(модератори додайте Золоте божество до списку фандомів пліз)
- Свій перший контракт саме тут я взяв в 22, до цього взагалі вдома працював і здебільшого не на авто… Бойові сцени та зброя і так, десь у масовці зазвичай. Особливо я люблю вінтажну.
- А як Лос-Анжелес прийняв?
Огата відволікається на поворот.
- Ну як як. Сурово та з любов’ю. Хоча я не дуже соціальний. У вільний час я люблю відключити мозок за іграми і щоб абсолютно ніхто мене не чіпав.
Журналістка сміється.
- Як же, а компанії… Дівчата?
Огата закотив очі.
- А, ну це взагалі популярна серед наших тема – подрифтувати з дамою, знаєте, в сильний такий занос, щоб вона аж кричала. Ну, таке собі. Це всі роблять. Та я люблю ризик сам по собі.
- Невже ви не любите понтуватись заносом?
- Я надто концентруюсь на дорозі, моя мотивація то гроші. Не до понтів. А в занос можу вас хочу зараз, тут саме дорога вільна.
Огата робить не просто занос, він робить коло. Красиво і заворожуюче – вогні нічного міста зникають серед диму шин.
- Ось, ви жодного звуку не видали. Я ж це і мав на увазі. Нічого особливого. – кричить він, посміхаючись, крізь свист шин.
- Я вам довіряю, і крик зруйнує мій професійний образ. – каже журналістка вже коли машина зупинилась.
Огата перебирає пальцями.
- От що думаю. Стаття все одно анонімна…ну, як я сподіваюся. Маю для вас дещо краще.
- Якийсь особливий трюк?
Він мовчки крутить головою та ще раз посміхається.
- Краще, кажу ж.
Він телефонує комусь і говорить японскою. Звертається до когось на ім’я Хасегава. Та потім пояснює:
- Хасегава не справжнє ім’я. Там тіп глибоко між якудзою та розвідкою застряг, тож справжнього не скажу. А тепер буде невелика екскурсія… хоча так зробимо… – він видихає та повільно тягнеться за цигаркою з запальничкою. – Це його подарунок, доречі. То що я казав… – він прожував ці слова з цигаркою в роті, потім нарешті вийняв її. – Я дам вам вибір. Можу дати вийти зараз, а можу взяти дивитись далі. Але там ризик… на тих рівнях що я люблю.
Він робить іще затяжку, видмухує у вікно та повертається до журналістки.
- Ви звісно писали для Вайс про підліткові банди, та тут трохи жаркіше, до того ж я про вас не казав… мені точно пиздюлів дадуть, та у вас буде матеріал.
Журналістка піднімає руки в жесті “здаюсь”.
- Мабуть, ви маєте якісь інструкції?
Огата знов стукає тою рукою, в якій цигарка по рулю за звичкою, та попіл падає йому на коліно. Він лається японскою та гасить цигарку прямо о панель.
- Ну, працюю сам. Саму роботу ви, на жаль, навряд побачите – хоча, нічого не гарантую – всіляке буває. Та линяти весело буде, це точно.
Він різко зриває машину з місця та несе вулицями.
- Це, я гадаю, більше адреналінова наркоманія, ніж гроші?
- Ну, платить він непогано, я цю кралю – я маю на увазі bmw на якій ми їдемо – купив після лише декількох таких вечорів.
- То у вас у багажнику зброя?
- Ні, не сьогодні, нажаль. Лише битка. Але я часто беру трофейну.
Він зупиняє машину біля якогось класичного дайнера. Розвертається та бере водійський шолом із заднього сидіння. У ньому також шкіряні рукавички.
- А чому дайнер? – питає журналістка крізь вікно, коли він виходить до багажника за биткою.
Огата вертається з биткою і нахиляється до вікна.
- Я не знав, що буде саме дайнер, та не здивований. Ці типи досить інтелігентні. Тихо люблять зустрічатись. Нажаль, порушу їм тишу. Далі я сам. Тут вам доречі пощастило, великі вікна.
Він зайшов прям так, в масці та з биткою у руках. Ніхто, як не дивно, не дістав зброї. Не чутно було, що йому кажуть. Охорона зі зброєю… неочікувано, та вийшла з кухні дайнера і стала за ним. Щоправда, його це не зупинило – дав з ліктя одному, биткою заїхав іншому та почав їх бити щосили. Поважні особи за столом власне потягнулись і за своєю, та він прикрився тілом одного з охоронців, щось піднімає з полу. Нарешті з кухні виглядають налякані працівники дайнера – відсутність їх у залі стала журналістці помітною тільки зараз. Один з босів стріляє по дверях, та Огата кидає тіло охоронця саме на нього, в іншого боса стріляє з того, що підняв на підлозі.
- Пиздець. – журналістка пожалкувала, що забула увімкнути камеру телефону. Хоча, мабуть, це зайве.
Огата тим часов щось питав у першої працівниці дайнеру, що осмілилась вийти. Після підібрав іще зброї на якої вистачає місця під курткою – там у нього виявились ремені – та швидко вибіг.
Якось недбало кинув трофейну зброю на заднє сидіння – на щастя, заблоковану.
Потім сів на водійське.
- Кажуть, іще один був та злиняв. До того ж, тут звісно є камери. Вечір затягнеться.
Погнали.
- Вони сказали дадуть фору в плані поліції, покличуть не одразу. То така дяка. Тому перед ними не засвітимось. Довго тіпи цей дайнер кошмарили справами своїми. Заїду до корєша, номера заміню.
Далі Огата врубив гучну музику японскою. Журналістка мовчала, будучи в шоці.
І дійсно, за хвилин двадцять пригнали до якоїсь майстерні на узбережжі.
Огата нарешті зняв шолома, на якому була кров охоронців, та підмигнув своїм котячим оком.
- Чого розкисла? Казав, круто буде.
Заїхав до майстерні. Там його зустрів іншій японець, представився як Шираїші. На футболці якась мультяшна вайфу…мда.
Він довго посміхався журналістці та казав чомусь що дівчини немає, коли спіймав погляд Огати.
- У нас на це часу немає. Може бути хвіст.
- Та ти любиш хвости тягать…
- То це не вперше. – тихо собі під ніс прошепотіла журналістка.
Огата взяв її руку окриваленною перчаткою.
- Я завжди замітаю хвости.
Журналістка висмикнула руку.
- Чесно-чесно.
- Руки мій робочий інструмент.
- Є серветки в бардачку.
Огата визирає з вікна.
- Я вдень ще помию в тебе салон, Шираїші.
- На здоров’я.
Огата знов палить. Попіл летить вже назовні – Шираїші лається японською та від роботи не відривається.
Огата повертається до журналістки.
- Ніккі ж теж не справжнє ім’я, так?
- Звісно.
- Справжнє не питатиму. А мені своє ховати нічого. Я взагалі сирота. Отож, маємо зайнятись хвостом. Я знаю, де мене шукатимуть і спеціально туди приїду.
Журналістка емоційно крутить головою.
- То це звичайний твій день?
- Нє, зазвичай трюки та ігри вдома. Це рідко. Та прибутково. Я ж казав, Хасегава добре платить.
- А як ти… – “Ніккі” дивиться кудись поперед себе порожнім поглядом. – Відходиш? Не тільки ігри, так?
Огата робить глибокий подих.
- Ні, ігор та хіккуваня на пару днів якраз вистачає. Та якщо тобі треба бухла чи чогось цікавіше, я дістану.
Як Шираїші завершив, вони виїжджають далі узбережжям.
- Тут є одне місце, де Хасегава мав фотостудію.
Заїхали у якусь стару промислову будівлю, з явними слідами пожежі. Огата бере з бардачку ліхтарик.
- Довга історія. Та давня. Її я повністю не знаю сам, та й часу немає. Тобі доведеться зі мною.
І виходить. Іде до сходів.
- А трофеї?
- Та сміття це. Я маю на увазі у цій ситуації. Маю щось наверху.
Наверху на нього чекала снайперська гвинтівка. Справжня, та сучасна. З нічним прицілом.
- Хасегава привіз це особисто декілька годин тому. Зазвичай хвости я прибираю трофеями, та він щось якось знаєш казав “це несерйозно”. Давав цим стріляти у нього на фермі – так, у нього тут ферма. А тепер сюди привіз. Знаєш, про всяк випадок. Він багато кому заважає, власне. Все, тепер тихо.
Він вимкнув ліхтарик зайняв місце за гвинтівкою. Ніккі присіла поруч на коліна, обійнявши себе обома руками.
Приїхало дві машини. Позашляховики.
- Броньовані. Який жаль. – шепоче Огата. – Мають вийти.
На щастя, виходять. Та Огата чекає. Всі шестеро що вийшли мають відійти від машин.
Як відходять, він прибирає одного за одним крізь отвір у вікні. У майже цілковитій темряві.
- Де ще два? Щось не те.
Він піднімається разом з гвинтівкою.
- Ти краще будь тут.
Іде до протилежної частини приміщення. Там є провал у підлозі.
- А, ось.
Два постріли. Два упавших тіла.
Але є ще звук машини, звичайний седан на цей раз.
- Срань. Тут тільки нічний приціл, а він поза фарами. Не бачу. Що ж
Він кладе гвинтівку – що дивно – і іде вниз.
Далі чути звуки боротьби, хтось знов впав, а хтось побіг нагору.
- Ти бляха ще хто така. – світловолосий білий хлопець.
Щоправда, він не знав, що поки Огати не було, Ніккі взяла гвинтівку. Зараз вона була направлена на цього хлопця.
- То ти злиняв, так?
- Ти всеодно не поцілиш, суко!
- Де він.
- Я сподіваюся, на небесах.
- Не вгадав.
Огата як з’ясувалося, уже мав ножа – напевне трофей від друга унизу – і цього ножа він встромив хлопцю у спину.
- Наймають якийсь зелений наївний молодняк, ти диви.
Хлопець впав, та гвинтівка ще була направлена. Цього разу на Огату.
- Що це все за пиздець був?
Огата кинув ножа та підняв руки.
- Це місцевий нічний світ. – спокійно відповідав він своїм досить низьким та спокійним, трохи вальяжним голосом. – Ласкаво просимо.
- Будь ласка, звільни мене від усього цього.
- Тобі треба відчути його смак. Я ж обіцяв незабутні враження. А звідси ми все одно виїжджаємо, надто знамените місце.
Він знімає з себе куртку, рукавички та навіть ремені з футболкою і кидає на підлогу. Присідає та підпалює все це своєю запальничкою. На його тілі видні татуювання.
- Кров тебе бість, тож. Очистимось, так би мовити.
Ніккі ще тримає гвинтівку.
- Що ти за людина така?
- Я просто люблю ризик, я казав. І хаос. Це все, що варто про мене знати.
Від стає на четвереньки та підповзає до Ніккі, пальцем повільно відводячи від себе дуло.
- Я ж кажу – все дістану, що тобі треба, щоб забутись, та… тільки як ти статтю напишеш? – Він вказує на гвинтівку. – Це треба забрати, все ж таки подарунок. Кров і страх лишаємо тут. Згода?
Ніккі нарешті кладе гвинтівку. Огата підіймається на коліна щоб звільнити руки від пилу з підлоги. Ніккі дивитися на його тіло, підсвічене вогнем.
- Дівчата так і липнуть, еге ж?
- Це схоже на сарказм… Значить, шок уже відійшов. – він схиляє голову на бік. – до всього можна звикнути.
Ніккі киває.
- Все одно хочу напитись.
Огата розводить руками.
- Так тому і бути.
Доїхали до першого ж магазину, скупили все що погано стояло, кинули на заднє, Огата видзвонює якогось друга і у нього вони беруть траву. Якийсь дуже стрьомний мотель, Ніккі почала пити уже в машині, плакала, сміялась… тож Огата мовчки заніс все бухло в номер сам.
- Ну пішли чи що.
Якось її довів. Дав впасти на ліжко.
- Ти ж наче про банди писала.
- У супроводі поліцейських в штатському, якщо вже чесно. – Ніккі лежала поперек ліжка. Огата сів поряд на підлогу і теж собі щось взяв.
- Тут ти була у моєму супроводі. Я знаю що роблю.
- Що як я засну раніше ніж ми все вип’ємо і викуримо.
Огата робить пару ковтків.
- Ну, це навряд. Тебе добряче розтрусило. Не дивлячись на що, доречі, ти наставила на мене мій подарунок.
- Вибачай. Це було до того, як ти футболку зняв.
- Ні, я радий, що ти не маєш пацифістичних загонів. Така… одразу до справи. Потоваришуємо, значить.
Потягнувся до трави, знов на четвереньках. Ніккі підняла голову.
- Повзеш, наче велика кішка.
- А мене так и кличуть. Рись.
Закурили. Огата робить кільця з диму.
- Що я найменше очікував – що ти заграватимеш після усього цього. Я цю частину життя стараюся не показувати спеціально.
Ніккі сміється.
- То я стрес знімаю.
Огата поклав косяка у попільничку.
- Ну як знаєш.
Він піднімається з полу та сідає на ліжко, потім нахиляється над Ніккі, спираючись на руку.
- Якщо не хочеш засинати, це самий найкращий варіант.
Він ще досі пахне своїм автомобілем… та трава вже трохи перебиває той запах.
Ніккі знов роздивляє його, проводить рукою по татуюванню. Він відповідає на це тим, що торкається її коліна і веде руку вище.
Після розігріву виявилося, що він, власне, і є тварина усередині. Принаймні, це стосувалося його смаку щодо поз.
Неприємно було, коли телефон Огати завібрував на тумбочці, а Ніккі саме вперлася руками в узголів’я ліжка, поки він мав її, стоячи над нею навколішки. Вони не перервались, звісно, та телефон вперто вібрував до самого оргазму.
- Ну що вже з ним зробиш… – констатував Огата, застібаючи джинси.
Хасегава з того боку був абсолютно спокійний – напрочуд терпеливий для того Диявола, яким він був.
- То все вдалось і ти вже святкуєш.
- Там майже нічого було робити.
- Добре. Доречі про свідка я в курсі, хоч ти і промовчав. А знаєш, нічого… нехай не називає імен тільки, а кому треба і так зрозуміє всі натяки.
- Швидко ви.
- Треба вміти ховатись на виду. Інакше просто ніяк. Подарунок тримай біля себе. Бажано завжди. Якщо треба, попроси подвійний багажник сьогодні. Все одно тобі туди.
- А що, хіба зараз неспокійно?
- Може стати. А поки розважайся.
Огата розвертається до Ніккі.
- Новини такі собі. 50 на 50. Але є і позитивна сторона – цей чорт і тебе може навчити стріляти, якщо хочеш. Або я можу, то невелика наука.
Ніккі тягнеться до однієї з ще заповнених пляшок.
- Та нехай вже зачекає.
Додати до улюблених