«і прикраси бринять, і танцює зима, іній крихко цвіте на кістках. подорожній, у келих плеснувши вина, посміхається до моряка. «що ви бачили, батьку? русаловий спів,
може чари, яких в нас нема?»
мореплавець у вусах приховує сміх:
«може й бачив. як виє туга на розвалинах селищ, як си́ніє кров – і світанок – як світиться сніг; і чугайстра, який випасає корів, і далекі краплини вогнів – то є зорі, мій синку. і жевріти їм залишилися лічені дні. скоро їсти їм буде з кістлявих долонь в іншім світі. як, власне, й мені.
бо я був там: тремтливо торкався зірок, слухав звивисті древні пісні, пив розбавлений снігом божествений грог і погодив у танці Зимі. дев’ять днів і три ночі тривав білий вальс. вів нас в темні пащеки дібров, перетворював вітер на гострену сталь і на сніг проливав теплу кров.»
«гарно мовиш, – у посмішці кривить вуста подорожній, – та наші казки завжди кажуть: чекає холодна труна тих, хто танцем торкає Зими. ти ж у теплих руках маєш келих з вином…»
(він здригається: корчма пуста. тільки кілька сніжинок кружлять над столом і стікають по сталі хреста.)»
Під час останньої ноти голос у Венті надламується — дуже зворушливо і правильно, навмисною втомлено-наляканою фальшю. Так, щоб висмикнути всіх слухачів з чарівного марева, як нерозумних кошенят. Відважити ляпаса, копнути у нирки: все, всі отримали свою порцію дива на сьогодні, вихід – там. Сперечатися з таким не можна (просто не вийде), тому за кілька довгих порожніх хвилин люди дійсно починають потроху ворушитися. Єдині голосні звуки зараз – передзвін келихів та скрип посуваних стільців. Це трохи незвично, особливо зважаючи на те, скільки вина було сьогодні випити, але добре.
Гарний ляпас – це завжди добре.
Ділюк схрещує руки на грудях і втомлено заплющує очі. Музика у Венті дійсно непогана, але він сам занадто заразливо-голосний; його занадто багато – особливо у порівнянні з невправним підлітковим тілом, до якого він чомусь (навіщось?) прив’язаний. Можливо, саме це є причиною, чому послухати його пісні приходить така величезна кількість людей. Невідповідність відчуттів та видимої реальності.
Коли двері вчергове грюкають, а до корчми нарешті неспішно заходить тиша, він неохоче відліплюється від стіни і роззирається навколо. Венті мовчки сидить поряд з порожнім келихом, який Ділюк, трохи поміркувавши, забирає. Досить на сьогодні.
— Я супроводив твого — гостя? друга? — до кімнати на другому поверсі. Під твою відповідальність, Венті. Якщо він почне коїти дурниці, я вижену його звідси. Мені не потрібні проблеми.
Він мимоволі відроджує у пам’яті образ незнайомця – невисокий, мовчазний і худющий, з обличчям, прикрашеним тонкими гострими візерунками. Зазвичай так виглядають крамарі з далеких країн, але тут – і спис, незграбно прихований плащем, теж говорить про це – щось інше. Але якщо крамарі майже ніколи не несуть із собою небезпеки, то цей уламок далеких земель пахне сталлю та кров’ю.
— З усією повагою, пан Ділюк, — Венті задумливо торкається лірових струн і схиляє голову, дозволяючи косам зісковзнути з плеча і вільно зависнути, — якби ви зустрілися у двобої, я б ставив не на тебе. У цього хлопчика був гарний вчитель. Але не думаю, що бійка взагалі відбудеться – не з його вдачею.
— Ти зазвичай не маєш жодних справ з головорізами. Звідки такі знайомства?
На обличчі у барда вимальовується сумна, ледь помітна посмішка, і Ділюк ніяково відводить погляд. Здається, це особиста тема – дуже, дуже особиста – і зараз йому дуже чемно запропонують вшитися подалі разом із запитаннями. Тому дзвіночки над вхідними дверима лунають вчасно – настільки, що навіть підозріло – і Венті радісно користується можливістю піти. Він киває Джин, яка тактовно чекає біля порогу, зісковзує зі стільця – гнучка тінь в береті, занадто зеленому для зимової ночі.
Барди мають право безкоштовно лишатися у кімнатах на другому поверсі корчми, тому Венті цілком закономірно прямує до напівтемних сходів.
— Без галасу. — Ділюк опускає на стійку два грубих горнятка і дістає з верхньої полички склянку з чаєм. — Мені начхати, що ви робитимете за зачиненими дверима, але я не хочу про це знати.
— І я можу пообіцяти, що ти не почуєш нічого, навіть якщо сильно захочеш. Я буваю жадібним, а… — Венті перехоплює його попереджувальний погляд, і, здається, збирається глузливо посміхнутися, але чомусь не робить цього. — А тобі слід поводити себе обережніше, пан Ділюк. У Зими вродливе обличчя, але тобі — тобі не слід його бачити. Нікому не слід, так я думаю.
Ділюк киває – дуже повільно і серйозно, тому що цього разу у Венті немає жодної краплі удаваності та легковажності, а це дорого коштує. Барди не повинні бути серйозними, їх шлях – багатолиця безтурботність, якою можуть похизуватися тільки дзеркала та вправні блазні.
Коли кроки стихають, а нагорі глухо грюкають двері, Джин робить крок уперед і обережно обіймає його. У неї мокре волосся – напевне, на вулиці знову сніжить – і холодні тремтливі плечі. Не найкращий вибір для середини зими, тому Ділюк віддає їй горнятко з гарячим чаєм і майже силоміць саджає на вільний від сміття стілець.
Він знає, що вона збирається сказати – майже слово у слово – тому зберігає мовчання, відтягуючи розмову. Прибирає брудний посуд, витирає крихти та залишки їжі – завтра вранці має прийти Чарльз, який поприбирає по-справжньому – знищить усі сліди людського перебування, зробить вигляд, що корчма вперше відчинилася за кілька хвилин до того, як у неї зазирнув перший відвідувач. Або краще – що до того моменту її не існувало взагалі.
— Ти підеш за сяйниками сьогодні? — Джин підносить горнятко до обличчя упритул, ховається за ним. Вона більше нічого не каже, але їй, насправді, і не треба – все читається у тоні її голосу і в тому, як вона себе поводить. «У лісі зараз небезпечно.»
От що вона насправді хоче сказати. Не тільки сьогодні – кожного року з того дня, коли Крепус пішов до лісу і не повернувся. Тільки, думає Ділюк, я не Крепус. Крепус пішов, тому що відчував наближення смерті і намагався втекти від неї, кинувши все – родину, кузню – все, що можна було кинути. Злість та образа, заіржавілі від часу, піднімають пласкі огидні голови, але майже одразу повертаються назад до сну.
— Не хвилюйся. — він дещо натягнуто посміхається, стягує фартух та сідає поряд з Джин навприсядки. У неї холодні долоні, грубі від тренувань з мечем, але притулятися до них лобом навдивовижу приємно. — Все буде добре. Ліза скоро повернеться зі Спрінгвейлу – вивчить нову відьму і повернуться, і буде тут до весни, якщо не довше. Ти чудово даєш усьому раду. Анна народила здорову дитину – завдяки тобі. І вовки…
Джин втомлено хитає головою, і вогонь радісно лишає відблиски у її волоссі:
— Я просто хвилююся про тебе.
Він нічого не відповідає – мовчки віддає їй ключі від однієї з кімнат нагорі та дістає з-під стійки сумку, набиту усім потрібним. Полотняний мішечок для квітів сяйника, зручна лампа, кілька запасних свічок. І довгий вузький кинджал, вкритий рунами – можливо, найкрасивіша річ, яку Ділюк коли-небудь тримав у руках.
Повний жовтий місяць з цікавість заглядає у вікно і підганяє його. Швидше, каже він, доки небо повністю належить мені, і я готовий подарувати тобі його шматочок; поки сніг ще сліпучо-білий, поки у тебе ще є час. Тому Ділюк накидає на плечі важкий, підбитий хутром плащ, прощально змахує долонею і виходить, лишаючи по собі тільки дзвониковий сміх. Можливо – і ця думка здається Ділюку неймовірно страшною – він кожного року з якою надією чекає на лютневу повню, тому що, коли подумати, це єдине, що від нього взагалі лишилося. Уява радісно змальовує йому картину того, як він розпадається на частини, ніби розмоклий шматок паперу у калюжі, і це було би смішно, якби не було так сильно схоже на правду.
У вікнах корчми зараз, напевно, можна побачити нечітку постать Джин, але Ділюк не обертається – немає місця для вагань там, де є обряди, традиції та чари. Навіть якщо – особливо якщо – ти придумав їх сам.
Оточений небесами – білим, миготливим у світлі рідких жовтуватих вогників, і чорним, яке сяє зорями – він іде повз знайомі будинки. Крок за кроком, доти, доки світ не звужується до вузької стрічки лісу попереду, а від самого Ділюка, за відчуттям, не лишається нічого, крім важких чорних чобіт, під якими ритмічно рипить сніг.
Ялина привітно торкається його волосся пухнастою колючою лапою, закидаючи за воріт кілька сніжинок, і Ділюк чемно вітається з нею у відповідь. Звично дістає з сумки запасну свічку, щоб мати можливість замінити, коли догорить перша.
Насправді, в цьому немає особливої необхідності – місячного світла достатньо, щоб побачити і стежку, і можливу небезпеку – але з лампою Ділюк відчуває себе трохи більш впевнено. Темрява відступає назад, поважаючи правила, але не надто далеко – приблизно на відстань витягнутої руки. У цій частині лісу шукати щось немає сенсу – занадто близько до людей – тому він прискорює крок.
Вперед-вперед-вперед. Повертати не можна (це теж правило), тому періодично доводиться витрачати час на те, щоб перелізти повалене дерево або видряпатися з яру, схил якого вкритий льодом. Зате в кінці – середині? на початку? – на нього завжди чекає заслужене майже-диво. Майже непомітне, крихке, і тільки для нього. Ділюк робить ще один крок, коли чує, як під чоботами ледве чутно тремтить дзвониками.
Сніг рипить і майже миттєво зволожує тканину штанів, коли він опускається на одне коліно, а сяйники знову зіштовхуються квітками і дзвенять. Якщо перетовкти їх у миготливі уламки, поки вони ще не встигли до кінця відтанути, а потім додати у сталь, потім нею можна буде вбити навіть бога. А якщо зберегти до спекотного серпня і додати у вино, вийде напій, здатний дарувати чужі сни. Це все легенди, звісно, але Ділюк все одно шанобливо знімає рукавичку перед тим, як обережно торкнутися квітів кінчиками пальців.
Ділінь-ділінь-ділінь.
Зривати їх голіруч блюзнірсько і неправильно – квіти сталі та вина потрібно збирати сталлю – тому він важко опускає на сніг сумку. Десь у ній ховається ритуальна сталь, яка вже давно не куштувала крові, але все ще гарно лежить у руці. Але перед тим, як почати, він навіщось знову тягнеться долонями вперед – у вибаченні? проханні?
Сяйники під його пальцями запалюються.
Спокійне блакитнувате світло – спочатку невпевнене і боязке – поступово стає все більш яскравим, і Ділюк відсмикує руки. На сніг поряд з квітами м’яко опускається боса стопа – спочатку одна, а потім її наздоганяє інша, і вони завмирають, не рухаючись.
Не лишаючи слідів.
Він ковзає поглядом вище – по дзвінким браслетам на щиколотках, по худим, схованим під легкою тканиною, ногам – доти, доки на його волосся не опускаються тонкі пальці. Ділюк відчуває, як від цього мовчазного застереження по спині в нього повзуть холодні гострі мурашки. Дух Зими, у обличчя якого він щойно ледь не зазирнув, незважаючи на усі заборони, опускається поряд – тканина окреслює гостроту колін – і нахиляється вперед.
Ділюк бачить тільки сніг, босі ноги з різкою кісточкою, але відчуває – набагато більше. Ледь відчутний запах лілій та колотого льоду; подих, холодний настільки, що торкається кісток.
— Веди, — каже йому Пан Зима, — такі правила.
Ділюк обережно переплітає їх пальці, піднімається з колін і вкладає долоню на тонку талію. Настанови Джин – настанови, які передавалися із покоління у покоління через казки, слова та дикі дзвінкі пісні – кричать та божеволіють всередині нього, але він все одно робить крок, не піднімаючи голови, і починає рухатися.
Справа в тому, що він не може відмовитися.
Справа в тому, що він не хоче відмовлятися.
Крок-крок-крок, і браслетки бринять у так їх рухів – мелодійно, у ритмі м’якої чарівної музики, яка лунає звідусіль. Хоча, трохи не так – радше все і є музика, весь світ зітканий з неї і трохи – зі снігу, білого і мовчазного.
Немає нічого, крім музики і снігу.
Немає нічого крім музики, снігу та стихії, яка набула людської подоби і кружляє лісом, боса і оманливо слухняна.
Ділюк зачаровано спостерігає за тим, як рухаються їх ноги, і якими витонченими виглядають стопи Зими порівняно з його власними важкими чорними чоботами. Цікаво, думає він мимохідь, чи створений Пан Зима зі снігу? Чи з холодного зіркового пилу? Чистої сили?
Він робить ще один крок – і провалюється, ніби спускався сходами і пропустив сходинку. Спочатку йому здається, що нічого не відбулося – просто вибоїна на землі – але за мить він відчуває густий гул і жар, якого не повинно бути у нічному зимовому лісі.
Сніг і багаття. Чотири ревучих чудовиська, із пащек яких летять іскри, а за багаттями – Ділюк піднімає голову і дивиться у сторону вогнів – дванадцять хистких постатей.
Їх обличчя заховані під ощереними масками із кістки, а тіла – під густими темними плащами, але навіть незважаючи на це вони викликають у Ділюка ледь стримуваний жах. Він здригається і сильніше стискає чужу долоню; лине ближче до єдиного створіння, яке не здається йому ворожим. У спалахах багать тіні створінь стають ширші, вищі, а з-під масок лунає гучне різке клацання.
Він звідкись знає, що зупинятися не можна, і це знання – старе, як світ – рухає його ноги в такт музиці. Якщо ти зупинишся, шепоче воно, то опинишся у їх руках. Тому танцюй – вічність і трохи більше, ніж вічність, танцюй, поки є сили, тому що ніхто не знає, що чекає на тебе по ту сторону багать.
— Тихше, — каже Пан Зима і заспокійливо торкається його плеча. Ділюк не бачить (не повинен бачити) його обличчя, але чомусь впевнений, що дух посміхається. — Тихше, все добре, вони не скривдять тебе. Ти все робиш правильно.
І все закінчується. Сяйво багать зникає, і сніг линяє з багряного у відсторонений білий. Клацання стихає – разом з чарівною музикою – і Ділюк зупиняється, тільки зараз усвідомлюючи, як сильно у нього болять ноги. За відчуттями пройшло зовсім небагато часу, але, судячи з того, наскільки світлим є небо, насправді ніч доживає свої останні години. Пан Зима, напевно, усвідомлює це теж, тому що обережно звільняє свою долоню і відступає назад.
(Тихий дзвін супроводжує кожен його крок, але зараз цей звук трохи інакший – ніби дзвенять не тільки прикраси, а й сніг, і сам Зима, і все-все-все. В очікуванні чогось.
На що саме вони чекають, думає Ділюк – повільно, в’язко – а потім підіймає обличчя і дивиться.)
На ямочку між ключицями, на жилку, яка повільно б’ється на шиї, на очі. Ліве – сіре, як вкрите кригою зимове озеро, і праве, заховане під темною пов’язкою. Шкіра у Пана Зими виявляється темна, засмагла, а ще майже напевне тепла на дотик, а сам він здається Ділюку знайомим – чи то з далекого дитинства, чи то з напівзабутих снів.
Він нарешті усвідомлює, що відбулося, смикається та відводить погляд убік – в між’ялинкову гіллясту темряву – але Пан Зима зупиняє його плавним легким жестом:
— Запізно, — він хитає головою і посміхається, спокійно і трохи сумно, — вже подивився. Навіщо тепер відводити погляд?
Це правда, тому Ділюк приречено опускає важкі повіки, і Пан Зима обіймає його обличчя холодними вузькими долонями і обережно торкається губами лоба. Цей доторк – холодний і гострий, як сам Кея – лишається у нього на шкірі і чомусь зовсім не відчувається холодним.
Посмертне благословення, думає Ділюк, ось що це. Світ перевертається, і сніг м’яко прослизає йому під спину, забивається за воріт – прагне поховати його під собою, захистити від всевидячого ока місяця та його незліченних прислужниць-зірок.
Він тягнеться змахнути зі щоки сніжинку, але чомусь не може поворухнутися.
Вони не тануть, підказує йому сонний, лінивий розум. А раніше, пам’ятаєш – раніше вони завжди танули.
____
філ фрі ту писати коментарі, надсилати повідомлення про помилки та усяке таке! цьом-гном
Додати до улюблених