар з опаскою глянув назад, немов злодій, що вчиняє злочин. Переконавшись, що всі й далі міцно сплять, він простягнув руки до книги. Обережно, щоб не розбудити Бібі, він взяв об’єкт у руки. Так, це і справді книга. І не просто книга, а, здається, величезний любовний роман. Едгар відкрив форзац, і на очі йому одразу потрапила кишенька, в якій була невеличка бумажка. Зверху була надрукована назва міської бібліотеки, а знизу — віконечко, підписане як “ім’я і прізвисько читача”. І хоч почерк був жахливим, Едгар зміг без зусиль розібрати ім’я, написане там: “Бібі”.