Генріх сумно і дещо роздратовано зітхнув.
— А я вже думав, що сьогодні і не вимикатимуть, — він поглянув на екран телефона. — Двадцять на сьому. Незвично.
— Тобі кожен раз незвично, навіть коли вимикають чітко за графіком.
— Та іди ти.
Генріх на секунду закотив очі. Так, незвично. Бо жити в темряві для нього не є нормою, тому й незвично. Проте вголос він цього не сказав. Райнгарду, здавалося, було все одно, той як сидів у телефоні, так і сидить.
— У тебе є інтернет?
Генріх знову поглянув у телефон. З усіх п’яти мережевих рисок світилися тільки три, тож ні про який зв’язок зі світом навіть не йшлося.
— Так, — у Райнгарда завжди був, так не чесно.
— Зрозуміло.
Відклавши телефон, Генріх узяв цигарки, запальничку і хотів уже відчинити двері на балкон, але був зупинений.
— Нікуди ти не йдеш, — Райнгард нарешті поглянув на нього.
— І чому ж це? — схрестив руки, кинувши роздратований погляд. Не було сумнівів, що Райнгард це помітить, навіть у напівтемряві.
— Бачив скільки градусів у кімнаті? Якщо не бачив, чи не відчував, то я скажу. Вісімнадцять. Отже, курити ти не йдеш. Принаймні, точно не на балкон.
— Райнгарде, ти задовбав, — курити він дійсно не йде. Спускатися на вулицю було банально лінь. Та й не так уже сильно хотілося. Мабуть взагалі не хотілося. Просто було нічого робити.
— Ну-ну. Я тобі пригадаю це коли ти вночі тулитимешся до мене, бо тобі холодно.
Якби Генріху платили за кожен раз як він закочує очі, він був би багатим. Втім, не знайшовши що відповісти, він змовчав. Подивимося як він заспіває коли Райнгард буде до нього приставати, а він робитиме вигляд, що геть у цьому не зацікавлений.
— А от не буду. Спеціально, на зло тобі. Ти хоч і кажеш то так, але я знаю, що тобі самому це подобається.
Райнгард нічого не відповів. Генріх зарахував це собі як перемогу.
Запаливши кілька свічок, він узяв книгу і сів із нею на ліжко. Вже знайшовши сторінку, на якій зупинився минулого разу, він навіть встиг прочитати перше речення.
— Поклади на місце.
— Якого біса? Ти сам сидиш у телефоні, а мені не даєш нічого робити. Мені що, сісти і дивитися на тебе увесь час?
Райнгард зрештою підійшов до нього. Навіть не просто підійшов, а разом із тим поцілував, забираючи із рук книгу і відкладаючи її на стіл.
— Я сподіваюся, ти запам’ятав сторінку, — Генріх кинув погляд на книгу, що якраз закрилася.
— Сам потім знайдеш.
— Яке нахабство, — Генріх знову закотив очі, але на цей раз уже жартома. — Ти маєш відповісти за свій вчинок.
— О, і що ти зробиш мені? — Райнгард ліг поряд, дивлячись на коханого. — Покараєш?
— А чом би й ні. Ти був поганим хлопчиком, Райнгарде. — Генріх стримав посмішку, вдаючи серйозний, навіть вчительський, тон голосу.
— Тобі личить, — Райнгарду це справді подобалося.
— Я знаю.
Генріх іще раз поцілував його і знехотя встав із ліжка. Потягнувшись, спитав:
— Чай будеш?
— Давай.
Нічого не відповівши, Генріх пішов гріти воду на чай. Усе ж таки йому пощастило зустріти його. Він був хорошим, хоча й здавався трохи холодним і байдужим. Але то тільки на перший погляд. І бісив трохи. Хоча, якщо розібратися, мабуть це було турботою про нього. Чому ж він забрав його книгу, як не через ризик погіршення його і так поганого зору? Генріх любив Райнгарда. І Райнгард його також.
Думаючи про це, він за звичкою набрав води в електрочайник.
— Чорт забирай.
Згадав, що немає світла. Перелив воду у кувшин, запалив газ. Треба буде на днях купити той чайник для плити, що вони бачили його у фокстроті.
Додати до улюблених