Ні, він не буде кричати й сваритися, бо на дідька воно йому взагалі треба, якщо досить спитати «навіщо» й вкотре почути у відповідь безпристрасне «тому що».
покликання на ао3: https://archiveofourown.org/works/41780982
***
Достоєвський палить у домі, просто посеред кухні з ледь прочиненою кватиркою, струшуючи попіл на стільницю й граючись зі старенькою порцеляновою чашкою з золотистою облямівкою. Чайник на плиті настирливо свистить, дим і запах тютюну повсюди.
Цей демон, здається, зводить Шібусаву з розуму.
Ні, він зовсім не сердиться, ні краплі, проте знову мусить давитися кашлем та бігти до вікна, щоб вигнати в нього рушником, якщо не весь, то хоча б більшу частину нестерпно гіркого запаху цього дурману. Ні, він не буде кричати й сваритися, бо на дідька воно йому взагалі треба, якщо досить спитати «навіщо» й вкотре почути у відповідь безпристрасне «тому що».
Його біле волосся зібране в неакуратний пучок, а окуляри в тонкій металевій оправі з’їхали до кінчика носа, перетворюючи роздратування, замальоване в нього на обличчі, в картинно комічне. В руках він тримає грубий зошит, у котрому яскравими кольоровими чорнилами записані різні терміни й матеріали з лекцій. По обкладинці видно — щось однозначно важливе, хоч здалеку й не розібрати який предмет вивчення поселився на тих сторінках. По рукам, в свою чергу, що напружено стиснули пальці, помітно лиш одне — долоні його так і сверблять чимось жбурнути чи вдарити.
Конспектів йому надто шкода, тому в обнаглівшу персону летить рушничок. Федір встигає видати тільки тихий смішок та навіть не намагається спіймати шматок тканини — той цілить йому просто в обличчя.
— Гарний кидок, — щиро зауважує він, прибираючи з очей цю пародію на інструмент звершення великої кари.
У Татсу слів не знаходиться. Лиш щелепу зводить від німого обурення.
— Це був жарт.
Ніякого почуття гумору в цьому дому немає. Та тут і без нього веселощів вистачає.
Достоєвський вимикає газ і, скориставшись підкинутим раніше рушником, бере чайник за ручку: заливає заварку кип’ятком і ставить його назад на плиту; закидує рушник собі на плече й запитує буде Шібусава пити чай чи так й зостанеться в порозі стовбичити.
Звісно ж, він буде пити цей дешевий чай. Буде. Ніде не подінеться.
Татсухіко сідає за невеличкий обідній стіл і спирається худими ліктями в стільницю, кинувши між ними свій зошит. Чекає. Та Федір, замість того, аби сполоснути іншу чашку й зробити ще одну порцію чаю, ставить перед ним свою, сідаючи навпроти. І дивиться, диявол, наче у саму душу. З викликом.
Хоче пограти.
Татсу погоджується, видихаючи рештки злості одним тяжким потоком, наче втомлений від постійного дихання вогнем дракон, — знає правила їхньої спільної гри.
— Яка тема на цей раз? — повільно роблячи перший ковток, уточнює й піднімає погляд.
— Як позбавити людей від гріха?
— Ніяк.
Це складно, однак, відклавши недотепні жарти до ліпших часів, Шібусава впевнено починає роздум — він знає багатенько й про людську природу в тому числі. Розповідає, які в людей нутрощі, чим вони зсередини хороші, а чим ні; на що здатний їхній мозок та інші органи. Особливу увагу приділяє черепу і його будові. Він це любить.
Достоєвський хмикає та робить другий ковток чаю, перехоплюючи естафету й продовжуючи дебати гарним плинним тлумаченням думок. Усміхається — це точно затягнеться, щонайменше до сутінок чи пізньої ночі, якщо не до самого світання.
Слово за словом вони двоє приходять до спільного висновку: люди роблять помилки — багато помилок — впродовж усього свого свідомого життя, без зупину; спокута гріхів у церкві всього раз чи два на рік нічим не допоможе, навіть за умови якщо ці гріхи відпускатиме сам бог. Він без сумніву стомиться. Колись. Проте зараз йому весело.
— Вбити.
Достоєвський посміхається, коли чує це слово, внутрішньо тріумфує, ось тільки пильний погляд криваво червоних очей по ту сторону стола змушує отямитися. Й зробити ще один ковток. Котрий вже по рахунку? Останній.
— Всіх до останнього. Вбити.
Однак це вже тема для наступних дебатів.
відредаговано та опубліковано: 18.9.2022
Додати до улюблених