Автор – mygalfriday (https://archiveofourown.org/users/BrinneyFriday/pseuds/mygalfriday). Те що ви зараз бачите є перекладом. Оригінал знаходиться за посиланням – https://archiveofourown.org/works/713052
Минуло три місяці з того моменту, як вона втратила батьків. З того часу її переслідують дивні сни, зі спогадами про дитинство — і про те, і про інше — це повторювалося щоночі, тому вона не може нормально виспатися, як і в її перший рік у Стормкейджі.
Сьогоднішній сон про маленьку Мелоді, самотню в старому дитячому будинку з дивним наглядачем за компанію. Маленька дівчинка притискає книгу для втіхи. Вона жадібно читає художню літературу, і навіть не здогадується, що її рівень читання набагато більше, ніж у звичайної дитини її віку.
Найбільше вона любила Шекспіра. “Сон в літню ніч”. Цю книгу вона перечитувала знову і знову, представляючи гарних пустотливих фей. І зараз, вже доросла вона теж мріє про феїв, але вони не блондинки з її дитячих уявлень. Вони бліді і елегантні, витончені і з блискучим вогненно-рудим волоссям.
Емі.
Рівер прокидається від хрипкого звуку ТАРДИС і відразу різко сідає в ліжку, її тонка ковдра падає на підлогу, коли вона судорожно озирається навколо, серце шалено колотиться, шкіру обдуває легкий вітерець, який майорить підлоги її ліжка. Її серце завмирає, коли жінка дивиться на те місце, де зовсім недавно стояла ТАРДІС її чоловіка, і дивується, чому він не залишився. Насилу стримавши глибоке зітхання розчарування, Рівер тягнеться за ковдрою, але замість нього її пальці намацують картонну коробку. Рівер мружиться в темряві, спускає ноги з ліжка і сідає на підлогу, щоб оглянути знахідку. На кришці лежить записка, прикрашена каракулями Доктора, що викликає у жінки мимовільну усмішку — опівнічний сюрприз? Все-таки він такий кумедний.
«Я знайшов це і подумав, що, можливо, ти хочеш отримати її назад. Вона прикрасить нову книжкову полицю. Насолоджуйся, люба.»
Рівер цмокає записку і, не ховаючи щасливої усмішки, зараз вона, напевно, схожа на школярку, що розчервонілася, піднімає кришку і заглядає всередину. Побачивши книжки її дитинства вона сміється від захоплення.
З вигуком тріумфу вона витягує з коробки книгу «Сон літньої ночі» з наміром завернутися в ковдру і, читаючи книгу, провести залишок ночі, але різко зупиняється, помічаючи безліч різнокольорових закладок, приклеєних до різних сторінок. Листя їх, Рівер помічає позначки, зроблені рукою Доктора, і посміхається, відкидаючись на подушку і гортаючи книгу далі.
Його коментарі були так напрочуд проникливі, що часом здавалося, що між ними дійсно відбувається діалог.
Пак — чудове ім’я, як гадаєш, Рівер?
Вона пожирає очима кожне слово, зворушена тим, що він знайшов її улюблену книгу та залишив ці маленькі повідомлення. Можливо, комусь цей жест здасться простим, але не Рівер, для неї це доказ того, що вона не самотня у шлюбі – він хоче бути її чоловіком, і справа навіть не в всесвітах, що руйнуються.
Принаймні саме так вона каже собі.
Вона доходить до останньої сторінки незадовго до світанку і читає останній запис:
На Праті на траві є фантастичні кільця фей. Ну, насправді вони не називаються кільцями фей. Їхня назва Кільця Істини. Та й фей жодних немає. Не кажи мені, що ти не заінтригована. Як щодо подорожі, дружино?
Рівер посміхається та сканує координати.
Занадто багато часу пройшло з її останнього побачення з чоловіком, тому вона не збирається похапцем, а ретельно продумує свій образ, її вибір падає на одну просту сукню, але вона знає, що йому воно подобається – коротке, синє – воно завжди викликає блиск у його очах і до того ж він починає невпевнено розмахувати руками. Вона одягає діамантові підвіски, подарунок на річницю, на губах трохи помади, злегка струшує волосся і одягає на зап’ястя маніпулятор.
Коли вона з’являється на Праті, то відразу помічає ТАРДІС на відстані, але не поспішає йти до неї, посміхаючись, Рівер озирається навколо. Праті – це зелена планета з водоспадами і високими деревами, і як не дивно, величезною кількістю дирижаблів. Жінка перетинає поле досить повільно, насолоджуючись нічним повітрям і не зводячи очей з так званих кілець Істини. За кілька метрів видніються такі кола, зарослі травою та екзотичними квітами, вони захоплюють, але Рівер посилено пручається спокусі, знаючи, що Доктор буде дутися, якщо вона піде дивитися їх без нього.
Усміхнувшись при думці про ті щенячі очі, які завжди змушують її здатися, навіть через таку кількість років, віків, Рівер збільшує темп кроку, бажаючи якнайшвидше побачити свого чоловіка і подякувати йому за подарунок.
Вона відчиняє двері ТАРДІС, сподіваючись підкрастися до нього. Він завжди підстрибує від несподіванки і намагається вдати, що так все і замислювалося. Але раптово Рівер завмирає у дверях, помічаючи новий інтер’єр. Вона бачила його кілька разів, коли була молодша, і завжди ставила йому питання про його зміну, але Доктор ніколи не відповідав, починаючи говорити про щось зовсім інше. Ой, ти знаєш, було якось нудно однієї ночі, і надто багато випив на Дні Народження Марії Антуанетти — вона жінка, яка знає, як добре провести час. О, до тебе їй, звісно, далеко, люба. До речі, якщо вже розмова зайшла про монархів XVI століття, як щодо подорожі? Але тепер вона знає — він не міг більше дивитися на це.
Закусивши губу і знову заштовхуючи думки про втрату батьків подалі, вона ковзає всередину корабля і закриває двері за спиною, вирішивши просто провести вечір із чоловіком. Дивлячись на нього, Рівер розуміє, що він трохи далі від неї в їхньому тимчасовому потоці, і думка про старшого Доктора захоплює її. Вони так рідко синхронізують свої дні.
Він стоїть біля консолі, похмуро дивлячись на один з моніторів, обличчя задумливе, хоча Рівер навіть уявити не може, як він може думати про щось серйозне з музикою, що наповнює кімнату. Низька, музична французька, що щось нагадує Едіт Піаф, і Рівер посміхається, вона якраз збиралася вийти з тіні і подразнити його за вибір музики, коли чує дзвінке хихикання.
Повернувшись на звук, Доктор усміхається, його обличчя висвітлюється так, як Рівер не бачила вже дуже давно. Вона завмирає і дивиться у тому напрямі, як і її чоловік — звісно, не так на неї. Молода дівчина, швидше за все, його нова супутниця, вона пританцьовує в такт музики поруч з ним, одягнена в одяг XXI століття, бере його за руку і притягує до себе.
Серця Рівер стискаються в грудях, вона, як і раніше, стоїть, не рухаючись, спостерігаючи за Доктором, який опускає одну руку дівчині на стегно, а інший все ще тримаючи її за руку. Вони сміються і починають вальсувати по кімнаті навколо консолі, про щось тихо розмовляючи. Рівер не чує про що йде розмова, але їй вистачає того, що вона дивиться на їхні обличчя, які говорять більше ніж будь-які слова. Жінка все ще притискається до дверей ТАРДІС, вона вивчає Доктора, а в горлі грудку — м’який погляд, рука на стегні дівчини, на обличчі сяє посмішка, освітлена холодним синім верхнім світлом.
Вона знає про його любов до подорожей з гарними молодими дівчатами, але ніколи раніше її так не турбувало. Йому потрібне їхнє здивування, їхнє захоплення. Але не зараз. Він виглядає зовсім враженим дівчиною – він безперечно думає про неї, але … О, колись давно він дивився так само і на неї.
Коли пісня закінчується, Доктор нахиляє свою супутницю, і вона відкидає голову назад, дзвінко сміючись. І в цей же час зауважує Рівер, що стоїть у дверях, дівчина скрикує, блискавично повертаючись у вихідне становище, наче коханка, застукана у спальні чоловіка.
– Що трапилося? — спитав Доктор, насупившись. — Я знову настав тобі на ногу?
Вона хитає головою, відходячи від початкового шоку, і посміхається.
— Ні, жодного разу з тих твоїх уроків із Фредом Астером.
Доктор поправляє метелика, виглядаючи надто самовдоволеним.
— Але ж у нас гість.
Він піднімає голову і дивиться у напрямку до дверей, Рівер піднімає руку і махає йому, як завжди, так буде незалежно від того, як вона почувається, свідком чого вона щойно стала, він ніколи не побачить цього, тільки усмішку.
– Привіт солоденький!
Благослови його, Доктор усміхається побачивши дружини, відсуває свою супутницю трохи вбік, і мчить до неї.
– Рівер!
Він бере її за руку, переплітаючи їхні пальці, і нахиляється, щоб легко цмокнути її в куток губ, але вона нічого не робить, щоб повернути голову і поцілувати його, як це зазвичай робить. Він помічає, звичайно, він помічає і похмуро дивиться на неї.
– Що ти тут робиш?
Вона тут, тому що він попросив її приєднатися до нього, ні, мабуть, ще не просив. Як тільки Доктор раптом не вирішив почати запрошувати інших жінок на їхні побачення, і Рівер певно б пам’ятала, якби у них відбулася така розмова. Їй не подобається ділитися.
Важко проковтнувши, вона дозволяє собі на мить закрити очі, щоб зібратися, ненавидячи майбутню версію його, який покликав її сюди. Чому він хотів, щоб вона побачила це? Чи хоче сказати їй цим, що йому стало нудно з нею? Що він знайшов когось, хто знову змушує його жити — чого вона не може зробити після Манхеттена? Когось молодший? З того часу, як вона стала професором — вже не горезвісна доктор Сонг, ув’язнена в Стормкейджі, яка вже нічим не загрожує людям — вона стала відчувати свій вік, як ніколи раніше. Рівер намагається приховати це від нього. Спеціально ховаючи всі недоліки, щоб він не побачив зморшок, що з’являються навколо очей, але це одне, набагато складніше приховати втому і жах, що одного разу, вона буде не в змозі більше йти в ногу з ним. А що потім? Їй була гидка навіть думка, що він буде з нею тільки з почуття обов’язку, бачити жалість у його очах.
Що коли він усе зрозумів? Раптом це спосіб порвати з нею якомога ніжніше?
Вона прочищає горло і тихо відповідає:
– Спойлери!
– Ох! — Доктор випускає її руку зі своєї і мчить назад до консолі, знаходячи свій щоденник.
А в цей час його супутниця не зводить очей із Рівер.
— Доктор?
Він піднімає очі від сторінок свого маленького синього щоденника і бачить її запитальний погляд.
– Ах да! Рівер, Клара. Клара, дружина.
Вона закочує очі, оскільки він відразу повертається до сторінок книги, бурмочучи щось собі під ніс. Клара присідає у жартівливому реверансі та посміхається Рівер, на щоках дівчини з’являються ямочки.
— Приємно нарешті зустрітися з тобою.
Вона дуже мила, невеликого зросту, з м’якою усмішкою та великими карими очима. Рівер помічає сяючий зацікавлений погляд і чудово розуміє її цікавість і здивування Всесвіту, це й п’янить її чоловіка.
Нахиливши голову, Рівер слабо посміхається, але не може нічого сказати, заважає грудку в горлі.
Клара дивиться на Доктора і кусає губи.
— Доктор, я йду збиратися. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що обіцяв мені космічну Флориду?
– Так Так. Через хвилину! — відповів Лікар, не зводячи очей.
Клара підморгує Рівер і повертається, піднімаючись вгору сходами і спускаючись вниз коридором, зникаючи в глибині ТАРДІС. Рівер приголомшено дивиться їй услід. Вона спеціально залишила їх наодинці. Така поведінка не дає можливості мати будь-якої образи на дівчину.
Зрештою, Доктор піднімає погляд.
— Кастровальва вже була, чи не так?
Рівер киває, відразу переходячи до суті:
— Манхеттен був останнім, де я тебе бачила.
Біль прослизає по обличчю, і він опускає голову, закривши книгу і прибираючи її назад під консоль.
– Як давно це було?
– Три місяці. Тобі більше, чи не так?
Кивнувши, він встає на ноги і, трохи згорбившись, перетинає кімнату, підходячи туди, де досі стоїть вона, і Рівер лякається, раптом вона випадково змусила його повернутися до жалоби по її батьках, просто згадавши той жахливий день. Але він дивує її, взявши руки дружини у свої та зазирнувши їй у вічі, його ж заповнені жалем.
– Мені дуже шкода, Рівер. Тоді я не дав тобі того, що мав.
Вона підтискає губи і відводить погляд, ховаючи сльози в очах.
— Немає жодної потреби у вибаченнях, кохання моє. Ми тоді обидва наробили купу помилок.
Його великий палець м’яко погладжує її кісточки і, коли вона дивиться на нього, вона може впевнено заявити, що не переконала його. Доктор дивиться на дружину з побоюванням, не припиняючи заспокійливо погладжувати її руку. І Рівер розуміє, що, швидше за все, він думає, що вона сердиться за це на нього, тому відразу пом’якшується, а її очі теплішають. На нього вона не сердиться – вона сердиться на себе за те, що така слабка і людяна, цього недостатньо.
— Так, — каже вона, вивільняючи свою руку з його пальців і даруючи Доктору яскраву усмішку, намагаючись відвернути його, і стискає руку в кулак, щоб він не помітив, як тремтять її пальці. — Я бачу в тебе нова супутниця.
Посмішка, властива швидше за його зовсім молоду версію, з’являється на його обличчі, і він киває від нетерпіння, зовсім не здогадуючись про неприємне відчуття, яке з’являється всередині неї.
— Що ти думаєш про неї? Ти зустрічалася з нею раніше? Ні, почекай, спойлер! – Він радісно плескає в долоні. – Але, господи, вона блискуча, Рівер. Вона вмирає і знову з’являється. Я навіть уявити собі не можу, чому так відбувається, його усмішка стає ширшою, а очі горять від захоплення.
Оце так! Молода, чарівна та таємнича.
Рівер не має шансів.
— І ще симпатична, — бурмотить вона, не в змозі щось зробити з собою.
– Що? – Доктор хмуриться, коли помічає це, – Так, напевно.
Вона закочує очі. Насправді він такий невіглас.
Так, настав час піти, інакше вона дасть йому ляпас чи заплаче. Щоправда вона поки що не знає, яке бажання переможе, тому краще втекти раніше, ніж все зважиться.
– Ну, я піду, – Рівер нахиляється і цілує його в щоку.
– Що? Ні, але ти тільки прийшла … – Він виглядає розчарованим, і вона відчуває, як тремтять її серця – йому все ще потрібна її компанія, здається, – Поїхали з нами – тільки космічна Флорида, а потім я відвезу тебе додому, якщо захочеш.
Вона хитає головою, краще піти, перш ніж вона зламається.
– Вибач, любий. Я дуже зайнята — треба подразнити Сонтаранцев, налякати студентів…
— Будь ласка… — благає він, спалахуючи ідеєю, — Я куплю тобі трубочку з кремом…
Він розгойдується з миски на п’яту, смикаючи піджак за лацкани, сподіваючись, що він переконав її.
— Все гаразд, любий, — каже вона, м’яко посміхаючись, — Я не хочу втручатися. Ти і Клара, чудово проведете час разом, і я, можливо, приєднаюся до вас наступного разу.
Він дметься.
— Але ж ти прийшла зараз…
– Я вже була тут, у нас були розкопки під одним із водоспадів, – з легкістю бреше вона, – Я побачила ТАРДІС і вирішила заглянути, відвідати тебе. Очевидно, все гаразд. Я виконала свою роботу, – вона знову цмокає його в щоку на прощання, завмираючи на мить, вдихаючи його запах, до очей підступають сльози. – Поки що, солодкий.
Розвернувшись на підборах, Рівер скидає голову і швидко йде, бажаючи поїхати раніше, ніж він помітить її стан.
– Що? – недовірливо кричить він їй услід. – І це все? Що з тобою трапилося?
Вона чує його кроки, коли відчиняє двері і виходить надвір.
— Нічого, мені треба просто йти. Це місце не обстежується саме собою, — каже вона через плече.
– Ти все ще ображаєшся з-за Манхеттена, так? — питає він, і вона чує шелест трави, бо він біжить за нею. — Я так і знав!
– Не говори дурниць! – вигукує вона. – Я ж сказала – ми обидва були неправі. Це не має значення.
– Тоді чому ти така?
– Яка?
— Така… — він заїкається, намагаючись підібрати слово, але натомість починає злитися. — Не ти!
Рівер піднімає руку, починаючи швидко вводити координати на маніпуляторі, серця б’ються в грудях, занадто швидко вона тікає від свого чоловіка.
— Я не розумію, про що ти говориш.
– Ти брешеш мені, Рівер Сонг! – Досить каже він, підловлюючи її.
Не в змозі зупиниться, вона різко повертається до нього, і він урізається в неї.
— О, ти вирішив почати звертати на мене увагу?
Коли його сумний погляд опускається на її зап’ястя, він згадує, вона швидко розвертається і знову йде вперед, не кажучи жодного слова і щільно стиснувши губи.
Деякий час Доктор просто йде за нею, але потім, схаменувшись, біжить через поле, щоб скоротити відстань. Рівер вводить останній знак координат, коли він простягає руку і вистачає її за зап’ястя, ривком притискаючи її до себе. Вона скрикує і смикає рукою. У цей момент він бере її за друге зап’ястя і міцно стискає і, незважаючи на силу своєї боротьби, Рівер не може вирватися на волю.
— Доктор, — буквально гарчить вона, — відпусти.
Але він такий самий упертий, як вона, його хватка стає тільки сильнішою.
— Ні, поки не поговориш зі мною.
— Нам нема про що розмовляти, — заперечує вона, смикаючи руками і штовхаючи його, — Ти поводиться як дитина.
— Я поводжуся як дитина? — Доктор сміється, стискаючи її зап’ястя ще дужче, до синців.
— Так, — каже вона, стиснувши зуби і штовхаючи його знову, — А тепер дай мені… — вона використовує всі свої сили і штовхає його так сильно, що вони удвох падають на землю, переплітаючись руками та ногами. Рівер ударяє його ліктем і роздратовано закінчує: — …піти.
– Тільки не бреши, – попереджає Доктор, випльовуючи траву, що потрапила йому в рот і похмуро дивлячись на неї зверху вниз. – Що з тобою сталося?
Раптом Рівер відчуває непереборне бажання висловити все, і вона міцно стискає губи, борючись із собою, щоб слова не вирвалися назовні. Доктор встає, обтрушує піджак і простягає їй руку.
– І перестань так на мене дивитися, – бурчить він, – Це викликає в мене бажання створити з тобою щось неймовірне, – Рівер здивовано дивиться на нього, і він миттєво завмирає, захлопуючи рота рукою, – Я сказав це вголос?
Вона киває, піднявши брову.
— О, — Доктор тривожно озирається довкола, — О.
Він запускає руку у волосся.
– Не добре. Дуже, дуже, зовсім нехорошо.
Сконфужена, роздратована і досі занурена у свої емоційні рани, Рівер бурчить:
– Що трапилося?
Його погляд стурбований, Доктор проводить рукою по волоссю і паморочиться навколо себе.
— Ми з тобою у кільці Істини.
Вона теж озирається і бачить, що вони насправді всередині одного з цих кіл, які жінка помітила на шляху до ТАРДІС до цього, кільце заросло травою і крихітними квітами з ніжними фіолетовими пелюстками, що випромінюють слабке, ледь помітне свічення.
– І?
– Істини, – підкреслює він, трохи роздратовано, – Ти ж розумієш, що це означає. Доки ми знаходимося всередині цього кола, ми не можемо говорити одне одному нічого, крім правди.
Вона трохи відсувається від краю кільця.
– Так давай просто підемо звідси.
— Не можемо, — спокійно відповідає Доктор.
Але Рівер все одно намагається, отримуючи удар по кінчиках пальців. Лаявшись, вона кладе пальці в рот і дивиться на, на вигляд, милі кільця.
– Як нам вибратися звідси?
— Насамперед ми маємо бути чесними один з одним, — Доктор спокійний.
— Добре, — бурчить вона, — я ненавиджу твої капелюхи.
Він посміхається.
— Цього недостатньо, люба. Як бачиш, обручки живі. Тобі доведеться копнути трохи глибше, — його усмішка пом’якшується. — Деякі пари використовують ці кільця як сімейного консультанта. А діти штовхають один одного в них, щоб ті відкрили їм секрети — це традиція в деяких братствах. І чим довше ти знаходишся в кільці, тим більше таємниць хочеш видати, тому я пропоную покінчити з цим якнайшвидше.
Рівер дивиться на нього знизу вгору, в ній здіймається паніка. – Ні, – видихає вона.
– Так, – зітхає Доктор, – Прошу – нічого не питай про своє майбутнє, Рівер.
Він дивиться на неї, і вона хмуриться, дивлячись на нього спідлоба.
– Я не ідіотка, чи знаєш!
– Я ніколи не казав, що ти ідіотка.
– Можливо, думав.
Він пирхає і падає на траву з якоюсь мелодраматичністю, дивлячись на її з-під чубчика. Рівер вдає, що ігнорує його, схрестивши руки на грудях і підібгавши губи, щоб припинити всі спроби сказати правду без її згоди. Доктор зриває травинку.
— Ти гніваєшся на мене, — він уважно спостерігає за нею.
Вона хитає головою. Це не було питанням, тому Рівер не вважала за потрібне відповідати.
– Рівер, ти не поцілувала мене…
Жінка відкриває рота, щоб заперечити.
— Поцілунки в щоку не рахуються!
Вона закриває рота знову.
– Ти весь час дивишся на мене так, ніби я зробив тобі щось жахливе, так прагнула піти, що навіть не дивилася куди йшла, – він хитає головою, губи складаються в сумну напівусмішку. – Щось не так.
Вона кусає губи, боячись відповісти. Зітхнувши, Доктор кладе голову на руки.
Бажання сказати правду стає все сильнішим, але вона перериває їх словами:
– Ти починаєш.
Він дивиться на неї крізь пальці.
– Я не хочу бути першим. І тим більше це ти винна, що ми опинилися тут. Ти починаєш.
– Я винна? – Вона гнівно дивиться на нього. – Як це я винна? Ти мене не відпускав!
— Тому, що ти не говорила зі мною! — відповідає він. — І нічого цього не сталося б, якби ти погодилася вирушити зі мною та Кларою до космічної Флориди, як я тебе просив!
— О, пробач мені, але я не хотіла бути третьою зайвою на побаченні! — очі широко розплющились, Рівер, бажаючи тримати рота на замку, закрила його долонею, все ще перебуваючи в потрясенні від сказаного.
Доктор здивовано дивиться на неї.
— Побачення?! Почекай, так річ у цьому? Ти ревнуєш до Клари?
Рівер закушує губу так сильно, що відчуває металевий присмак крові.
— Ти насправді думаєш… — він замовкає, дивлячись на неї, помічаючи її схрещені руки і зляканий вираз обличчя, який вона ніяк не може сховати від нього, — Рівер, ні. Клара не… ні.
— Ну, як я можу сумніватися після такої промовистої відповіді?
Він сміється, треба всім, його обличчя висвітлює весела хлоп’яча усмішка, і він тягнеться до її руки.
– Рівер, це смішно.
Вона смикає руку і хмуриться.
— Так, дуже смішно, побачити свого чоловіка з кимось молодшим і красивішим, та ще й до всього іншого таємничим. Жінка готова вбити чоловіка за таке.
– Ну, ти не жінка, – каже він, вона пирхає, такого вона не чула з часів навчання в університеті, – Ти Рівер, і ти краще. Ти ж знаєш! Ти знаєш, що я…
– Ти що?
Він дивиться на неї, тримаючи рота закритим.
Він ніколи не казав їй цього. Ні разу. Їй завжди було достатньо, принаймні, жінка так думала, що вона знає, його ставлення до неї. Але зараз, коли він дивиться на неї широко розплющеними очима і весь блідий, Рівер розуміє, що прагне почути ці слова від нього, незалежно від того, як вона намагалася брехати собі, думаючи, що не має значення те, що він ніколи не казав їй їх.
— Я б не стала тебе звинувачувати, — каже вона тихо, перериваючи його відповідь перед кільцем, який вона, можливо, ще не готова почути. — Вона дуже красива і молода, і, звичайно, загадкова, ніж я для тебе тепер, коли ти знаєш усе…
— Вона супутниця, Рівер, — лагідно каже він, — Друг. Нічого більше. І мені прикро, що ти могла коли-небудь думати про це інакше, – вона дивиться на нього з подивом, помічаючи біль у його дивовижних очах, – Весь цей час, я думав, ти знаєш все, без слів. Я думав, що показую тобі все – що ти оціниш дії, а не дурні слова, які не можуть передати все, що ти для мене означає, – він зітхає, його посмішка стає сумною. – Але, думаю, кожен має чути їх, час від часу.
Вона не сміє дихати, боячись перервати його. Вона відмовляється давати йому шляхи до відступу. Якщо він збирається сказати те, що збирається, не тому, що вона поставила йому питання, і кільце Істини змушує його відповісти, а тому що він дійсно хоче цього. Рівер чекає, щоки горять, її серця стукають десь у вухах, і вона думає лише «будь ласка, будь ласка»…
Доктор тягнеться до неї, і вона трохи підсувається до нього, досить близько, щоб він зміг взяти її обличчя у свої долоні і притягнути її до себе, і жінка відчуває, що він тремтить так само, як і вона. Вбивці, обоє, одружені понад двісті років, і загроза вимовлення трьох коротких слів змушує їх тремтіти. Він ніжно цілує її, губи ковзають з такою ніжністю, що їй, здається, залишається тільки розплавитися навпроти нього. Він чіпляється за неї знову, якби вона раптом спробувала знову втекти, і жінка тихо зітхає, відчуваючи власність його мовою, що прослизнула в її рот.
Притулившись до її чола своїм, очі, як і раніше, заплющені, він видихає:
– Я люблю тебе, Рівер.
На її очах навертаються сльози, але вона не дає їм викотитися з очей, уткнувшись обличчям у його шию і дозволяючи Доктору згорнути її в обійми і посадити собі на коліна, як маленьку дитину.
— Навіть незважаючи на те, що я буду стара, ревнива і без таємниці?
Він пирхає у її волосся, його руки стискаються навколо неї.
— Ти думаєш, що ти ніколи не будеш для мене таємницею? Рівер Сонг, поки жив, я ніколи не зможу повністю розгадати тебе. Та й ще, ти помиляєшся у всьому. Я завжди щасливий бачити тебе. І по-друге, ревнощі це досить втішно, але і я піддаюся їй.
– Серйозно? – Вона піднімає голову, заінтригована. – Хто?
Він підтискає губи, намагаючись стримати відповідь, але вони все ще всередині кільця, тому Доктор промовляється.
– Джек.
– Джек Харкнесс? — Рівер сміється від захоплення.
Він дметься.
— Гарний агент часу, Казанова за своєю сутністю? Так, я ревную.
— О, любий, — зітхає вона, м’яко цілуючи його й бурмочучи йому в губи. — Ну і хто з нас тепер смішний?
– Він намагався спокусити тебе!
– І нічого не сталося, – відповідає вона спокійно, потершись своїм носом про нього, – Не дивлячись на те, що я була молодша, я все одно помічала тільки тебе.
– Я радий, – досить каже він, а потім трохи нерішуче, – І зараз.
Вона посміхається до його щоки.
– Навіть зараз?
Він ковзає руками по її спині, і Рівер запізно згадує, що одягла одне з його улюблених суконь.
— Особливо зараз, — він трохи усувається, уважно спостерігаючи за її обличчям. — Ми… ми гаразд?
Повільно киваючи, вона піднімає руку і гладить його по щоці.
— Ми більш ніж гаразд.
Він усміхається.
— То як щодо космічної Флориди?
Сміючись, вона переплітає свої пальці з нього і змушує його піднятися, висмикуючи чоловіка з кільця та полегшено зітхаючи, коли воно не чинить жодного опору.
— Тільки якщо ти більше не носитимеш шкарпетки із сандалями на пляжі.
Бурчачи собі під ніс, Доктор слідує за нею, а потім притягує її до себе і затягує з собою в кільце, і Рівер відчуває його тепле поколювання знову.
— І ще одна річ, — каже він тихо і стискає її у своїх обіймах. Здивована Рівер піднімає голову, щоб подивитися на нього, її повіки закриваються, коли він схиляється, щоб легко притулитися губами до куточку її очей, – Ти прекрасна.
Приголомшена любов’ю та щирістю в тихих словах, Рівер запускає руки під його піджак, у її очах з’являються сльози.
– Дорогий?
– Ммм?
— Оскільки ми маємо бути відвертими… хто краще водить?
Він різко видихає, його голос схожий на низьке гарчання, коли він відповідає:
– Ти граєш нечесно, Сонг.
– Тобі подобається це, – посміхається вона, – Ну так, хто керує ТАРДІС краще?
Беручи її обличчя в свої руки, він швидко виштовхує їх назовні, встигаючи все-таки пробурмотати – ти – вона переможно хихикає і забуває про все, окрім поцілунку повного кохання.
Додати до улюблених