Розділ ІІІ. Повернути втрачене

– Ти помиляєшся, – порушив Техьон гнітючу тишу, щойно вклинив свою автівку в потік сотень інших.

Він навмисне заїхав у крайню смугу, аби його заряджена крихітка котилася на круїз-контролі наймога неквапливіше.

Схоже, непростій розмові таки бути. Що тут скажеш, і двох років ще не минуло.

Чонґук, який без кінця-краю тер болюче місце над ключицею, спантеличено зиркнув на водія.

– Мені ніколи не було байдуже до тебе, Кукі. Я знаю, що дав достатньо підстав, аби ти думав саме так, але, пробач, та це навіть не поруч від правди.

– Оу! – скинув Чон до гори бровами.

– Не віриш?

Німа тиша виявилася промовистішою від будь-яких слів.

– Здається, все ж таки не віриш, – розпачливо зітхнув хьон. – Що ж, справедливо.

– Тільки не кажи мені, що для тебе раптом стало важливим, вірю я тобі чи ні.

– Не казатиму. А сенс, якщо ти вже й так для себе все вирішив.

– О, то це я, виявляється, винуватий? – миттю збурився Чон. – Чи видне око тобі претензії мені висувати? Не вірю. Так, не вірю. Жодному твоєму слову не вірю, жодній обіцянці. Для мене ти зрадник, Кім Техьон. А я зрадникам віри не йму. Тепер задоволений?

Довгі аристократичні пальці до побіління стисли кермо. Вони стали непривабливо кістлявими від перенапруги. Зовсім не такими, як ще двадцять хвилин тому, коли із ніжністю голубили долоню донсена.

Чонґук на них дивився вовком. Злився на себе за те, що попри сказане хотів знову відчути на собі чужий дотик; зворушливе тепло, котре розлилося по всьому тілу, варто було лишень Техьону його торкнутися.

– Я заслужив твою зневагу, – визнав Кім із печаллю. – Я винуватий. Пробач.

– Так просто? – скривилося досі по-дитячому миловидне обличчя. – Вважаєш, після всього, що сталося, звичайного «вибач» буде достатньо? Чи як? Може, ти за Йонтана мене тримаєш? Типу, дав капцем по писку, а я вже через пʼять хвилиночок забув і знову плигаю перед тобою на задніх лапках?

– Я ніколи не бив Йонтана.

– Ну звісно, він же не Чон Чонґук.

– Я ніколи тебе не бив.

– Ти зломав мені життя! – Визвірився Кукі, ледь тямлячи себе від роздратування. – Ти зломав мене! Навпіл! Ні, на незліченну кількість дрібних скалок, котрі попри найщиріше бажання докупи вже не зібрати. Я вірив тобі до краю. Лише тобі одному цілковито й беззаперечно, а ти… – від нестерпних образливих спогадів бідолашному хлопцеві аж дух забило, – ти взяв і зрадив цю довіру. Мене зрадив. Нашу дружбу.

Техьон, якому сльози застелили очі, завчено повторив:

– Пробач. Я… Так, я… Я не хотів завдати тобі болю.

– Але ти це зробив.

– Мені шкода.

У салоні автівки стало майже тихо. Лише мотор, захований під залізними обладунками сріблястого кузова по-котячи мурчав, наче прагнув улестити напруженого господаря та його пасажира.

Коли хвиля перших полумʼяних емоцій зійшла нанівець, Чонґук заговорив сам. Цього разу розсудливо і навіть із долею поваги.

– Хьон, чому ми насправді перестали ладнати? – тужливо спитав хлопець, вдивляючись у чужий профіль. Нарешті він міг не ховатися, аби поглянути в бік старшого. – Наша дружба… Наші… Наші чуйні взаємини… Вони здавалися мені такими унікальними, такими невразливими. Їх неможливо було приховати від сторонніх очей. Ми й не ховали. Памʼятаю, якоїсь миті нас навіть почали нарікати парою. Інтернет буквально вибухнув інтимними фан-артами та фейковими новинами. Однак, потім щось змінилося. Раптово. Настільки швидко, що я не встиг нічого втямити. Нічогісінько. В чому була моя провина, хьон? Де я схибив? Чому ти настільки жорстоко зі мною обійшовся? За що?

– Ти не… Це не… Ох! – Те, з яким перцем Чонґук описував їхню втрачену дружбу, палило душі. Обом одразу. – Це ніколи не було твоєю провиною, Кукі. Тільки моєю. Проблема завжди була лише в мені. Пробач!

– Пробачити? Ти вкотре просиш мого прощення. Однак, я не розумію. Поясни, будь ласка, за що саме ти перепрошуєш?

– За все. Я перепрошую одразу за все. За те, що відвернувся. За відчуття самотності, з яким тобі довелося поріднитися. За привід думати, буцімто мені плювати на тебе…

– Але саме в цьому ти старанно переконував протягом останніх двох років і мене, і наше оточення.

– Пробач, – стис Техьон свої уста в тоненьку смужечку, аби не заскавчати в голос.

Він ніколи не корчив із себе невразливого супергероя. Ніколи не намагався здаватися крутішим, ніж був на ділі. Холодним? Так. Самодостатнім і незалежним? Повсюдно. Байдужим? І таке траплялося.

Амплуа, в котрому Кім Техьон прославився, було образом відстороненого юнака, який плювати хотів і на чужі думки, і на вчинки. Та щораз, коли хлопцеві доводилося лишатися наодинці з собою, він неодмінно падав без сил обличчям у шурхотливе простирадло ліжка й був зовсім не певен, чи зможе звестися на ноги ще бодай раз у цьому житі. От скільки те всесвітньо відоме амплуа випивало із нього життєвого соку.

Насправді Техьон був напрочуд емоційною людиною із фантастичним, але досить уразливим внутрішнім світом. Він із легкістю міг розчулитися до сліз під час перегляду кіно; міг жорстоко покарати себе за найменшу невдачу не гірше ката, а міг просто розреготатися із власної дурості. Зазвичай все залежало від незрозуміло чого: чи то від ретроградності Меркурія, чи то від мʼякості одягу, який для гурту підбирали стилісті.

Свій настрій Техьон черпав  найчастіше з оточуючих. Тому той, як і люди довкола, змінювався за день щонайменше кілька разів. Натомість незмінним лишався біль від не можливості знайти собі у велетенському світі когось, кому Техьон став би вдалим доповненням. Когось конкретного, але недосяжного, бо ж то не правильно, так не можна. Що скажуть люди? Лейбл? Фанати? А батьки?

Що б на це все сказав сам Чонґук, якби дізнався? Він би розчарувався? Розсміявся? Пошкодував би свого хьона? Чи все-таки зненавидів? А, може, відповів би взаємністю? Але знову ж таки, і що тоді? Що скажуть люди? Лейбл? Фанати? А батьки? Яке у них може бути майбутнє в цій країні?

Здавалося, зяюча діра, що утворилася у Кіма в грудях після того, як він вирвав звідти свого донсена, аби хлопець не проростав у серці неправильними почуттями, ставала щодень більшою. З неї невпинно витікало все хороше, що Техьон у собі таїв, височувалася душа. Натомість всередину вповзала скверна. Вона затікала під ребра й шлунок, засновувала собою увесь вільний простір, булькотіла, псувалася й гнила, а потім ставала добривом і знову давала життя тому прекрасному, на що у Техьона колись піднялася рука, аби викорчувати.

Достатньо було просто його бачити. Навіть не говорити із ним, не торкатися, не кликати ніжно, додаючи у кінці імені протяжне -а. Достатньо було усього лишень відвернутися в протилежний бік і заплющити очі, щоб уява намалювала по памʼяті добре завчений образ.

– Я так втомився, хьон, – Кукі занурився руками у волосся, наче збирався вирвати звідти жмут. Чуже каяття не принесло йому довгоочікуваного поліпшення, ба навіть зробило гірше. – Не хочу нікого вибачати, – знедолено мовив він. – Навіщо? Ви всі лише пʼєте із мене сили. Усі чогось прагнете, навіть не замислюючись, що треба хоч іноді давати бодай щось натомість.

– Я завинив перед тобою більше, ніж будь-хто інший. Дозволь мені…

– Ні!

– Прошу тебе!

– І я просив, памʼятаєш? – друга хвиля нищівних емоцій була на підході. – Не розумів, чому ти чиниш так жорстоко, єдина по справжньому близька мені людина. Обіцяв виправитися, хоча й уявлення не мав, де саме схибив. Обіцяв що завгодно. Та ти лишився байдужим до моїх прохань. Ти, хто з власної ініціативи створив тепло і затишок довкола безнадійно забитого підлітка-інтроверта, раптом усе те у нього відібрав. Одним махом. Це було жорстоко, Кім Техьон. Це, бляtь, було наджорстоко.

– Пробач, – наразі нічого окрім цього дійсно щирого, а для Чонґука ще й дратівливого «пробач» у хьона більше не було. Тому він і торочив невпинно на кожне обвинувачення одне й те саме: вибач, пробач, прости; вибач, пробач, прости; вибач, пробач…  – Прости, що колись знехтував нашими взаєминами. Нашою чуйною дружбою. Я скоїв велетенську помилку, про яку шкодуватиму до скону. Чонґука-а, мені дійсно жаль.

Жаль йому. Йому, чорта-біса, жаль. А Кукі як зараз жаль, хто б тільки знав. Жаль, що він не камінь, не пил на дорозі, не шмат льодовика. Жаль що він людина, отакий от собі безвольний Чонґук, який замість злості та зневаги відчував ту саму тугу, що відбилася на обличчі Техьона зведеними похмуро бровами та почервонілими від укусів устами.

– Я знаю, що не заслуговую ані твого прощення, ані довіри. Ми обоє це чудово знаємо. Хочеш вір, а хочеш – ні, та скінчивши нашу дружбу, собі я теж нашкодив.

– Ти диви! То, може, мені тебе ще пожаліти?

– Ні, – із прикрістю всміхнувся Кім. – Звісно, ні. Але я прошу тебе знову спробувати довіритися мені. Маю таке нахабство.

– Хех, ну яка відвертість, – здається, це вперше за сьогодні в голосі Чонґука промайнула весела нотка.

Він скучив. Він так безбожно скучив, що цей стан його істоти не піддавався жодному поясненню. Чонґук хотів звалитися людині за кермом на груди й гірко розридатися. Розповісти про нескінченний ниючий біль під ребрами. Пожалітися Техьону на нього самого і попрохати більше ніколи не бути таким безсердечним. Адже Кукі все ще потребував цього хьона більше ніж будь-кого іншого. Потребував, але обтяжувати своєю привʼязаністю більше не збирався.

Навіть якщо вони й відновлять стосунки, то лише на рівних, як два дорослих чоловіки, з однаковим один перед іншим ступенем відповідальності.

– Так, мабуть, все ж зухвало, – погодився Техьон і теж скупенько всміхнувся, – та якщо ти ще потребуєш, я прагну повернути тобі те відчуття комфорту, котрого позбавив. Просто тримайся за мою руку, коли буде складно. І просто так також тримайся. Я мовчки розділятиму з тобою всі негаразди й тривоги, радітиму з досягнень. Звісно, якщо ти дозволиш мені знову стати тим другом, яким я повинен був бути увесь цей час.

Вау, така пропозиція, безсумнівно, вибивала із-під ніг земну твердь.

Чонґук дивився на свого хьона у два широко розплющених темних ока і ніяк не міг оговтатися. Він наче знову перенісся на декілька років назад, у той час, де подібна щирість була природною для них. Все точнісінько як тоді. З однією лише різницею, тепер достоту* знайомі дотики й слова викликали пекуче ніяковіння. А нестерпну ніжність чужих рук кортіло струсити із себе і водночас хотілося відчути її вище: на передпліччі й шиї, у волоссі.

– Знаєш, – заговорив Кукі, аби не вслухатися в різноголосся сумнівів, що лиховісно перешіптувалися в його голові, – було б значно простіше, якби ти знайшов у собі сміливість пояснити, що саме сталося два роки тому. Люди просто так не відмовляються від інших людей. Важливих людей. Я взагалі був тобі колись важливим?

– Ти й по нині важливий – спокійна, впевнена відповідь не викликала жодних сумнівів у її правдивості. – Не дивлячись ні на що, завжди був і завжди будеш.

– Тоді чому ти вчинив зі мною так, як вчинив? Якщо тебе щось образило. Якщо я… Якщо зробив щось таке… Не знаю що. Хьон, просто скажи мені правду! Чого б там не було, я зможу зрозуміти. Присягаюся, я дуже-дуже постараюся.

– Жити без розкопування трухлявих скелетів – це не про тебе, Кукі, чи не так? – збадьорився Те, передчуваючи оманливе тепло відлиги у їхніх із донсеном стосунках. – Завжди такий впертий, наче допитливий трирічка. Кажу ж, проблема була не в тобі, а в мені. Не бери дурне в голову.

– Не брати, кажеш? Хех, я прагну вірити тобі, хьон. Я щиро, усім серцем хочу повернути те, чого мене позбавили, – всупереч власним словам, Чонґук дистанціювався ближче до вікна, – але ти відмахуєшся від моїх запитань старезними, як світ, кліше. А це, знаєш, не дуже сприяє відновленню довіри.

— Справедливо.

— За останні два роки між нами утворилася велетенська прірва, перемайнути яку наважиться лише відчайдуха або відвертий дурень. Мені особисто набридло почуватися дурнем. Розумієш?

– М, – хитнув головою Те. – Що, коли я пообіцяю неодмінно тебе впіймати? Присягаюся, Кукі, цього разу все буде інакше. Я віддаватиму в рази більше ніж раніше, нічого не чекаючи натомість. Мине небагато часу й ти зрозумієш, що можеш бути певен в мені знову. Просто дозволь…

– Які гучні обіцянки – він віддаватиме більше ніж раніше. Та ти навіть на елементарне запитання відповісти не можеш, – наполягав донсен на своєму. – Така дрібничка, і одразу глухий кут. Кажеш, буцім-то впіймаєш, якщо я наважуся сягнути тебе? Присягаєшся зробити все, аби переконати мене в щирості своїх намірів? Гаразд, Кім Техьон, ось твій шанс. Я перепитаю останній раз. Востаннє, чуєш? Чого ти на тій іншій клятій стороні прірви? Чому ти лишив мене із гнітючим почуттям розпачу і провини, а тепер егоїстично просиш повернути все назад? Чому я повинен знову тобі довіряти? Хіба в мене є для цього бодай манюсінька підстава?

– Справедливо, – вже без ентузіазму, погодився Кім.

Наївно було сподіватися, що Чонґук з легкістю впустить його назад у своє життя, навіть не поцікавившись, а за яким таким милим Техьон взагалі із нього кудись виходив.

Хоча Кукі й тремтів від гніву, а ще страху, що під його натиском хьон забере назад щедру пропозицію поновити дружбу, однак стримати власного обурення вже не міг. От вам і друга хвиля емоційного цунамі. Її найкритичніша висота.

– Справедливо? – процідив Чон крізь щільно стиснуті зуби. Йому закортіло вийти із клятої автівки от прям зараз, під час руху. – Здається, ти неабияк полюбляєш цю свою справедливість, хьон. Завжди все міряєш її наявністю чи відсутністю. А коли так, то чи не буде справедливим з твого боку розповісти мені правду, аби я нарешті позбувся тягаря, котрий досі марудить* мені душу твоїми жорстокими словами? Гу? Як ти тоді сказав: «Пробач, але я переріс цю дружбу. Тепер вона мені тисне. Гальмує на шляху особистісного розвитку»? Так мовилося, Кім Техьон? Так чи не так?

V аж сіпнувся від різко тяжкої енергетики, що знову заслала весь простір салону авто. Невже він дійсно сказав щось подібне? Отак по-варварськи? Своєму Кукі? Божечки, та де ж було його серце?

– Чого мовчиш? Чого ти прагнеш, хьон? Стало шкода колишнього друга? Це все через мій стан, чи не так? Насправді тобі не потрібна ніяка дружба, і я також не потрібен. Ти просто не хочеш почуватися паскудою, якщо клята пухлина виявиться смертельною. – Чонґук грубо тицьнув пальцем прямісінько у свіжу рану й одразу замружив від болю очі. – Тобі плювати на мої почуття. Ти дбаєш лише про себе. Як завжди, у тебе все заздалегідь прораховано.

Господи, скільки ж у цьому хлопцеві було брудоти. Скільки ще злого хотілося виплюнути образливими словами назовні. Вивергнути із себе скверну, котра повільно паразитував на найкращих рисах Чонґукового характеру. Та все на що він зараз був дійсно ладен, це вкотре завдати собі болю: пальцем в рану, пальцем в рану.

– Припини! – суворо мовив Техьон, вже на найближчому світлофорі хапаючи руку-кривдницю та притискаючи її до власного стегна. – Якщо злишся, вдар мене, але не шкодь собі, не треба!

Мʼякий і глибокий тембр мʼяко заторохкотів на дрижачих звуках, терапевтично гамуючи донсенів розпач. Він пестливо огорнув слух своєю оксамитовою ніжністю та розлився омріяним відчуттям спокою по плечах і спині.

– Ти зводиш мене з розуму, хьон, – жалібно заскімлило Чонґукове горла. Сам юнак вимучено прикрив очі. – Не хочу тобі здаватися. Не хочу знову тебе втрачати.

– Згодом я неодмінно розповім тобі правду, – заприсягнувся Техьон, схиляючись лобом до плеча донсена, перш ніж знову рушити з місця, – обіцяю. Пробач, що не зміг раніше, і що прямо зараз також не можу. Для мене це надскладна тема. Занадто особиста. Тому потерпи трішечки, гаразд? А до тих пір пропозиції і стосовно дружби, і стосовно того, що ти можеш зігнати на мені свою злість фізично, лишатимуться актуальними. Боксерська груша Кім Техьон до твоїх послуг.

– Не варто, – ще більше змарнів Чонґук. Тільки-но хьон поступився, як його обурення здулося, наче повітряна кулька без мотузка*. – Пробач, що напосівся.

– Облиш, я цього цілковито заслуговую. Тож, не соромся, Кукі, бий прямо зараз! От сюди, – Техьон поплескав себе по плечу з таким завзяттям, наче напрошувався на обійми, а не на стусани. – Давай-но, одразу ліпше стане! Чого чекаєш?

– Я не битиму тебе, хьон, – буркнув Кукі. На його щоках розквітнули полиски* рожевого, – подивися на себе — поки я набирав мʼязову масу, ти став напрочуд тендітним. Навіть попри свербіж у кулаці, я б не підійняв на тебе руки.

– Дарма. Чека-ай! Це був щойно комплімент, чи ти мене так принижуєш? – випнувся V, жартівливо демонструючи скромну ширину власних плечей. – Я взагілі-то також маю мʼязи.

– Тобі пасує витонченість, – вже значно тихіше прохопився Чон.

Техьона це зауваження, наче язиками полумʼя десь внизу живота лизнуло. Стало так нестерпно у власному тілі, в цьому дурнуватому тісному одязі.  Звичайний комплімент, а молоде єство вже збадьорилося і тепер бентежило власника своєю чутливістю.

– М, то мені просто довелося скинути кілька кілограмів задля фотосесії.

Будь-кому іншому V сказав би своє улюблене захисне «дякую, я знаю». Та Чонґуку він дозволяв дивитися на себе справжнього – злегка зніченого і з дурненькою напівпосмішкою на обличчі.
Аби не зациклюватися на хвилюючих відчуттях там унизу, Техьон знову заговорив про те, що тією чи іншою мірою жахало їх усіх.

– Останніми місяцями тобі забагато негараздів перепало, – все ще утримуючи чужу руку в себе на коліні, мовив він якомога спокійніше. – Ти маєш право злитися. Це абсолютно нормально. Та благаю, Кукі, будь поблажливішим до себе, гаразд? Більше співчуття і любові до власного «я», адже ми досі не знаємо, що нас чекає попереду.

– То ти дійсно все це лише через пухлину? Просто вирішив перепросити про всяк випадок, поки я не…?

– Нічого подібного не станеться, – усе Техьонове нутро збурилося проти цього обірваного на півслові припущення – Чон Чонґук, послухай мене уважно! Якою б паскудною не була ця штука у твоєму тілі, їй не перемогти. Навіть не думай про подібне, чуєш?

– Мені лячно, хьон.

– Знаю,  – V міцніше стис долоню, котра грілася під його власною. – Не біда, що ти боїшся. Бійся! Я буду поруч. Буду сміливим і за тебе також. Просто відчуй це! Чонґука, тут і зараз я знову міцно тримаю твою теплу руку. Нізащо її не відпущу. Ніколи й нікуди. Спробуй мені повірити, гаразд? Один єдиний раз. Останній.

– Я вірю, – мовив хлопець і прикусив губу, аби не хлипнути вголос, – дякую.

Важливі для Чонґука слова безжалісно огорнули його відчуттям абсолютної безпеки. Це були наче якісь чари. На мить навіть здалося, що зі спини от-от проклюнуться крила й віднесуть юнака десь далеко, куди розпачу дотягнутися зась*.

Від самісінького знайомства Кім Техьон з-поміж іншого став для донсена не лише другом, а й життєдайним джерелом, до якого той припадав і жадібно напивався сили, щораз як власна сходила нанівець*. Хлопець пригадав це, щойно знову відчув, як через невинний дотик в нього буквально втікала огрійлива, пульсуюча жива енергія хьона.

Блаженство. Концентрований допінг, котрий з першої порції викликав стійку залежність. Ні, страшенну одержимість.

Занурені кожен у свої думки, решту шляху хлопці здолали мовчки. Техьон напрочуд вправно кермував лише однією рукою, завзято маневруючи між автівками. А Чонґук безцільно витріщався у вікно, поки зупинки від світлофора до світлофора не приспали хлопця остаточно. Йому, сердешному, вперше за останній тиждень вдалося провалитися в омріяний безтурботний сон.

– Чонґука-а! Чон Чонґук, ми приїхали – мʼяко стискаючи чуже передпліччя, Кім старанно намагався збудити свого пасажира.

– М?

– Приїхали, кажу.

– Вже? Так швидко?

– Тебе майже на годину зморило. Я не проти, але в мене ще є справи.

– Що? Годину? Справи? А, ну так. Звісно. Я розумію. Все гаразд, хьон. Дякую за сьогодні. І ще раз пробач за…. – заторохкотів донсен поквапливо, – та за все, мабуть. Скоро побачимося? Им-м, бувай.

– Га? – не встиг отямитися Техьон, як його пасажир прудко вискочив з авто і жвавим рисаком* поквапився геть.

Це було так не схоже на Кукі. Зазвичай його пробудження займало не менше чверті години, подекуди навіть цілих пів. А тут раз, і ніби й не спав.

– Стій-но! – кинувся Техьон наздогін, – Стривай! Чон Чонґук, почекай!

– Гм? Ти чого, хьон? Що сталося?

– Біжиш, наче від пожежі. Від мене втікаєш?

– Зовсім ні, – витягнувши руки вперед, протестував Чон проти подібного трактування його дій. – Ти сьогодні стільки від мене натерпівся. От я й вирішив, що не ввічливо з моєї сторони відбирати в тебе ще більше дорогоцінного часу.

– Не будь таким милим, Кукі, – всміхнувся Кім і потягнувся скуйовдити чуже волосся. – Мені достатньо трьох годин аби владнати нагальні справи. Потім буду вільний. Маєш плани на вечір?

– Ем-м. Ні?

– Відпустка закінчується завтра, та моя сумка з речами вже зібрана катається у машині. Тож, я  повертаюся у гуртожиток сьогодні. Хочеш зі мною?

Звісно, лукавством було називати дворівневу квартиру в елітному житловому комплексі Hannam The Hill у самісінькому центрі Сеула гуртожитком, але так воно якось звиклося. Та й через постійне сновигання туди сюди семи дорослих чоловіків, а подекуди і їхніх менеджерів, атмосфера там панувала відповідна. Тож, для Техьона їхні лакшері апарти були таким самим гуртожитком, як той скромний закуток, котрий вони орендували в Нонхьон-доні на початку карʼєри.

– Я? – очманіло кліпнув Чонґук.

Кім уважно роззирнувся довкола, аби доречно відповісти питанням на питання.

– А ти тут сторонніх бачиш?

Цього разу роззиратися довелося Чонґуку.

– Ні.

– Тоді ти. То що скажеш? Повернешся сьогодні зі мною, чи завтра сам приїдеш?

– Я… Ага, Те-а-хьон, з тобою.

– Значить, збирай валізу і чекай мого дзвінка. Приїду, щойно звільнюся.

– Г-гаразд? – затнувся Кукі. Але то більше від якогось отруйного збудження, ніж від хвилювання.

– Тоді, до зутсрічі?

– До зустрічі, хьон, – попрощався Чон, однак лишився стояти непорушно до тих пір, поки блакитна шевелюра не зникла в темноті салону авто, а авто не виїхало із підземного паркінгу.

Безлад в голові неймовірно дратував. Та варто було тільки прислухатися до внутрішнього голосу, як неочікувано зʼявився натяк на упорядкування.

Так, Чонґук завжди знав, чого хотів. Страхався своїх бажань, але ніколи їх не заперечував, не розривав із ними звʼязку. Кім Техьон розірвав. Тоді, коли зухвало позбавив Кукі їхньої чуйної дружби, він безжалісно вибив із Чонґукових рук надію. Надію на те, що, можливо, одного дня між ними дозріє щось соковитіше ніж дружба. Щось, чого Чону безбожно жадалося років із шістнадцяти. Кортіло до сказу.

– Я гадав, усі мої до тебе почуття давно зотліли, – мовив хлопець у слід зниклому за рогом авто, – Геть усі: гарні та не дуже… Будь-які. Однак ти настирливо жеврієш у мені самими сміливими й водночас самими лякаючими бажаннями. Хьон, я хочу тебе собі. Здавайся, хьон! Краще здавайся, бо я завойовуватиму тебе, допоки ти не скоришся.

Марно напівпорожній паркінг глухо відлунював чуже зізнання. Нікому було його почути. Нікому побачити всепоглинаюче полумʼя у сповнених смутку й одержимості очах. Для цього ще не настав час і не знайшлося місця. Але вже дуже скоро. Майже от-от.

***