Розмова з екраном

Шоста ранку. Німий вигук будильника, на який Сатору не дуже поспішає відреагувати, та зрештою вимикає. Раніше він лишався в ліжку довше, просто лежав і перевіряв повідомлення. Але зараз вже нема кому писати, тож він виповзає з-під ковдри і швидко човгає до ванної. 

Давно так холодно не було. Чи це через зиму, від якої він встиг відвикнути, чи, може, цей холод зсередини? Сатору знову вмивається гарячою водою, навмисно затримує руки під паруючою рідиною до почервоніння і поколювання. Душ приймає такий самий гарячий. Та допомагає не сильно. 

Закутуючись в халат, він повертається у свою кімнату. Шкільна форма терпляче очікує його на вішаку, він швидко одягає її. Тоді ж кидається до рюкзака. Зазвичай він збирає його звечора, але зараз не одразу знаходить. Та й краще б не знаходив – на бігунці блискавки висить якийсь дурний брелок, парний до ще дурнішого брелока Суґуру, які вони виловили з упаковок якогось печива. Він схиляється над дармовисом, бере його в руки, обережно гладить пальцями. Намагається уявити що стало з брелоком Суґуру, та фантазія його підводить. Йому здається, що ця хвилина слабкості тривала недовго, але він витратив трохи понад десять хвилин. А у ванній провів годину… Йому треба було здивуватись, але не виходило видобути цієї емоції. 

Перш ніж вийти з кімнати, Сатору одягає окуляри. Уся квартира завжди була занадто білою, підсвітка є усюди. Батьки казали, що він часто плакав в дитинстві через це, а вони не розуміли ще тоді, що з їхнім сином щось не так, що він особливий, з особливими потребами. Але щойно вони здогадались про його чутливість до світла, привчили до сонцезахисних окулярів. Спочатку вони і освітлення у квартирі приглушували, але кудись ця їхня обережність з часом зникла. Адже їхній Сатору уже не забивається в куток, не закриває очей і не влаштовує істерик через яскраве світло, отже усе нормально. Але їхній Сатору зараз знову ледь-ледь щулився, намагаючись знайти собі сніданок якомога швидше, його зазвичай горда постать зараз була зігнута під вагою цього клятого світла. Він звик дивитись на всіх звисока, але зараз розглядав лише ворсу на своїх темних шкарпетках. 

Нарешті закінчуючи зі створенням якогось сендвіча, він затискає його в зубах, щоб взутись, одягти пальто, вставити навушники у вуха і накинути зверху рюкзак. 

– Я пішов! 

Він гукає лише для того, щоб хтось закрив за ним двері. Зараз йому вже не бажають удачі чи гарного дня, він уже не почувається улюбленим сином, щоб відповідно поводитися. 

По дорозі до школи він спеціально робить гак, хоч і запізнюється. Він доходить до місця, де вони із Суґуру зустрічались, щоб піти разом до школи. 

Ґоджьо не ходив на похорон, не навідувався до його батьків, хоч це і було б правильно, чемно. Він не зміг. І все-таки… тіла він не бачив. Він не бачив усе на власні очі, тож… Можливо, усі просто дурять його? Може, це просто дурний новорічний розіграш? Поганий подарунок на Різдво? Так, Суґуру пропустив останній день навчання минулого року, але зараз він повинен стояти ось тут, за рогом, і чекати на нього! Адже так було завжди… Але ні, Суґуру там немає. Є лише Шьоко, якої тут не повинно бути. Вона живе в іншій стороні, їй довелось обійти школу, щоб опинитись тут. 

– Ти довго, Сатору. 

Шьоко вимовляє його ім’я ніжно, занадто ніжно, ніби намагається повторити Суґуру, але не виходить. Від цього Ґоджьо стає лише гірше. Сніданок проситься назовні, очі занадто сухі, їм потрібне негайне зволоження, яке організм готовий надати. Він не хоче її тут бачити, це не її місце. Десь вглибині розуміє, що подруга, мабуть, намагається підтримати його, але прийняти цей факт неможливо. Він знову тупить погляд, не знаючи що робити далі. І хоч він злий на Шьоко, але віддається їй повністю, без слів просить: “Веди мене, веди, доки я знову не навчусь ходити”. Єдине, що він робить самостійно – висмикує один навушник, щоб краще її чути. 

Вона кидає недопалок на асфальт, гасить черевиком і швидко підходить до нього. Її підбори гучно цокають, аж набридають. А колись йому подобався цей звук… Дівчина міцно обіймає його, він намагається зробити те саме у відповідь, навіть не знаючи чи виходить, чи помітно, які зусилля він виявляє. 

Від неї знову тхне цигарками. Сатору звик ігнорувати цей факт, але нещодавно усі його старання впали. Востаннє, коли він бачив Суґуру, від того теж тхнуло цигарками. І він міг терпіти цю звичку в житті подруги, але коли і Суґуру почав себе цим травити… Ґоджьо думав, що цигарки заберуть у нього Суґуру, тому і зненавидів їх. 

Шьоко зрештою бере його під руку і справді веде до школи. Вона вже знає цю потребу. От тільки… Їй теж хотілось, щоб хтось вів її, сховатись за чиєюсь спиною, мати підтримку, а не бути нею. Але поруч зараз Сатору, а не Суґуру. 

Коли вони переступили поріг школи, вже минуло десять хвилин уроку, але вони однаково не переймались щодо часу. Повільно перевзулись і так само повільно тягнулись до класу. Біля потрібних дверей стояв класний керівник, якому обоє не зраділи, хоча їм все одно довелося б зустрітись. Але Яґа саме розмовляв із двома незнайомими їм людьми, на перший погляд, незнайомими. Перебуваючи в темному шкільному коридорі, Сатору міг дозволити собі трохи приспустити окуляри. А тоді він і впізнав батьків Суґуру. Вони змінились: осунулись, поменшали, посіріли. Вони ніколи не вирізнялись яскравістю, але ще ніколи не були такими темними, ніби тіні, тож він їх і не впізнав. 

В голові майнув страх – він виглядає так само? Усі зусилля виглядати найкращим зараз невидимі? Якого кольору його очі тепер? А волосся? Попелясте? Чи його плечі усе ще широкі? А постава? Чи не горбиться він знову? Чому схиляє голову зараз? У відповідь на ці думки Сатору неприродньо випрямився, намагаючись повернути собі відчуття контролю, величі. Шьоко, що усе ще тримала його під руку, поглянула на ці намагання зі співчуттям. Вона розуміла потребу Ґоджьо, але погодитись не могла.

Щойно вони підійшли ближче, Шьоко кивнула вчителю, Ґоджьо підняв окуляри, ставлячи своєрідний захист. Яґа хотів було щось їм сказати, вже навіть повітря набрав, але не наважився. Лише махнув рукою на двері, запрошуючи їх до класу. 

– Вибачте, чи можна… можна поговорити із Ґоджьо? Ненадовго, просто… 

Сатору боявся цих слів. У нього усе ще була надія зустріти Суґуру в класі, за його партою, але Шьоко пустила його руку, лишаючи за дверима, дозволяючи Язі вхопити його і притягнути ближче. 

– Звісно, Сатору до ваших послуг… Повернешся до класу потім. 

Тепер його кинув і вчитель. Він усе стояв, вивчаючи взуття своє і чуже, намагався не дихати і не стискати руку в кулаки. Першою почала його мама, мила жінка, коли її не сердити: 

– Тобі, мабуть, зараз дуже важко, ви були такі близькі… – Вона взяла його руку у свої, легко погладжуючи. На секунду йому здалось, що це сам Суґуру його зараз торкається і він нарешті підняв очі. Побачив лише темні змучені плачем очі, не його очі. – Ми розуміємо. Але хочу, щоб ти знав… ми завжди раді тебе бачити. Заглядай до нас іноді, гаразд? 

Він не пізнавав і голос. Ніби вже і зрозумів хто говорить до нього, хто зараз тримає його руку, але ж… Куди поділась впевненість і твердість з цього голосу? Адже усю свою впертість Суґуру без сумніву успадкував від мами, неймовірно сильної і простодушної жінки, яку Ґоджьо поважав. А зараз вона була такою мʼякою, гнучкою, навіть крихкою. Здавалось, якщо на неї крапне вода, вона розтане. 

І поки юнак намагався видобути з себе якісь підхожі слова, слово взяв батько Суґуру, від якого той успадкував статуру: 

– Він… Суґуру лишив записку. Хотів, щоб ми передали тобі якісь його зошити… Не поспішай, можеш забрати, коли будеш готовий, але… забери, гаразд?

– Так… так, звісно. Дякую, що сказали… – Він легко стиснув руку жінки у відповідь, проявляючи хоч трохи емпатії. – Пробачте, що не був присутній на похороні, я хотів, але… 

Він не хотів їхнього співчуття, але він хотів розуміння, прагнув лишатись хорошим, валідним в їхніх очах. Недовіра до їхнього горя валідності йому не додавала, тож довелось викручуватись.

– Усе добре, ти не мусиш просити вибачення. Ми розуміємо. 

Жінка спробувала усміхнутись до нього, але це радше нагадало судому, аніж посмішку. Щоб не бентежити її, Сатору знову опустив очі. 

“Нічого вони не розуміють”

– Мені шкода, що не запобіг цьому. Я повинен був врятувати його, помітити, що щось не так… Я був поганим другом для нього. 

І скільки б вони не вмовляли його в інакшому – він не вірив. Ні, хороший друг не допустив би такого. І Шьоко нічого не помітила – вона теж погана подруга. Усім було байдуже, усі це проґавили. Суґуру заслуговував на краще. 

Вони невдовзі відпустили його і пішли. Ґоджьо якийсь час самотою стояв під дверима, не наважуючись увійти до класу. Вчергове поправляючи окуляри, які цього не потребували, він нарешті відсунув двері та швидко і максимально непомітно пробрався до своєї парти, оминаючи одну порожню.

***

– Що вони від тебе хотіли? Агов, Сатору?

І тільки коли Шьоко клацнула пальцями перед носом Ґоджьо, той звернув на неї увагу. Їй довелось повторювати своє питання. Юнак тихо сповз по стінці, стаючи ще меншим. Він не знав чи хоче довіряти Шьоко цю правду, не знав чи сподобається їй таке, якою буде її реакція. От би тут був Суґуру, щоб порадитись! 

– Та так… запрошували до себе… 

– Сатору, скажи мені… ти ж нічого не збираєшся робити з собою? 

Обіймаючи себе за плечі, Ґоджьо підвів погляд на подругу. Вона питала серйозно. Від сліз, які вона не наважувалась випустити, її очі здавались більшими. 

– Ні… Мабуть, ні.

Шьоко теж сіла навпочіпки, рівняючись із ним. Тоді обережно схилилась на нього. Сатору раптом відчув, що вона схудла. Її кістки прямо таки кололи його зараз, чого він давно не відчував. 

– Спочатку Ріко, потім Хайбара… тепер він… Сатору, якщо і ти мене покинеш… Не роби цього зі мною, гаразд?

Він міг лише щось мугикнути у відповідь. Не те щоб він хотів себе вбити теж – він просто не уявляв свого життя без Суґуру, уже не уявляв. Вони були знайомі заледве два роки – така мізерна частка від його життя! Але Суґуру був першим, кому він повірив повністю, для кого не маскувався, хто знав його так близько. Першим і останнім – Ґоджьо був певен. Він справді жодної гадки не мав як далі волочити себе в цьому житті без нього, без своєї спорідненої душі. Відколи Яґа оголосив про смерть Суґуру перед класом двадцять четвертого грудня, Сатору нічого не памʼятає. Він знає, що якось прокидався щодня, намагався вмиватись щодня, щось їсти, але не памʼятає цього зовсім. Знає, що йому дзвонили, писали, Шьоко навіть приходила до нього, але він цього не памʼятає. Усі зимові канікули він провів у своїй кімнаті, переважно у ліжку. Чи це життя? Це можна назвати життям? Навряд… Мабуть, колись він утомиться від такого, а що буде тоді?.. Тому обіцяти не варто.

Над ними по сходах загомоніли десятки ніг. Скоро буде кінець перерви. Сатору цьому радів. Він звик перерви проводити в компанії Суґуру, а зараз він не знав що робити із цим часом. Хотілось швидше зануритись в якісь завдання, відволіктись на щось.

Він допоміг Шьоко підвестись, щойно вони дістались класу, продзвенів дзвоник. Але такі бажані зараз заняття зовсім не принесли Ґоджьо задоволення – усе давалось занадто легко, все-таки це повторення після канікул. Не було на кого повернутись, щоб обговорити ту чи іншу задачу, адже парта поруч була пустою. Не було із ким змагатись. 

Сатору намагався розтягувати кожне завдання, але навіть так лишався зайвий час на болісні роздуми. Від його самогубства добігає вже другий тиждень, а він досі не знав чому це сталось. 

Через той поцілунок? 

Ні, бути такого не може. 

А якщо може? Може, він просто хоче вірити, що його провини в цьому немає? 

Ні, це маячня. Вони б поговорили, вирішили усе це. Суґуру ж усе пояснив. Він би не став брехати Сатору в такому. 

А якщо?.. Адже ті повідомлення так і лишились без відповіді.

І що то за зошити такі? Невже якісь конспекти? Суґуру звісно старався над ними, але навряд заповідав би їх в такий спосіб. Може, там і написана справжня причина? Але… чому він не сказав? Сатору хотів навіть образитись на нього через це, але… Ні, не міг. Можливо, якби він хоча б причину знав… 

Уроки тривали занадто мало, нестерпно мало. В їдальні до нього із Шьоко підсів Нанамі. Сатору навіть шкода його було – той не встиг ще оговтатись від Хайбари, а тепер ще й смерть Суґуру.

– Увімкни уже свого телефона. – І Сатору збіса сумував за цим контрастним душем в його голосі. 

– Я не вимикав його. Просто не відповідав… 

– Хоча б читай повідомлення, – втрутилась Ієїрі. 

Ґоджьо розумів їх, він був згоден. Йому теж боліли досі непрочитані повідомлення, які він надсилав Суґуру. Спочатку голосове, в якому намагався вивести того на розмову, потім текстове прохання. І все-таки він не міг себе змусити. Пообіцяв лише спробувати. 

– Чому він це зробив? 

Його друзі довго мовчали, так Ґоджьо і зрозумів, що справа не в ньому – ніхто не знає відповіді. Сатору звик не розуміти вчинків людей, не розуміти які емоції слід використовувати. Так само він звик маскуватись. І спочатку подібні питання виглядали для друзів так, ніби дитина питала чому небо блакитне, чому трава зелена. Вони дивувались спершу, та з часом звикли пояснювати. Але зараз вони не квапились із необхідними розʼясненнями. 

– Це неможливо визначити, Сатору. Він не лишив якихось записок чи пояснень, тож лишається тільки вгадувати. 

– Занадто багато усього сталось за цей рік, розумієш? Мабуть, усе це занадто сильно вплинуло на нього і він не бачив іншого виходу… Він був таким тихим останнім часом… Навіть уявити не можу про що він тоді думав. Кенто має рацію – якби ж він лишив записку!

Сатору заледве стримав слова всередині. Спочатку хотілось чи то похвалитись, чи то підтримати друзів – щось таки Суґуру лишив. А тоді прийшло усвідомлення – вони не знають, ось така його остання воля. Або Суґуру не довіряв їм, або ще щось, але це стосується тільки його. І тепер він уже не був упевнений чи можна цим взагалі похвалитись. Це хрест, прокляття, яке йому доведеться нести самостійно, бо така його остання воля. 

Після школи йому вдалось відвʼязатись від компанії Шьоко. Він прямував тою ж стежкою, якою і прийшов. Дорогою він постійно витягав і повертав назад другого навушника – йому здавалось, що хтось його кличе. Це вже навіть злити його починало, але що він міг удіяти? Мабуть, тепер доведеться змиритись із цим, його тепер завжди кликатиме хтось невидимий. 

Пробираючись до знайомого трохи похиленого будинку, він зупинився раптово. Ніби якийсь барʼєр утримував його від ще кількох кроків до потрібного подвірʼя, рідних дверей. Чи справді потрібно це робити? Чи зараз він готовий? Чи буде колись готовим до такого? 

Він дозволив собі сумніватись рівно допоки хтось не зʼявився на вулиці. Не хотілось, щоб чергову його слабкість хтось побачив. За хвилину він уже дзвонив у двері. Сатору намагався не фокусуватись на словах пані Ґето, лише щось мугикав у відповідь. Але все-таки з ввічливості погодився лишитись на чай. Жінка провела його давно вже знайомим коридором до кімнати Суґуру. Торкаючись ручки дверей, вона занесла кулак, щоб постукати, аж раптом згадала, що в цьому немає потреби. Сатору раптом захотілось лишитись тут назавжди – жити, гнити, існувати. В останній раз, коли він лишився ночувати у Суґуру, той неабияк нарікав на нього через це. Можливо, якщо він житиме тут постійно, занедбає його кімнату, зробить її своєю, той повернеться, не витримавши?

Невдовзі Ґоджьо отримав можливість лишитись тут на самоті, поки мама Суґуру поралась на кухні. Кімната анітрохи не змінилась, лише виглядала чистіше з останнього разу, але він не знав чи добре це. Як і казала жінка, на столі було декілька зошитів, а на них записка. Ґоджьо збіса сумував за цим почерком. Обережно перебираючи її в руки, він вчитався: “Будь ласка, передайте ці зошити Сатору і не кажіть нікому про це. Мені хотілося б зберегти це в таємниці”. Ґоджьо зрештою відклав її, тоді обережно ковзнув пальцями по темній обкладинці. Якийсь час він збирався з думками, боявся того, що може там побачити. І все-таки наважився, відкрив. До форзацу була обережно приклеєна карта памʼяті, текст на першій сторінці закривала нова записка: “Мабуть, буде краще, якщо спочатку подивишся відео”. Від цих кількох слів тягнулась стрілка на цю саму карту. 

Відео… Від Суґуру він очікував усього, але точно не відео. Яке ще відео йому потрібно подивитись? Чи, може, їх там декілька?.. Він закрив блокнот, зняв рюкзак і швидко сховав ці рукописи до себе. Завагавшись, він забрав і першу записку. 

За чаєм йому було важко всидіти на місці. Хотілось додому, підключити карту до ноутбука і розгадати вже цю таємницю. Хотілось знати чи справді варто себе звинувачувати, чи Суґуру його звинувачує. Натомість він сумирно сидів на місці, відповідав на питання пані Ґето. Було помітно, що їй бракує сина. Бракує людини, у якої вона щодня питала про оцінки, успішність в школі, друзів, плани на майбутнє. Сатору не вважав свої досягнення в цих пунктах чимось цікавим – він Ґоджьо Сатору, він завжди у всьому найкращий, це не новина. Але тут його слухали з такою увагою, з таким задоволенням, що він почав підігравати, прикрашати свої розповіді деталями, щоб було цікавіше. В якийсь момент вони обидвоє ніби забули про свою тугу утрати – очі прояснішали, на вустах іноді соромʼязливо зʼявлялась посмішка, ніби перші квіти навесні. А всередині Сатору було щось чорне, липке і гостре, що чіплялось за кожен його орган, нагадуючи, шепочучи його імʼя. І Ґоджьо навіть уявити не міг, що всередині жінки навпроти теж жила ця істота, скручуючи їй легені. 

Коли вони попрощались, на вулиці вже було темно. Сатору широкими кроками ступав додому, ледь не біг від нетерпіння. Паралельно він спромігся навіть лайкнути повідомлення Шьоко із питанням чи він ще живий. 

Забігаючи до квартири, він не встиг зреагувати на яскраве світло – неохайно покинув взуття, пальто і чкурнув до своєї кімнати. На ходу він витягнув блокноти з рюкзака, тоді пожбурив його кудись під стіл. Тремтячими пальцями від хвилювання він увімкнув тьмяну настільну лампу, відкрив той самий блокнот. Довелось якийсь час пошукати перехідник, але Сатору не зважав на це. Нарешті він міг продивитись файли, що спочивали на цій карті. Відео, на ній справді були відео, десяток десь. І всі датовані. Приблизний інтервал між ними – два тижні. Найперше було записане незадовго після смерті Аманай. Останнє було записане двадцять четвертого грудня. Після дати в назві були слова: “Я знаю, що ти подивишся це першим”. Сатору не знав з чого почати насправді, але тепер отримав це знання. Курсор завмер на останньому відео, знову він не наважувався. Раптом Ґоджьо підвівся, перевірив чи закриті двері в його кімнату, тоді швидко змінив шкільну форму на улюблену піжаму, в якій провів усі канікули. Кутаючись в ковдру, він повернувся за стіл, підключив навушники до ноутбука, вимкнув лампу, зняв окуляри, потер очі. Тоді тільки зумів клікнути на потрібну іконку. На екрані вигулькнуло вікно програвача. З цього вікна на нього дивився Суґуру. Його волосся неохайно падало на плечі, спину, воно було геть кошлатим. Чорні мішки під очима були темнішими від цього волосся. На ньому була якась зношена футболка в плямах. 

Сатору бачив рідні риси, але не впізнавав їх. Коли він востаннє бачив Суґуру, той був як завжди охайний: зібране волосся, яке він лише частіше почав розпускати і відрощувати, одяг на ньому завжди був чистим, випрасуваним, виглядав новим і приємним. Так, він виглядав тоді втомленіше, але… це ж просто безсоння, це було просто безсоння! Це були пізні заняття, погані сни, шумні сусіди – та що завгодно, але ж не це! 

Ґоджьо вже тягнув пальці до екрану, хотів торкнутись його, хотів заправити пасмо за вухо, хотів…

– Привіт, Сатору.

Він рвучко закрив кришку ґаджета, та аж клацнула. Він любив чути своє імʼя його голосом, але не зараз, не за таких обставин. Кілька хвилин він сидів нерухомо, не знаючи що робити далі. Тоді знову відкрив кришку, перемотав відео і почав спочатку. Але далі цих двох слів він не заходив – чув їх і одразу перемотував назад. В якийсь момент він вирішив, що готовий йти далі, тоді ж дозволив Суґуру сказати кілька нових слів. 

– Я не планував записувати це, не хотів. – Широка долоня майнула в чорне волосся, плутаючи його дедалі сильніше. – Я думав стане легше. Знаєш… завжди ставало. 

Він знову поставив відео на павзу, обдумуючи ці слова. Завжди ставало… І скільки таких “завжди” було? Скільки з них Сатору пропустив, не помітив? Чому в цей раз все інакше? Чому? Шукаючи відповіді, він знову натиснув пробіл, пускаючи відео далі. 

– Зараз мене найбільше лякає твоя реакція… Я знаю, що чиню жорстоко із тобою і… я не хотів це записувати і через сором… Мені піздецьки соромно перед тобою, Сатору. І я міг би втекти від цього, але… ти заслуговуєш на прощання, на розуміння чому… Я не хочу, щоб ти звинувачував себе. 

Він знову зупинив відео, тоді гучно видихнув і швидко вдихнув. Він забував дихати. В його голові зараз було тихо-тихо – усі думки принишкли, очікуючи продовження. Зазвичай так буває рідко і Ґоджьо був вдячний своїм думкам – вони не сміли відволікати його в такий момент, не сміли перекрикувати сиплий і втомлений голос Суґуру. І знову він запустив відео далі. 

– Ти справді не винен у цьому, чуєш? Зроби мені послугу – запамʼятай це… Усе почалось ще до нашого знайомства, я завжди… відчував своє місце у світі. Я бісився ще в молодшій школі – мені завжди доводилось важко працювати, поки інші були улюбленцями вчителів, мали багатих батьків чи були просто геніями від народження. Але… я був певен, що зможу щось змінити, зможу бути на рівних, якщо працюватиму… Сатору, це така маячня! Це усе було такою тупістю! Коли померла Ріко… я нічого не зміг зробити, нічого… Тоді я зрозумів, що не зміню нічого, ніколи не буду на рівних з іншими, з елітою!.. Коли Хайбара пішов… я теж нічого не зміг. Але ж… він захоплювався мною, я мав вплив на нього. Можливо, я щось собі надумав або просто не зміг цим скористатись – байдуже. Цьогоріч я зрозумів, що людині нижчого ґатунку ніколи не стати кращою. Ми – слабкі мавпи, чиясь помилка… Я, Шьоко, Нанамі, Хайбара, Ріко… що нам світить? Нам колись щось світило взагалі?.. Я не злюсь на тебе. Ти дав мені розуміння, що статус – не завжди привілей. І все-таки… пробач, але я справді заздрю тобі. У тебе все буде добре в будь-якому випадку, тобі необовʼязково докладати зусиль… Хоча насправді… я лише бачу, те що хочу бачити через заздрість. Я багато думав і про тебе теж, але… я досі не певен… чи ти Ґоджьо Сатору, бо найсильніший, чи найсильніший, бо ти Ґоджьо Сатору… Але… дякую, що дав мені цей час з тобою. Зараз… мабуть, найприємнішим моїм спогадом буде наше знайомство, бо тоді у нас ще було багато часу попереду… Щойно я вперше тебе побачив, то подумав: “Яке ж воно балуване і хвалькувате”. Але, знаєш… Мені не вистачатиме тебе в наступному житті. Лише з тобою я був певен, що наш світ ніхто ніколи не спалить, та… зараз запальничка в моїх руках, тож… Пробач мені, гаразд? Хоча ні… Я не хочу твого прощення, не хочу, щоб ти відпустив мене, забув… Проклинай мене до останнього подиху, але пам’ятай, гаразд?.. 

Суґуру ніби й мовчав на відео, але не ж не зупинив його. Та й Сатору бачив в його очах бажання ще щось бовкнути наостанок. І він підозрював що то може бути, тому швидко закрив вікно із відео. Можливо, колись він матиме достатньо сил, щоб почути ті останні слова. 

Найбільше зараз хотілось подзвонити Суґуру, поговорити із ним. Байдуже чи це буде звична для них суперечка, чи відверта розмова по душах, чи просто мовчання, а подзвонити хотілось. Але все-таки… найбільше хотілось почати сутичку. Ґоджьо мав стільки аргументів на користь своєї провини, але… кому вони тепер потрібні? Який в них сенс? Вони нічого вже не змінять, останнє слово залишилось за Суґуру і тепер він не має впливу на нього. 

Сатору усе сильніше втискався руками у власні плечі. Тепер думки були занадто гучними, знову. Вони з такою швидкістю рухались і відлітали від стінок його черепа, що навіть розібрати щось було неможливо. Йому хотілось щось зламати, хотілось кричати. І він би ламав, але батьки уже були вдома. По голівці вони його не погладять за таке, адже така поведінка не гідна їхнього сина. Це лише сильніше його зараз злило. 

Він дав силі особистість чи сила дала йому особистість? Сатору переконував би усіх, що перший варіант правильний. Але це лише гірка брехня. І не було кому зараз поскаржитись на це, не було кому вилити свої емоції хай і в жартівливій формі. 

Відганяючи страхітливі тіні, він увімкнув світло. Трепетно, обережно узяв до рук один з записників Суґуру, в якому була карта. Спочатку він просто вглядався в знайомий почерк. Він любив те, як Суґуру виводив кожен канджі. Його письмо завжди було приємно читати. У Ґоджьо символи часто танцювали на аркуші, унеможливлюючи прочитання, він завжди заздрив Ґето в цьому вмінні. Намилувавшись зрештою, почав жадібно читати.