1

Попередженняя: деякі події з серіалу можуть бути змінені, а персонажі являються обоснованим ООС, бо, ну камон, якщо вони будуть канонічними то сюжету просто не відбудеться. Пс. У моїх фф світ УЧ куди більш реальний і не абсурдний. Також на всяк випадок пояснюю – іншим шрифтом у тексті відбуваються події минулого. До речі, у тексті досить багато різних відсилок, тож якщо ви думаєте “відсилка чи ні?” з вірогідністю у 99% – так.

Хмм…чи можна назвати їх троп у цьому фф “та людина, не той час“?

* * *

— Привіт! — Остап нещодавно підійшов до універу.

Перше вересня, пари ще не почалися, а декан вже всі соки випив одним поглядом. Серед натовпу хлопець намагався вгледіти свого друга, але не знайшовши його погляд зачепився за яскраве волосся хлопця який стояв у стороні. Чупарський, як справжній недо-екстраверт, підійшов до нього ближче намагаючись завести нові знайомства, бо окрім Андрія він нікого й не знав. 

Незнайомець повернувся окинувши Ості оцінюючим поглядом, та наче намагаючись зрозуміти, чи до нього звертаються. Яскраві очі. Наче смарагд. Це друге що привабило погляд Чупарського. А потім той якось дивно хмикнув, дивлячись неясним поглядом.

— Привіт — тон був наче безбарвний.

Хлопець не намагався продовжити діалог, але й не відштовхував посилаючи подалі. Чупарський вирішив, що це вже непогано.

— Остап Чупарський, ти? — Ості протягнув руку посміхаючись та наче не бачачи нічого дивного у відстороненні рудого хлопця. 

Він декілька секунд посверлив протягнуту долоню і коли Остап вже збирався її опустити, той все ж протягнув руку у відповідь.

— Роман Руденко — на його обличчі з’явилася лисяча посмішка яка наче не передбачала нічого кошмарного. 

Але ніби то так і говорила, що Чупарський запам’ятає це ім’я. Надовго.

* * *

У кімнаті повна тиша. Хлопець знову замислився, а долоні зависли над клавіатурою. Та від спогадів перед очима його відірвало тихе посапування собаки, яка спала поруч зі стулом де сидів Чупарський на своїй улюбленій подушці, наче “підтримуючи” стомленого хазяїна.

Знову замовлення яке потрібно виконати вчасно, якщо не хочеш втратити цінного клієнта, і Остап виконує. Сидячи цілодобово і часто забуваючи про перерви на перекус чи відпочинок. Не таким уявлялося його майбутнє у середній школі, але вже ближче до універу мрійливого хлопця почало по трохи вкидувати у реальне життя і з кожним роком рожеві окуляри тріскалися все більше, доки не впали у калюжу на роздовбаному асфальті.

На випускному вечорі той навіть пустив скупу сльозу, слухаючи музику про останній навчальний день та розуміючи, що світлі часи скінчилися.

Чи не через це?…

Стрілка на годиннику вже давно перевалила за другу ночі і тільки зараз, просидівши весь день у позі креветки, Чупарський відірвався від ноутбуку з чутним хрустом випрямляючи спину. Захлопнувши кришку ноута той обережно встав зі стула, намагаючись не розбудити песика поруч. Остап вийшов з робочої кімнати, яку він при друзях кликав “кабінетом Сатани”, не закриваючи двері якщо спляча красуня вирішить вийти.

Зайшовши на кухню, на яку заради атмосферного інтер’єру він витратив купу часу та грошей, хлопець налив собі води з графіну, жадібно випиваючи увесь стакан за раз. На стіні висів паперовий календар із котиками наче в якогось пенсіонера, хоча до пенсії йому ще як до Києва рачки. Нажаль. На глянцевому папері одна з дат була обведена червоною ручкою і Чупарський насупив брови дивлячись на число. 29 червня. Щоб чорт побрав ту дату і катилося воно усе в Ісфет. Мабуть це один з найнеулюбленіших його дней.

Занадто багато причин ненавидіти цю дату, і жодної, щоб любити.

Андрій, наче відчуваючи настрій друга на відстані, писав йому ледве чи не тричі на день запитуючи, чи прийде він і не приймаючи ніякої відповіді окрім “так”. А у Чупарського й нема сил сперечатися.

Срана зустріч випускників.

Одночасно і до біса кортіло туди прийти, маючи невелику надію на..дещо, і не хотілося виходити з дому. Але мабуть та ідіотська надія яку він теплить вже котрий рік все ж на грам перевищувала бажання запертися у кімнаті і пити каву до самого серцевого нападу.

Остап відставляє порожній стакан на стіл та виходить з кухні йдучи до спальної кімнати. Перед тим як завалитися на ліжко Чупарський закидує до рота пігулку снодійного, хоча лікар рекомендував пити лише половину. Але того було замало, тож хлопець вперше у житті почав опиратися на своє самопочуття, а не на рецепт. А воно було м’яко кажучи, не ідеальним. Нарешті вклавшись під важке покривало, той заснув. Ну, або хоча б спробував.

Зранку все йшло майже як по маслу. Чупарського розбудив будильник у шість ранку і той швидко зібравшись вийшов на вулицю на прогулянку з Дороті – а саме так він назвав це пухнасте чудо – яка з самого пробудження не залишала його у спокої.

Тільки но в обличчя вдарився прохолодний ранковий вітер і сон як рукою зняло. Остап швидким кроком пішов по заїждженому шляху маленькими вуличками Львова. Саме сюди він переїхав, або як казав Андрій “втік”, з Івано-франківська одразу після закінчення університета. Та й сам Андрієнко як справжній друг, який не поділитися печивом але за потреби віддасть серце, переїхав туди ж, бо хотілося змінити картинку.

Йдучи по старій бруківці та роздивляючись каміння під ногами той подумки перераховував їх кількість, та думаючи про те як було б круто жити у казці і у кінці прогулянки зустріти чарівника країни Оз, той не був готовий зустріти рудого бляха Гудвіна який вийшов із кав’ярні, наче заздалегідь знаючи куди піде Остап і вирішивши дістати його не тільки онлайн. Хлопець готовий був завити коли Андрієнко швидко скоротив дистанцію і зруйнував ранковий спокій.

— Ості! Ти ж не забув? Я вже купив нам квитки, щоб завтра зранку був на вокзалі! — Андрій протягує тому стаканчик з кавою але Остап жестом відмовився.

Чупарський тяжко зітхнув дивлячись кудись уперед і нічого не відповідаючи. Йти все ще не хотілось, але Андрієнко так старався вмовити його, що було шкода відмовляти. Вже й квитки купив, падло! І коли тільки встиг? Андрій наче зчитуючи думки відразу знизив тон до менш натхненного.

— Слухай, я знаю, ти..не в захваті від цього, але я б не був таким упертим якби не знав, що глибоко в душі ти все ж хочеш туди піти. Тебе треба просто..підштовхнути! — позитивний настрій хлопця так і пре з усіх дірок.

Чупарському здалося, що це передається повітряно-крапельним та Андрій й справді наче чарівник заразив його гарним настроєм. Можливо ця випадкова, точно-бляха-не-випадкова, зустріч все ж була лише на користь і Ості навіть перестав дутися на те, що Андрієнко вивчив його розклад на день.

— Знаю знаю, не парься, буду вчасно — Остап зітхнув легко посміхаючись.

Ще декілька днів тому йому прийшлося через силу дзвонити і домовлятися про квартиру на ніч для цих двох запевняючи бабусю-хазяйку, що вони не будуть пити, курити і вони не збоченці з перевулку. Не хотілося щоб ці зусилля та гроші пішли коту під хвіст, тож Остап просто змирився і прийняв свою козацьку долю.

Андрій на останок поплескав його по плечу та швидко пішов далі по своїх справах. Чупарський так до кінця і не зрозумів ким він працює. Іноді тому здавалося, що він взагалі безробітний, але гроші у Андрієнка, на подив, були присутні, і лиш один Бог знає звідки він їх бере. “З тумбочки”, подумки думав про себе Остап тихо сміючись зі свого ж жарту.

Повернувшись додому, Чупарський зарядившись енергією від друга прийнявся до роботи з купою сил та амбіцій, наче повернувся не з вигулу Дороті, а з місячної відпустки у Парижі. І хоч той й справді міг узяти й поїхати туди, оскільки його робота можна сказати “переносна”, у іншій країні хотілося відпочивати, а не сидіти у номері за комп’ютером. Тож Остап чекав на гарний момент для взяття відпустки.

Завтрашній день наступив занадто швидко. Чупарський й не помітив, як він вже опинився на вокзалі з портфелем та пакетом атб — Андрій попросив купити щось, бо він запізнюється —, а потім так само швидко вже сидів на нижній поличці сверлячи поглядом перон з вікна. Відчував себе так наче вперше їде кудись без мами і прощається з містом назавжди, хоч у Івано-Франківську вони пробудуть не більше доби.

Андрій вже розклав свої речі, встиг збігати до провідниці купити кип’ятку і зараз задоволений стирив з пакету каву три в одному, помішуючи напій у стакані. В той же час, усе що встиг зробити Остап так це сісти. І як він тільки міг бути настільки гіперактивним? З кожним разом Чупарський дивувався все більше.

За дурнуватими розмовами,слуханням музики та розпиванням чаю час йшов непомітно і Остап був радий тому, що цей день він не витратить на роздирання своєї душі та мізків думаючи про всяке-різне. Тож той вирішив ненадовго прилягти, подрімати. З гарним настроєм і не нервуючись ні про що. Все ж цей день має пройти гарно. Та й що може піти не так? Хіба що інопланетяни прилетять і зірвуть посиденьки дорослих людей, які будуть обговорювати хто як влаштувався у житті.

* * *

Студентське життя йшло..доволі добре. Навіть дуже, Остап очікував куди гіршого сюжету свого життя, але все було не так як він уявляв. Звісно коли йшли сесії та семінари, які ненавидів кожен студент, життя здавалося несправедливим і хотілося лупашитися головою о стінку, але в інший час Чупарський можна сказати насолоджувався навчанням. Хоча буде правильніше сказати, відвідуванням універу. Це трошки інше.

Насолоджуватися навчанням це коли ти з задоволенням ходиш на лекції заради нового матеріалу, тримтячи від нетерплячки записати новий конспект заради свого світлого майбутнього, а у другому варіанті ти ходиш на лекції заради друзів, обговорення нових пліток та будування планів сприводу вечірок. Мабуть, це мінялося з часом. Перші курси ти й справді прокидаєшся у сім ранку щоб піти отримувати знання, а вже пізніше прокидаєшся дай Боже о десятій, і ледве встигаєш хоча б на третю пару. 

Та в Остапа була ще одна мотивація. Така собі з його зріст, руда, груба й діловита мотивація на ім’я Роман.

На контакт той йшов довго і отримати собі у відповідь хоч одне слово – вже була маленька перемога, але цього звісно було замало. Коли якась людина тебе цікавить хочеться спілкуватися та звертати на себе увагу, з чим з часом Чупарський впорався на всі сто балів і заслуговував на золоту медаль, бо затащити собі у друзі такого як Руденко – великого коштує. 

Це було складно, але взаємодії між хлопцями йшли хоч і довго та рівномірно. Починалося з простих привітань з ранку та коротких смс а-ля “з др”. Зусиллями Остапа в решті решт рівень стосунків трохи піднявся до розмов на лекціях та дурнуватих переглядок наче у молодшій школі. Пізніше, запрошення на день народження та на Різдво. А Чупарський й не знав, що той Різдво ненавидить, бо Руденко отримавши запрошення на вечерю не став засмучувати хлопця. Мабуть саме в той момент Рома й зрозумів, що вони й справді стали досить близькими, бо терпіти якісь подібні моменти заради байдужої собі людини не став би. 

Чупарський почав помічати, що з іншими студентами Руденко поводиться інакше. Сторониться, наче гидує, майже не заводить розмов, а коли все ж доводиться відповідає льодяним тоном, намагаючись поскоріше звалити від людини. Спочатку це здалося йому дивним, але пізніше почало бавити. Цікаво було дивитися зі сторони на його різкий вид та неприязнь , знаючи, що вже через десять хвилин той буде наче кіт сидіти поруч і спокійно вести діалог. 

Десь на третьому курсі Остап усвідомив що вляпався й дуже сильно. Дуже, бляха, сильно. Став помічати за собою часті погляди на хлопця та бажання бути поруч, можна навіть мовчати, аби просто побути разом. Запрошення від Руденка на каву чи у кіно почали несподіваного бентежити, хоча раніше такого не було. Шестерні у голові Чупарського почали крутитися в інший бік й весь механізм загалом дав збій. Коли Рома у своїй вже звичній манері плескав того по плечу чи говорив щось пошепки на вухо, у голові починала вити сирена так гучно, що та що гудить на вулиці може позаздрити, лампочка “спокій” спалахувала червоним, а серце кричало “охрана атмєна”.

Схоже жарти про те, що він ніколи не знайде дівчину і у старості йому ніхто не принесе стакан води стали правдою.

Закохався.

За-ко-хав-ся.

Коли Остап висновком прийшов до цього слова стало якось лячно й незвично. Ніколи не відносив себе до райдужного ком’юніті, але в цілому і не був проти. Він просто ніколи не задумувався над цим й жив як жилося, а от коли це зачепило його особисто стало куди складніше. Особливо враховуючи те, в кого він закохався. Руденко не виглядав як той хто може кохати свою стать навіть віддалено. Проте Чупарський не збирався рити собі й свому серцю могилу, заспокоюючи себе тим, що вони ніколи не говорили на цю тему навіть опосередковано. Просто не було нагоди, а такі діалоги не заводяться з нічого.  

Так і йшли місяці, Чупарський мовчав як партизан не роблячи навіть зайвих рухів у присутності Руденка, і хоч він й не знав, та Рома помічав його змінене ставлення до себе. Що ж, раз вирішили грати в мовчанку, то мовчати будуть обидва. Остап почав поводити себе стриманіше, а Рома робив вигляд, що він трохи дурнуватий та нічого не змінилося.

Чупарський би й далі не сказав й слова Ромі на цю тему, але схоже доля вже вирішила все за нього і з двох балів обрала карнавал. 

На одній з частих вечірок Остап пішов у депресивний відрив, п’ючи усе що Андрій йому всучить бо хлопець як справжній друг сам ще на початку пронюхав, що Остап втюрився і тепер збирався хоч на трохи запудрити тому мізки, щоб він не думав про Руденка. Еге ж, таке від нього не сховаєш, тож Чупарський усе йому розповів з самого початку, почуваючи себе наче на розстрілі. Але Андрієнко тільки трохи посміявся та підтримав хлопця, кажучи що “йому більше дівчат дістанеться “. П’яний у дрова Чупарський самотньо сидів на кухні за столом, намагаючись перебити сп’яніння чашкою чаю, але виходило не дуже вдало. Тож усі свої наступні дії він міг сміло валити на алкоголь. Так само сміло як схватив прийшедшого на кухню Руденка, який хотів перевірити його стан, за комір його сорочки, притягнувши того до себе й цілуючи у губи. Що було далі відомо лише Руденкові, який на подив був абсолютно тверезим, але відкривши очі на ліжку у невідомій йому кімнаті і відчуваючи чужу долоню в себе на руці Остап зрозумів, що вечір скінчився куди яскравіше ніж йому думалося. 

Поруч тихо сопів хлопець і зрозуміти хто тут лежав було не важко по вогняному волоссю. Лише його й було видно за ковдрою натягнутою до голови. На годиннику майже одинадцята ранку і він розуміє, що до універу вони сьогодні не підуть.

Чупарський, наче в якійсь мелодрамі по СТС, з усіх можливих варіантів продовження цього ранку надав перевагу “втікти по англійськи”. Та удача була не на його стороні і доки він копошився натягуючи на себе речі, Руденко, який мав чуттєвий сон, прокинувся руйнуючи його план і Остап побачивши його вираз обличчя зрозумів, що як піде – йому гаплик.

* * *

Голосний звук зупинки потяга.

Чупарський прокидається врізаючись лобом о перекладину столика і намагаючись піднятися, лупашитися потилицею по самому столику знизу.

Картина маслом. Він проспав не більше години. Андрій – який падло витріщається на нього – регоче та швидко замовкає щоб не турбувати сусідів. Остап врешті решт спокійно сідає та дивиться у вікно намагаючись, наче екстрасенс, зрозуміти по якомусь кам’яному стовбуру та зламаній лавочці де вони. Андрій ніби читаючи думки перестає гучно колотити цукор у філіжанці.

— Скоро вже будемо вдома — мрійливим тоном — Давай, збирайся до купи доки пані Наталія не настукала тобі по твоїй й так битій голові. В таких подорожах зазвичай не сплять…— хлопець зітхає — Буш чай? Чи твоя львовізована душа бажає кави? — Андрій швидко й вміло міняє тему.

Остап тихо сміється з невгамовного Андрієнка з його потоком слів та легко стукає того по нозі.

— Трав’яний — коротко і зрозуміло, Андрій той ж час вилітає з купе.

Хлопець злегка тягне вікно вниз. Все ж таки не лютий місяць, спекотно. Вирішивши вийти до коридору поки Андрій бігає до “пані Наталії” – і коли він встиг взнати її ім’я? Ах точно, бейдж..- Остап не вагаючись виходить й дивиться у вікно де немає нічого цікавого окрім лісу та такої ж зламаної лавочки що й на тій стороні. В Україні є якийсь фетіш-клуб на зламані лавочки, чи що? Інакше пояснити присутність такої архітектури на кожній зупинці він не міг.

Чупарський на мить навіть відчув себе дитиною, згадавши як у дитинстві він подорожував на потязі із мамою та так само дивився у вікно. Але тоді все було..інакше. Ну, ви знаєте, світ здавався яскравішим та скрізь призму дитинства навіть у цьому монотонному лісі і лавочці можна було побачити щось казкове. А ще у дитинстві чомусь побачити якусь тваринку у вікно потягу було простіше, постійно бігали якість зайці, паслися корови та іноді здалека можна було побачити косуль чи оленят. Зараз же, окрім бухого дядьки на тій самій лавочці він не бачив нікого.

Дар бачити найкраще у всьому залишився десь там, у давньому дитинстві та старенькому купе.

Його філософські роздуми перериває чийсь знайомий голос.

— Чупарський! Ти не ти? — панночка у жовтій сукні стала поруч вдивляючись у хлопця наче у якийсь експонат.

Аліса! Ну оце так удача. Може тут у сусідніх купе ще хтось ховається? Може зараз десь поруч на верхній поличці спить Лютецій? Чи..ще хтось.

А вона змінилася, це він помітив одразу. Трохи підросла хоча й так була висока, з’явилися помітні скули, відростила волосся…загалом..подорослішала. Як і усі вони, але бачившись з Андрієм майже кожен день це було не так помітно, як от з нею.

— Оо, ті самі гості в тій самій хаті..— Остап посміхається та привітливо, коротко приобнімає її.

— Так й знала, що Андрій тебе витягне, хоч кістьми ляже! — вона щиро посміхається, а Чупарський розуміє що Аліса схоже вже давно проінформована про його небажання їхати на зустріч.

— Так, він..знатно постарався. Можеш поставити йому дванадцять у семестрі..ти ж учителькою влаштувалася?

Цікаво звісно було. Аліса, та сама Аліса котра говорила що вона радше застрелиться аніж піде працювати з дітьми. “Дітей вона не любить, підлітки складні”, але доля все ж турнула її в цей напрямок і тепер вона класний керівник молодших класів. Дівчина сміється і киває Остапу. Андрій прямо подвійний агент який працює на два фронта, переказуючи історії Чупарського Алісі і навпаки.

Не встигли вони продовжити розмову як повернувся Андрієнко з чаєм для Остапа. Як кажуть, згадай…сонце – от і промінь. Той так само здивувався приємній зустрічі і Чупарський вирішивши залишити їх забрав свій чай та повернувся до купе, прикриваючи двері.

Тільки сівши на своє законне місце той заглянув у філіжанку. Чай був..зелений.

От педаля…

Місто зустрічає їх яскравим сонцем та співом вокзальних музик. Попрощавшись з Алісою хлопці узяли таксі щоб не мариноватися у маршрутці та швидко добралися до квартири. Вона була зовсім недалеко від університету що не могло не радувати, бо добиратися далеко у офіційному і, відверто незручному, костюмі не хотілося б. Ввалившись в квартиру ті показали себе найкращим способом перед старенькою хазяйкою, яка віддавала їм ключі. Першим ділом вони повісили свої костюми трійки розгладжуватися, щоб виглядати хоч трохи по людськи, після чого вирішили залишитися у квартирі і просто чекати на вечір. Трохи нудно звісно, але якесь шоу про виживання на острові по ящику та два келихи пива розбавили обстановку.

Час одночасно і тягнувся вічно і пройшов швидко за переглядом дурнуватих передач які вони полюбляли дивитися раніше. Ближче до дев’ятої хлопці почали збиратися. Натягли ті кляті смокінги у яких виглядали наче першокласники, побризгалися кожен своїм парфумом та при параді вийшли з під’їзду, наче королі з воріт Версалю. Та чесно кажучи, клумби біля під’їзду виглядали куди красивіше й зеленіше ніж сад того Версаля, котрий зараз більш походив на нову локацію для фільму Дюна.

Швидко дібравшись до двору універа де усі вирішили зустрітися і потім повною компанією піти до ресторану поруч, хлопці одразу примітили декілька чоловік і зрозуміли – туди їм треба. З присутніх поки що були лише декілька знайомих облич. Аліса, Лютецій, Метіас та ще декілька чуваків котрих Чупарський не дуже пам’ятав. Ну, і самі вони з Андрієнко звісно. Поодаль мовчки стояла Юля котра лише слухала та посміхалася. Ну воно й не дивно, Чупарський пам’ятає її як мовчазну руду мишку та..чекайте..Юля?

Що вона тут робить? Повернулася? І як давно? Тонна питань швидше блискавки шнирялися по голові, а спокійний стан змінився на нервовий. Остап швидко озирається навколо бігаючи бурштиновими очами по усіх в радіусі цього двору. Андрій наче й не помітив різку зміну хлопця, будучи зайнятим розмовою з Алісою. Чупарський махнув другу та відійшов подалі сховавшись за стіною, поруч з якою незмінно десятиліттями росли пишні ялинки, які наче у тій казці ховали його від зайвих очей.

Дихання збилося доки Остап намагався не потонути у в’язкому нерозумінні та бажанні зрозуміти. Чому вона повернулася? Якщо вона тут, то чи є шанс що…

Ні. Не може такого бути. Це просто ірраціонально, Чупарський живе не у фанфіку чи книзі і навіть не у фільмі, звичайним людям не може так везти! Найможливіша удача яка може бути справжньою – знайти сотню на пильній бруківці серед Львову. А в нього навіть такого не було!

Хлопець спирається спиною на університетську стелю сверлячи очами потрісканий асфальт та нервово зминаючи рукав темного піджаку. Такого ж самого як тоді. У цей ж день, на цьому ж місці.

Як же ж бляха, боляче.

З боку почувся тихий шум.

* * *

— Я покидаю країну — безбарвно — Завтра, о шостій — Тон сухий наче картон, а самі слова ріжуть як найгостріший ніж. 

Ні, навіть гірше, Чупарський б надав перевагу лезу аби не чути цих слів. Голос Руденка хрипкий, майже зірваний. Той кричав? Можливо, але Остап про це не думає. Він взагалі зараз ні про що не думає, лише дивиться скляними очами у очі напроти. Погаслі. Не такі які він пам’ятав і які полюбив, увесь їх смарагдовий блиск стерся й зник. Чужі щоки, як і очі, трохи покраснілі, особливо ліва.

Не такі слова він очікував почути за день до випуску, зовсім не такі.  

— Що?..В сенсі..покидаєш? — голос не слухався хазяїна. Хлопець запнувся на слові не зводячи погляду від Роми — І коли ти збирався мені це сказати!?

Чупарський трохи повисив голос, ненавмисно. Найчастіше його захисною реакцією на негативні події є злість. Але зараз її не було. У душі була присутня лише розчарування та сум. За час їх знайомства Руденко встиг зрозуміти та звикнути до подібного тож не відреагував. Лише стиснув губи та відвів погляд не маючи сили дивитися Остапу прямо в очі. 

Сам Рома дізнався про це не більше тижню тому, але не зміг почати цей діалог раніше. Просто не зміг, бачачи щасливого Чупарського який ділився з ним цікавими новинами та планами на майбутнє. Не зміг, знаючи що половина планів не стануть реальністю і кожен раз коли вони розходились та прощалися, той прощався ніби в останнє, дивлячись у слід хлопцю та приміряючи на себе роль Себастьяна Уайлдера. 

Руденко ніколи не любив цей фільм. 

— Батьки переносять свою роботу до Австрії і..ти знаєш, якщо мій батько щось вирішив – це остаточно — Рома говорить текст так ніби він його репетирував, але це все одно не завадило йому запнутися.

Говорить так наче оправдовується, хоча його вини в цьому немає. Хіба що в тому, що мовчав пародуючи русалоньку.

Остап нічого не відповів, застигши. Лише дивився на Руденка по троху все більше усвідомлюючи безвихідність ситуації. Сонце майже спало за горизонт, розфарбовуючи небо в багряний відтінок.

Тож ось як у справжньому житті виглядає примітка “поганий фінал”, бачачи яку Чупарський відмовлявся читати книгу або дивитися серіал.

Той, у кого ще вчора були блискучі яскраві очі та посмішка на губах, сьогодні стояв німий та важко дихаючи. Остап відчував, як з грудей виходила непомітна вага, що притискала його до землі важким тягарем. Йому все гірше і сумніше, думки зайшли у безодню спогадів і невизначеності майбутнього. Той не зводить погляда з Роми, який так і не дивиться йому прямо в очі, намагаючись знайти в його бляклих зіницях відгомін надії, але замість цього бачив лише втому і безсилля. Серце боліло від розлуки, від втрати, що наближалась семимильним кроком. Ості не міг висловити словами те, що відчував, лише стояв там, в цьому моменті, мовчазний свідок невідворотних змін у своєму житті, готовий взяти на себе будь-які випробування, лише б не втратити ту єдину близьку людину, яка залишилася назавжди в його серці, яке з кожним наступним ударом наче молот розбивало його внутрішній світ. Чупарський відчував себе так ніби від нього відірвали шматок чогось дуже важливого, чогось, без чого не можна жити. Хотілося просто зникнути, забути про цю страшну сцену їх власного трагічного фільму, але він знав що це неможливо. Світ навколо ніби поступово втрачав свої фарби, становлячись все більш сірим. Усе що він зараз бачив – десятки відтінків сірого та лише один зелений, в очах навпроти.

Холодний вітер обіймав їх обох, ніби намагаючись відділити їх одне від одного і завершити болісну мить перед тим як відстань між ними збільшиться в декілька тисяч кілометрів. Дихати ставало все важче ніби його занурили у льодяну воду не даючи змоги винирнути з швидкої течії що тягнула на дно. У носі почало щиплити доки Чупарський утримував солону вологу, щоб не виглядати вже зовсім жалюгідно. Хоча, хто його тут побачить? Найнепримітніше місце в усьому університеті, з боку будівлі серед вічно зелених ялинок. Їх улюблене. Слова застрягли у горлі доки вони обидва так і стояли, занурені у свої турботи та розчарування чекаючи на “щось”, але всеодно знаючи що це їх остання мить разом перед тим, як їх життя кардинально зміняться назавжди.

Руденко робить крок ближче нарешті підіймаючи очі та глибоким поглядом дивлячись на Остапа. Той підіймає руки охоплюючи долонями чуже лице, м’яко та обережно, як він завжди робив, слабко погладжуючи подушечками пальців, ніби намагаючись трохи подовжити цю мить перед тим як піти, але чим довше вони там стояли тим болючіше було. Хлопець наблизився до чужих губ цілуючи “по-дитячи”. Коротко та ніжно, як у діснеївських підліткових мелодрамах, намагаючись вкласти усю любов що мав в один дотик. Чупарський підніс долоню до щоки Руденка. Лівої. Була відчутна ледь помітна твердість, наче від удару. Відсторонившись, Рома притулився до чужого лоба своїм ніби хотівши хоч трохи згладити цей вечір. 

— Я тебе кохаю…— зовсім тихо, так, щоб навіть дерева не почули цих слів.

А потім…відсторонився. В цей раз на зовсім. Навіть не поглянув востаннє не бажаючи затягувати цю й без того складну мить, відвернувся й швидко сховався серед дерев, після повністю зникаючи з виду за стіною.

Остап залишився стояти, дивлячись кудись вперед та почуваючи себе бідною Юноною. 

29 червня.

Серед університетського двору грає музика. Випускники радіють та, звісно, п’ють – нарешті вони вільні! Більше в їх життях не буде надокучливих викладачів, суворого декану та інших студентських проблем. Вони нарешті представлені самі собі, зможуть вирішувати що їм робити, знайти роботу мрії та завести сім’ю. Остап з напів повним бокалом шампанського стоїть поосторонь. Прямо як Руденко чотири роки тому на перше вересня. Схоже, передалося воздушно-крапельним. Чупарський дивиться на час у телефоні – близько десяти годин тому людина, фото з якою стоїть на заставці екрану, покинула Україну. Остап підіймає очі під якими залягли темні тіні до однокурсників які стоять по групах. Чи по двоє. Учасників другого варіанту більше.  

По щоці вниз пробігла сльоза. 

Остап відчув солоний присмак на губах.

Схоже, доля обрала все ж інший бал.

* * *

Чупарський повертає голову у бік звідки доноситься звук. Здалося ніби хтось ховається за деревом і Остапу навіть здалося що він почув кроки. Підійшовши ближче той хотів було обійти ялинку щоб поглянути на..щось, але не встиг він це зробити як з-за стовбуру вийшов..кіт. Рудий такий, пухнастий, став прямо біля ніг дивлячись своїми зеленими оченятами на Остапа, так і просячи себе погладити. Не сміючи відмовити Чупарський присів, обережно погладжуючи м’яку шорстку. На його шиї висить червоний ошийник, значить той не безхатько. Воно й без того видно, відкормлений та людей не шугається. На вулиці вже починало темніти. Остап замислившись не помітив як перед ним з’явилися чиїсь темні туфлі. Піднявши очі наверх той зустрівся поглядом з Андрієм, котрий як завжди тримав посмішку на обличчі.

— Йой який гарнюній, прямо як я — Ну звісно, Андрієнко ніколи не забуде зробити комплімент собі-коханому. Той мотнув головою у бік двору, переводячи погляд від пухнастого на Остапа — Давай, завершуй чухмарити кицьку, більшість вже зібралися

Чупарський кивнув й підвівся, повертаючись до товпи разом з другом, після чого уся шалена команда дорослих людей, сміючись та жартуючи немов підлітки, попрямувала до невеликого ресторану недалеко від університету.

Така зустріч й справді ніби повертала у минуле, коли вони могли валятися на підлозі та здихати від сміху з якогось навіть не смішного жарту. Зараз таке можна утнути рідко, якщо взагалі можливо. Потрібно тримати планку “серйозний дорослий” щоб не здаватися дивним. Чупарськоий пам’ятав як на нього засуджуючи зиркали пенсіонери в магазині бачачи нещасний Кіндер на касі, типу “не по віку”. Мабуть, зізнайся він що одне з його хобі – збирати лего, його б вже в асфальт закатали.

Вечір йшов як по маслу, за довгим столом було затишно, ніби зібралася велика сім’я і ділиться одне з одним різними цікавинками свого життя, іноді ностальгічно згадуючи деякі моменти зі студентської буденності. Було комфортно і хоч Остап не те щоб сумував за ними усіма, сидячи тут разом той розумів що більшість друзів у доросле життя переходять з тобою з універу. Зі школи з ним зостався лиш Андрій, а універ подарував їм усім і гарних друзів, і партнерів, і ще вагон приколів.

Час плив швидко. Такі “сімейні ” застілля подобалися Остапу більше аніж ті, на яких ти сперечаєшся з двоюрідною тіткою по лівому коліну сприводу заборони абортів, а з невідомим тобі дядькою Василем на тему “найкращий політик України”.

На дворі все більш темніло, градус напоїв піднімався, але Остап зупинився на рівні “пиво”. Діалоги повільно переходили на більш спокійні. Воно й не дивно, знаходячись під шафе тільки й виходить що обговорювати щось просте а-ля “ми нещодавно одружилися” або “ой, а пам’ятаєте як на другому курсі…”. Хтось вже встиг попрощатися та піти додому, та більшість все ж вирішили залишитися до кінця. Чупарський, сказавши що він відійде, вийшов на вулицю ставши недалеко від вхідних дверей. Запальничка, спалах, перший затяг. Після, дим, який вже мабуть навічно зостанеться на його відросшому волоссі запахом табаку, який ніколи не любив жоден з його близьких окрім Андрія. Але навіть його Остап вже давно не бачив з цигаркою у руці. На дворі вже зовсім стемніло і вулицю прикрашало лише світло жовтих ліхтарів та освітлення з деяких ще працюючих будівель. Цього ресторану, наприклад. Гарно тут було, навіть зникло бажання скоріш повернутися додому. Але не на довго, все ж вдома його є корму чекати, наприклад пухнаста Дороті. І робота, звісно ж..за нею Чупарський не сумував. Попіл незграбно падав униз ледь не зачіпаючи костюм, доки Остап задумливо роздивлявся каміння під ногами.

Хтось зупинився за декілька метрів від нього. Хлопець не звернув на це уваги, все ж навколо можуть ходити десятки людей. Хоча о такій піздній годині це навряд, мабуть, хтось вийшов з ресторану чи з круглодобового магазину за вуглом. Коли ж чиїсь сірі туфлі, які у темряві здавалися чорними, стали зовсім поруч Чупарський не підняв голові розуміючи, що то Андрієнко. Тільки но він збирався пожартувати сприводу того, що той наче кинув палити та “невже наслухався таких історій що без перекуру ніяк?” як його опередили, подаючи голос.

Голос.

Він не Андрієнка, але такий знайомий. Знайомий до різкого болю в серці й хлопець ненароком думає, чи не так виглядає серцевий напад. Чупарський затримав дихання застигши ніби кам’яна статуя, впустивши додолу майже зітлілу цигарку. Та що ж це з ним коїться? Чому почуває себе наче збентежений школяр котрого застукали з дівчиною за школою, чому він не переріс це дивне почуття? Стільки часу пройшло і стільки змінилося, а він все ще готовий кинути усе й бігти на зустріч лиш почувши той голос із “прекрасного далека”. Остап робить важкий вдих, з таким зусиллям ніби йому вирвали трахею, а легені наповнили в’язкою речовиною та стискає губи піднімаючи очі до фігури зліва, обережно, наче боявшись що це міраж і від різкого руху той зникне. Знов.

Його погляд зустрівся з чужою, сяючою наче ті зорі зеленню в очах напроти. Такою ж привабливою та магнетичною як тоді. Чупарський вперше відчуває настільки сильне дежавю. Очі защиплило. Той перестав блимати все ще боявшись, що як кліпне – фігура зникне і він зрозуміє, що довів себе до ручки та пора йти до спеціаліста. Але ж ні. Людина навпроти не зникала, а стояла і так само вивчаючи дивилася на Остапа.

Тиша. Ості повертається тілом до нічного гостя й на мить забувши про все, не задумуючись над своїми діями піддався різкому бажанню й подався вперед, міцно стискаючи в обіймах винуватця його безсоння останні декілька років, ще раз переконуючись, що він реальний.

— Привіт…

Додати до улюблених