Пролог

Знову страх. Знову відчай. Знову ненависть. Лиш іноді з’являлись позитивні емоції: спокій, радість, і навіть щось схоже на… щастя? Та це зрозуміти було неможливо, бо вони змінювалися занадто швидко. Як і якісь уривки, голоса, наче хтось перемикав канали у телевізорі, в пошуку чогось цікавого… Та невже це все нецікаве? Невже це все неважливе? Ще й до болю знайоме… Але нікого було попросити зупинити цей жах. І це не виходило: при кожному слові наче ніж втикали у груди. Прохати не можна.

Раптом, уривки зникли. Мерехтіння припинилися. Але тіло різко почало розривати: паніка, страх, вина. Усього цього забагато. Ще трохи, і оболонка, якої тут наче й не існувало, розлетиться на крихітні частини.

Але перш ніж це сталося, емоції зникли. Та лиш на мить: вони з’явилися знову, а з ними й ті мерехтячі уривки. Та вони більше не відчувалося так само: фрагменти набули більш сірого з червоним відтінку, та й емоції хоч і більше не розривали з середини, али відчувалися гіркіше, ніж до цього. Усе наче поділилося на до, і після.

І ось, уся ця буря почала поступово затихати, поки не зникла зовсім. Усе це наче спогади, які як тваринка, загнана хижаком у куток, що намагалася вирватися, боротися за своє життя. Та в них немає шансів. Звісно, все це забудеться вже на ранок. Чи можливо вони борються не дарма? Може, шанс на порятунок ще є? Може, треба почекати ще трішки…