Сьогодні з самого ранку був не його день. Наче якась хмара ходила за ним слідом, не даючи ні секунди, аби розслабитися. Навіть зараз, у своєму кабінеті, де зазвичай йому було достатньо комфортно на самоті, відчувалося щось не те.
Останнім часом краєвид навколо тільки пригнічував, тому все частіше вікна були прикриті ролетами. Він зняв капелюха та окуляри, стягнув з себе довгі жаркі рукавички та незручний піджак і кинув це все на криваво-червоний диван, що прекрасно доповнював крісло та загальну картину його кабінету. Він засукав рукави сорочки по самий лікоть. Дурна звичка через яку страждала лише його прислуга. Краватка тепер більш вільно висіла на шиї.
“Можливо, перебратися в більший офіс”, – промайнуло в його голові, коли він оглянув кімнату і нарешті сів за письмовий стіл.
“Він би й цього не схвалив”, – зараз-таки з’явилося в думках. Слова цього маленького захисника лісу крутилися в його голові час від часу, заважаючи працювати. Ванслер знав, що він неправий. Знав і прекрасно розумів, що невдовзі його дії матимуть наслідки. Це душило його в такі самотні моменти, при чому досить неметафорично, горло стискалося так, наче чиїсь руки дійсно здавлювали його. Тоді ж провина гризла його зсередини настільки, що, здавалося, в грудях зараз щось порветься.
Правильно, неправильно. Він не міг розділити свої рішення лише за цими двома критеріями. У всьому він бачив плюси і мінуси. Але думки про те, щоб припинити все, закінчити, все частіше стали закрадатися десь у голові та сперечалися з тими, що говорили йому продовжувати величатися.
Тепер думки, здавалося, матеріалізувалися і тиснули на нього вже фізично. Їхня присутність відчувалася у повітрі в кімнаті, наче тут дійсно був ще хтось, окрім нього самого.
Ванслер поклав голову на свої руки на столі та тяжко зітхнув.
“Сигара”, – він сіпнувся та потягнувся за металевою коробочкою, що лежала трохи далі на столі. Гільйотиною він легко зняв шапочку і став швидко промацувати кишені в пошуках запальнички. Ванслер не сумнівався, що брав її з собою зранку. Але, можливо, вона в кишені піджака, а не штанів.
Вже з сигарою в руці він втомлено підвівся з крісла та спрямував свій погляд в сторону дивану.
Чоловік, у такому ж вбранні й такий же високий, як він сам, підпирав стіну коло бильця. Ванслер застиг на мить. Не встиг він нічого сказати, як чоловік підійшов ближче та легко вихопив сигару з його руки. У цей же момент, тримаючи в руках ту саму загублену запальничку, він так само легко підніс сигару до свого рота та став розпалювати. Пара слабких затяжок і простора кімната стала наповнюватися легким кислим димом.
– Ой, бляха… – протягнув він і закотив очі.
Переляк відійшов і тепер Ванслер лише втомлено спостерігав за цим цирком. Він зітхнув та повернувся до свого крісла, бажання курити відпало так само раптово як і з’явилося.
– Ох, Ванслере… Чому ти так сильно мучишся? – голосно рознеслося по кімнаті.
Знову цей голос. Точно такий, лише з жахливо уїдливими та трохи страхітливими нотками.
– Ну ж бо, невже дійсно обов’язково влаштовувати такі депресивні вечори щотижня? – зневажливе риторичне питання змусило Ванслера знову глянути тому в обличчя. Такі ж м’які риси обличчя, як і у нього самого, дивно поєднувалися з цією насмішливою усмішкою.
Ванслер дійсно думав, що в нього дах їде. Такі реалістичні галюцинації не є нормою для нормальної людини, так? Ігнорування вже давно не працює. Про себе він став називати його Ґрідлером, як частину себе, що пропагує надати перевагу жадібності та гордості й відкинути більшість інших почуттів. Це вже крайня межа.
– А тобі обов’язково з’являтися тут? – він випалив це зморено, потираючи обличчя руками.
– Забув з ким говориш, Вансі? – чоловік скривився та задимів знову.
– З ким же? З галюцинацією? З вигадкою мого мозку? – сказав він, дивлячись в його ясні очі та очікуючи відповідь.
Зверхній погляд Ґрідлера натомість нікуди не зник, а лиш більше посилився. Але він проігнорував це питання.
– Ти міг би послухати мене одразу і зараз жив собі спокійно, не займаючись безсенсовними самокопаннями.
– Звідки ти знаєш чи я того бажаю? – Ванслер хмикнув.
– Повір мені, я знаю. Я відчуваю твою жагу до звеличення… Я б навіть сказав, що я її уособлюю.
– Уособлює він, ага, зараз… – він тихо засміявся. – Якщо моя жага до звеличення настільки велика, що аж “матеріалізувалася”, – він зробив жест лапок руками, – у вигляді тебе, то чому ж тоді я досі не знаю чи правильно все роблю? Чому досі сумніваюся?
– Бо ти дурень, Ванслере, – він ледь не прошипів ці слова. – Ти весь час суперечиш сам собі. Скільки можна сумніватися, коли твоя справа приносить такі прибутки, так звеличує тебе. Здавалося б, вибір очевидний.
– Не тобі мені моралі читати, – відрізав він, і моментально відчув як погляд Ґрідлера став важчим.
– Ти ж знаєш, що не зможеш зупинитися… Ти все одно продовжиш, зараз ти лише тягнеш час незрозуміло чому, – він зробив ще пару швидких затяжок.
Ванслер скривився від цих слів і відвів погляд. Розум і зараз розривався на дві частини, одна з яких не могла не думати про звеличення, інша намагалася тримати її під контролем.
Замислившись над цим, Ванслер не помітив як Ґрідлер ставав все ближче і ближче до нього. Аж поки той різко смикнув його руку та притулив до неї гарячий краєчок сигари.
– Що ти бляха робиш?! – Ванслер скрикнув від болю, намагаючись вирватись, але Ґрідлеру явно було байдуже на це. Він втиснув Ванслера в крісло, не даючи нормально рухатися. Ґрідлер втирав сигару на точці на передпліччі, поки останній вогник на ній не погас. Тоді ж він відпустив руку і Ванслер побачив як на його світлій шкірі з’явився свіжий маленький опік. Він потряс рукою, а тоді стиснув кулак, намагаючись полегшити біль. Він глянув на чоловіка повним нерозуміння поглядом.
– Ти йобана нікчема, Ванслере, і ти це знаєш, – очі його розширилися і дивилися Ванслеру прям в середину, перебираючи всі його нутрощі. Він досі стояв близько, майже нависав над ним, тримаючи руку на спинці крісла.
– Якщо ти не можеш зупинити мене зараз, то чому б тобі просто не здатися? – сказав він, очі його горіли.
Ванслер потирав свою руку, погляд його все ще був пронизаний неусвідомленням і зосереджений на очах Ґрідлера.
– Просто піддайся мені, – продовжив він. – І ти нарешті перестанеш бути таким жалюгідним.
Ванслер знову відвів погляд, бо відчував, що частка правди таки є в його словах, але він відверто не хотів цього визнавати. Як довго він ще буде картати себе і змушувати зробити вибір, невже прийняти остаточне рішення так важко? Чи дійти до компромісу?
Думки його перервало щось, що тиснуло йому поміж ніг. Коліно Ґрідлера давило на його пах, поки по обличчю розповзлася гримаса чимось схожа на усмішку.
– Ну ж бо, Вансі, – він нахилився до його вуха та прошепотів. – Я знаю, ти хочеш величитися далі.
Ванслер здригнувся як тільки чуже дихання торкнулося його обличчя та вуха.
– Я ж кажу… – він потерся коліном об його пах знову.
Думки в голові раптово перемішалися, намагаючись зрозуміти всю абсурдність ситуації. Сумніви кидалися в різні сторони, поки ноги легенько здригалися від маніпуляцій. Ванслер не думав, що його видіння настільки реальні і що зараз до нього домагається по суті він сам.
“Це вже переходить всі межі” – подумав він і випустив нервовий смішок, а за ним легкий стогін.
– Ну і яким чином це допоможе мені? – видихнув Ванслер.
– Ти зрозумієш, – сказав Ґрідлер, продовжуючи гратися з його нижньою частиною тіла.
– Я на це не погоджувався, – сказав він, але не заважав чоловікові в його діях.
– Але й не відмовився ж… – рука Ґрідлера ковзала по талії Ванслера та дражнила спину. – Давай, знімай.
Зараз Ванслера переповнював сором за все, що відбувається, за всі його дії. Але якась частина мозку змушувала взяти участь у цій грі, вона явно жадала цього настільки сильно, що притуплювала всі інші почуття. Але так просто здаватися він також не збирався.
– Я не робитиму цього сам, – сказав Ванслер, глянувши на чоловіка з викликом, невпевнений в його наступних діях.
Ґрідлер скривився, трохи відступив та зверхньо оцінив його тіло. Ванслер повільно та легко зняв один черевик, так само інший, і тепер лише очікував. Просто не міг зупинити це. Вагання та частинка здорового глузду все ще не давали йому спокійно прийняти все, що відбувається. Погляд його був спрямований Ґрідлеру в очі, з надією побачити як він відступає і це все закінчиться ніяковою пустою тишею, як інші його візити.
Але ось пара швидких та незграбних рухів і штани Ванслера вже були на підлозі. Його світла білизна з сердечками виглядала жахливо смішно в усій цій ситуації і так само жахливо прикривала стояк.
– Наче й гроші маєш, а нові труси ніяк не купиш, – Ґрідлер уїдливо посміхнувся.
– Тебе то хвилює? – Ванслер знітився, та явно не хотів цього показувати. Але наявність цієї білизни розділяла їх, давала йому ще один шанс зупинитися і змушувала сумніватися в усьому ще більше. Сумніватися в можливості і логічності цієї ситуації взагалі. Але бажання росло неприродно швидко, особливо коли Ґрідлер неквапливо розвів його ноги, а потім раптово притулився до нього своїм тазом. Притискаючись, ледве рухаючись, явно граючи з ним, він вперше щиро усміхнувся, як здалося Ванслерові.
– Продовжиш вередувати чи далі сам?
Такі дії і ці його балачки збуджували Ванслера ще більше, поки він все ще намагався стримувати тихі зітхання. Ванслер досі не був готовий здавати позицій повністю. Тому він лише неспішно завів свою ногу та натиснув чоловікові на груди, створюючи відстань між ними.
– Сьогодні ти обслуговуєш мене повністю, – сказав він тихо, тримаючись впевнено, наскільки це можливо.
Брова Ґрідлера вигнулася через відвертий подив, що охопив його. Він грубо схопив ногу Ванслера і відвів її від своїх грудей.
– Це вперше і останнє я підкоряюся твоїм вибрикам, – гаркнув він.
Ванслер відчував певну перемогу, хоча нею тут і не пахло. Він лише удавав, що має якийсь контроль над ситуацією, над Ґрідлером. Вони обидва прекрасно це розуміли, тому зараз Ґрідлер без особливих пручань йшов на його забаганки. Він нетерпимо стягував білизну, торкаючись кожного міліметра його ніг. Це розпалювало Ванслера ще більше, як і те, що на ногах його досі були його довгі шкарпетки.
– Вансі, а ми ж навіть не почали, – сказав чоловік, але скоріше не Ванслеру, а його великому стояку.
Не встигнув Ванслер відповісти на це зауваження, коли той вже перемістив свої руки ближче до його сідниць. Він пестив їх так само розпусно, як і все, що робив до цього.
– Ти коли-небудь перестанеш коментувати все? – сказав Ванслер, стискаючись від його рухів. Ґрідлер на це лише усміхнувся.
Тепер його довгі пальці рухалися все ближче і ближче до центру. Вони торкалися входу ледь відчутно, навіть тендітно, змушуючи дихання Ванслера прискоритися. Середній палець ввійшов без особливих зусиль, але Ванслер, певна річ, здригнувся та стиснувся ще більше.
– Йой, Вансі знову грався зі своїми іграшками настільки довго, що я так легко можу вставити? Чи може нарешті знайшов когось, аби їбав тебе? – сказав Ґрідлер зневажливо, вишукуючи його очі і помалу рухаючи пальцем всередині.
– Не твоє це діло, – вичавив з себе Ванслер, стримуючи стогони, спричинені як дискомфортом, так і вправними рухами.
Ґрідлер недовго чекав і хмикнув.
– Який же ти дійсно жалюгідний, Ванслере, – він різко витягнув палець і так само вставив тепер вже два. – Єдине на що ти годишся це бути хлопчиком для їбання, не більше.
Гострий біль пронизав всю нижню частину його тіла і від того він випустив виразний стогін. Але хвиля задоволення досить швидко змила його і тепер в кімнаті лунало тільки його збудливе пхикання.
– Ти нічого не вартий, Ванслере… Так легко здатися. Я думав, ти хоча б трішки постараєшся, – він продовжував рухати пальцями у різних темпах, дражнячи, поки його інша рука пестила стегна.
Легке скиглення Ванслера розносилося по кімнаті разом із його думками.
– Яка яскрава реакція, Ванслере, ти ще давай тут кінчи тільки від моїх пальців.
– З-Замовкни, бляха… Перестань… – ледь вимовив Ванслер, відчуваючи як подібні слова розпалюють його надто сильно.
– Ти, здається, знову забуваєшся, – сказав Ґрідлер і схопив його за волосся, змусивши поглянути йому в очі.
– Гей, чуєш? – сказав він, тягнучи та намагаючись завдати слабкого болю. Ванслер від того лише задоволено хмикнув від усолоди, заглядаючи в його звужені зіниці.
– Який же ти таки огидний… – виплюнув Ґрідлер презирливо і розтиснув руку.
Тепер його пальці стали поривчасто рухатися, змушуючи Ванслера ще дужче стискати руку на його плечі, а іншою викручувати бильце крісла. Ця картина явно більше задовольняла його.
– Що ж, годі гратися, – сказав він з запеклістю та різко витягнув пальці, змусивши Ванслера зойкнути. Коли Ванслер глянув на нього, то знову помітив погляд, що оцінював, поки його голодні зуби розпливалися у посмішці. Він став повільно розстібувати пасок.
Побачивши пульсуючий член, Ванслер ледь утримався від того, аби просити пробачення за попередні слова та благати його.
– Давай вже… швидше… – натомість сказав він тихо, навіть трохи грубо, дихання його було швидким і переривчастим.
– Ти диви, який… – замість того, аби нарешті перейти до основного моменту, Ґрідлер обхопив їхні обидва члени та повільно почав ворушити рукою. Рухи були легенькі та навіть ніжні, особливо порівняно з попередніми. Він лагідно пестив обидва члени, повністю зосереджений на цьому. Чим більше Ґрідлер його торкався, тим більше Ванслер хотів належати йому повністю.
Ґрідлер припинив це раптово як тільки вирішив для себе, що цього достатньо. Він безсоромно задер ноги Ванслера так, аби ті обхопили його стегна. Крісло було жахливо незручним для цього, але його це мало хвилювало. Він обхопив його стегна своїми руками та потер випираючі кісточки. Ванслер вкотре відчув на собі цей оцінювальний погордий погляд.
Ґрідлер дразливо обвів голівкою члена навколо ануса. Нетерпіння Ванслера вже вийшло за всі можливі межі та змушувало його ледь не задихатися від кожного його руху.
Він побачив як на обличчі Ґрідлера знову з’явилася гостра посмішка. Ванслер відволікся і прикрив очі повністю лише на секунду, коли Ґрідлер різко ввів головку усередину. М’язи скорочувалися, голос тремтів, але у голові Ванслер лише молив про хутчіше продовження.
Ґрідлер грався з ним, дратував і хвилював, він ледве-ледве рухався, плавно і повільно, гойдаючи свої стегна. З кожним рухом він входив все глибше, але просувався все одно розтягнуто, змушуючи Ванслера стискати губи і зупиняти кожен стогін. Інтенсивність коливань наростала разом з тим як Ванслер стискав його плече. Кожен поштовх для Ванслера відчувався особливо: як нескінченна утіха, безмежне знання, благодатне почуття, що все збільшувало вже й так нестримне бажання.
Сором за свою слабкість вже не переповнював його. “Жахливо” пронеслося у думках останній раз і таке ж сильне “приємно” змінило його з кінцем. Ще трохи і він вже зовсім не шкодуватиме, адже тепер тільки блаженство охоплювало його. Розум Ванслера затьмарився остаточно, коли він відчув як Ґрідлер нарешті рухається так швидко як повинен. Бурхливі часті стогони вже не виходило тримати в собі, та й сенсу в цьому все одно не було. Бляха від паска періодично вдарялася об його сідниці, примушуючи відчувати принадливий біль.
У якийсь момент відчуття стали надто абстрактними, а від того ще глибшими, і Ванслер змушує себе підвести погляд. Очі його збільшилися від потрясіння, адже йому здалося, що він остаточно втратив розум. Він бачив чітко, але йому все одно ввижалося, як нижні частини їхніх тіл поступово зливалися. Він не міг розділити, де починається його тіло і закінчується тіло Ґрідлера. Чи то через невідому до цього ейфорію, чи то через інші чинники про які він не здатен був думати, реальність ставала для нього недосяжною. Він глянув в очі Ґрідлеру з німим питанням, ті були такі ж ясні як і до цього. Але обличчям його розтягнулася жахлива гримаса з тріумфальною усмішкою.
– Чшшш…. – чоловік відкинув голову Ванслера своєю рукою назад. – Тобі краще насолоджуватися, не бачивши нічого.
Чоловік насаджував його на свій член все сильніше, тепер грубо рухаючи стегнами, якщо їх ще можна було так назвати. Ванслер піддавався на його рухи, ноги притискалися все сильніше до його спини, і він більше не міг втримати погляд на його обличчі.
Раптово якась тепла маса розлилася в його животі, очі його закриті, і він може лише відчувати як вона розтікається всередині нього. Надто багато, надто сильно, надто приємно.
Ще якась мить і задоволення стало для Ванслера поняттям виключно матеріальним. Зараз воно абсолютно реально наповнювало все його нутро, не лишаючи жодного вільного простору. Він відчув як воно доходить до його голови і тоді вона також наповнилася чимось ледве знайомим, незрозумілим для нього, але жахливо млосним. Власний мозок наче плавився, як і все тіло, нестяма охопила його. І тоді, здавалося, останні частинки його власної свідомості зникли разом із завершальними стогонами, звук яких назавжди лишиться в цих стінах.
***
Ванслер знаходить себе у своєму кріслі, одягнений у звичний одяг, але трохи розкуйовджений. Голова боліла жахливо, а тіло відчувалося надто вразливим. Потерши обличчя, він підійнявся та подивився на стіну. Золотистий годинник вказував майже четверту. Він підійшов до вікна, яке зазвичай прикрите ролетою, та відкрив його навстіж. Свіже ранкове повітря наповнило кімнату, але все одно не могло витіснити дивного запаху, що він відчував. Розтираючи руку, він помітив маленьке яскраве подразнення в одній точці, але не звернув особливо увагу. Він вийшов на балкон і спробував вдихнути на повні груди. Звідти відкривався краєвид на різнобарвний, місцями лисий, ліс, який був заповнений машинами, що чекали робочих. Тіло його вкрилося приємними сиротами від слабкого холоду та розуміння масштабів його проєкту. Легка задоволена усмішка розтягнулася обличчям і маленький смішок пролунав з його уст з полегшенням. Він розвернувся та оглянув свій кабінет. На нього з балкона також відкривався чудовий вид. Він згадав свої вчорашні думки.
“Треба перебратися в більший офіс”.
Додати до улюблених