Розділ І. І чого доросле життя таке складне?

Сеул ніколи не спить, навіть уночі він пульсує життям — палахколить вогнями запалених вітрин, вібрує притлумленими ритмами нічних клубів Каннаму і дихає парою з вуличних кухонь, де о третій ранку ще подають рамен тим, хто втратив лік часу. У цьому місті завжди жваво. Що вже казати про звичайнісінький ранок середи, коли декілька мільйонів людей всіма доступними їм способами намагаються дістатися своїх робочих місць.

Покрутивши головою навсебіч навсебіч, Кім Техьон вчергове зʼїхав з основної дороги, аби, здається, це вже втретє перебудувати маршрут. Ймовірність спізнення викликала у педантичного V нервове занепокоєння.

– Та чого ж мені так не таланить? – обурювався хлопець, перебираючи пальцями на екрані навігатора один потенційний шлях за іншим, – Що ж це я утнув у минулому житті, що доля настільки завзято мститься мені в цьому? Мав би бути якимось поганцем, інакшого пояснення цьому невезінню просто не існує. Зрештою, як і варіантів шляху в обʼїзд, – знесилено луцькнув головою об кермо Кім, та вже за мить різко зірвався з місця й нахабно протиснувся у млявий, відверто незадоволений хитрим маневром нескінченний потік автомобілів.

Невеличкий вказівник посеред дисплею любʼязно інформував водія, що ще цілих чотирнадцять хвилин тягтиметься червона зона. На превеликий жаль, це був найоптимальніший маршрут, котрий, в результаті розпачливих пошуків, запропонувала онлайн-карта.
Техьон достеменно знав, що із сеульськими одвічними заторами цю цифру спокійнісінько можна подвоювати, а краще навіть потроювати. Швидше точно не буде. Добре, що  завдяки своїй обізнаності хлопець завбачливо виїхав з дому значно раніше, ніж, здавалося б, того потребувала дорога. Тож, навіть якщо він плентатиметься до місця призначення ще годину, все одно приїде майже на пʼятнадцять хвилин раніше необхідного часу. А коли так, то чому б нарешті не видихнути напругу і не згаяти час у приємній компанії неповторних Френка Сінатри чи Ніни Сімон?

***

– А ти ще тут для чого? – роздратовано запитав невпізнавано хрипкий голос, варто лише було Техьону неочікувано зʼявитися на чужому паркінгу.

Через щільну тканину чорної маски мʼякий тембр звучав надміру притлумлено, але вже звично холодно.

– І тобі гарного раночку, – показово вклонився Техьон, розтягуючи на обличчі змучену посмішку. – Твоя ввічливість така вражаюча, здохнути можна.

– Я не просив нікого приїздити та панькатися зі мною.

– Менеджери попросили.

– То хай вони тобі й дякують.

– Чон Чонґук, май повагу!

– Дратуєш!

– Я твій хьон!

Цей вигук не вартував витрачених на нього сил, адже Кукі лишився до чужих слів демонстративно байдужим. Так, саме чужих. Бо вони вже давно не близькі люди й тим більше – не друзі. Від них не лишилося нічого, що ще донедавна породжувало тисячі теорій серед фанів. Тепер вони навіть як колеги – ні про що.
Менеджери, звісно, спробували змістити акценти на інших мемберів та все одно утримувати аудиторію, як тримали її Текуки, вдавалося далеко не завжди.

Колись Чонґук і Техьон були один для одного рятівними прихистками, зонами комфорту у подекуди нелюдяних умовах k-pop індустрії. Подібні темпоритми та ідентичні погляди на світ робили їх спорідненими душами. Всі довкола захоплювалися здатністю юнаків порозумітися навіть без слів, спілкуючись лише очима та невиразними жестами. Не дивно, що зрештою це призвело до карколомного успіху концепту Текуки, адже хлопцям навіть грати не доводилося. Вони й так тяглися один до іншого. Хай без сексуальних підтекстів, зате з ніжністю і турботою, котрі розчулювали, без перебільшення, третину населення планети.

Навіть решту бантангів вразила пандемія Текукоманії. Ті наввипередки шиперили парочку у різних конфігураціях, наполягаючи, що подібна близькість рано чи пізно неодмінно доведе молодших до романтичних стосункій обо хоча б до інтиму.
Амбасадором всих тих намислених збочень незмінно виступав Чімін. Одного разу він навіть заприсягнувся поцілувати їхнього лідера по-французьки, якщо між Те й Чонгуком так і не станеться нічого більшого, ніж дружба. Що ж, треба зауважити, Намджуна не надто потішила подібна перспектива, але головою він кивнув згідно; зиркнув на двох наче як друзів пильним поглядом, оцінив сенергію їхнього співіснування, і мовчки, але лише частково погодився з Чіміном. Все ж на його скромну думку подібні взаємини так легко, як про те заливався Пак, ані в ніщо, ані в кохання не трансформуються. Ймовірно, якщо човен на ймення «Текук» заштормить дорослими почуттями, усі вони ще здригнуться.

А що найстрашніше, навіть чекати не довелося.

Не маючи на те видимих підстав, чуйна дружба завершилася в односторонньому порядку. Швидко і без розгорнутих пояснень. Кім Техьон просто пішов далі жити своє краще життя (принаймні, так здавалося ображеному Кукі), поки його донсен ще борсався певний час на місці, тяжко усвідомлюючи себе без хьона, до якого прикипів усією душею.

Він довго відмовлявся приймати нову реальність. Дивився на найважливішу для нього людину в гурті з таким сумом, що навіть позбавлена емпатії людина пройнялася б настільки відвертим розпачем, ниючим болем у велетенських, по-дитячому налякано розплющених очах.
Дарма.

Усі спрямовані на нього знаки уваги Техьон успішно ігнорував. Ба більше, він демонстративно зближався то з Чіміном, то з Хосоком, виразно сміючись із їхніх рідко дотепних жартів. Гра була майже досконалою. Майже, якби тільки не лідер, який певний час ділив із Техьоном кімнату у гуртожитку і знав справжню ціну тій його байдужості. Намджун неодноразово прокидався посеред ночі, стривожений задушеним плачем в подушку, що долинав до нього з сусіднього ліжка, але втручатися не намагався. Просто з часом призвичаївся ставити на нічний столик свого сусіда склянку води, аби той, коли заспокоїться, міг втамувати спрагу. Глибше Джуні у чужу душу не ліз. Хоча однієї слушної миті і зауважив молодшому Кіму, що той може цілковито розраховувати на нього, якщо стане зовсім сутужно, і Техьон відчує необхідність з кимось поговорити.
Пропозиція виявилася щедрою, але осквернити її таким ганебним питанням, як криза орієнтації Те не наважувався. Хіба тільки зрідка, в моменти неосяжної слабкості, він тепер дозволяв собі визирнути з-під ковдри й подивитися на старшого, аби віднайти в чужих очах німі розуміння та підтримку. Цього достатньо, аби перетерпіти найтемніші часи свого існування. Навіть більше ніж достатньо, більше ніж Техьон взагалі міг коли-небудь розраховувати.

Чи то в міру свого юного віку, чи в міру здорового егоїзму, але за Кукі серце тоді боліло не так відчайдушно, як за самого себе. Техьон намагався не думати про скорботні, вʼїдливі погляди спрямовані на нього; про смикані спроби Чонґука наблизитися й одразу ж втекти наймога далі, сховатися за старшими хьонами. Та не заважаючи на те, що під час спільної роботи макне виглядав дещо жалюгідно, не знаючи куди себе приткнути від хвилювання, за межами студії чи тренувальної зали він здебільшого був заклопотаний спілкуванням у Какао-ток і вже не здавався таким нещасним. Це поступово знижувало концентрацію провини в душі Техьона, а вже за деякий час взагалі звело її нанівець.
З тих пір у цих двох було все стабільно: холодно й напружено, чужо.

Тож, не дивно, що тепер Чонґук невиховано гарчав на недоречну появу хьона у себе на парковці. Він банально не розумів, як йому взаємодіяти з цією людиною поза межами роботи. Адже йшлося зараз не про чергове ТБ-шоу чи пряму трансляцію. Це було про його життя. Ба навіть про виживання. У таку миті Кукі конче потребував поруч когось, хто сховав би його від усього світу хоча б ненадовго. Когось, чия близькість не завдавала б ще більшої шкоди. Тобто, точно не Кім Техьона, який увесь цей час продовжував йому боліти глибоко в грудях, десь на рівні третього-пʼятого міжреберʼя*.

– В мою! – крикнув навздогін хьон, коли автівка Чонґука двічі блимнула фарами.

І знову жодної реакції. Довелося зачинити перед чужим носом щойно відкриті дверцята й повторити ще раз, але вже грубіше.

– Я сказав, в мою!

– Якого дідька? – роздратування перетворило миле обличчя Кукі на відразливу гримасу – суміш злості й обриди.

На мить юнакові здалося, що від неприпустимого застосування грубої сили його відділяла лише крихта часу – секунда чи дві. Та раптово пестливе Техьонове «Чонґука-а, сядь в мою автівку, будь ласка», чарівним чином повернули хлопцеві розсудливість.
Збентежене нутро все ще намагалося чинити супротив. Воно збиралося плюнути в старшого тим, що його недоцільно вифарбуване блакитним волосся приверне до них купу зайвої уваги. А також поскаржитися на досі салонний запах новенького Genesis. Врешті, обуритися фактом, що навіть в особистих справах Чонґук не має жодної приватності. Одначе, підсвідоме почуття тривоги, котре стрімко зростало, передчуваючи зустріч із лікарем, змушувало хлопця бути поступливішим.
Як би Кукі не дратувався від необхідності приймати допомогу від цього хьона, а визнати все ж довелося – добре, що за кермом зараз Те, а не він сам. Бо концентруватися на дорозі, думати гнітючі думки й поратися зі страхом – це не про Чонґука. Адже в багатозадачних челенджах він завжди був аутсайдером. А це значить, що без сторонньої підтримки найвідоміший макне країни, цілком ймовірно, став би уже учасником ДТП.

– Менеджер пише, що, можливо, буде за пів години, – зазирнув Те до телефону, щойно припаркував автомобіль біля Samsung Medical Center — однієї з найпрестижніших лікарень країни. – Здається, він занадто покладається на вдачу. Сьогодні затори, наче в Сеулі Олімпійські ігри розпочалися. До речі, твій візит, він о..?

– Через пʼятнадцять хвилин, – бажаючи посидіти в тиші, шпичастно мовив Чонґук наввипередки, – Скажи, хай уже не поспішає, сам розберуся.

– Гаразд, я напишу йому, що піду з тобою.

– Збіса ти мені там треба?

– Ащ-щ, невдячний паскудник!  Якби не знав, що ти хвилюєшся, вже б вліпив тобі за твій зверхній тон.

Техьон жартома замахнувся й опустив руку додолу. На його обличчі миттю розквітла щира й ніжна посмішка. Та сама, в яку закохуються всі, хто її побачить. Та сама, яка не всміхалася Чонґуку довгих два роки.

– І що значить «збіса»? Підемо разом, щоб ти не боявся. Не лишати ж тебе одного в кепській ситуації. Я не такий, я хороший хьон.

– Ти це зараз не жартуєш? – у Кукі ледь очі на лоба не полізли від чужого нахабства.

Людина, яка спочатку привчила його до себе, огорнула турботою і теплом, а потім безжально й безпідставно розірвала із ним усі стосунки, кинула напризволяще юнака-інтроверта й навіть не озирнулася, тепер урочисто декларувала, буцім-то буде поруч, аби Чонґук не почувався покинутим. Він це серйозно?

– Ні, це точно якийсь дурний жарт. Тут десь мають бути приховані камери, – поки Чонґук роззирався у пошуках тих самих камер, з нього, як з дірявої склянки вода, лився потік обурення. – З якого такого переляку менеджери раптом прислали мені тебе? Що це була за нарада ідіотизму, де вони одноголосо вирішили, буцімто саме оцей хьон — найкраща кандидатура для супроводу Чон Чонґука до лікарні?

– Чон Чонґук! – гримнув Те.

– Гм-м?

– В чому твоя проблема? – лунало суворо. Йому зовсім не подобалося, як завше гнучкий, покірний Кукі зривався зараз на диби. Коли вони ще товаришували, подібного не траплялося. Хоча, коли то насправді було? Аж серце зойкнуло від строку давності. Техьон, вишкірився на недоречні сантименти й огрубив свій від природи низький глос ще більше. — Що з тобою не так, хлопче? Тебе в лісі знайшли? Востаннє кажу, май повагу! Гадаєш, мені хочеться вставати о четвертій ранку в останній із трьох коротеньких вихідних і тягтися через усе місто, щоб що? Щоб мати задоволення бути смачно втовкмаченим обличчям у лайно? Вирішив, як трохи занедужав, то рота тобі не закрию? Отямся! Менеджери завалені нагальними справами, а всі інші мембери повернуться в Сеул тільки завтра. Тому подякуй, що бодай хтось відгукнувся тобі в поміч. Теж мені, найбільше задоволення у світі, терпіти безглузді вибрики дорослої дитини. Сильно треба! Я не напрошувався, Чонґук, це мене попрохали, ясно тобі?

– Не напрошувався? – хлипнув Чон, – Витрачаєш на мене власний час? Тоді навіщо ти взагалі погоджувався, хьон? Задля чого?

Минуло сімсот два дні й вісімнадцять годин їхнього розбрату. Так, чорт забирай, Чонґук рахував, бо ж інтроверт. А ще тому, що хлопцеві й досі нестямно боліло від чужої, як йому здавалося, невиправдано жорстокої байдужості.

Хлопець не хотів, не збирався розпускати шмарклі, але мʼяке горло проти власної волі стислося і натонко застогнало. Довелося поспіхом стирати сльози рукавами чорної худі, аби не здатися ще більш жалюгідним, ніж він уже був.

– Їдь додому, Те – тремтливо всміхнувся Кукі, – Будь ласка, їдь і відпочинь залишок свого вихідного.

Техьона аж заціпило, щойно угледів чужу уразливість. Він так не хотів. Ні. Просто метод печива завжди працював із Кукі гірше ніж метод батога. Техьон лише прагнув налаштувати Чонґука войовниче, хай навіть проти себе, а там до купи й проти страхів перед лікарями та діагнозом. Але він точно не мав наміру доконати донсена остаточно.

– Їдь… – не вгавав Чон, – Не витрачай більше на мене свій дорогоцінний час! – Поки V намагався придумати, як виправити ситуації, хлопець знову говорив впененіше, агресивніше, ба навіть ворожіше. Не приховуючи ані образи, ані злості. – Хьон, я щиро перепрошую, що менеджери втягли тебе в мої справи, їм не варто було так чинити. Ми давно один одному чужі люди, я тобі так точно. Чорт, – задерши голову до гори всміхнувся Кукі й прикусив губу. В куточках його очей по-зрадницьки запекло. – Не можу повірити, що мене досі все це чіпляє. Щодня як мантру собі повторював «йому на тебе байдуже, Чон Чонґук!», «Йому на тебе байдуже! Змирися!». Я гадав, що вже звикся із цією думкою, а виявляється, знову обманувся. А-а-ах! Як же я ненавиджу тебе, Кім Техьон! – щирість неприємного зізнання остаточно сплюснула Техьону нутрощі. – І себе ненавиджу. Всім серцем ненавиджу!

Сказав, що хотів, і випурхнув із чужої автівки настільки швидко, ніби ніколи в ній і не сидів, і не його тіла тепло хололо зараз на пасажирському кріслі.

– Що це було? – телепнем недолугим спитався Те у самого себе. – Ох, Чонґука-а, що ж ти намислив? Яке «байдужий»? Господи! Дурень.

І чого доросле життя таке достобіса складне?

Пообіцявши собі неодмінно зʼясувати всі непорозуміння згодом, Техьон неквапливо попростував за донсеном. Він щиро сподівався, що кількох хвилин відстані Чонґуку вистачить, аби заспокоїтися.

***