Повз очі пролетів напис на табличці, що означає в’їзд в місто. «Welkome to Hawkins!»
Пройшло вже чотири роки відколи я востаннє бачила ці околиці. Щось справді змінилося, а дещо залишилось як є, наприклад, похмура атмосфера цього містечка.
Тато вийшов з райдужної кімнати з 10. Мене завжди бентежило це місце, але я не любила біль, тому й ніколи не сперечалась з ним. Мені не дозволено спілкуватися з іншими дітьми. Тато мене називає особливою. Але я знаю, що ці слова чує кожен в цій лабораторії. Моя кімната розташована в найвіддаленішому кутку, в самому кінці коридору. Мені чотирнадцять. Мій номер (ім’ям мені це бридко називати) – 0.
Ось я відчиняю двері в нове життя. Будиночок в якому я збираюсь жити досить милий. Тепер я піду в старшу школу, заведу друзів і лише увісні буду зустрічати кошмари минулого. Я Зоя Діаз, мені вісімнадцять і я хочу бути щасливою.
Повсюди кров та мертва тиша. Я сховалася від очей того, хто це зробив, за допомогою сили. Це тяжко через прийняті зранку препарати, що ослаблюють мене. Я не хочу вмирати. Я маю шанс на втечу. Я тихо, затамувавши подих, крокую коридором до виходу. Тут лежать різні люди. Кров. Вона повсюди. Здається, не дихаючи, я дістаю з кишені якогось чоловіка пластикову карту і з її допомогою відчиняю двері. Дощ. Я посміхаюсь. Дощ!
Я стараюсь не використовувати здібності, та стомлено падаючи на диван я здаюсь. Червоні потоки енергії заполоняють кімнату, розкладаючи все по місцях. Коли все виглядає більш-менш впорядковано, я підходжу до довгого дзеркала в коридорі. Передімною стоїть невисока дівчина середньої тілобудови. Ще чотири роки тому я була схожа на ходячого трупа. Та зараз я горда, що змогла піднятися. У тієї дівчини навпроти світле волосся, дуже неслухняне, хвилясте й пухнасте. Воно сягає трохи нижче плеча. Блідувата шкіра, сірі очі, хмара родимок по всьому тілу. Довгі тонкі пальці через роки тренувань своєї сили. Покусані губи. Колись блакитні джинси вільного крою, футболка, сорочка і поверх чорна шкірянка, перша нова куплена річ.
Можна видихнути.
Додати до улюблених