Розмова про світлофор

“Батьки змогли знайти гроші на Токійську школу, тож мені не доведеться шукати інше місце. Можна навіть відпочити на канікулах. Насправді я вдячний батькам, їм доводиться багато чим жертвувати заради мене. І все-таки іноді я мрію про краще життя. Про більший будинок, про смачнішу їжу, про кращий одяг, якіснішу техніку. Вдома постійно щось ламається і це так бісить. Але що із цим насправді можна зробити? Виграти лотерею? Я втомився так жити, втомився відчувати сором від утоми. Принаймні ця школа дасть мені нові можливості, тож, можливо, лишилось не так довго?”

Закриваючи блокнот, він подивився на годинник. Знову за дванадцяту. Він ніколи не вмів вчасно лягати спати. Збираючи своє чорне волосся в неохайний пучок, Суґуру нехотя пішов до ванної, щоби швидко вмитись. Тоді без сил впав на ліжко, витріщаючись на стелю. 

Вчорашній день сильно виснажив його – це була церемонія випуску. Ходити, ніби під лінійку, усюди кланятись, зливатись зі стадом – усе це збіса втомлює. Очікувано для всіх Суґуру став найкращим учнем у своєму випуску. Йому навіть не було кого обходити, настільки великий був його відрив від однокласників. І все-таки це набридало. Бути на вершині захопливо, але неймовірно самотньо.

Від сну його відірвав лише телефон, на який надійшло нове повідомлення. Жмурячись від світла, він подивився хто йому писав у шторці сповіщень. 

Нанамі: Знаю, що не спиш.

Нанамі: Хайбара просив спитати до якої школи та подаєшся. 

Нанамі: Хоче знати де тебе переслідувати далі. 

Ґето хмикнув з такого формулювання і нарешті відкрив чат. 

Суґуру: До Токійської

Суґуру: І я вже сплю

Перш ніж знову відкласти телефон він увімкнув беззвучний. Тоді нарешті зміг заснути. Цього разу його навідали дивні сни, але принаймні не було відчуття порожнечі зранку. Це було особливо добре, адже з самого рання у нього починались заняття в джюку. Треба бути зібраним, а не літати у хмарах. 

Запихаючи до сумки усе потрібне для навчання, він не забув і про обід, який йому лишила мама. Вже виходячи з дому, він написав подяку матері. Тоді одягнув навушники і, пустивши в гру звичний плейлист, став на скейта, відштовхуючись одною ногою. 

Вітер лагідно пестив його обличчя, грався з вільним коротким пасмом волосся. І хоч він ненавидів район, в якому живе, та був збіса вдячний за відносно гладкі дороги. 

Думками він був далеко – сьогодні буде його перший день в новій джюку за конкурсною програмою, в якій він переміг. До цього він ходив до найдешевшої приватної школи на додаткові заняття, але тепер став обраним, отримав шанс, на який не сподівався – одна з найпрестижніших джюку Токіо надала йому грант на безкоштовне навчання завдяки його успішності в середній школі. В такі моменти він дуже навіть любив життя: його старання того варті, чого ж не радіти? Усе, що він робить – не марно! Це має свої результати вже зараз, а в майбутньому вони будуть дедалі кращими. 

Так, зараз він мріяв, мріяв неймовірно вільно. І все-таки його темні очі уважно стежили за дорогою, швидко блукали навколо, щоби уникнути якогось випадкового зіткнення з автівкою. Зараз це було б дуже недоречно. 

Він зупинився лише на світлофорі. Саме закінчувались останні секунди зеленого, перебігти він не встигне. Але, на відміну від Суґуру, якийсь юнак впевнено сунув вперед, дивлячись кудись під ноги, радше навіть крізь асфальт. Спочатку Ґето зачудовано спостерігав цю картину, перебираючи скейт в іншу руку. Чомусь він був певен, що той зараз зупиниться, в міліметрі від дороги, але ж зупиниться! Тільки біловолосий юнак навіть і не думав зупинятись, тож Суґуру довелось відтягти його за капюшона. 

Ґето очікував тихої подяки чи вибачення, але натомість отримав чисте презирство в небесних очах, що зиркнули на нього крізь сонцезахисні окуляри. В передчутті чогось цікавого він змістив навушники на своїй голові, відкриваючи одне вухо. 

– Ти, бляха, збив мене! Я майже розвʼязав рівняння, але через тебе доведеться усе починати спочатку! Бовдуре, ти хоч уявляєш скільки часу я на нього витратив і витрачу ще через тебе?!

Так несамовито на нього ще ніхто не гримав. Навіть вчителі, які щось там говорили за його довге волосся, не були такими відданими своїм словам як цей бевзень. Суґуру аж смішно стало з абсурдності ситуації, але юнак, що був трохи вищим за нього, видавався цілком серйозним. 

– Якби не я, ти б вже ніколи не мав радості розвʼязувати рівняння. Бачиш он ту коробку з червоним вогником? – він вказав на світлофор на тому кінці вулиці. – Це світлофор. Усі діти знають, що не можна переходити дорогу, коли на світлофорі горить червоний. Чи для тебе правила не писані? Ти особливий дуже? 

Ґето переможно скалився, відверто тягнучи прикол з цього хлопця, який приблизно був його однолітком. І те, що той охоче вівся на таку собі насмішку, ще більше заводило Суґуру. 

– Попустись трохи. – Тепер і на вустах опонента зʼявилась зверхня усмішка. – Намагаєшся здаватись крутим, але з рота ллється лише бу-е, – закінчив свою демонстрацію юнак чудовим жестом з розкриттям долоні біля рота, імітуючи блювоту. 

– Вчи ПДР, математику. 

Суґуру закінчив суперечку, закриваючи досі вільне вухо навушниками. За секунду він уже переходив дорогу. Щойно дістався тротуару, знову став на дошку, відриваючись від того хвалькуватого блондина назавжди. 

До джюку він дістався доволі таки рано, але Ґето розраховував на це – йому потрібен був час, щоб владнати деякі формальності, дізнатись усі правила цього закладу, познайомитись з вчителями і поблукати будівлею, аби вивчити її. Вже втричі обходячи школу, він вирішив, що можна заходити до класу. Додаткові почнуться за дві хвилини, тож краще вже бути на місці. Так Суґуру і виявив, що позбувся того блондина не назавжди – він повільно сунув до класу з іншої сторони коридору, хутко доїдаючи якийсь батончик. Таке видовище викликало істеричний смішок у Ґето. Але про нового знайомого він швидко забув, навіть імені його не дізнавався. Уся його увага була прикута до уроків, до вчителів і їхньої манери викладання. Він відчував певний трепет в очікуванні початку занять тут – чи справді усе настільки круто як йому здається? 

І ця джюку повністю виправдала його очікування. Через невеликі групи учнів вчителі встигали приділити увагу кожному, вони щиро були зацікавлені не у своїй зарплатні, а в рівні підготовки кожного учня до іспитів. 

Вже сидячи в їдальні на великій перерві, жуючи мамин обід, він писав розгорнутий відгук Нанамі на цю джюку – йому було цікаво чи справді ця джюку варта своїх грошей, тож Суґуру пообіцяв йому розповісти за першої ж можливості. 

– Привіт, – хоч слово і було ніжно протягнуто, але Суґуру однаково підскочив від несподіванки. – Я тебе налякала? Вибач, більше так не робитиму.

Це була дівчина з коротким шоколадним волоссям і темними очима. Ґето вже подумки охрестив її як мрію двотисячних. Вона була худою, навіть кістлявою, носила джинси кльош низької посадки з якимось широким і збіса блискучим поясом; білий лоґнслів чудово окреслював її тіло, а мила темно-червона уквітчана блуза з коротким рукавом поверх прибирала усю вульгарність. Хоча шпильки її черевичків, що ховались за широкими штанинами, цю вульгарність відроджували, особливо в поєднанні з помітним нікотиновим шлейфом. 

Вона сіла напроти нього, кидаючи на стіл почате пакування якихось крекерів. 

– Ти був крутим на заняттях. Ґето Суґуру, так? – Він устигнув лише кивнути, а вона не зупинялась: – Кликатиму тебе на імʼя, гаразд? Я Шьоко Іїєрі, просто Шьоко. Мені потрібна твоя допомога насправді. 

Дівчина пірнула у свою сумку, щось вишукуючи, поки Ґето спробував видобути якісь слова, щоб не здатись якимось мороженим:

– Звісно, якщо це в моїх силах… 

– О, це дуже у твоїх силах, у твоїх і того білого силах. Але той білий виглядає якимось непривітним, тому… Ось! – вона нарешті дістала з сумки зошита, швидко розгорнула на потрібній сторінці і тицьнула пальцем в завдання, відповідь якого була записана, але розвʼязання відсутнє. – Можеш, будь ласка, пояснити мені ось це? Знаєш, я перепитувала у вчителя тричі і мені здається, що в наступний раз мене звідси викинуть. Тому ти – моя остання надія!

Щойно Суґуру приглядівся, то відчув якусь спорідненість до цієї дівчини – у нього теж були проблеми з цією темою. Тож він поставився до своєї місії більш ніж серйозно, намагався пояснити усе якомога детальніше і доступніше водночас. 

– Отже, тут треба скоротити? 

– Так. І тут вийде мінус. Розумієш чому? 

Вона звела на нього щенячі очі – справді намагалась зрозуміти, але не виходило. І щойно Суґуру знову набрав повітря для нових пояснень, як пролунав дзвоник. 

– Шкода… Але дякую, справді. Ти хороший вчитель, це просто я нездібна. 

– Дай мені свої контакти – зустрінемось деінде і я краще поясню тобі цю маячню.

Шьоко, що йшла разом із ним до кабінету, раптом зупинилась. Ґето повторив її жест, не розуміючи нічого. 

– Правда?.. Дякую!

Вона швидко та мʼяко обійняла його, а тоді приєдналась до натовпу, що човгав до класу. Суґуру лишався позаду разом зі своїм здивуванням. Та він швидко отямився, заходячи до класу разом з іншими. Тепер була черга Сатору лишатись позаду, відчуваючи щось незрозуміле в легенях від споглядання за цими двома. 

***

– А ти нічого не замовлятимеш? – дівчина схилила голову на бік в запитанні. 

– Ні, я… я не голодний. – Насправді це мало звучати як “Ні, я не маю на це грошей”, але таке визнавати збіса соромно. 

– Та годі тобі, я пригощаю! Нумо, обирай, інакше я ображусь. 

Дівчина жартома виставила руки в “лякливо-зловіщому” жесті. І скільки б Суґуру не намагався відмовити її, а вона стояла на своєму. Довелось все-таки обрати якусь найдешевшу позицію, щоб справді не ображати її. За намаганнями пояснити їй тему він намагався їсти повільніше на підтвердження своєї відмовки. 

– Ось, спробуй розвʼязати, – це було сказано лише після довгих сорока хвилин пояснення на легких прикладах з теми. 

Але Шьоко не одразу узялась до виконання свого завдання – її увагу відвернула постать, яку вона побачила у вікні кафе, де вони сиділи. 

– Дивись, це ж той білий.

Попри похмуру погоду Ґоджьо все ще був у своїх незмінних сонцезахисних окулярах. З його вух знову стирчали дроти навушників. Він пройшов швидко, майже непомітно – знову виглядав збіса відстороненим. І скільки вже Суґуру бачить його на заняттях, а все він один, навіть не заговорить ні з ким! Ґето б співчував, але йому здавалось, що він знав у чому полягає проблема. 

– Знаєш, виявляється моя подруга вчилась із ним в одній середній школі. Вона його досі згадувати без лайки не може, говорить, що він самовпевнена скотина та зарозуміла наволоч… 

– Доволі точний опис. 

– Він теж в Токійську йде, як і ми. 

Дівчина мило посміхнулась, беручись нарешті до ручки, а Суґуру глибоко вдихнув. Ділити клас із таким цабе? Це однозначно будуть його найкращі шкільні роки. А навіть якщо їм пощастить бути в різних класах… Та їм уже в одному місті тісно! Це усе марно. 

– Твоя подруга ненавидить його за щось конкретне?

– Вони сиділи поруч, коли вона завалила проміжні. Вона намагалась не заплакати на весь клас, а той візьми і викрикни на весь клас: “Утахіме, шмарклі пускаєш?”

Від передражнювання Шьоко Суґуру не зміг стримати сміху, а дівчині лишалось тільки підхопити його хвилю. Хоча ситуація насправді не здавалась Ґето смішною – це ж було відвертим знущанням з тої Утахіме.

– Мені шкода твою подругу… Справді, це жахливо, – це юнак говорив із рештками посмішки на вустах, що нарешті втихала. 

– Ну… в певному сенсі їй пощастило, бо вона не навчатиметься із ним далі… Ось, – вона підсунула до нього свій зошит, – перевіряй. 

Хвилина у юнака пішла на швидку перевірку розвʼязання. У недовірі він знову усе перевірив, а тоді нарешті видихнув: 

– Твоя перша правильна відповідь, вітаю. 

Шьоко витягнула руки на столі, вмощуючи голову на них. 

– Ура… – почулось тихо і сонно. – Може, підемо вже додому? Це занадто втомлює. 

Маленькі пальчики з нюдовим покриттям на нігтях катали туди-сюди ручку на столі. 

– Гаразд, мені однаково вже час. 

– Так рано? Невже ти один з тих матусиних хлопчиків, що приходять додому до вечері? 

– Майже. Мені ту вечерю треба приготувати. 

Вони зібрались достатньо швидко, тож невдовзі вже вийшли на прохолодне повітря вечірньої весни. Суґуру не вставав на дошку, несучи її в руках, щоб не завдавати дискомфорту Шьоко, що знову цокотіла своїми незмінними підборами. 

– А ти повна загадка! Здаєшся таким грубим, а насправді такий… слухняний? – від власного формулювання дівчина хмикнула. 

– Я просто не знаю, що може бути якось інакше… 

– Тобі пощастило… – дівчина перервалась, щоб дістати цигарку та закурити. – Я одна живу… Батьки ніби цього і домагались, тож усім байдуже. Але принаймні над вухом ніхто не бурмоче. 

– Це якось дико… В сенсі, що ти їхня дочка за будь-яких обставин і виганяти тебе неправильно. 

– Мабуть, ти маєш рацію. 

Вона стенула плечима так, ніби мова йшла про улюблені смаки газованки. І ця її стійкість однозначно вражала Суґуру – він достатньо самостійний і його не лякає перспектива жити самому, але ж цю самостійність він отримав саме завдяки батькам! Це вони привчили його до цього, вони підтримували його, допомагали, витрачали гроші на нього. Ґето знає, що в будь-який момент може спертись на батьків і це знання неабияк допомагало йому по життю. І як жити без цього він не знав. 

Щойно вони зайшли у двори житлового масиву, як припаркована машина привернула до себе увагу протяжним гудком. 

– Ой… – Шьоко зупинилась, а тоді повернулась до Суґуру. – Дякую, що пояснив тему і що провів. Зустрінемось у школі. Бувай. 

Хлопець навзаєм попрощався і рушив назад. Навушники швидко опинились у нього на голові, а дошка під ногами. Його думки крутились швидше, ніж коліщатка скейта: він думав про Шьоко, про її родину, про ту машину, що чекала на неї; думав про Ґоджьо Сатору, якого звик називати білим, про його пихатість і самотність, про ексцентричність в його очах, про окуляри, що ховали ті очі. Такі думки були природніми, адже вже післязавтра буде його перший навчальний день в старшій школі. Перший навчальний день разом із білим та Шьоко. І перший за довгий час навчальний день без Нанамі і Хайбари. Суґуру ніколи не мав особливої схильності до тривожності, але зараз вона у ньому зароджувалась. Стискаючи кулаки, він уявляв, як стискає це почуття, душить його, не дозволяючи більше впливати на себе. 

Найбільше було цікаво чи поскаржиться хтось з вчителів на його задовге волосся. Загалом, правил він не порушує – з першого класу середньої школи, відколи вчителька відрізала йому спереду пасмо волосся, щоб продемонструвати максимальну довжину для хлопців, він почав збирати усе своє волосся, окрім цього маленького пасма, яке всі називають чубчиком. Технічно, довжина його розпущеного волосся відповідає усім статутам, а зібране не рахується. Але все-таки було цікаво чи пройде і тут така схема, бо ймовірність не стовідсоткова.

Вдома він навіть перевдягнутись не встиг – лише начепив фартух і одразу ж став до плити, бо не встигав. Потреба у такому поспіху була виправдана – мʼясо заледве встигло наполовину протушкуватись, а його мати вже відчиняла вхідні двері. Зайшовши до будинку, жінка сперлась рукою на стіну та швидко стягнула свої підбори. На якийсь час вона завмирає, дає ногам відпочити, розтираючи руками литки. Тоді повільно суне на кухню, лише щоб спертись уже на дверну раму та посміхнутись, заглядаючи в синові очі. 

– Привіт. 

– Привіт. Вибач, вечеря ще не готова. Я трохи затримався. 

Жінка посміхнулась лише глибше – їй не потрібні були ці вибачення, але сама їхня наявність робила життя в рази кращим.

– Все гаразд. Знову тинявся десь з Нанамі та Хайбарою? 

– На цей раз із подругою. 

Здивування вмить відбилось на обличчі матері. Коли це тільки її син встиг завести ще й подругу? Вона була знайома з усіма його друзями, це було не складно, адже їх лише два і вони жили поруч. Вони не мінялись з самого дитячого садочку! Суґуру міг спілкуватись з багатьма людьми, але це радше було ситуативно, вони не ставали друзями для нього. І тут вперше за все його життя зʼявляється хтось новий, ще й протилежної статі! 

– Із подругою? 

– Дівчина, яка теж ходитиме до Токійської і з якою я познайомився в джюку. Нічого з того, що ти встигла собі придумати. 

Жінка видихнула, пускаючи кілька смішків. Суґуру завжди був занадто розумним, настільки розумним, що вона навіть гадки не мала в кого він удався із цим. 

– Гаразд, я рада за тебе. 

Вечеря пройшла тихо, хоча іноді тишу розчиняли ніжні балачки про прожитий день, про життя загалом. Оскільки жінка взяла на себе посуд, Суґуру пішов до своєї кімнати. Вільний час він вирішив витратити на свій щоденник. 

“Шьоко виглядає хорошою людиною, але… не знаю, я боюсь, що ми можемо бути занадто різними і це не триватиме занадто довго. Але мені не хотілося б її втрачати, з нею добре, затишно якось. До того ж мені, мабуть, потрібні друзі в новому класі? Тепер я не можу покладатись на Нанамі та Хайбару. А ще є відчуття, що в її житті занадто багато драми, їй хочеться співчувати просто поглянувши на неї, але чому? Я не знаю. Іноді здається, що вона намагається здаватись старше, але, напевно, це не моя справа. Я однаково радий, що ми навчатимемось разом. Принаймні я знаю її як людину. Хоча враховуючи білого, якого я ніби теж знаю як людину, це не завжди хороший показник. Навіть дивно, що я нічого ще не писав про людину, яка настільки мене вразила. Білий – жахливий, хвастливий дурко, який завжди намагається здаватись найкращим і найрозумнішим. Він поводиться, ніби зарозумілий відмінник з молодшої школи, який постійно викрикує відповіді за інших, щоб показати який же він крутий. Перспектива провести із ним три роки навчання втомлює. Не дивно навіть, що він завжди один – хто захоче постійно наздоганяти його і терпіти усі ті демонстрації? Точно не здорова людина. Але найбільше, мабуть, мене бісить, що тепер у мене не буде здорової конкуренції. Попри те, що я тут обклав його хуями, він все-таки багато чого знає, а можливо навіть має кращі оцінки, ніж я. Це могло бути хорошою мотивацією для мене, мотивацією ставати кращим і вся ця дурня. І це в принципі буде мотивацією, але тепер я буду із ним конкурувати не тому, що можу і це певний взаєморозвиток вигідний нам обом, а тупо з принципу, бо він лайно, яке не може бути кращим за мене. Другий варіант занадто енерговитратний і токсичний для мене. Клятий Ґоджьо Сатору.”

***

– Клятий Ґоджьо Сатору, – вчергове повторив блондин, обережно відкладаючи щоденник, аби випадково не замастити його своїми сльозами. 

Він ліг на спину в ліжку, загасивши світло. Сльози випадали з його очей, стікаючи по скронях, гублячись десь у волоссі, лоскочучи. Він раптом зрозумів, що не плакав з того жахливого дня до цього. Він лише спав, існував в очікуванні розвʼязки цього жарту. Не вірив, тому і не плакав. А зараз повірив, побачив, почув. Хотілось ще доторкнутись. Але як?..

– Клятий Ґоджьо Сатору… 

Він відчував, що вростає в ліжко знову, знову топиться в матраці, ковдрі, голова його грузне в подушці. І навіть сил противитись не було. Яка вже різниця? Однаково завтра продзвенить звичний будильник, Ґоджьо зможе зробити домашку по дорозі до школи, тож що його має зараз зупинити? Нічого. 

Але хотілось, щоб хтось, дехто, зупинив.