Розділ V. В одному ліжку

– Чон Чонґук, ти знову в темряві переплутав кімнати? – дражнив заспаного макне Хосок, коли угледів, як той всьоме поспіль за останній тиждень виповзав із кімнати Техьона спозарання. – Може, тобі мапу подарувати чи навігатор? Як щодо компаса?

– Облиш його, – сухо прохрипів V.

Він поволі чвалав одразу за своїм Кукі, аби захистити того від жартівливих цькувань старших, хоча волів би ще трішечки поспати. Ще б отих чарівних пʼять хвилиночок. 

Техьон був певен, донсен його протекції не потребував. Дужий. Кмітливий. Талановитий. Впевнений у собі. В повсякденному житті це скоріше Чон захищав свого хьона від решти, аніж навпаки. Та щоранку, коли V бачив ці вузесенькі щілинки оченят і дещо прочинений, але нездібний деякий час привітатися пухкенькогубий ротик, нічого не міг вдіяти зі стійким бажанням попіклуватися про донсена. Це мариво миналося, лише тоді, коли Техьона вже ритуально ковтали міцні обійми, а чужий свіжий подих скуйовджував волосся ніжним «доброго ранку, хьон». 

Так, минулого тижня Чонґук дійсно прокинувся із жахливою мігренню та частковою амнезією, і V знову смиренно прийняв власну долю. Не ремствував* на неї. Не намагався пробудити чужі спогади. Не злився на донсена. Не робив навіть натяків. Він любʼязно знайшов у собі сили не ображатися на Кукі, за те що той ставав настільки легковажним, коли випивав зайвого. 

Власні почуття сплющилися до розміру вишневої кісточки та майже не виявляли ознак життя. Але Техьон героїчно тримав удар одноосібно. Бо ж Чонґук у той самий час про чужі страждання навіть не здогадувався. 

Він по-дитячому зухвало приходив у кімнату свого хьона щовечора. Ховаючись за найбезглуздішими виправданнями – то в нього постіль клопами смерділа, то, бачте, холодно йому посеред безсовісно спекотної весни – Кукі напрошувався лишитися на ніч. Насправді ж — на багато ночей поспіль. А Техьон не проганяв. Він покірно перебирався з центру ліжка в одну з його сторін і, затамувавши подих, чекав, поки Чон вмоститься поруч.  Мізки ніяк не могли звикнути, що тепер між ними все отак. Щоразу до чортиків хвилююче.

За роки розлуки Техьонові й забулося, як неспокійно сновидив його донсен. Довелося перші кілька ночей звикати, крутитися разом з хлопцем до світанку й маятися. Аж поки руки самі не потяглися обійняти бідолаху, турботливо поплескуючи по міцній спині.   

Стишив. 

Вгамував.

Тепер хлопці щоніч засинали пліч-о-пліч, а прокидалися міцно сплетені всіма кінцівками. І хоча вони повернулися до старої моделі поведінки, насправді все виявилося інакше. Дещо складніше і глибше. Ніби слова, жести й погляди, котрі раніше були просто словами, жестами й поглядами, раптово набули таємних значень, хвилюючих підтекстів. Так здавалося Техьону. Так йому хотілося в глибині його безнадійно самотньої душі.

– Хей, – звично пропустивши чужі пальці проміж власних, гукнув Кім, – Кукі, чуєш? Поговори зі мною. Не намислюй зайвого! Не закривайся в собі, гаразд?

Як і обіцяв, Техьон тримав руку Чонґука міцно-міцно. Він відчайдушно намагався передати разом із власним теплом хоч трошечки спокою, але молодший ніби перебував поза зоною досяжності. Хлопець здавався таким розбитим і наляканим, що краяв Техьонове серце без ножа.

– Хьон, я не хочу помирати, – так по-дитячому наївно і так водночас беззахисно випалив юнак зопалу.

Його щирі, широко розтулені очі вже підтопили перші сльози.

– Ти не помреш, – поквапився V втішити чужий страх.

Він хотів додати «Не зараз. Звісно, колись, коли ми проживемо життя і постаріємо, доведеться й померти, але…». Але хлопець, який припав головою йому до плеча, потребував цієї миті чогось життєствердного, а не по-філософськи тяжкого. Бажано фантастичного. Чогось на кшталт:

– Ми ніколи не помремо, Кукі. Будемо жити вічно. І навіть коли нам набридне…

– Пане Чон! Пане Кім! – вихром пролетів перед очей вже знайомий молодим людям лікар.

Він зʼявився нізвідки й неабияк налякав скуту обіймами пару, яка відчайдушно намагалися відшукати один в одному душевну рівновагу. 

Техьон навіть закляк на мить від несподіванки. Йому довелося змушувати себе розчепити руки, аби нарешті випустити із них Чонґука й дозволити йому сісти рівно. Не гоже було двом вже достатньо дорослим чоловікам демонструвати свої слабкості широкому загалу. Навіть в кабінеті онколога.

– Лікарю, благаю, скажіть вже що-небудь, – впиваючись пальцями в коліна, нестримано застогнав пацієнт.

– Все гаразд, Чонґук. Все добре. Не хвилюйся так, прошу тебе.

– Це не злоякісна пухлина? – втрутився Техьон,  миттю вловлюючи вдячний погляд друга. 

Той би зараз не наважився запитати сам.

– Це кіста. Ми узгодимо із вашим менеджером дату операції, аби прибрати її якомога швидше. Невеличка процедура, триватиме менше ніж годину.

– Ви впевнені, лікарю? – перепитав Гук, натхненно розправляючи плечі. Його щира посмішка, котра із вчорашнього вечора була офіційно оголошена Техьоном зниклою безвісти, знову зʼявилася на своєму звичному місці. – Впевнені, що я не помру?

– Не від цієї невеличкої пухлинки, Чонґук. Безумовно, після видалення ми відправимо її для додаткових досліджень. Але запевняю тебе, це усього лише формальність. Я вже сімнадцять років у царині…

Лікар все говорив і говорив, та Чонґук більше не чув його слів. Він махав невидимим хвостом, як цуценя перед господарем, чекаючи миті, коли і йому дадуть вставити слово. А потім дякував. Дякував та кланявся незліченну кількість разів. Доземно кланявся. І навіть нижче.

Техьон також тішився як дитина. Попри демонстративний спокій його внутрішня напруга сягнула такої позначки, що цілком могла конкурувати із нервовим виснаженням Чонґука. Не дивно, що зараз він щиросердно посміхався досить втішному діагнозу і збадьореному товаришу; а ще своїй долоні, котра одразу спорожніла, щойно хороша новина стала загальновідомою. 

Було в цьому всьому щось невловимо сумне. Щось, що причаїлося на дні глибоко-карих, глибоко люблячих очей.

***