4.04.2029-6.04.2029(932)

– Сука, кожен день по 40 гривень за стакан кави, а згадую я, блядь, лише слова з якихось віршів! Це, сука, взагалі ніяк! Це вже не блокнот, а збірник цитат якийсь!

Юля з Мартою сиділи в невеликому кафе біла офісу. Фіолетовий блокнот був відкритий, ручка вже виводила у ньому новий спогад.

«Гора»

Говорить гора: “Не знаєш ти меж.

Куди ти біжиш? Коли ти минеш?” 

Ручка ковзнула повз текст, накресливши нерівну каракулю. Ще мить – і вона з глухим стуком вдарилася в м’який диван.

– Я так не можу! – психонула Саніна, уже відчуваючи, як очі потихеньку наповнюють сердиті сльози. – Прогресу ніякого! Я пам’ятаю лише вірші! Ні як виконувала їх, ні як писала! Я поняття не маю, як з допомогою цього відновлювати мені пам’ять!

– Юль, ми знайдемо спосіб… – одразу простягнула руку Тичана.

– Та як??? – вибухнула брюнетка. – Я за цей тиждень вивчила кожен камінь на Хрещатику, приглядаючись до найменших дрібниць! Все метро об’їздила – просто так об’їздила, блядь, аби почути щось знайоме – ніхуя! Я вглядаюся в кожне обличчя, навіть кожен офіціант в цьому кафе – і то мені здається, що я за ці пару днів їх всіх напам’ять повивчала – мені здається, люди вже думають, що я чокнута! А з трансу мене виводять просто якісь рандомні слова і речі, які я чую і бачу просто так – блядь, Марта, я подивилась на прапор Японії на ресторані, і згадала пісню «Japanese dancer»! Не кажи мені, що це нормально!

Руда зіщулилася, притихнувши. У брюнетки опустилися плечі.

– Я просто не знаю… Для згадки якихось подій мені, скоріш за все, потрібен сильніший чинник, подразник… Якесь місце, я не знаю, звук… Ну бля… Щось, що означало для мене більше! А не, блядь, японський прапор! Мені б знайти ту, за якою моє серце сумує…

– Знайдемо, Оль… Юль. Ти краще ще скажи, чи Тіна сьогодні приходила?

– Так… Поговорили з нею трохи… Майже ніколи не відчувала себе так комфортно, як з нею… – Юля усміхнулася. – Вона мені про Юлю і Павла Тичину розповіла. І про Семенка. Уявляєш, вони з Хвильовим побилися! За що, правда, мені Тіна не розповіла, але… Все одно ми так сміялися! А Мишко, до речі, трохи відрізняється від того, що в Ти[Романтиці] був. Тіна сказала, що вони з ним дружать, а з друзями Семенко набагато м’якший. О, а ще він іноді до Куліша за папіросами бігає! А, а Тичина за пергаментами до Йогансена зазвичай іде! А це тому, що вони живуть буквально один під одним – Майк на четвертому поверсі, а Павлік на п’ятому!

Марта сиділа, закинувши ногу на ногу, і зачудовано слухала розповіді подруги, усміхаючись на всі 32, через що ямочки на її щоках проглядалися ще дужче. Врешті вона засміялася і похитала головою.

– Ніколи б не подумала, що буду це чути від людини, яка буквально тиждень тому ненавиділа українську літературу.

– Я її не ненавиділа. Це Вал сказав мені, що вона нецікава. І я ж йому вірила. – плечі брюнетки знову опустилися. – Враження, ніби процес стирання моєї пам’яті був практично невідворотній… Мені страшно, що ми просто… Не повернемо мені нічого. Я повністю розумію, що я Юлія Саніна, пам’ятаю, що писала вірші і вела щоденник… А далі все…

– Але ти вже згадала це, значить, процесс відворотній. Може, тобі варто взагалі дізнатися про своє минуле життя, аби згадати це? Як тобі такий варіант? Ви ж паралельні. Чому б просто не дізнатися більше про саму Головань?

– Але Тіна не зможе мені про неї розповісти, бо я не повірю…

– Чому ж? Тобі ж не про тебе розкажуть, а про іншу людину. А паралельно з цим ти зможеш і щось зі свого життя згадати, бо має бути алюзія на тебе.

– Мені б самій поки подізнаватися… Тільки я не знаю, як… Юля з Тіною жили в Харкові, а ми з тобою зараз у Києві. Яким чином я поїду до Будинку Слово, кинувши роботу і все інше? А Валу я що скажу?

– Значить, будемо випрошувати відрядження… Десь у Харків тебе сто відсотків можна випросити…

Саніна завмерла і повернулася до рудої. Відрядження… Ну звісно! Це ж єдиний вагомий спосіб потрапити до Харкова без зайвих запитань! Вона може зустрітися навіть із самою Юлею Головань, якщо знайде її дім!

– Марто, коли я казала тобі, що ти геній, я казала правду! Ти просто найкраща!

Марта знову почервоніла, аж здавалося, що її обличчя зараз стане одного кольору з її волоссям, що змусило брюнетку щиро засміятися. Проте за мить вона знову стала серйозною.

– Тільки от як випросити це відрядження…

– Випросимо. Мусимо. Звісно, більшість тобі доведеться робити самій, але… Чорт з ним! Я впевнена, що скоро ти будеш у Харкові.

– Глянемо… Боже, Марто, ти навіть не уявляєш, як я горю бажанням дізнатися все це… І ще мені цікаво, чому Валєра це зробив. Нащо йому це? Який йому зиск з того, що я втратила пам’ять?

– Ми дізнаємося це. Можливо, ти навіть це згадаєш.

У Юлі зжалося серце.

– Я не знаю, чи хочу цього… – промовила вона, пом’явши в кулаках тканину своїх брюк. – Це ж буквально… Переломний момент… Ах, добре, зараз не про це. – Струснувши головою, Саніна глянула на годинник і, ахнувши, згорнула блокнот. – Треба йти. Обід закінчується.

Тичана трохи похнюпилась, але, теж швидко струснувши головою, прогнала сум.

– Добре… Тоді просто поговори з Тіною ввечері. О, і ще. Я послідкую за репертуаром МУРівців. Відведу тебе на якусь з їхніх вистав, може, навіть знову на [Романтику]. Зазвичай вони спілкуються з фанами, автографи там роздають… Думаю, зможеш трохи розпитати їх про «Слово». Якщо це допоможе. А, особливо раджу Машу О’Райлі розпитати. І Сашу Хоменка.

– А інші?

– А там не всі спеціалізуються на будинку. Ну, тобто. На “[Романтиці]” всі, звичайно, ну, крім балету, напевно. А от Аня Одинець (вона в інших виставах грає) прийшла вже після Слова, як і деякі інші, не знаю, чи там багато дізнаєшся від них. Взагалі найкраще говорити з їхньою “великою п’ятіркою” – Хоменко, Ткаченко, Заїка, Шмундир і О’Райлі. Ну але вони все одно на кожній виставі є. Але виловлю на “Ти[Романтику]” краще. Сьогодні ж гляну їх репертуар.

– А Валу я що скажу, коли піду?

– Що йдеш до мене на ночівлю. Це ж логічно, поідеї. Ідеш до мене. Не дзвонити. От і все. І питань виникнути не повинно. Бо мені Валерій, здається, довіряє. Він думає, що я не знаю про твою підставу…

– По факту, здійсненно. Класна ідея. Боже, Марта, я тебе люблю. Звідки ти така розумна взялася?

– Щодо “звідки” не скажу, ну, напевно, з живота мами. А от щодо того, “куди” я зараз піду, напевно, скажу, тому що якщо ми обидві зараз же не побіжимо в наш офіс, місце, “куди” ми відправимось або хоча б куди нас пошлють потім, буде явно не Середземним морем.

– Ти це на ходу придумала чи вдома репетирувала? – давлячи сміх, спитала Саніна.

– Це тобі знати не положено.

Дівчата пирснули і, швидко зібравшись, вийшли з кафе.

***

– Розкажи мені про Юлю.

– Ти ж знаєш, я не зможу сказати тобі про твоє життя.

Тіна була з нею вже майже півгодини. Дивно, що вдалося безперешкодно вийти з нею на зв’язок. Зазвичай це виходило через день, а то й через два, але два дні підряд Ліберман ще не приходила. Напевно, зв’язатися з нею Саніна змогла саме через своє бажання. Цієї ночі Юля яскраво і чітко побажала, аби блондинка з минулого прийшла до неї.

– А я й не прошу про моє. Про твою Головань розкажи.

– Нащо? Я ж розповідала.

– Розкажи, звідки вона родом, з ким дружить, чим займається. Мені потрібна її біографія.

– Юль?

– Арх, добре! Я думаю, що ця розповідь може допомогти мені згадати моє життя. Ну ми ж однакові!

– Гаразд. Глянь на мене – пам’ятаєш щось? Ти за ці пару разів, що зі мною спілкувалася, згадала мою копію з твого життя?

– Ні…

– Ну то чого ти очікуєш? Я можу розказати тобі про неї, але це нічого тобі не дасть, розумієш?

Тільки пам’ять має силу. 

І у ній – лиш ти єдина

Натовп в пам’яті згадаєш,

А у нім – когось впізнаєш.

– Знову загадка?

– Я це не контролюю!

– Вірю, повірила.

– А які підстави не вірити?

– Жодних. Я шучу. Блін… Невже не можна ніяк обійти цей пам’ятний бар’єр? Ну бо я заїбалась прокидатися від рандомних речей! Серйозно? Тур в гори Карпати – пісня «Гора»? Японський прапор – «Japanese dancer»? Самопізнання – «Жоржина»? А магазин косметики – «Makeup»? Які ще сюрпризи будуть?

– Повір, я сама намагаюся тобі підказати і пошукати, але знайти нічого не можу. Після сну усі знання, що ти набудеш в ньому, зникнуть. Через сон неможливо знайти втрачені спогади, це закон людської природи. Проте спостереження щодо минулого – цілком можуть бути логічними. Копайся… в нашому часі, можливо.

Юля замовкнула.

– Не хочу…

– Не зрозуміла.

– Просто… Ваш період для мене дуже важкий… Я ж на виставі плакала… Не просто так.

– Не бійся. Для тебе це – вже минуле. А для нас – ще майбутнє. Розумієш, про що я? Тобі нічого боятися. А мені – є чого.

– Добре… Я буду досліджувати… Ти тільки себе бережи…

– Сподіваюся, це вже буде щось суще… А берегти да, буду.

– Поспілкуйся зі мною ще трохи. Я не хочу прокидатися…

*****

Двері на балькон тихо прочинилися, видавши майже непомітний у вечірній тиші скрип. Сонце вже зайшло за обрій, проте лише кілька хвилин тому, через що небо досі було трохи світлішим за абсолютно чорне. На фіолетово-рожевому, що перетікало в синій, як океан, простирадлі уже починали світитися зірки. В цілому, це було не так важливо.

Михайль вийшов на балькон, відчинив невелике віконце і сперся на нього руками.

На вулиці було тепло – хоч досі відчувався холодок зими (він також проявлявся у брудно-білих згустках снігу, що лежали на землі), але вже весняне квітневе повітря приносило із собою теплі подихи і запах розцвілої прямо під вікнами тополі.

Михась трохи постояв, вдихаючи цей запах, після чого витягнув з кишені широких штанів пачку цигарок і запальничку. Підпаливши одну папіроску, чоловік спокійно підніс її до губ і зробив першу затяжку. Вид з вікна відкривався негарний. Живучи на першому поверсі, мешканці бачили лише стіну сусіднього будинку. Михайль не любив цей вид, проте за два роки, що вже тут облаштувався, звик.

Та й кого це зараз хвилювало?

– Семенко, невже ти?

Різкий несподіваний голос змусив письменника повернути голову направо. З вікна, висунувшись, постала знайома для футуриста русява чуприна. На чоловіка радісно і ледь здивовано витріщилися два ока, трохи збільшені за скельцями круглих окулярів, під окулярами – вусики у стилі “зубна щітка”.

Михайль підняв вказівний палець, ніби говорячи “Зажди, один момент”, і хутко зник з балькону. Через хвилину його голова висунулася трохи лівіше від недавно виникнувшої людини.

– Здоров був, Омелянович! – краєчками губ всміхнувся Семенко, і зробив ще одну затяжку. – Курить будеш?

– А є?

– Мг. – затиснувши папіроску між зубами, футурист вдруге за вечір вийняв з кишені коробок і запальничку, передавши їх через зовсім маленьку відстань між вікнами. Незабаром над цими вікнами здіймалися уже дві хмарки прозоро-сірого диму.

– Як ти взагалі, Михасю? Давно щось не видно тебе.

– А треба з дому побільше виходити, Пилипе. Сидиш собі там в чотирьох стінах. Звісно нічого не побачиш.

– Та там Тарас знов захворів…

– Ааа… – письменник похилив голову. – Ну да, це все пояснює… – чоловіки замовкли і зробили по ще одній затяжці. – А в мене Іра захворіла, ми в санаторій відправили її. Хай не кричить разом з Наташою… терпіти цього не можу.

– Міш, ну ти хоть пожалій її трохи. Все ж дитина хвора, мати переймається…

– Тобі ввалить, Козицький? Не лізь не в свою справу. Будь ласка.

– Але можеш не заперечувати, що ти сам від твоїх сварок постійних втомлюєшся. Кожен день вас через стінку чути.

– Філіп, не наривайся. Будь ласка. – футурист шмигнув носом і знову підніс цигарку до рота. – Хоча да, в чомусь ти таки правий. Але тобі навряд це зрозуміло. Ти краще скажи, як праці там… Що ти там… готуєш…

– Курбас недавно музику в Березіль замовив. Працюю. Ну і паралельно там досліджую… Живу…

– Живеш… Гм…

Композитор і письменник похилили голови і трохи помовчали. З тополі злетів горобець, через що інші птахи теж зацвірінькали і змахнули крильми. У повітрі знову стало чутно запах тополі і тютюну. Попри вже майже повну темряву на небі, надворі ставало світло – запалювалися вуличні ліхтарі. Семенко зітхнув.

– Живеш… Гм… А й справді… Чому б і не жити?.. От стоїш тут, мешкаєш безкоштовно фактично, купа простору для творчості… Весна… – Михайль усміхнувся і прикрив очі, вдихнувши вітру, – Як у Бога за пазухою… Чом би й не жити, Пилипе? Поки є як… Та поки та партія не чіпає…

– Тихіше, Міш. Не можна так говорити.

Футурист знову зітхнув.

– Та вже ж виривається… Добре. Все одно нам поки цим перейматись не варто. – ще одна затяжка, – Жити, жити, жити…

Раптом десь зліва від чоловіків почулося щось схоже на звуки гітари, що змусило чоловіків синхронно повернути туди голови. Згодом повітря розрізали звуки голосу.

– А тепер я є вільна знов,

Лиш вперед веди душу, моя любов,

Лиш вперед, не звертай, і не зупиняй,

Бо з тобою я не одна,

Я не боюсь!

Бо я вже вільна,

Я вільна, вільна вільна, вільна, вільна, вільна…

З тобою рвусь

І маю крила,

Є крила, крила, крила, крила, крила, крила…

Семенко знову усміхнувся і сперся на підвіконня, з задоволенням слухаючи і продовжуючи курити. Про Козицького так спокійно, на жаль, сказати було не можна.

– Це шо таке?

– Юлька, скоріш за все. Голос її.

– Яка Юлька?

– Та Тіни Ліберман подружка. Вона до неї постійно приходить і балакає. Ну грає вона, звісно, неймовірно. Ото голос в дівки, скажи?

– А де вона живе хоть?

– На Дзержинського десь. Не знаю. Але приходить вона часто. Я з нею знайомий, бо з Тіною спілкуюся.

– А чого ж я цю Юлю не знаю? Чому вона не з нами?

– Наскільки я знаю, на неї через Тіну чи ще якусь знайому вийшли, запрошували до нас переселитись, але вона відмовилася. Не знаю, чому. Ну, може то й на краще. Все одно через вулицю живе.

Гітара продовжувала тихо грати, проте згодом обірвалася, і до голосу приєднався ще один – високий жіночий. Вони трохи поговорили, хоча слова розібрати було неможливо, і через деякий час зовсім затихли. В цей же час папіроска Семенка повністю дотліла. Письменник загасив пальцями невеликий вогник і підняв голову, вдихнувши чистого повітря.

– Міш, все добре?

– Мг. Але я вже, напевно, піду в квартиру. Наташа спить, скоро прокинутись має, та й в принципі час уже не ранній, так що… Приємно було поспілкуватись, Козицький.

– Тихої ночі, Семенко.

На секунду запанувало мовчання.

– Взаємно.

*****

Вечір з товстого скла

З синіми й чорними смугами

І вже більш втримати не могла

І серце плакало від наруги.

 

І чекала на шовкову ніч,

Надсилала свою мрію в зорі.

Розсипались темні плями зліш

І крижані усміхались гори.

 

Розгойдай огні на чорних хвилях!

Розряби блискучий оксамит.

Світ навколо мене кличе: мила…

Але серце моє хоре спить.

6-Х-919. Київ.

 

Юля усміхнулася і згорнула сайт, притиснувши телефон до грудей. Вона швиденько почистила історію пошуку, зачинила вікно і вийшла з балкону назад у квартиру.

– Може вже перестанеш на вулиці по три часа сидіти? Я йшов спати – ти сиділа, я проснувся – ти сидиш. Скільки можна, Оль?

– Вал, ти спав півгодини. Поки погода хороша, то чому б і не посидіти? Надворі тепло, атмосферно. Ти б хоч один раз на захід сонця подивився. Вони гарні такі останнім часом.

– Мені воно не нада. Хочеш – сиди на своєму балконі. Але блядь, ти уже від реальності відриваєшся. Кожен день ти там щось робиш. Я взагалі здивований, шо ти там порядки навела. Спокійно собі був склад. То нє, треба було розгребти.

– Ну я розгребла, бо вже той безлад бісити почав. Вже дивитись на нього несила.

– Шо ти така культурна стала? Марта вже голову задурила?

– Вал. Не смій нічого такого казати про Марту. Вона просто моя подруга, яка спокійно захоплюється літературою. Але вона мене на неї не підсаджує, я дала їй чітко зрозуміти, що цього робити вже не треба. Все. Я стала культурною просто через те, що завжди такою була. Недарма ж я вивчилася в Шевченка.

– Ладно. Розгрібай там свій балкон. Але і на мене реагуй, пожалуста. Бо ти в своєму світі десь.

– Реагуватиму, Вал. Не бійся.

Бебко закотив очі і вийшов з Оліної кімнати. Саннова знову зітхнула.

– І чому я тільки раніше не помічала, що він такий…

Вирішивши трохи провітрити мозок, дівчина знову вийшла на балкон. Небо з великою швидкістю темніло. Знизу проїжджали машини, Київ навіть уночі гудів гамором, хоча зі старенької радянської дев’ятиповерхівки не було видно навіть тисячну, та що там – навіть мільйонну його частинку.

Зорі. Зорі знову проявлялися в різних частинах неба – десь яскравіші, але в основному тьмяні в світлі автомобільних фар. Раніше, тільки на початку їх стосунків, брюнетка обіцяла Валу колись зірвати хоч одну.

Він розказав їй, що за них купити

Можливо все, і навіть його душу.

Юля зітхнула.

Та він змовчав їй, що зірки – як квіти –

Одну зірвеш, а ціле небо тужить…

Туманний спогад знов прорізав голову – вона стояла на подвір’ї якогось дому. Літо. І точно Київ. Самотність розгружала її мозок. Зорі. Яскраві зорі. Опівнічні. Не такі, на які вона дивиться в теперішньому, ті – тьмяніші. А ці були яскраві. І згодом стало зрозуміло, чому.

На вулиці просто не світили жодні ліхтарі. Звісно. Це ж був 2024. Це ж була війна… Це ж була комендантська година…

Війна… Якщо з її пам’яті вирізали війну, значить, в той період щось сталося. За сумісництвом 2024 – один з останніх років, який вона забула.

А потім… Вона стала Андромедою… Як зі свого вірша, який був написаний десь ще у 2018-му… Забула усе, її головною ціллю став добробут родини і любов чоловіка.

Вона була “улюблениця” долі –

Усміхнена, оманою зігріта…

Але це тепер в абсолютно непотрібному минулому. Тепер це минуле знищує її майбутнє, а майбутнє в свою чергу – знищує нормальне артистичне минуле. А без цього минулого у неї нема майбутнього.

Так, як казала Тіна. Так, як казала та, від кого залежить обидва її життя – теперішнє і те, що було століття тому. Та, яка вже справді хоче їй допомогти. І це вже відчуває її душа. Її серце лежить до літератури і музики, а Валу в цьому серці більше немає місця. А людина, яку, вона впевнена, вона скоро знайде, нарешті зробить її щасливою. І зорі будуть чути їхнє щастя. Щастя, де Бебко уже буде непотрібний.

І вже не варто витрачати зорі

На тих, хто в серці ніс метеорити.